,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Націоналізм — саме те, що потрібно Україні
-5
Націоналізм — саме те, що потрібно Україні


Закрийте очі, повторюйте слова «український націоналіст», і у вас може постати образ: ймовірно, це чоловік, радше за все, бородатий, можливо, з голеною головою і звислими вусами. Можливо, він буде одягнений у чорну уніформу чи шкіряну куртку і чоботи.

Залежно від того, де ви народилися, ви можете додатково уявити, антисеміта або вбивцю польських селян. Як і будь-який інший стереотип, цей буде пов’язаний з деякими історичними реаліями. Два покоління тому були українці, які опинилися між двома найкривавішими диктатурами в історії і співпрацювали з нацистами проти Радянського Союзу. Були деякі, хто брав участь у масовому вбивстві поляків і ті, хто брав участь у масових вбивствах євреїв.

Але цей похмурий образ також виключає деякі інші історичні реалії. Він виключає іншу, менш сумнозвісну групу українських націоналістів, які в країні з більш щасливою географію, могли б стати Джузеппе Гарібальді, Шандором Петефі або Томасом Джефферсоном сучасної Української держави. Наприклад, він виключає освіченого націоналіста Михайла Грушевського, який написав першу історії України і головував у короткотривалому незалежному парламенті України в 1917 і 1918 до поразки України та включення її до СРСР.

Насамперед він виключає історію того, що насправді сталося з переважною більшістю українських націоналістів у ХХ столітті: вони стали помітними цілями чисток, штучних голодоморів та депортацій. Від трьох до п’яти мільйонів українських селян було свідомо заморено голодом до смерті в 1932 і 1933 роках, тому що Йосип Сталін боявся сили сільського націоналізму. Після того як вони були знищені, росіян, яких було депортовано з інших районів СРСР, іноді відправляли жити в їхніх пустих селах, щоб завершити процес культурного геноциду. Арешти людей, яких держава вважала «занадто українськими» тривали до 1980-х років.

До 1990 року, коли Радянський Союз уже почав розпадатися, загальним результатом не став парад в Україні націоналістичних підручників, а те, що країна була заповнена людьми, які взагалі не мали національної ідентичності. Того року я провела кілька тижнів у Львові, на заході України, повідомляючи про зародження руху за незалежність. Готелів були недостатньо, тому я зупинилась у квартирі двох музикантів середнього віку — Владека й Ірини. У той час я взагалі не писала про них, але тепер я розумію, що їх1 апатія і цинізм щодо незалежної України були настільки ж значними, як і жаркі1 дебати, що їх організовували націоналісти на центральній площі Львова, розмахуючи прапорами.

Владек походив з українського села і грав на акордеоні в радянській фольклорній групі. Але він був наполовину поляком — знаю про нього через його двоюрідного брата у Варшаві, він говорив по-польськи, й у нього було польське ім’я. Його дружина Ірина — єврейка, і для неї рідною мовою була російська. Обоє народилися в іншому місці, і, як і багато радянських громадян, вони випадково опинились у Львові. Жоден із них зовсім не захоплювався радянським комунізмом, і вони були ситі по горло життям у Львові, в якому на той час воду подавали протягом лише кількох годин на день.

Але вони не покладали також надію на Українську державу. Владек сказав мені, що він не хоче, щоб будь-які «нові люди» прийшли до влади, тому що вони «прийдуть голодними» і прагнутимуть швидких грошей і великих хабарів. Краще залишити при владі старих політичних керівників; вони вже вкрали, що їм було потрібно. Коли демонстранти знесли статую Леніна перед Оперним театром і виявилося, що вона була встановлена на старих єврейських надгробках, вони просто знизали плечима. «Вони просто побудувати один пам’ятник на іншому «герою» над чужими надгробками», сказала мені Ірина.

Навіть тоді, коли в західній пресі почали з’являтися палкі статті попередження про небезпеку націоналізму в Україні: ці потужні стереотипи — чоловіків у чорній формі, антисемітські гасла — повернулися в обіг. Але, озираючись назад, автори цих статей боялися як раз неправильного феномену. Адже чого дійсно бракувало Владеку, Ірині та більшості українців тоді і тепер, так це націоналізму. Або патріотизму, громадянського духу, національної гордості, національної приналежності, якому слову ви віддаєте перевагу: відчуття, що щось було особливе та унікальне в Україні, відчуття, що за Україну варто боротися.

Хоча вони обоє прожили усе своє життя в Україні, жоден з моїх господарів не відчував прихильності до Української державності, яка ось-ось мала народитися. Вони не відчували аж ніякої відповідальності перед новою українською владою, і, звичайно, не відчували особливого зв’язку з іншими українцями. У цьому нагадували переважну більшість пострадянського світу: білоруси, казахи, і навіть самі росіяни часто не відчували прихильності до своїх «нових» країн або їхніх нових співвітчизників. Коли Радянський Союз розпався, ці люди відразу стали громадянами державних утворень, які не існували протягом десятиліть або й ніколи. На відміну від поляків чи естонців, вони не відчували гордості за здобуття чи відновлення національного суверенітету, а тільки збентеження.

Без широкого почуття національної вірності і без громадського духу дуже важко змусити працювати демократію. Владек виявився правим: людям, які зрештою прийшли до влади у незалежній Україні, не вдалося створити українські інститути. Замість цього вони побудували свої власні статки. Перші два лідери України були колишніми комуністами, і вони проводили приватизацію ще більш корумповано і хаотично, ніж це було у Росії. Лідери, які прийшли до влади після Помаранчевої революції в 2004 — 2005 роках, виявилися не кращими. Через слабкість держави, яку вони залишили після свого правління, їхньому наступнику президенту України Віктору Януковичу вдалося за чотири коротких роки демонтувати українську армію, міліцію, податкову службу, і багато іншого, водночас збільшуючи багатство власної Сім’ї.

Українські олігархи — реальні бенефіціари України упродовж двох десятиліть незалежності — також не відчувають потреби у будь-якій лояльності до співвітчизників. Деякі під час нинішнього конфлікту перейшли на бік «Україна» або «Європа», а інші будуть на боці «Росії». Їхнє рішення взагалі не має нічого спільного з добробутом простих українців.

Результат можна побачити просто зараз на сході України. І тут Донецьк, Слов’янськ, Краматорськ — є тим, як насправді виглядає країна без націоналізму: корумпована, анархічна, переповнена злочинцями-рантьє і найманцями. Здебільшого, це люди в масках, які атакували українські державні інститути під керівництвом російських спецназівців, це — не націоналісти; це люди, які виконуватимуть вказівки будь-якої політичної сили, яка платить більше або обіцяє найбільше. І хоча вони становлять меншість, більшість не протистоїть їм. Навпаки, більшість дивиться на боротьбу пасивно і, здається, готова прийняти будь-який уряд. Як і мої друзі у Львові, це люди, які живуть там, опинилися там випадково, їхні батьки чи бабусі й дідусі приїхали туди за примхи радянського бюрократа, і вони не мають прихильності до будь-якої нації чи будь-якої держави взагалі.

Таким чином лише крихітна групу націоналістів в Україні, яких, можливо, ми можемо тепер погодитись називати патріотами, представляє собою єдину надію країни, щоб уникнути апатію, хижу корупцію, і, врешті-решт, розчленування.

І це не повинно дивувати: у дев’ятнадцятому столітті жоден розумний борець за свободу не міг собі уявити можливість створити сучасну державу, не кажучи вже про демократію, без будь-якого націоналістичного руху за собою. Тільки люди, які відчувають якусь прихильність до свого суспільства — люди, які шанують свою національну мову, літературу та історію, люди, які співають національних пісень і відтворюють національні легенди — будуть працювати від імені цього суспільства. Це також стосується росіян, хоча трагічно вони наполягають на пошуку імперських традицій як джерела національної гордості, а не своїх ліберальних лідерів на початку ХХ століття або їхніх видатних дисидентів радянської епохи, засновників сучасного руху за права людини.

На Заході ми знаємо це, але останнім часом рідко це визнавали. Частково через те, що ми дуже добре пам’ятаємо лиха, які в ХХ столітті приніс етнічний націоналізм, одягнений як фашизм, а іноді, як комунізм. Європейці, зокрема, в даний час виходять з того, щоб применшити національні відмінності, що, звичайно, добре. Територіальні суперечки в Європі розчинились, оскільки через відкриті кордони просто менш важливо — є Ельзас французьким або німецьким. Але європейська демократія зазнає невдачі, якщо європейські політики не будуть закликати до патріотизму, не братимуть до уваги національні інтереси, і також не вирішуватимуть особливі проблеми у конкретних країнах.

У Сполучених Штатах ми не любимо слово «націоналізм» і тому лицемірно називаємо це по-іншому: наприклад, «американська винятковість» або «віра в американську велич». Ми також сперечаємося з цього приводу, наче це щось раціональне. Мітт Ромні написав книжку, яка пропагує «необхідність американської величі» — замість того, щоб визнати, що націоналізм принципово є емоційним. На правду кажучи, ви не можете дійсно пропагувати «необхідність» націоналізму; ви можете тільки прищепити його, навчити його дітей, культивувати його на публічних заходах. Якщо ви цього досягнете, то націоналізм може своєю чергою надихнути вас так, що ви будете намагатися поліпшити вашу країну, допомогти їй жити до іміджу, якого ви прагнете. Серед іншого ця думка лягли в основу створення цього журналу 100 років тому.

Українці потребують більше подібного натхнення, більше моментів, як напередодні минулого Нового року, коли понад 100 тисяч українців співали національний гімн опівночі на Майдані. Вони потребують більше випадків, коли вони можуть кричати: «Слава Україні! — Героям Слава!» Справді ці слова були гаслом суперечливої Української повстанської армії в 1940 році, але вони набули нового контексту. І, звичайно, українці повинні перевести ці емоції в закони, установи, пристойні судову систему і міліцейські навчальні академії. Якщо цього не зроблять, то їхня країна знову припинить своє існування.

Енн АППЕЛБАУМ — автор книжки: «Залізна завіса: Знищення Східної Європи, 1944 — 1956 і ГУЛАГ: Історія».




Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх