,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Визволителі очима визволених
  • 7 ноября 2013 |
  • 17:11 |
  • polvic |
  • Просмотров: 565
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
-15
Реальна картина повторного захоплення Червоною армією України у 1943–1944 роках була далека від бравурного образу комуністичної пропаганди

Історію воєн пишуть переможці. Прагнучи закріпити здобуту на полі бою владу, вони конструюють потрібну їм історичну пам’ять. В основі її – історичні міфи, покликані мобілізувати вигідні особам біля керма ретроспективні емоції.

Можливо, найяскравішою ілюстрацією такої міфотворчості, прикладом узурпації правлячим режимом історичної пам’яті є виплеканий у повоєнні роки офіційний радянський міф «Великої Вітчизняної війни» з його усталеним набором штампів, що мали підмінити й витіснити живу пам’ять про те лихоліття. Цей міф пропонував просту і зрозумілу двоколірну картину минувшини, в якій не залишалося місця власній правді очевидної більшості жителів тогочасної України.

Одним із найпарадоксальніших, але й найживучіших серед таких кліше виявився концепт «визволення». У підсумку війни, котру навіть радянська пропаганда представляла як боротьбу за свободу і проти рабства, СРСР не лише ви­явився єдиною з її основних учасників країною, що залишилася під владою тиранії, а ще й накинув диктатури своїм найближчим західним сусідам.

Звернення до джерел усної історії дає нам змогу уявити, наскільки різноманітнішою і суперечливішою була реальність, а також побачити ту вій­ну під іншим кутом зору – не «визволителів», а «визволених». Зрозуміло, що будь-яка пам’ять існує в певних соціальних рамках. Накинуті офіційною пропагандою термінологія та оцінки тією чи тією мірою сформували пам’ять про Другу світову. Найбільшою мірою такого впливу зазнала пам'ять осіб, чий привілейований соціальний статус залежав від їхніх військових заслуг. Очевидно, менше це стосується пам’яті людей із «проблемними», з радянського погляду, спогадами: колишніх військовополонених, остарбайтерів, громадян, що залишилися на окупованій нацистами території. Більшість із них мовчали про своє воєнне минуле десятиліттями. Спробуймо надати їм слово.

Наші, русскі, красні

Найперше, що впадає в око, коли знайомишся з такого роду свідченнями, – це проблематичність колективного радянського «ми». Здебільшого радянських військових, так само як і партизанів, ба навіть представників офіційної влади оповідачі зараховують до дбайливо виплеканої комуністичною пропагандою категорії «наших». Хоча водночас в оповідях про повернення Червоної армії часто трапляються поняття «красні», «русскі», інколи «кацапісти». Та й «наші» нерідко звучить швидше з гіркою іронією. «Приходять до нас… А один п’яний. Боже, що він робив, цей наший! Наший! Ганяв за цею мамою… А ми на печі. Чую я, але що ж. Я ж не піду, бо він же ж мене зґвалтує… Перед мамою і перед всіма. От тобі й наші були такі… Тоже були добрі. Були німці добрі, були й наші добрі», – пригадує пані Катерина з Вінниччини.

Показово, що жителі Західної України, найкритичніше настроєні стосовно радянської влади, теж часто вживають поняття «наші», причому найчастіше як синонім поняття «русскі». Найбільш вражаючий приклад: мешканка Ужгорода пані Олена, народжена у Словаччині в угорсько-словацькій змішаній родині, свою розповідь про вступ до Закарпаття радянських військ починає словами «коли прийшли наші...».

Як насправді сприймало прихід Червоної армії, а відтак і повернення радянської влади населення різних регіонів України – питання дуже непросте. Очевидно, бравурна радянська картинка визволення із загальним піднесенням, квітами й сльозами щастя є лише частиною реальності. Можемо з певністю стверджувати хіба одне: на час повернення в Україну червоних нацистський режим не мав тут підтримки. Кілька років брутального владарювання Третього Рейху з масовим винищенням євреїв, яке часто відбувалося на очах населення, та демонстративною зневагою до людської гідності місцевих мешканців переконали у марноті сподівань на нормальне співіснування з німцями навіть тих, хто спочатку дивився на них як на «визволителів від більшовицьких неволі й злиднів».

Відновлення сталінського режиму викликало в українців суперечливі почуття. Значна частина очікувала на помсту Кремля. Були, однак, і сподівання на кардинальні зміни в політиці та економіці. Та основний настрій чи не найточніше відбиває поширена тоді на селі приказка: «Аби це пішло, а те не прийшло».

Аби тільки вижити

Прості люди здебільшого не мислили категоріями перемоги, помсти чи державного престижу. Вони були швидше заклопотані власним виживанням, долею рідних, збереженням господарства. «Ну, звичайно, […] зустрічали радянські війська] зі сльозами, з радістю… […]. Не стільки війська, скільки кожен свою дитину, свого чоловіка. Ці раділи. А ті, хто отримав повідомлення про загибель, то їм було байдуже, вони навіть заздрість мали», – пригадує пані Катерина із села Степанці, що на Черкащині.

Для багатьох радянська дійсність виявилася нічим не кращою за життя під нацистами

Прихід ЧА, з одного боку, означав позбавлення від ненавис­ного нацистського режиму, а з другого – зазвичай і призов до війська батьків, чоловіків, синів. Багато з них невдовзі гинули. «Відразу мобілізація пройшла, батька мобілізували на фронт – пішов. Дуже багатьох із села [забрали]... Батько мій, як сказати, він зброю таку, як охотнічє ружйо, він знав, бо було в діда воно. А багато таких мужиків, які нічого не знали, знали коней гнати, худобу пасти… І їх відразу погнали на фронт», – розповідає пані Марія із села Зеленче на Хмельниччині.

У багатьох випадках радянська мобілізація була формою покарання для українців за нелояльність до сталінського режиму. Сьогодні така версія викликає суперечки, але тоді люди досить чітко усвідомлювали, що діється. «Вони їх на фронт зразу, оцих-о, що у ямах ховалися, німців ожидали. А вони як поприходили, то люди ж є, то подоказували, що німців дожидали… Дак вони їх на фронт, на першу лінію їх. Вони там і погибли», – розказує пані Марія із міста Кагарлика Київської області.

Хтось згадує про це із осудом: «А оце ж як тільки освободили… а брат же ж був по «броні» мій, ну, а потом же ж їх усіх, чи, може, й неправильно, ну, тепер я щитаю так, де, може, й неправильно поступали, всіх брали. Були ж такі, що в плєн попали, а потом з плєну були потікали і в село поприходили і жили отут. До жінок поприставали тоді й жили. Оце їх усіх – розбирались чи не розбирались – забрали. І оце й брата забрали у якийсь запасний полк і не обмундировували, нічого і прямо на фронт… А потом він аж в Англії був. У плєн попав і в Англії аж був брат. А ото тоді… така ненависть якась була на цих людей, що вони осталися чи не тікали, не евакуірувалися». Здебільшого люди згадують про мобілізацію як про невідворотну біду.

визволителі

Солдати-визволителі в реальності сильно відрізнялися від переможно-забронзовілого й упевнено-всміхненого образу радянського маскульту. Нерідко брудні, вошиві, виснажені, радянські бійці частіше викликали співчуття й жаль, а не захват: «Кажу, як німці приїхали, вони й самі їли, мали їсти що, і нас годували. Над нами не знущалися, давали що мали. А прийшли русскі, всьо забирали. Мама корову видоїла, щоб нам дати молока, а вони прийшли – всьо молоко випили. Голодні були. Їх не годували так, як німців. Кожен німець ішов на фронт, то він мав всьо своє на три, на чотири дні запасу їди. Що навіть як кухня не працювала, то мав їду з собою. А наші були бідні», – розповідає пан Теодозій із Тернопільщини.

Далекою від хрестоматійного образу «визволителя» була й поведінка радянських військовослужбовців, якою вони інколи мало відрізнялися від загарбників: «[У нас] не було такого, щоб [німці] іздівалися… Коли вже наші прийшли, і якийсь офіцер… понравилась… ну, всі дівчата бігали, щось помагали… і він до неї пристав, вона вскочила в коридор і закричала – і він вистрелив, її вбив. Це з наших офіцерів отаке», – розповідає пані Наталія з Полтавщини. Подібні спогади залишилися і в мешканки села Комсомольське на Вінниччині пані Любові: «А боялися… не німців, а наших. Ці прийшли, в погріб… Усе горілку шукали. Наші солдати – все горілку, і якось так страшно: «А горілка є? А як я найду, то що буде!?»

Найбільш вражаючих форм «здичавіння» війська набуло на території Німеччини та інших «визволених» країн Централь­но-Східної Європи, де ниці людські інстинкти, інколи спричинені, а частіше просто прикриті жагою помсти ворогові, набули неймовірних масштабів. Звільнені в Німеччині остарбайтери з України часто самі стикалися з насильством із боку радянських військовослужбовців або спостерігали наругу над місцевим населенням. «Ну, наші… наші падлєци… вони не добрі були люди, ні. Що, люд винуватий був? Хоч і ті бідні німці? Вони заходили, а дома ж гарні, чистота, а порядки такі, вони розривали перини… Вилазять на стіл, нагадять, сядуть, порозкидають усе! Ну сумно, ну сумно! І ще кажуть: Фашисти». Ви гірші фашистів були! Особенно руські лаяли їх, руські лаяли їх, що такі коварні були», – пригадує колишня підневільна робітниця з Київщини.

Шило на мило

Яким стало життя населення після «визволення»? Джерела містять доволі строкатий спектр оцінок. Очевидно, що в мешканців міст, які до війни становили привілейовану частину радянського суспільства і побут яких зазнав найбільших перетурбацій за часів німецької окупації, воно змінилося на краще. Водночас навіть люди, перейняті щирим радянським патріотизмом, досить швидко відчули крах своїх сподівань на гідне майбутнє: «Знаете, отношение было… люди были счастливы тем, что были, как говорится, не немцы, вели к своему строю, мы вернулись к своему строю. Но этот строй люди боялись! Это тоже был строй, ну… знаете, как приехала первая американка, она сказала: «Какие вы счастливые, что не знаете, как плохо живете!» Люди работали за копейки! Буквально за копейки. Но вместе с тем, люди очень боялись этой власти и были против этой власти […]. Просто некуда было людям деваться», – розповідає пані Валентина із селища Ворзель на Київщині.
прості люди здебільшого не мислили категоріями перемоги, помсти чи державного престижу, а біли заклопотані виживаням

Селянство мало ще менше підстав почуватися визволеним. Для багатьох радянська дійсність виявилася нічим не кращою за життя під нацистами: «Добре ставились [до радянської влади], бо людям треба приміряться, яка влада є, така приміряється. Німець був чотири годи – робили, а красні зайшли, то тоже робили… Робили, яка власть не була. І німцям робили, і красним робили, тільки хто хтів – платив, а хто хтів – не платив. Як тобі хоч, то не платили ж нічого, як до войни ми робили. Тикнуть там по 300 грам, по 400 грам, а те, що вкрадеш у пазуху десь – ото твоє, а те все забирало государство, бо государство було бідне. Це вже після войни робили люди полударом. Не платили, а паспорта нікому не дають. Десь би роботу можна найти, а паспорта ніхто тобі не дасть. Куди ти підеш без паспорта?» – запитує пані Марія із села Коржівка на Київщині. Загалом спогади селян мало чим відрізняються, коли йдеться про життя після приходу радянської влади, усі змальовують жахливі злидні й кричуще безправ’я.

Я цілком свідомий того, що змальована тут картина «визволення» засадничо неповна і що кожен, хто має особисті спогади про війну, міг би додати до неї своїх барв, принісши власну правду. Але я певен: жодні нові свідчення не заперечили б факту, що життя завжди складніше за міфи, як і того, що війна – це завжди нелюдська річ, і що нелюдські режими воюють у нелюдський спосіб, використовуючи і, що ще страшніше, «перетравлюючи» та «перекручуючи» людей. Мало яка війна говорить про це переконливіше ніж ця, водночас наша й не наша – котра має вже багато назв і ще більше пам’ятей.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх