,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Жовта річка
  • 20 февраля 2013 |
  • 20:02 |
  • Alive |
  • Просмотров: 2019
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
-11
Квітучо-зелене село Боголюбівка, з її рожевими мальвами, вишневими садочками і біленькими хатками, вкритими соломою і дбайливо підведеними смолою призьбами, мальовничо розляглося по обидва береги Жовтої річки, випромінюючи тихе світло затишку і спокою.

Мабуть і назва села пішла від того.

Таким тихим і щасливим воно назавжди закарбувалося в моїй пам'яті.

Це село мого босоногого дитинства і моєї бабусі Катерини Федорівни. Від тих далеких часів ще запам'яталися мені пахощі свіжого хліба, спеченого моєю бабусею і прогорілого в печі кукурудзиння, прохолодний затінок двору густо порослого споришем і подорожником. А ще запам'яталася мені річка, річка Жовта, що лагідно хлюпотіла своїми хвильками в городі моєї бабусі і в якій я розкошував разом зі своїми братами-шибайголовами, такими ж безтурботними, босоногими і замурзаними, ловлячи жовто-коричневих опецькуватих линів і золотаво-червоних, круглих мов блюдце карасів.

Річки мого дитинства...Скільки їх було в моєму житті? Жовта, Саксагань, Базавлук, Солона, Кам'янка. Вони пестили мене малого в своїх лагідних і теплих водах настояних на порослях цупкого очерету, тихої осоки, підводного плетива непрохідних куширів, водяного горіха, і біло-жовтого, промитого коріння прибережних верб, які ніби сумуючи, посхиляли своє зелене гілля у воду. А сухий вітерець-пустун, наскрізь пропечений сонечком і просякнутий пахощами літнього степу, дбайливо обіймав і облизував мене, немов матуся в пориві безмірної ніжності і любові, свою дитину.

Лівий, густо порослий очеретом, берег Жовтої річки, межував з чепурненькими городами, що нагадували собою сільські килимки ручної роботи, мережені стрічками і нитками фантастичних кольорів і відтінків в переплетінні яких угадувались чарівні картинки достойні пензля художника і розстелилися від біленьких хатинок села аж до самої води. Вони були дбайливо доглянутими, густо всіяними здоровенними жовто-зеленими гарбузами, розлапистими буряками і рівненькими рядочками високої кукурудзи уквітчаної товстими чубатими початками.

Ближче до хаток проглядалися ділянки підв'язаних до тичок помідорів, в темно-зеленому лапатому листі яких червоніли важкі розламисті грона достиглих плодів. Поряд з ними розстелилися зелені пасма огірків, що утаємничували під своїм густим листям шаршаво-колючі, росяні пуп'янки з жовтенькими квіточками на носиках.

Городи від річки відділяла майже непримітна стежина, що неначе змійка, вигинаючись бігла вздовж берега, повторюючи його звивисті контури, губилася іноді у здоровезних парасолях велетнів-лопухів, притоптуючи розлоге листя кінського щавлю, прослизала між кущами крихкої богили, та оминаючи густі зарослі верболозу, заклопотано бігла далі й далі, до греблі, на шлях, ховаючись за вербами і бузиною.

Назавжди залишилися відбитки наших дитячих босих ніг на тій вогкій і прохолодній стежині понад берегом славної річки Жовтої. А терпкий подих тінистої прохолоди болотистого берега, залишився в пам'яті як найкращий, найулюбленіший запашний присмак мого дитинства.

На зміну дзвінкому і галасливому літу, якось тихо, майже непомітно приходив осінній спокій, народжуючи навколо себе іншу палітру барв і відтінків, нову гамму пахощів, звуків і відчуттів.

Ще ніби зовсім літнє небо, неначе вагаючись втрачало свою сонячну блакить, ставало ще вищим і безмежно синішим, а прозора чистота ніби відсутнього повітря, дозволяла чути всі навколишні найвіддаленіші звуки.

Чутно, як на тому боці річки, десь у селі, легенько загуркотів колодязь, шубовснула вода в ньому і за якусь мить, весело порипуючи і цокаючи ланцюгом, він вже піднімає наповнене відро, ось воно тихо бомкнуло об щось і зашуміла-захлюпотіла виливаючись з нього смачна джерельна насолода. А далі за селом, за жовто-сірою вигорівшою за літо толокою, порізаною курними степовими шляхами і таємничими яругами, всіяною де-не-де рудими свічками стрільчатих кущів кінського щавлю, біло-сивими острівцями цупкого духмяного полину і ожередями колючих будяків, невеличкі гаї ніби вибухали, яскравими жовто-гарячими барвами кленів, біліли листям маслини, що рясніла сивими китицями своїх перлинок-ягід, темніли синьо-зеленими плямами дубів, які ще не втратили свій колір, на тлі дивовижно- фантастичного виру багряно-червоних, брунатних, червоно-синіх, червоно-брунатних кольорів листя кущів, ягід шипшини, глоду, бузини, калини, диких груш і яблук.

Ще іноді пригрівало післяобіднє сонечко і майже непомітне шовковисте серебро павутиння бабиного літа, ліниво пропливаючи в теплому повітрі, чіплялося за поодинокий бур'ян на толоці і тихо тріпочучи ніби засинало на ньому.

Перші нічні приморозки змушували роздягатися вишневі садочки, їх листя застелило землю жовтим килимом і м'яко шепотіло під ногами. З городів на річку потяглися пахучі димки від паленого огуду і листя.

Змінювався і колір річки, з теплого жовтаво-зеленкуватого він ставав все більше прозоро-блакитним і непривітним.

Сумуючі верби над водою осипали її прозору сіру блакить своїми жовтими листочками, які ніби маленькі козацькі чайки, тріпочучи під поривами холодного осіннього вітру, пливли і пливли тільки у відому їм далечінь.

Так склалося в житті, що більше ніж три десятиліття я не був у Боголюбівці. А в цьому році наснилась вона мені і ще з весни не виходить з моєї голови. До щему в серці захотілось мені знову зустрітися з річкою славної козацької історії і мого босоногого дитинства.

Лагідного липневого ранку я таки зважився на цю поїздку разом зі своїми друзями-справжніми козаками Низу Запорозького.

Заколисуюче шурхотять колеса мого авто, поглинаючи десятки кілометрів сірого вибоїстого криворізького шляху. І ось вже знайома річка Саксагань, міст через неї-село Веселі Терни, далі місто мого дитинства-Терни, потім село Ганнівка. Зупиняємось в Ганнівці, над дорогою, біля невеликого свіжо насипаного кургану. На кургані встановлена базальтова дошка з висіченим на нім портретом славного отамана Степової дивізії Костя Блакитного. Це пам'ятник -подарунок легендарному землякові від місцевої громади і українських націоналістів Криворіжжя. Вдивляємось в його проникливі і виразні очі на портреті. Хвилиною мовчання вшановуємо його пам'ять, фотографуємось на згадку і їдемо далі.

Праворуч забіліло місто Жовті Води ( до 1957року-Жовта Річка). Минаємо його, їдемо повз Краснокутський ліс, село Веселоіванівку і ось ми на в'їзді в Боголюбівку.

Село зажурено зустрічає нас розбитим запиленим і безлюдним шляхом. Покладаючись на свою пам'ять, тихенько їду селом і намагаюсь впізнати двір, колись наповнений нашим безтурботно-веселим малечим щебетом і біленьку хатинку з рожевими мальвами під вікнами, в якій жила моя бабуся Катерина Федорівна. Але марно, мене зустрічає зовсім інше і невідоме мені село. На думку приходять слова Тараса Шевченка:

... „повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло..."

Я, таки знайшов те дворище. Після смерті бабусі, хатина дісталася чужим людям і давно згоріла. Залишились тільки стіни зарослі бур'яном і кущами бузини. І річки вже давно не має. Ніби і не було. Замулило її природні, цілющі, життєдайні джерела відродження, мабуть назавжди.

Сонце немилосердно припікало і захотілось мені посидіти в затінку під вербою біля русла колись славної річки Жовтої. Ледве-ледве вгадуються контури її лівого берега, понад яким, колись заклопотано пробігала росяна стежина мого дитинства. Дивлюсь я на занедбане, розхристане і колись затишне село Боголюбівку і перед моїм внутрішнім зором постає вся моя знедолена Україна. Лежить вона бідна і страждає сплюндрована і обкрадена в руїні гуманітарної кризи. А по ній плазує і над нею кружляє ненаситна, зажерлива і злодійкувата зграя кримінально-компартійного, провладно-окупантського гаддя і рве її на шматки і не може нажертися, свідомо глузуючи і насміхаючись над щирим українським народом, знищує його національну гідність і пам'ять, перекручує його історію, обливає брудом і оббріхує його національних героїв, намагається знищити його мову солов'їну, вкрасти його землю, принизити Українську Православну Помісну Церкву.

До поки ж терпіти моїй Україні цю наругу над собою? Хто зможе її захистити?

І стається диво.

Раптом заграли-заревли козацькі сурми і з небес на землю в сяючих латах і з мечем в руці прилетів Архистратиг Михаїл. І махнув він мечем, і розверзлися високі козацькі могили, і „аж до моря запорожці степ широкий вкрили". І вже летять рятувати неньку Україну на своїх баских конях січовики Івана Сірка і Костя Гордієнка під покровом Божої Матері, з ними полки Івана Богуна і Максима Кривоноса. "А по-під горою, яром долиною"- з веселою піснею, припорошена пилом доріг поспішає Степова дивізія Костя Блакитного. Не забарилися і гайдамаки Залізняка і Гонти, швидше вітру скачуть на допомогу Чорним шляхом. А з Микитиного рогу на річку Жовту зі своїм військом знову летить мов степовий орел гетьман Богдан Хмельницький , високо піднявши свою булаву.

І вдарила громовиця, піднявся шалений вітер, зашуміли-застогнали вікові дуби Холодного Яру- то веде на допомогу січовиків-холодноярців Василь Чучупак зі своїми братами, поруч гайдамаки Чорного Ворона(Миколи Скляра). З Західної України наближається сила-силена озброєного в одностроях війська. Вітер хвилює малиново-чорні прапори, а над степом розливається весела пісня: „ Лента за лентою набої подавай, Український повстанче в бою не відступай!" То вояки Української Повстанської Армії. Їх веде Головний командир УПА Роман Шухевич. Поряд з ним Степан Бандера. Та всі такі молоді, завзяті і красиві.

І знову махнув сяючим мечем Артистратиг Михаїл і засміялося-зареготало море козацьких шабель по всій Україні.

Заверещало, завило, захрипіло від жаху і побігло, витріщивши червоні очиці, все гаддя через відроджену і повноводну річку Жовту, топлячи одне одного.

Але старий Хмель цього разу не схибив, бо вже мав добрий досвід і жодна погань не змогла видертись на правий берег. І все враз стихло.

Пане Станіслав! Пане Станіслав! Хтось мене гукає. І я прокинувся. Який хороший , дивний сон мені приснився у затінку під вербою.

Ніби віщий знак...

Із Боголюбівки ми поверталися веселі і повні вражень. Я розповів друзям про свій дивний сон під вербою. На виїзді із села ми зупинилися біля пам'ятника , встановленого на початку шестидесятих років минулого століття. З усього видно, що пам'ятник відреставровано зовсім недавно. На ньому лукавий напис в дусі совєцького окупаційного агітпропа:..."розбив польських загарбників..." Майже поряд місцевими патріотичними козацькими товариствами встановлений величний хрест на вшанування пам'яті козацтва, яке боролося і загинуло в національно-визвільній війні 1648-1652 років під проводом гетьмана Богдана Хмельницького.

Аж раптом на протилежному боці шляху, біля греблі, я побачив ватагу місцевих хлопчаків. Старшому з них на вигляд було років дванадцять, меншому не більше семи. Вони уважно спостерігали за нашою делегацією і про щось серйозно розмовляли між собою.

Мені на якусь мить здалося, що то я стою на греблі зі своїми славними братами-шибайголовами. І де вони зараз? По яких світах розлетілися?

Підходжу до хлопців і як належить козакові вітаюсь:-„Слава Україні!" - „Героям Слава!" - відповідають старші, а малеча порозкривавши від враження роти, поглядає то на мене, то на своїх старших товаришів. Я і мої друзі були приємно вражені. Ні, таки, козацький дух невмирущий. Маємо підростаючу добру зміну, є надія на відродження Сили і Слави. І вже до самого дому мене не полишали думи-роздуми про річку Жовту. Малесенька річечка, за даними Географічної енциклопедії України у 1988 році довжина її складала 58км, що на сьогодні майже зникла, як і тисячі малесеньких річок в Україні і не без допомоги українців. Але який могутній слід вона залишила в історії України. Мабуть отримавши від Бога якусь магічну силу, вона ніби пуповиною зв'язала і першу визначну перемогу в національно-визвольній війні 1648-1652р.р. гетьмана України Богдана Хмельницького, що фактично було народженням української державності і народження на берегах цієї річки славних отаманів Чорного Ворона (Миколи Скляра) в містечкі Жовта Річка і Костя Блакитного-Пестушка в селі Ганнівка , які вже в двадцятих роках ХХ століття боронили Українську Народну Республіку від большевицької Росії.

Річка вмирає, але по собі залишає пам'ять-джерело історичної пам'яті, що перетворюється в потічок, а згодом в річку відродження історичної національної спадщини.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх