,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Вистраждана принциповість чи невиправданий максималізм?
  • 28 июня 2012 |
  • 21:06 |
  • Alive |
  • Просмотров: 528
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
-11
Вочевидь, багатьом українцям не надто приємно бачити «жмені» українських прапорів усіх калібрів у ятках із дешевими резиновими капцями й токсичними китайськими іграшками. Втім, востаннє такий попит на національну символіку був, мабуть, під час Помаранчевої революції. Чи наповнений цей попит якісним змістом? Звісно, ні. Чи розуміє більшість покупців цінність жовто-синього стяга? Чи знають імена людей, полеглих за нього? Чи шанують вони цей стяг? І так, і ні. Мусимо бути реалістами: абсолютна більшість із тих, хто розгорнув прапори в ці дні, так само легко згорне їх і продовжуватиме жити в тій самій системі, що в суті своїй заперечує цінність цього стягу. І прапорець на автомобілі зовсім не означає внутрішнє зобов’язання власника авто захищати українську мову й культуру. До цього ще ой як далеко. Але. Так сталося, що саме Євро, яке виборола попередня «недолуга влада», а провела нинішня «злочинна», дає багатьом із цих людей принаймні шанс якщо не замислитися про навколопатріотичні категорії, то — пережити емоцію. А для травмованого й затюканого українського суспільства друге поки що значно дієвіше за перше. На превеликий жаль, далеко не для всіх (а насправді — для абсолютної меншості) національна самоідентифікація може розпочатися з високої культури. До умів та сердець решти прокладати шлях потрібно через елементарне, ловити їх на строкаті емоційні «гачки» на зразок футболу чи «Євробачення». А далі для нарощення високої планки вже потрібні зусилля інтелектуалів. Такий рецепт здається нам найбільш прийнятним сьогодні. Тому ми — за Євро. А ще — за інтелектуальний патріотизм. «На виріст». Бо, на жаль, протягом останніх 20 років процеси в країні не сприяли витяганню суспільства з болота, а навпаки — ще глибше втоптували його в багно. Якщо ж сьогодні, за нинішніх обставин, відкидати навіть крихкі приводи для патріотизму, то що ж тоді лишається? Тільки капітулювати.

Окрім того. Якби Євро дорівнювало виключно сосискам, пиву та діючій владі, навряд чи ми би стали свідками такої безпрецедентної антиукраїнської інформаційної кампанії в світових ЗМІ, яка в підсумку несподівано розвінчала для багатьох молодих журналістів культ ВВС. Комусь дуже не хотілося, щоб Європа — навіть у спрощеному до краю вигляді — приходила в Україну. Комусь було конче потрібно, щоб в Україні не відбулося Євро (тим більше в партнерстві з членом ЄС — Польщею) або відбулося з провалами, щоб сюди не приїздили європейці, не бачили справжньої країни та її — як не крути — європейської «генетики».

Зрештою, це ж історична подія — на Східну Україну вперше одночасно приїздять тисячі європейців! Можливо, хтось із них навіть замислився, що деградація цієї, хай маргінальної, але частини Європи — це проблема не лише України, а і Європи.

Одна моя знайома, людина з індиферентного в питаннях національної самоідентифікації бізнес-середовища, після матчу Україна — Швеція в захваті описувала свої, за її власними словами, «прикольні» відчуття, коли Україна таки перемогла в тій грі. Спостерігаючи за її бурхливими враженнями, я раптом зрозуміла їх природу: людина ВПЕРШЕ В ЖИТТІ спізнала, що таке — асоціювати себе зі своєю країною і пишатися цим. Так, у цьому вкрай примітивному футбольному вимірі. Але ж треба з чогось починати... Публіцистику Михайла Грушевського, Івана Дзюби, Оксани Пахльовської чи книги з Бібліотеки «Дня» відразу не осилиш. Потрібна ціла серія наближень до розуміння смислів та авторів високого рівня через більш приземлені явища. І потім: а коли ще ця категорія людей (які абсолютно відірвані — ще з часів дитсадка та школи — від українських гуманітарних та суспільно-політичних контекстів, розумінню яких на сьогоднішній день просто не доступна їхня цінність) мала би нагоду пережити ці піднесені патріотичні відчуття? Безумовно, є різні рівні патріотизму. І про це кажуть соціологи. Футбольно-пивний, звісно, не найвищий, не найшляхетніший та не найбільш осмислений з усіх можливих патріотизмів. Але треба чесно зізнатися собі: український народ у більшості своїй наразі на більше не здатний. І варто використовувати кожен, навіть найменший, шанс «скріпити» країну. Чому ж ми з такою категоричністю цей шанс відкидаємо?

Усі ці міркування, звісно, зовсім не скасовують наших, м’яко кажучи, проблем. Того, що ми живемо в наскрізь корумпованій державі, в країні торжества люмпену. Того, що часи політв’язнів повернулися. Не скасовують абсолютної справедливості того твердження, що десятки тисяч людей, які приходили до фан-зон, не вийдуть під Верховну Раду захищати свою мову. Не скасовують, але й не позбавляють потреби вирощувати альтернативу. Це може прозвучати дивно чи навіть виклично, але в певному сенсі разом із Євро до України — бодай на рівні прапорців — прийшла Україна. Коли, скажімо, востаннє Крим ряснів жовто-синіми кольорами? Звісно, привід для цього міг би бути більш благородним, аніж футбольний чемпіонат. Якби впоралися з викликами. Якби в Криму не було російського флоту. Якби протягом останніх 20 років держава підтримувала розвиток українського чи бодай розвиток взагалі. Якби, якби, якби...

То, може, все ж варто розрізняти той емоційний підйом, який виник у суспільстві, та владу, яка викликає зовсім інші емоції? Питання полягає в тому, як «зачепитися» за перше та перетворити його з нетривкої емоції на осмисленість і вчинок.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх