,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Успіх української команди завжди означав поразку московської
-4
Виявляється, що радянський футбол, зокрема успішні виступи українських клубів у першості СРСР, вплив засобів масової інформації і політика партії у багатонаціональному телевізійному шоу під назвою футбол, вже кілька років цікавлять німецького історика Манфреда Целлера, аспіранта університету ім. Гельмута Шмідта у Гамбурзі, який підготував кандидатську дисертацію під назвою «Культура вболівальників у Радянському Союзі. Футбольна лихоманка, ідентичність і влада у Радянському Союзі (1960-1980 рр.)».

Дослідник провів чимало часу в архівах Москви та Києва, добре володіє російською мовою, хоча вже читає й українською. Нещодавно він побував у Львові й у Центрі міської історії прочитав лекцію на тему «Радянський футбол – українська ідентичність? Футбольна лихоманка, ідентичність і влада в Радянському Союзі ( 1960-1980)». Зрозуміло, що тема лекції набула особливої актуальності напередодні Євро-2012. Водночас цю нагоду гріх було б не використати, аби не взяти уМанфреда Целлера інтерв’ю для ZAXID.NET.

- Чому саме німецького історика зацікавила історія розвитку радянського футболу і його шанувальників, особливо період, коли на перші ролі вийшло київське «Динамо», що перервало гегемонію московських команд?
- Тема спорту загалом у соціокультурному вимірі останнім часом цікавить західних дослідників. Спорт можна трактувати як розвагу, фізичну культуру, зацікавлення. Як історики ми маємо подивитися на це явище у ширшому контексті. Дослідження цього культурного явища – це не лише історія спорту, це також взаємодія між спортом і модернізаційними процесами, спортом і державою, ідеологією, суспільством, пам’яттю, ідентичністю тощо. Дослідження різних конотацій та контекстів спорту в різні історичні періоди дає можливість краще зрозуміти епоху, людей і процеси, які відбувалися. Спорт для мене – це не просто культурне, а й суспільне і соціальне явище. Особливо цікавим є дослідження спорту в СРСР, який, з одного боку, був на службі ідеологічної пропаганди партії, а з іншого – тією нішею, де радянська людина могла відчути і виявити певну свободу. Радянський футбол є тим видом спорту, в якому це добре простежується.

Окрім того, я люблю футбол, сам є колишнім футболістом – аматором та прихильником цієї гри і мюнхенської «Баварії».

- А чому ви приділяєте увагу саме футбольним вболівальникам?
- Мене зацікавило питання, як радянські громадяни ідентифікували себе футбольними прихильниками, як і до кого вони себе протиставляли. Які можливості відкривав спонтанний характер футбольної гри і атмосфера стадіонів, якої не було в інших сферах громадського життя у Радянському Союзі. Після смерті Йосипа Сталіна 1953 року виникло питання, як багатонаціональне населення, що пережило масовий терор у часи сталінізму та війни, буде шукати нові форми об’єднання і участі в громадському житті взагалі. Футбол, як найпопулярніший вид спорту, створював певну структуру у цей безструктурний час. Він об’єднував і роз’єднував, формував у головах людей уявлення про опозицію, запрошував до участі в ній. Футбол надихав радянських людей збиратися у громади чи відмежовуватися від них. Він проводив і лінію розлому та відмежування між різними групами населення, між вболівальниками, органами влади і міліцією. Ідентифікація вболівальників відбувалася за фаховою належністю (наприклад, військові і клуб ЦСКА) за національністю (наприклад, грузини і тбіліське «Динамо»), або за віком. На стадіоні чи потім і перед телевізором створювалися групи радості чи незадоволення. З’явився чинник насильства на стадіонах, ще задовго до появи руху фанатів.

- На які фактори ви звернули увагу?
- Звернув увагу, що з початком 60-х років минулого століття радянська Вища ліга в уявленні людей стала діяти як рання радянська форма європейської Ліги чемпіонів, адже після багаторічного панування у ній московських команд конкуренцію їм становили українські команди «Динамо» і «Шахтар», кавказькі клуби «Динамо» (Тбілісі) та «Арарат» (Єреван). Хотів з’ясувати, що означала нова розстановка сил для глядачів і як вони себе з нею ідентифікували. Я знайшов багато документальних підтверджень ( листи, вітальні телеграми), які приходили на адресу київського клубу. Вони зберігаються в українському державному архіві і дозволяють визначитися з діапазоном можливих класифікацій уболівальників.

- Яку дослідницьку перспективу відкрили для вас ці джерела?
- Ці численні листи і телеграми є чудовим матеріалом для дослідження локальних ідентичностей, які виявлялися у формі вболівання за певні команди та у змаганні команд за всесоюзну першість. Ці матеріали засвідчують, що місцева ідентичність мешканців Києва (місцевий патріотизм) існувала незалежно від інформації у пресі. Внутрішньо-українська ідентифікація була доволі репрезентативною – листи вітання і підтримки приходили з усіх кінців України, міст та сіл, а також від українців, які мешкали і працювали у різних республіках країни, далеко від рідного дому. Успіхи київського «Динамо»й інших українських команд, а також команд багатонаціональної периферії Радянського Союзу не лише змінили характер радянського чемпіонату, а й підсилили локальні ідентичності. В архіві зберігається багато листів вболівальників інших національностей, які раділи успіхам української команди, тому що Київ був проти Москви. Особливо багато таких листів приходило з Кавказу.

- Чи знаєте ви про кумедний випадок, коли вірменські вболівальники сперечалися за футболістів Мунтяна і Поркуяна, вважаючи їх «своїми» через вірменське закінчення їхніх прізвищ ?
- Так-так, знаю. Навіть знаю той анекдот про вірменське радіо, на яке прийшло запитання: що потрібно єреванському «Арарату», щоб виграти чемпіонат? На це вірменське радіо відповіло: нам потрібні Мунтян, Поркуян і ще дев’ятеро киян. Так уболівальники хотіли підкреслити національний внесок окремих гравців, щоб переживати за свого у київській команді.

- Ви стверджуєте, що телебачення є неодмінною умовою ідентифікації вболівальників за національною ознакою?
- В епоху футболу на телебаченні яскравіше, ніж доти, заговорили про свої нації і про гетерогенні альянси різних націй у межах СРСР. Я зауважив, що внутрішні українські суперечності тоді мали меншу значущість, ніж зараз. Оскільки важливіше за будь-яке внутрішньоукраїнське протистояння було те, що успіх української команди завжди означав поразку московської. Фанатичні вболівальники київського «Динамо», яких я опитував під час дослідження, завжди підкреслювали дружбу з фанатами львівських «Карпат» і «Дніпра». І навпаки, говорили про великий антагонізм з фанатами одеського «Чорноморця», які підтримували дружні стосунки з Москвою. Радянська футбольна ліга функціонувала, як багатонаціональний спектакль. Коли українські команди перемагали москвичів, здавалося, що вони вражають центр радянського футболу у саме серце. Історик Вільям Ріш теж прийшов до такого висновку: «Масова культура футболу об’єднувала таким чином етнічних росіян, євреїв, російськомовних українців та україномовних українців. Вони чинили опір Москві, цій імперській метрополії, і отримували при цьому величезне задоволення».

- А як на це реагував політичний істеблішмент?
- Протоколи арбітрів та звіти міліції тих років свідчать, що уболівальницька культура на радянських стадіонах була для радянської адміністрації викликом. У середині 1950-х років виникали численні заворушення, і навіть нещасні випадки, про які, однак, мало знали, бо цензура такі речі не пропускала. Наприклад: нещасний випадок на стадіоні у Тбілісі 1954 року, масові безлади у Єревані 1955 року, бійки на трибунах у Москві 1956 року. Щось схоже сталося 4 вересня 1956 року в Києві під час матчу «Динамо» проти московського «Торпедо», коли глядачі, незадоволені рішеннями арбітра, штурмували поле.
Але, варто сказати, що радянська адміністрація не бачила у таких діях глядачів великої небезпеки для себе. Вона дозволяла людям «випускати пару» на стадіоні, а не на робочому місці чи на вулиці. Навпаки, для них це був своєрідний шанс. Упродовж тривалого часу високі державні й партійні особи використовували футбол, щоб подати партію і самих себе як народних покровителів найпопулярнішої гри. На самих початках радянського чемпіонату керівник комсомолу Олександр Косарев підтримував московський «Спартак», Лаврентій Берія сприяв успіхам «динамівських» команд Москви і Тбілісі, син Сталіна Василь був патроном команди ВВС. «Політичні традиції» мали місце і в Україні, де перший секретар компартії Володимир Щербицький сприяв успіхам столичного «Динамо». А партійний керівник Луганської області Шевченко організував такі умови для успіхів команди, що 1972 року луганська «Зоря» першою з регіональних команд стала чемпіоном країни.
З архівних документів я зрозумів, що вболівальники знали, хто був покровителем їхньої команди і дуже часто писали йому листи з проханнями і скаргами. Зауваження на полях таких листів свідчать, що Федерація футболу і центральний комітет сприймали такі листи досить серйозно. Їм добре було відомо, що футбол є важливою формою участі в громадському житті республіки. А листи писали Герої праці, ветерани війни та інші гідні особи, які вимагали відповіді та прийняття рішень.
Улюблений глядачами футбол для радянської людини багато чого зробив можливим. Він викликав захоплення і формував у різних поколіннях радянських чоловіків уявлення, як має поводитися справжній футбольний вболівальник і патріот своєї команди.

– Дякую за цікаві спостереження радянської футбольної публіки, яка вже відійшла в історію, але може служити одним з прикладів, як змінювалося суспільство, дозріваючи до сьогоднішнього часу.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх