,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Петлюра – дивне захоплення галичан
-6
Герою – шана!

На Східній чи Центральній Україні – територіях, де пройшла більша частина життя українського Наполеона, до постаті Симона Петлюри ставляться обережно, з пересторогою. Наприклад, у рідному місті Петлюри – Полтаві, навіть не встановили йому пам’ятника. А 2007 року суд навіть заборонив замінити незаконно встановлений пам’ятний знак момументом. Місцева влада не наважилася виділити інше місце для монументу, оскільки думки мешканців Полтави щодо доцільності такого пам’ятника сильно розходилися.
Не поспішали з вшануванням Петлюри і в Києві. Одну з київських вулиць 2009 року після тривалих дебатів все ж таки назвали на честь Петлюри, але проголосувало за це лише 76 депутатів з 120-ти, теж далеко не одноголосно.

Торік у Києві на Оболоні з’явився пам'ятник "Старшинам Армії УНР –уродженцямКиєва", який є збільшеною копією ордена "Хрест Симона Петлюри". Переважна більшість присутніх на відкритті приїхала з Західної України.
Виникає закономірне запитання, чому національний герой не є таким популярним у себе на батьківщині? За винятком Києва, у Центральній та Східній Україна немає жодної вулиці, названої на його честь, зате такі вулиці є у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стрию, Рівному, Рудно і навіть у маленькому містечку Млинів на Волині. Можливо, він тільки західноукраїнський герой?

Чому Петлюра?

Існує кілька тез, на які спираються західноукраїнські прихильники возвеличення Симона Петлюри. Перша і основна – Петлюра воював з більшовиками! Ця теза є наріжним каменем у побудові пам’ятника Петлюрі. Ворог нашого ворога – наш друг… комуняку на гіляку. Тут все зрозуміло. Але, якщо сортувати героїв лише за цієї ознакою, то так можна дійти і до встановлення пам’ятників Гітлеру, який теж воював з червоними. Хоча цей приклад не надто вдалий, бо симпатиків Гітлера, до прикладу, у Львові чимало. Візьмімо Денікіна. Він червоних комісарів на дух не переносив і, якщо застосовувати цю тезу, то він цілком заслуговував би, щоби на його честь назвали якусь із центральних вулиць. Погоджуюсь, Денікін не українець, але ж і Дудаєв – не українець, а вулиця Дудаєва у Львові є.
Наступна теза: Петлюра хотів об’єднати Україну і зробити її самостійною державою. Хотів, тут ніяких заперечень бути не може. Гітлер хотів цього ж для Німеччини, але там тепер за викрик «Зіґ Гайль!» передбачається кримінальна відповідальність. А Сталін взагалі спромігся на те, що не вдалося Петлюрі – об’єднав усі українські землі. Та хіба ж хтось із нас всерйоз веде мову про побудову в центрі Львова пам’ятника Сталіну?

Як на мене, ненависті до більшовиків та бажання всеукраїнського блага замало для того, щоб стати національним героєм. Активної боротьби за це благо теж недостатньо. Потрібно брати до уваги мотиви цієї боротьби, принесені жертви та, відповідно, сам результат.
У політиків усе простіше. У 2009 році під час святкування Днів Петлюри у Львові заступник голови ЛОО УНП Ярослав Тимчак сказав:„Здавалося б, Петлюра – це не галицький контекст історії. Нам є рідними ОУН, Коновалець, Шухевич, Бандера. Але ми вирішили відзначити його роковини з трьох причин: по-перше Петлюра був і залишається Великим українцем, по-друге, його ім’я й досі не відмите від радянської брехні; по-третє, на Великій Україні і у нас ще “немодно” говорити про Петлюру”.

Не можу погодитись, що варто святкувати все, що «немодно» і шанувати всіх, кого полили брудом радянські брехуни. Отже, перейду до аналізу мотивів, якими керувався Симон Петлюра та результатів його боротьби для Західної України.

Славителі та ганителі

Існує чимало досліджень про життя Симона Петлюри, а також велика кількість історичних документів, вивчення яких може дати розуміння того, ким був Петлюра для мешканців Західної України. Натомість незаангажованих, суто історичних робіт є небагато. Половина авторів називають Петлюру відвертим злочинцем (це в нас трактується як радянська брехня), інша половина доводить його героїчну сутність (автори-патріоти). Основна суперечка між першими та другими триває довкола питання, чи винен Петлюра у єврейських погромах. Перші як доказ наводять факти самих погромів і виправдовувальний вирок вбивці Петлюри, єврею Самуїлу Шварцбарду. Другі друкуютьзвернення Петлюри до українців: "Антисеміт – паршива вівця. Женіть його!", та стверджують, що у бурсі його прозвали «жидівський батько».
Але чому ми дивимось так вузько. Любив Петлюра євреїв, значить вартий бути у пантеоні українських героїв, ненавидів – значить ні?
Як би там не було, Петлюра вже напевно не присвячував життя лише захисту або знищенню українських євреїв. У ті буремні часи багато людей загинули, різних національностей. Отже, перш ніж канонізувати чи проклинати Петлюру, варто розглянути всі аспекти його діяльності.

Спершу погляньмо на те, чому не спішать проголошувати Петлюру національним героєм мешканці Центральної та Східної України? У такому аналізі не можна спиратись на роботи тих, хто ставив за ціль очорнити Симона Васильовича. Пропоную діяти за наступною схемою: взяти автора, який захоплюється Петлюрою, і подивитись, чи в його писанні не виникає логічних конфліктів. Найбільше суперечок викликають наступні питання: різанина робітників на заводі «Арсенал» у Києві і чи винен Петлюра у загибелі хлопчаків під Крутами?

Знайти відповіді на ці питання я спробую, гортаючи сторінки книги історика Віктора Савченка «Симон Петлюра». Автор книги захоплюється своїм героєм і завжди стає на його захист, а отже, цілковито підходить для мого аналізу.

Битва за «Арсенал»

Отже, 1918 рік, Київ, більшовицьке повстання на заводі «Арсенал»…
У Великій Радянській Енциклопедії не зазначена загальна кількість захисників «Арсеналу», але там написано, що війська Петлюри, які зайняли «Аресенал», захопили у полон та розстріляли понад 300 робітників. За цим же джерелом, загальні втрати повстанців становили 1500 осіб, 750 з яких було поховано у Маріїнскому парку.

Дані російської та української Вікіпедії разюче різняться між собою…
После кровопролитного штурма «Арсенал»был взят войсками Симона Петлюры утром 22 января (4 февраля). За четыре дня (до входа в Киев частей Красной армии) два полка сечевых стрельцов под командованием С. Петлюры и будущего лидера украинского националистического движения Е. Коновальца расстреляли более 1200 рабочих. Всего же за время подавления восстания буржуазными националистами было убито более 1800 арсенальцев. Братская могила расстрелянных рабочих находится в Мариинском парке Киева рядом с Верховной Радой Украины.

Після кровопролитного штурму Арсенал був взятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня (4 лютого). Пізніше більшовики розповсюдили брехливі відомості, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» 300 його захисників. Гайдамаки, які понесли значні втрати від кулеметного вогню арсенальців, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених. Але цьому завадив Петлюра.
Віктор Савченко описує події по-іншому. Він стверджує, що в останній день оборони «Арсеналу» його захищало трохи більше 200 захисників. Він пише, що штурм почався зранку з масованого обстрілу артилерією, окрім того, з дахів сусідніх будинків завод обстрілювали з 15 кулеметів. Петлюра сам вів війська у бій, розмахуючи булавою.

Савченко спирається на спогади учасника тих подій О. Шпилинского,який пише:
Гайдамаки, вперед! - Махаючи булавою, енергійно кричав отаман Петлюра. - Отаман Волох, починайте! Ну, гайдамаки, з Богом! Вперед прапор! Бийте ще, ще раз, не дайте диму розійтися!
Далі у книзі Савченка так:
Першуколону атакуючих завод в лоб - через головний корпус, - всього 400 багнетів, очолив сам отаман Петлюра, другу колону, в 250 багнетів, вів у бій колишній царський полковник Петрів з боку байраку, 3-я колона поручика Блаватного, в 300 багнетів, атакувала «Арсенал» з тилу. Близько 6:00 вечора, вже в темряві, колона Петлюри прорвалася на завод. Петлюра в солдатській шинелі без знаків розрізнення і з карабіном напереваги йшов у ланцюгу і практично нічим не відрізнявся від рядового республіканця.
Не дуже то зручно іти в атаку, маючи в одній руці булаву, а в іншій – карабін. Войовничо, загрозливо, але стріляти неможливо. Але мова не про це.

З поданого можна побачити, що на боці Петлюри були колишні царські офіцери, та підконтрольні їм війська, а захисники арсеналу були простими робітниками. Такими самими українцями, які лише бачили майбутнє України не так як Петлюра. Петлюра воював не просто з більшовиками, зайда Петлюра атакував киян і, можливо, тому у Києві йому не поспішають співати осанну?
Факт масового розстрілу Віктор Савченко теж заперечує. На його думку, розстріляно було кілька десятків людей. Тих, хто бився, доки були набої. Про деякі розстріли Петлюра не знав.

Усіхполонених арсенальців зібрали на великому дворі заводу, сюди ж притягли поранених захисників. Полонених повели у військову в'язницю «Косий капонір», за два кілометри від «Арсеналу». Пізніше полонених звільнила Червона армія.
Проаналізувавши всі джерела, приходимо до висновку, що дані про масовий розстріл справді перебільшені радянською пропагандою. Радянські історики теж кажуть, що перед останнім штурмом основна кількість захисників залишила завод. Цифри різняться. Називають від 700 до 300 захисників. Візьмемо середнє арифметичне – 500. Бій був надзвичайно запеклий. Цього не заперечує жодна зі сторін. Артилерія, інтенсивний кулеметний вогонь. У полон майже не здавались. А це означає, що більшість захисників мусила загинути. Отже, у полон могли потрапити 150-200 захисників. Це вже менше 300 вказаних «червоними» істориками. Розстріляти всіх полонених петлюрівці не могли, адже тоді Червона армія не змогла б нікого звільнити. Не розстріляли… але зібрали і разом з пораненими відправили до тюрми. Жодних згадок про те, що хоч когось із полонених відправили у шпиталь, немає. А як же положення Гаагської конвенції?
Не надто гуманно, але…

Наразі вдалося розвіяти міф про кровожерливого Петлюру, який розстрілював тисячами.

Героїчна смерть під Крутами
Відповідь на питання, чи можна інкримінувати Петлюрі загибель юнаків під Крутами турбує багатьох політиків. Так звана «п’ята колона» стверджує, що командира, який відправив необстріляних юнаків, без достатнього озброєння проти набагато чисельнішого і досвідченішого противника вартувало б віддати під суд військового трибуналу. Національно-свідомі коментатори взагалі не люблять згадувати про цей епізод, відбуваючись розмитим судженням: «Час тоді такий був».
Віктор Савченко пише, що про відправку студентів під Крути Петлюра не знав, але дані опубліковані у його книзі дають підстави сумніватись у цьому.

Аргументи Савченка наступні: у цей час Петлюра організовував оборону на іншому напрямі – в районі Яготина. От як проходила ця організація: військ катастрофічно бракувало, і Петлюра, «озброївшись револьвером і взявши з собою штабс-капітана Удовенка, сів в останній трамвай, що прямував від Хрещатика на Поділ і поїхав «піднімати» на опір юнкерів Другої юнкерської школи... Старші офіцери школи попри пізню годину (11 вечора), змогли дуже швидко зібрати у головному залі школи на Подолі до 200 юнкерів і кілька десятків офіцерів».

Петлюра проголосив промову, і його зустріли криками «Слава!»
Потім юнаки «оточили Симона і почали з ентузіазмом качати його на руках. Він умів переконувати... У його словах була сила, що зачаровувала». Тоді «на смерть» записалося 148 юнкерів. Вранці до юнкерської школі подали трамваї, які відвезли хлопців на станцію Київ-Товарна, до ешелонів. Відправка загону під Крути відбувалася за таким же сценарієм. Скажіть тепер, що Петрлюра тут ні при чому.

Народний захисник

Міф про те, що Петлюра був ліпший за більшовиків також розвіяти дуже просто. Варто лише згадати один епізод – зиму 1919 року. Петлюра видає наказ реквізувати у населення теплі речі та продовольство. Віктор Савченко пише, що зроблено це було у критичний для армії Петлюри момент, і що більшовики вже робили такі реквізиції у 1918 та 1919 роках.
Можна навести ще багато причин нелюбові українцями, що живуть по інший бік Збруча до Петлюри, але зупиняюся на цьому, найбільш яскравому. Безумовно, Петлюра хотів збудувати незалежну Українську державу. І якщо він хотів зробити це заради самих українців, то тут, можливо, можна вибачити і помилки та злочини, як-от реквізиції.

Важливим аспектом для повнішого розуміння особи Симона Петлюри є питання, чи влада для нього була засобом для побудови незалежної України, чи самоціллю?

Адепти отамана кажуть, що засобом. Очевидці, зокрема соціал-демократична фракція Центральної Ради, доволі часто звинувачували Симона у диктаторстві й надмірній любові до парадів. Політики ЗУНР взагалі звинувачували Петлюру у зраді. Хто ж правий – нащадки чи сучасники? Відповідь спробуємо пошукати у роботі все того ж Віктора Савченка, автора, який є симпатиком Петлюри.

Культ особи

Як і чому на українській землі опинилися німецькі та австро-угорські війська, розповідають підручники з історії. Звичайно, не можна звинуватити персонально Петлюру у запрошенні на українську землю окупантів. Він просто використовував їх. А вони… вони використовували українців. Будемо вважати, що Петлюра не міг спрогнозувати, що все так погано складеться. Він хотів визволити Україну від червоної та білої «чуми», от і привів «чуму» чорну. Зрештою виганяти «визволителів» довелося усім миром. Фельдмаршал фон Айхгорн зазначав, що проти німецьких частин воюють партизанські загони, чисельність яких переважає за два мільйони. Що ж робив у цей час Петлюра? Влаштовував паради з дзвонами та священиками. Цього йому так і не зміг пробачити Володимир Винниченко. Він називав Петлюру «майстром по частині декоративно-рекламної, дутої справи».

Так, після запрошення до України німецьких та австро-угорських військ Петлюра влаштував у Києві грандіозний парад: разом з Коновальцем в’їхав на площу у шикарному автомобілі. Били дзвони, майоріли прапори та хоругви. Київ наш. Українська державність відновлена.

Заслуг Петлюри у взятті столиці практично не було, оскільки у місто його ввели іноземні багнети, але Симон з усіх сил робив вигляд, що Київ «звільнив» він! Для чого потрібен був цей парад? Можливо, для підняття всенародного духу. Можливо, це Петлюра зорганізував його не для себе, а для киян, але що було після параду? Почалася вже згадана всенародна боротьба.

Петлюра теж боровся, заявляв рішучі протести, але зброю проти німців, які порушили практично всі пункти угоди не повернув. І хоча Петлюра просидів 4 місяці у тюрмі, героя йому давати немає за що. Сидів пан Петлюра через боротьбу з гетьманом Скоропадським за владу. От якби він приєднався до тих двох мільйонів селян, які взяли в руки зброю, тоді, безумовно, пам’ятник варто було б ставити.
Був ще один цікавий випадок, коли запланований Петлюрою парад дорого обійшовся українцям. У серпні 1919 року військо УНР завдяки допомозі української Галицької армії знову іде на Київ. До Києва підтягуються війська Денікіна. На цей момент відносини між Петлюрою та «білими» були невизначеними. Вони нібито і не воювали, але й договору між ними ніякого не було. Переговори вели, але при постійній загрозі, що «білі» можуть першими зайняти Київ. Цього Петлюра допустити не міг. 30 серпня на станції Боярка він зустрівся з впливовими представниками громади міста і запланував на 31-ше грандіозний парад!

Військам Петлюра віддав наказ займати місто, але уникати бойових дій з денікінцями. Проте всі були настільки зайняті парадом, що ніхто не наказав поставити охорону на мостах через Дніпро. Користуючись моментом, денікінці зайняли ці мости і почали роззброювати петлюрівців. А на Хрещатику натовп вже очікував на торжество. На балконах висіли портрети Петлюри та Тараса Григоровича Шевченка. Сам Петлюра присутнім не був. Замість того, щоб з’ясовувати відносини з командуванням «білих» частин, він залишився під Києвом, очікуючи, як складуться події.

Спочатку все складалося якнайкраще. Стрілянини не здійнялося. Командири «білих» та українських загонів навіть домовились про спільний парад. Над Думою повісили два прапори: український та російський триколор. Все могло б обійтися, але перед самим парадом на площу на чолі загону українців виїхав полковник Сальський, якому про спільний парад було невідомо. Він побачив російський прапор, наказав зняти його та заходився топтати конем. Після цієї події парад перетворився на бійню.

У полон до «біляків» потрапило більше 3000 українців, було втрачено кілька батарей. Петлюра мовчав. Український генерал Кравс, не отримавши жодних вказівок від головнокомандувача, сам їде у штаб генерала Брєдова, щоб залагодити конфлікт. Брєдов ставить Кравсу ультиматум – відвести українські війська на 25 кілометрів від Києва. Кравс погоджується.

Своїми діями Кравс зупинив військові дії, які розгортались не на користь українців, але замість подяки Петлюра ініціює проти нього слідство. Це обурило галицьких офіцерів, яким інкримінувалося зраду.Отак, по всій параді. Якби для Петлюри загальноукраїнські інтереси були важливіші за позерство, то все могло б бути інакше.

На що брата проміняти?

Ті, хто намагається виправдати домовленість Петлюри з Пілсудським, згідно з якою Західна Україна опинилася під владою Польщі, говорять, що землі, які Симон Петлюра віддав, отримавши натомість військову допомогу, і так вже були під владою Польщі. Не дуже переконливий аргумент на користь українського диктатора. До речі, Петлюра неодноразово зраджував і обдурював галичан, які зараз так шанують його.

Влітку 1919 року, коли поляки притиснули Українську Галицьку армію до Збруча, а «червоні» відкинули війська УНР до самого Кам’янець-Подільська, постало питання про об’єднання сил ЗУНР та УНР для спільної боротьби з ворогами. Разом можна було вдарити і по польських військах, і по Червоній армії. УГА була краще озброєна та організована. Пілсудський зупинив український наступ на Львів і відкинув УГА, але витратив на це мало не всі свої ресурси. Отримавши підтримку військ Петлюри, Галицька армія могла переламати хід подій в україно-польській війні. Але Петлюра знову марив походом на Київ. Він запевняв галичан, що у Кам’янець-Подільському все підготовлено для їх переходу: казарми, продовольство, боєзапас та військовий реманент.

УГА почала перехід: за різними даними, від 50 до 85 тис. обстріляних вояків з професійним командуванням та залізною дисципліною, які мали на озброєнні 550 кулеметів 160 гармат та 20 літаків. Коли вся ця маса опинилась за рікою, виявилося, що Петлюра збрехав. Приміщень та їжі бракувало навіть для військ УНР. Запас боєприпасів був мізерний. А невдовзі у Кам’янець-Подільський приїхала польська делегація, яка розпочала з Петлюрою перемовини.

Для того, щоб взяти війська УГА під контроль, Петлюра добився усунення з посад професійних генералів Омеляновича-Павленка та Грекова, що суттєво вплинуло на моральний дух та боєздатність армії. Далі Петлюра сформував міністерство «галицьких справ», головою якого поставив соціал-демократа Семена Вітика, причетного до махінацій з бориславською нафтою, з яким не хотів співпрацювати ні Євген Петрушевич, ні керівництво УГА.

Інтриги, внутрішня боротьба за владу, непослідовна позиція на переговорах закономірно призвели до катастрофи на фронтах. Яскравим прикладом відношення Петлюри до галичан була його спроба отримати повну владу над УГА. Микита Шаповал пише у своїх спогадах, що 14 листопада 1919 року Петлюра приїхав до Петрушевича. Петрушевич лежав хворий і мав при собі два револьвери. Його будинок оточували вірні солдати, тому що він боявся, що Петлюра віддасть наказ його арештувати. Петрушевич категорично відмовився передати владу Петлюрі, сказавши: «Я не можу віддати армію людям, які її повністю зруйнували, тому що я їм не довіряю…»
У грудні Петлюра зрозумів, що боротись далі немає сенсу, і виїхав до Польщі. Він не б’ється до кінця. Він не іде разом з військами в останній «Зимовий похід», який потім увійде в історію. Петлюру у Польщі радо приймають, а його військо починають роззброювати та відправляти у табори.

Тоді ж Петлюра обговорює з Пілсудським державний устрій «кишенькової» України, яку готовий створити Пілсудський як буфер між Польщею та СРСР. З п’яти міністрів уряду цієї України троє мали бути поляками. Петлюра був проти такого сценарію, і Пілсудський погодився на одного польського міністра – міністра земель та землеробства. Доки Петлюра вів переговори, поляки продовжували захоплювати українські землі, встановлюючи на них такий режим, від якого населення почало втікати у зону, контрольовану більшовиками.

По закінченні переговорів уряд УНР підписав Варшавський договір, згідно з яким Польща визнавала Директорію УНР на чолі з Петлюрою тимчасовим урядом України. Але тут приховується один важливий юридичний нюанс… Якщо б Петлюра помер, то Польща могла б більше не визнавати української державності. Але чи варто говорити про якісь нюанси, якщо сам договір був несприйнятним для західних українців?

Згідно з цим договором, польськими навічно ставали Галичина та Західна Волинь. Так Петлюра перекреслював роки кривавої боротьби українців за незалежність від поляків. Ці території були чужі для нього. Його цікавив тільки Київ та можливість знову парадно в’їхати в місто, стоячи у відкритому автомобілі.

Відомо, чим закінчилась історія співпраці Симона Васильовича Петлюри з поляками. Хтось з істориків назве цей союз помилкою, хтось – єдино можливим виходом зі складної ситуації. Але для нас важливим є те, як оцінював свої дії сам Петлюра.
Виправдовуючи Петлюру, Віктор Савченко подає у своїй книзі уривок листа, який 1926 року Петлюра написав другові у Канаду:
Тільки демагог може дозволити собі говорити про те, що Петлюра продав Галичину, Волинь і таке інше. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні гріхи та недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин в житті української нації… Шлях для української держави пролягає через Київ, а не через Львів… Я впевнений, що вірність обраної мною лінії виправдає історія.

Отож, чи заслуговує на почесті та пам’ятники лідер, який вважає свій народ неорганізованим та малокультурним і звинувачує його у всіх поразках?
Чи, можливо, Петлюра не вважав галичан своїм народом?

Автор: Влад Якушев

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх