,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Піонер українського хокею Омелян Бучацький
  • 1 сентября 2011 |
  • 21:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 1112
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Нарешті після багатьох років відсутності львівських команд у чемпіонаті України з хокею, маємо львівський клуб серед тих, хто буде змагатися за нові титули. Якось пішов рух з тим хокеєм. Маємо ковзанку у Новояворівську, де навчаються премудростям гри з ключкою юні львівські хокеїсти, Львівська залізниця охоче підтримує хокейну команду, виділено земельні ділянки під будову зимових палаців. Зрештою, задекларовано бажання України прийняти Зимові Олімпійські ігри 2022 року із зимовою столицею ігор у Львові.

І нині мало хто знає, що ця популярна гра, народжена на замерзлих ставках Канади ще у середині ХІХ століття, прийшла до Львова понад сто років тому. 15 січня 1905 року на Панєнських ставах (нині – початок вулиці Вітовського) учні Реальної школи показали львівській публіці нову для Галичини гру, яку глядачі зустріли із захопленням, а газети наступного дня широко описали перебіг зустрічі.
Після Першої світової війни хокей у Львові здобув популярність і при кожному спортивному товаристві почали створювати хокейні секції, що змагалися у першості міста. Цікаво, що гімназійне керівництво всіляко підтримувало розвиток хокею, суворо забороняючи своїм учням виступати у складі футбольних команд. Не дивно, що виросли у місті майстри, які виступали за збірну Польщі, брали участь у чемпіонатах світу та Європи, п’ятеро львівських хокеїстів виступали на Зимових Олімпійських іграх 1932 і 1936 року. Українців, на жаль, до збірної не запрошували (бо ті не хотіли зрікатися своєї віри). Єдиний Владислав Лемішко, захисник футбольної «Погоні» і гравець хокейного клубу «Чарні» був українцем у збірній Польщі.

Хокей був дуже популярним серед українців, хокейна секція в СТ «Україна» створилася ще 1928 року і скоро стала учасником різноманітних змагань на теренах Галичини. Найпопулярнішими гравцями у ній були брати Мирон та Роман Труші, сини відомого художника Івана Труша. Їхнім наступником міг бути Омелян Бучацький, найздібніший серед юних хокеїстів «України», але на його майбутню спортивну кар’єру вплинула війна. І життя поточилося зовсім іншим колом…

Піонер українського хокею Омелян Бучацький


Омелян Бучацький народився у Львові бурхливою весною останнього року Першої світової війни в родині Олександра Бучацького та Марії Сосенко. Його батько був відомим громадським діячем, опікуном молоді, директором ремісничих бурс у Львові, одним з найближчих співпрацівників митрополита Андрея Шептицького.

Маленький Мільо був невисокого зросту, але надзвичайно рухливим і кмітливим хлопчиком, а тому з малих літ захопився різноманітними спортивними іграми – футболом, хокеєм, баскетболом, настільним тенісом, бігом на ковзанах. Він учився у Головній академічній гімназії, де разом з іншими учнями з власної ініціативи створив спортивний гурток «Богун», що проводив змагання з ровесниками польських гімназій. Згодом українці, набравшись майстерності, стали непереможними у неофіційних гімназійних першостях Львова, а найменший з них, але найбагатший спритністю і духом, – Омелян – визнаним лідером «Богуна». 1934 року керівництво СТ «Україна» запросило усіх членів «Богуна» до своїх лав, і відтоді Бучацький посів постійне місце в першій команді товариства. 1936 року, закінчивши гімназію, почав студіювати право у Львівському університеті. Тоді ж, восени, його було визначено до тренувального табору найздібніших молодих хокеїстів Польщі, який вів спеціально запрошений тренер з Канади. На цьому зборі Омелян також пройшов тренерський курс. Це дозволило йому ще у дуже молодому віці (щойно минув 21 рік, коли прийшла осінь 1939 року) розпочати працю граючого тренера у «Спартаку», а одночасно тренувати й команду інституту радянської торгівлі.

Піонер українського хокею Омелян Бучацький

Піонер українського хокею Омелян Бучацький

«У вирішальному поєдинку зустрілися «Ді Шварце Тойфель» («Чорні Чорти») і «Україна». «Чорти» мали кількох репрезентативних грачів і по їхньому боці були симпатії майже всіх глядачів. Глядачів зібралося щось зі три тисячі, які пережили протягом зустрічі низку незвичайно емоційних моментів. Серед цієї маси людей в кутку трибуни стояла група глядачів – може кількадесят, а може більше. Ці люди перед грою товпилися коло нашої роздягальні, підбадьорювали нас, як уміли, всміхалися до нас і вірили. Вірили, що ми виграємо, вони хотіли цього з глибини серця, може більше, ніж ми самі… У відведений для гри час було 4:4 і мусимо грати догривку, бо в турнірі мусить бути переможець. У догривці робимо з противником, що хочемо і перемагаємо 8:5. Втомлені до краю, але щасливі, сходимо з льоду. У роздягальні душно, крикливо – типова атмосфера після виграних змагань.

І нагло – відчинилася двері. У них з’явилася група людей. У довгих кожухах, чоботах, з баранячими кучмами, вусаті й бородаті постаті. Очі всіх мимоволі звернулися туди. Троє з них виступили вперед і один почав говорити – стихли розмови, крики і гамір. А він говорив простими невишуканими, мужицькими словами. Говорив, що вони прийшли в делегації від усіх тих, хто приїхали саньми з віддалі кількадесят кілометрів, щоб побачити «ототу» «Україну». Вони прийшли привітати нас на лемківській землі, подякувати нам за те, що ми не зрадили надій і «такисте набили тих мазурів ту, на нашій землі, де слово Україна ані віговорити не можна било». Від цих простих мужицьких слів віяло такою сердечністю, бачилося в цих рум’яних від морозу лицях, у цих добрячих очах стільки радості і батьківської втіхи, що коли він скінчив говорити – зробилося тихо, як маком сій. І тоді ми зрозуміли, що це таке, що єднало нас, «паничів» зі Львова, з тими верховинцями… Багато років по тій події не раз повертаюся пам’яттю до того дня і завжди маю перед очима тих трьох селян – лемків, які вірили, і завжди, напевно, вірять у перемогу «ототої» «України». Їм і присвячую свій спомин, найкращий різдвяний спомин. Було це у січні 1942 року».

Піонер українського хокею Омелян Бучацький

А влітку 1944 року, коли до Львова став наближатися фронт, разом з молодою дружиною Лесею (вони побралися 22 лютого 1944 року) виїхав до Братислави, де професійно грав у хокей до кінця воєнних подій. Після війни опинився, як і тисячі інших українців-біженців, у таборах, переміщених осіб, де провів майже п’ять років, поки емігрував до далекої Австралії. Але й у ті неспокійні таборові роки продовжував свою активну діяльність в українському спортовому товаристві «Леви», яке було створено у Міттенвальді. Виступав за футбольну, волейбольну та баскетбольну команди, а згодом підібрав хлопців і створив хокейну дружину, яка мала великі спортивні успіхи. Тоді ж (1948-1950) тренував і сам виступав за австрійський клуб «Інсбрукер Айсляуф Ферайн», що посідав друге місце в чемпіонаті Австрії. З цим клубом подорожував до Італії, Швейцарії, Німеччини, змагаючись проти італійців, французів, німців, канадців, американців.

Лиха доля України неодноразово змушувала багатьох українців залишати рідний край і мандрувати світом у пошуках кращого життя. Проживши після війни кілька років у таборах на території Австрії чи Німеччини вони розлетілися по країнах і континентах.

Еміграція до Австралії не змінила зацікавлень Бучацького – відразу став членом українського клубу «Леви» у Сіднеї. Водночас продовжував виступати на хокейному льоду за команду «Бомберс», складену майже повністю з чехів, визнаних лідерів європейського хокею. «Бомберс» були кільканадцять років чемпіонами країни з хокею, а Омелян Бучацький ще виходив на лід, коли йому минуло п’ятдесят. Майже як знаменитий канадський хокеїст Горді Хоу. Останні кілька років грав в одній ланці зі старшим сином Бучацького – Романом.

В Австралії Омелян Бучацький працював на різних фабричних роботах, а згодом придбав бакалійну крамницю, яку провадила його дружина. Кілька передпенсійних років був менеджером компанії, яка займалася експортом живої худоби (корів, коней, овець, верблюдів) зі Зеленого континенту до країн Азії та Африки. Журналістську діяльність продовжував і на далекому континенті, дописуючи до українських газет Австралії, США, Канади, Німеччини, а в останні роки і в Україні. Писав не тільки про спорт, а й про політику та економіку, понад три роки вів сатиричну колонку в газеті, був співредактором четвертого тому Енциклопедії української діаспори – «Австралія» та книги «Українці в Австралії». Написав історію українського спорту на п’ятому континенті та працю про український спорт у роки війни (1939-1944). Писав навіть оповідання та театральні скетчі.

Омелян Бучацький був надзвичайно працелюбним і вмів викресати енергію, якою захоплював усіх, хто з ним працював, тренувався чи грав. Любив займатися з молоддю, якій прищеплював найкращі риси спортовця – наполегливість, завзятість, повагу до суперника. На далекій відстані до рідної землі продовжував жити для України, для якої не жалів сил, палко бажав їй кращої долі. Створював довкола себе приязну атмосферу, яку, до речі, я відчув на собі при нашому знайомстві влітку 1991 року у Львові під час святкування 80-річчя СТ «Україна». В останніх листах бідкався, що погано бачить і не може працювати в олімпійському комітеті, який створили в Сіднеї місцеві українці для допомоги олімпійській команді України 2000 року. Кожного свого листа закінчував традиційним гаслом «Слава Україні!»
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх