,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Львівське коріння українського футболу
  • 1 сентября 2011 |
  • 17:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 944
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Добре відомі більшості футбольним прихильникам факти пан Іван доповнив цікавими життєвими історіями та особистими відгуками, адже із багатьма визначними постатями був знайомий.

“Львівський футбол є дійсно цікавий тим, що має свою велику історію. Переважна більшість футбольних прихильників знає, що вона бере свій початок 14 липня 1894 року, коли під час Крайової виставки у Стрийському парку відбувся показ нової спортивної гри – футболу.. Цитуючи програму зльоту руханкового товариства “Сокіл”, знаходимо отаке пояснення футболу - “Треба забити гол у ворота суперників”. На той час гра вже кілька років існувала у Львові. Хлопці-семінаристи копали м'яч, який їм привіз вчитель семінарії Едмунд Ценар у 1891 році з Англії... Спроби показати цю футбольну гру були ще під час першого зльоту “соколів” у 1892 році, але щось не зійшлося і показу не було. А ось уже в 1894 році під час Крайової виставки, де було багато спортових імпрез, футбол входив в програму як показовий виступ. І коли львівський семінарист Влодзімєж Хоміцький на шостій хвилині точно поцілив по м'ячу, і м'яч пролетів над купою гравців, які були біля воріт краківської команди, воротар не встиг піднести руки. М'яч влетів, мовби під сьогоднішню поперечку, бо воріт не було як таких, а тільки дві палиці. Львів'яни втішились, а краків'яни захотіли реваншу і продовження матчу. Проте керівник програми сказав: “Хлопці, ви вже показали, гол забили. Ми зрозуміли, що це таке. Прошу зійти”. Але хоча ця гра тривала всього шість хвилин, вона була зафіксована в програмі власне як “показ”, а потім були публікації у львівських газетах, що так відбулося...

Вважаємо, що український футбол почався у Львові. Я завжди стою на позиції того, що це – футбол львівський. Немає різниці, чи він український, чи польський, чи єврейський, тому що у цьому першому матчі брали участь львів'яни — студенти, семінаристи. І вони першими проклали дорогу футболові, який згодом так розкрутився, що у Львові почали створюватись футбольні клуби, команди. Звичайно, враховуючи те, що Галичина мала свою певну автономію в Австро-Угорській імперії, тут у Львові було доступніше організовувати ці клуби, що мали за приклад клуби в європейських країнах.

Першими були поляки. У 1903 році в Першій гімназії (сучасна середня школа №35, вул. Шухевича, 2) було створено клуб “Слава”. Початкова назва не була збережена, бо за кольором форми їх згодом назвали “Чарними”. І так цей клуб прийнявся, був дуже відомим у Львові. Наступного року вже в Четвертій гімназії (на сучасній вул. Професорській), де працював викладачем фізкультури Еугеніуш П'ясецький, пізніше дуже відома особа в науці, запропонував своїм учням створити і собі клуб. Створений спочатку як спортивно-гімнастичний клуб, згодом у 1907 році, об'єднавшись із іншими, учасники назвали себе “Погонь”...

У 1906 році Іван Боберський, український професор руханки, який працював в Українській гімназії запропонував і своїм хлопцям створити команду, яка називалась “Український спортовий кружок”. Хоча, коли він прийшов до гімназії у 1903 році, одразу мав прихильність до футболу. І вже тоді учні його класу починали копати м'яча. Проте це були домовлені зустрічі, а не офіційні змагання.

Поступово по всій Галичині почали створюватись клуби, тому що футбол завойовував популярність. Люди принципово дотримувались своїх національних особливостей: чехи створили свою команду “Чеський тім”, євреї — “Гасмонею” і т.д. “Український спортовий кружок” був українською командою ще у 1906 році. А вже у 1911 створилось спортове товариство “Україна”, яке цього року може святкувати своє сторіччя. Річ в тому, що “УСК” була командою учнів гімназії, тоді як СТ “Україна” вже створили ті учні, які закінчили гімназію і пішли вчитись до університетів – студенти. В тому ж 1911 році з ініціативи провідних клубів Галичини – краківських “Краковії” і “Вісли” та львівських “Погоні” та “Чарних” – була створена т. зв. Автономна федерація футболу. Це була перша структура, яка організовувала змагання. Хоча чемпіонат міста проводився у Львові і раніше, але оця федерація почала створювати організовану структуру змагань: був календар, погодили правила.

На жаль, у 1914 році, коли почалась війна, звичайно, вона перебила усілякий розвиток видів спорту... Хоча футбольні матчі продовжувалися! У своїх спогадах відомий польський футболіст Вацлав Кухар розповідає, що його військова частина стояла в районі Бережан в Тернопільській області, фронт тоді завмер. Командир частини, знаючи, що батьки Кухара - власники кінотеатру, послав його до Львова. А йому повідомили, що в неділю буде гра. Таким чином він встиг зіграти матч за свою “Погонь”, забрати кінопроектор та бобіну з фільмом і повернутися на фронт. Цілий тиждень вояки були задоволені, переглядаючи кіно, а наступної суботи командир частини доручив йому привезти новий фільм. Таким чином, вдавалось і воювати, і грати, і вдома побути.

Після Першої світової війни географія Європи перекроїлася, Львів перейшов з-під опіки Австро-Угорщини під польську опіку. І лише на початку 1920-х років почалося відновлення спортивних змагань. Поляки перші знову почали відновлюватись в “Погоні”, “Чарних”. У 1921-22рр. українці теж почали відроджувати свої команди. На жаль, чимало хлопців загинуло під час війни. Українці були відосіблені від поляків і не хотіли мати з ними ніякої справи. Створивши Український спортовий союз, українські команди грали лише між собою. В Перемишлі був “Сян”, в Самборі - “Дністер”, в Стрию - “Скала”... Внаслідок того, що українці не змагались із іншими командами, трудно було здобутися на якийсь вищий щабель футбольної майстерності. І тільки у 1928 році СТ “Україна” ухвалило рішення, що українці можуть брати участь у польських змаганнях. І таким чином “Україна” почала поступово підноситись, особливо завдяки приходу нових гравців, які згодом здобули їй славу. Це Карло Мікльош, Олександр Скоцень, пізніше — Юрій Зубач, Остап Стецьків. Команда «Україна» останні три роки, з 1937 по 1939, посідала друге місце в Окружній лізі, переможець якої потім брав участь у фінальній пульці на вхід до польського чемпіонату...”.

Розповів Іван Яремко і про те, де опинились та грали талановиті львівські гравці, які емігрували в часи війни, хто з іноземців були тренерами та консультанами львівських команд. Не оминув увагою і період після подій 1939: “Під час німецької окупації у Львові так само грали у футбола, хоча німці й заборонили полякам і, зрозуміло, євреям займатися будь-яким видом спорту. Українцям дозволили проводити кубок Володимира Кубійовича... Після війни чимало футболістів виїхало за кордон, оскільки знали після подій 1939-40рр. всі приваби радянської влади, коли вивозилися стільки людей в Сибір, тюрми. Значна їх кількість потрапила в табори переселених осіб в Німеччині та Австрії. І навіть опинившись там, українці не припинили грати в футбола - були створені футбольні команди, проводились футбольні чемпіонати. Коли у 1948 році після війни у Лондоні проводились перші післявоєнні Олімпійські ігри, то в Баварії, де була значна кількість згаданих таборів, було прийнято рішення провести Олімпіаду переселених осіб, в кількох видах спорту, в т.ч. і футболі. Українська команда перемогла всіх суперників і стала чемпіоном. Одним з найкращих бомбардирів команди був Олександр Закалужний, вихованець перемиського “Сяну”...

Щодо Львова, то тут після війни були команди “Спартак”, “Локомотив”, “Динамо”, “Наука”. Кращою за всіх була команда “Спартак”, у її склад запросили найталановитіших гравців, навіть з інших міст, тренером був дуже відомий футболіст з московського “Спартака” Васілій Соколов. І у 1949 році львівський “Спартак”, посівши друге місце в українській зоні, увійшов до фінальної пульки і боровся за вихід до вищої пульки радянського футболу. Але це був 1949 рік, коли святкували 70-літній ювілей вождя всіх народів і фізкультурників Йосипа Сталіна. І звичайно, таку пульку могла виграти тільки команда з його батьківщини. Так влаштували, що перше місце здобув “Локомотив” з Тбілісі. На жаль, “Спартак” у 1949 році розпався...”. Серед талановитих львівських футболістів, які після 1949-го року здобули визнання як чудові гравці чи тренери, Іван Яремко відзначив Юрія Зубача, Мирослава Турко, олімпійських чемпіонів 1988 року, вихованців Львівського училища фізичної культури Вадима Тищенко, Володимира Татарчука, бомбардира львівських «Карпат» Володимира Данилюка, знаменитого польського тренера Казімєжа Гурського.

“Отак перебігаючи розповіддю туди-сюди, хотів сказати, що львівський футбол має великі традиції, а значна група львівських футболістів впродовж багатьох років демонстрували високий рівень гри як у львівських командах, так і відомих закордонних клубах, брали участь львів’яни у футбольних турнірах на Олімпійських іграх 1924, 1936 роках”.

Додатковою приємністю для присутніх став перегляд чудової колекції дружніх шаржів на відомих футболістів, яку пан Іван прихопив із собою.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх