,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Радянська спадщина України: національне питання
  • 22 августа 2011 |
  • 10:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 1460
  • |
  • Комментарии: 17
  • |
0
Минуло вже 20 років, як розпався Радянський Союз, і ми живемо в незалежній державі. Здавалося б, особливості радянського ладу — політика, економіка, методи управління тощо — мали втратити гостроту й актуальність і перейти з реального життя в академічну сферу історичної науки. Однак насправді недалеке минуле не відпускає громадську думку, надто свіжі у пам’яті різні враження від нашого спільного соціалістичного життя, і, крім того, сучасна «вільна, ринкова і демократична» дійсність глибоко пронизана метастазами «совєтскості».

Звідки й куди йдемо

У нас, на відміну від країн Прибалтики та східноєвропейських держав, які раніше входили у так звану соціалістичну співдружність, не відбулося осмислення і, як наслідок, відторгнення радянської спадщини.

Колишня партійно-державна номенклатура разом із верхівкою силових органів (КДБ, армії та прокуратури), адміністративного апарату і «червоними директорами», а також залученими махінаторами, перетворилася на пострадянському просторі в «нову еліту», яка захопила у свої руки політичну владу й практично всю значущу державну власність. У перші роки незалежного існування «нова еліта» посилено займалася «дерибаном», бездарно розбазарюючи отриману нею радянську спадщину і вивозячи отримані капітали за кордон. Народ ледь виживав, намагаючись пристосуватися до нового капіталістичного життя. Однак економічні та соціальні проблеми загострювалися, ціни на метал, нафту і газ падали — треба було шукати винних. От «еліта» і згадала більшовицьку практику призначення внутрішніх і зовнішніх ворогів. Класовий підхід застарів і в нових умовах бив по можновладцях. Призначити за звичкою винними у всьому євреїв було б нерозумно (їх майже не залишилося на пострадянському просторі) і небезпечно — могли виникнути проблеми зі своїми рахунками у швейцарських, кіпрських та американських банках. У результаті знайшли дотепний вихід — винні у всьому «розумники» — усілякі ліберали й «дерьмократы» в особі «молодших наукових працівників» (гайдари, чубайси, явлінські й пинзеники). Народ проковтнув чергову «качку». Ну не любить наш народ надто вже розумну «гнилу інтелігенцію».

Спантеличений простий народ влада наполегливо переконувала, що нам не підходять західні демократичні ринкові цінності. Нам потрібна міцна рука, стабільність і, головне, соціальна справедливість! Наш мудрий, добрий і духовний народ без підказок ззовні розбереться зі своїми проблемами і, як завжди, ще здивує інші народи й держави.

Отут саме час згадати знаменитий символ геніального Гоголя — «птицу-тройку», яка летить у світле майбуття, обганяючи всі народи й держави (можливо, у пророчому баченні великий письменник під символічною «птицей-тройкой» мав на увазі могутню колісницю трьох братніх східнослов’янських народів). Із сумом констатуємо, що Микола Васильович виявився поганим футурологом. Від дня його пророцтва минуло майже 170 років, а могутня «птица-тройка», полякавши інші народи і держави й остаточно зіпсувавши життя своїм народам, похмуро плентається бездоріжжям, спотикаючись на вибоїнах і грузнучи в багнюці. Уже й «тройка» розпалася, і «великий, могутній Радянський Союз» розвалився, а «старі пісні про головне» досі так само пафосно звучать у серцях більшості наших людей.

Якщо у власне Росії (як мінімум іще з петровських часів) гра у «велич», «Третій Рим», «птицу-тройку» тощо перетворилася на державний і національний вид спорту і, схоже, триватиме, попри будь-які факти й аргументи, то, здавалося б, у звільненій від братніх обіймів Україні така відданість російсько-радянським цінностям викликає щонайменше подив. Розколоте українське суспільство та інтелектуальна його еліта (про політичну «еліту» і говорити не хочеться) за 20 років не зуміли створити єдину систему державних і національних цінностей.

Слід погодитися, що побудована більшовиками система влади мала, безперечно, революційний характер і докорінно відрізнялася від відомих на той момент державних і суспільних устроїв. Можна сформулювати десятки істотних особливостей радянсь­кої системи — гнітюче переважання державної і колективної власності, жорстка централізація, «диктатура пролетаріату», абсолютна тоталітарна влада Кому­ністичної партії, військово-мобілізаційний характер ідеології та економіки тощо. Однак якщо спробувати знайти головні якісні особливості більшовицької влади, то ними, швидше за все, ви­являться цілковита закритість, жахливі облудність і злочинність.

Захопивши в 1917 році владу, більшовики швидко зрозуміли, що реалізувати марксистський план побудови справедливого суспільства «чистими руками» не вдасться. Тому рішуче розправившись з класовими ворогами та опонентами, вони ліквідували свободу слова і запровадили майже абсолютну таємність в усіх сферах: політиці, економіці та громадському житті. Звичайно, певний витік інформації згори вниз мав місце, проте репресивна машина придушення «ворожих голосів» і класово-ворожої інформації працювала чітко. Тому ще й зараз не тільки в буденній свідомості, а й у науці ми часто користуємося даними про радянське життя, викладеними істориками, політологами, економістами та журналістами під жорстким контролем партійних органів.

У цьому зв’язку дивує наївність і гідна кращого застосування наполегливість сучасних, у тому числі й українських, істориків, які продовжують шукати справжні документи радянської епохи, що проливають світло на реальні історичні події ХХ століття. У 2008 році у США вийш­ла книжка відомого вченого Єльсь­­кого університету Джона­тана Брента «У сталінських архівах». У ній автор описує, як у середині 1990-х рр., коли Б.Єль­цин оголосив про відкриття сек­ретних архівів КДБ і партійних органів, він разом із десятками істориків, соціологів і журналістів з усього світу вирушив до Москви шукати відповіді на запитання, які цікавили всіх західних фахівців з радянської історії: убивство Кі­ро­ва, розходження в поглядах Ста­ліна і Леніна, роль СРСР у гро­мадянській війні в Іспанії, великий терор 1936—1938 рр., голодомор в Україні, Друга світова війна тощо. Вис­новок Брента: «Незва­жаючи на те, що в самому лише Централь­ному партійному архіві 250 мільйонів документів, тільки незначна їх частина містить незаперечні докази тих чи інших дій радянського уряду, які в Америці називають «гарячим пістолетом». Тепер стало очевидно, що радянські лідери ніколи не залишали доленосних рішень на найвищому рівні та найважливіших наказів у письмовій формі. Вони завжди були усні. А ті, що залишилися, знищено».

Настав час і нашим сучасним дослідникам слідом за американськими зрозуміти цю істину й усвідомити, що справжню радянську історію ХХ століття можна й треба писати, використовуючи не стільки академічні історичні методи, скільки досягнення криміналістики.

Національна політика в СРСР у довоєнні роки

Практично будь-яка влада тією чи іншою мірою бреше своєму народу. Однак ступінь брехні більшовиків був просто-таки жахливий. Можна ще зрозуміти, коли на чорне кажуть сіре, а на бі­ле — кремове. Більшовики ж від самого початку чорне називали білим, а біле — чорним. Про­голосивши привабливі гасла: «Мир — народам, земля — селянам, фабрики — робітникам, уся влада — радам», вони влаштували своїм і чужим народам криваву бійню з голодоморами й депортаціями, практично знищили селянство як клас, перетворивши його на колгоспно-радгоспних рабів або люмпенів на численних «комуністичних будівництвах», опустили пролетаріат до рівня безправних гвинтиків і перетворили ради народних депутатів на квазідемократичні, суто ритуальні органи, які не мають ані влади, ані суспільного значення.

Одним із найболючіших питань радянської спадщини для України є національне. Українсь­кі і російські політики та історики продовжують гостру дискусію про долю українського етносу в СРСР. Більшовики, проголошуючи на словах дружбу народів, інтернаціоналізм і вільний розвиток усіх націй і народностей, дотримувалися на практиці відомої марксистської тези про те, що про­летарі не мають національності. Їхньою метою в національному питанні було створення «нової радянської людини», поз­бав­леної «національних забобонів». Однак протягом усього часу перебування при владі більшовики продовжували лицемірно розігрувати «національну карту». Звідси гра у федерацію, створення не тільки союзних, а й автономних республік, національних країв і областей. Звідси ж і збере­ження аж до 1991 року графи про націо­нальність у радянських паспортах і наявність в офіційній радянській статистиці даних про національний склад населення СРСР і окремих союзних республік.

Як відомо демографам, перший Всесоюзний перепис населення було проведено 1926 року. Згідно із цим переписом усе населення становило на той момент 147 млн. чол., з них 77,8 млн. чол. (52,9%) — росіяни і 31,2 млн. чол. (21,2%) — українці, тобто росіяни і українці були найчисленнішими, по суті системоутворюючими етносами довоєнного СРСР (разом становили 74,1% на­се­лення країни). Наступний Все­союзний перепис населення було проведено в 1937 році. Його результати настільки вразили й обурили Сталіна, що він наказав їх знищити, а головних організаторів і виконавців цього перепису розстріляти або кинути у в’яз­ни­ці. Однак стався той рідкісний у радянській історії випадок, ко­ли «архіви не згоріли». У березні 1991 року, коли СРСР тріщав по швах, і для оприлюднення правдивої інформації не потрібно було особливої сміливості, Держкомі­тет СРСР зі статистики опубліку­вав невеликим накла­дом «Сбор­ник статистических ма­териалов 1990» в московському видавництві «Финансы и статистика». Цей збірник без передмови починається розділом «Из архива Гос­комстата СССР. Итоги Всесоюз­ной переписи населения 1937 г.».

Аналіз численних таблиць з тисячами цифр, поданих у цьому переписі, переконливо показує, що всього дві цифри (!) вик­ликали, здавалося б, неадекватний гнів і репресії Сталіна. Щоб наочно проілюструвати причини цього гніву, я звів у єдину таблицю офіційні результати переписів 1926 і 1937 рр. населення СРСР за національностями, обмежившись вісьмома найбільшими етносами і додавши до результатів 1937 р. графу із зазначенням відношення у % до 1926 р. (табл. 1).

Наведені дані дають багату поживу для аналізу національної політики в СРСР у передвоєнні роки. У країні закінчилася громадянська війна, ніяких війн із зовнішніми ворогами не було, тоталітарна держава практично відгородилася від решти світу залізною завісою, тому ні про яку знач­ну еміграцію не могло бути й мови. У ці роки не було територіальних надбань або втрат. В СРСР відбулися колективізація та індустріалізація, темпи економічного розвитку значно перевершували західні й середньосвітові. Багато західних інтелектуалів (природно, з лівими політичними поглядами) захоплювалися досягненнями країни, яка успішно будує соціалізм. Звичай­но, усі ці прогресивні процеси відбувалися у ворожому буржуазному зовнішньому оточенні. Безпереч­но, і всередині країни залишалися «недобиті внутрішні класові вороги», за кордон доходили дані про судові процеси та репресії. Разом з тим проста трудова людина уперше в історії ставала вільною і могла взяти свою долю у власні руки. Хіба все це не виправдовує репресій проти «нетрудових класів» (за Марксом) та примкнулих до них ідейних ворогів (буржуазної інтелігенції)?

Однак результати перепису 1937 року зі «злощасними» українцями і казахами вщент розбивають цю благополучну картину. Що ж це за «дружба братніх народів», якщо за 11 років «старший брат» збільшує свою чисельність на 21% (на 16,1 млн. чол.), «другий брат» зменшує чисельність на 15,4% (на 4,8 млн. чол.), а один з «молодших братів» і поготів «втрачає» 25% (1 млн. чол.) свого населення? Чим можна пояснити, що в одній країні з жорст­ко уніфікованими порядками, дійсно споріднені народи з дуже близькими побутовими та сімейними традиціями і практично ідентичними умовами життя — росіяни/українці та узбеки/казахи — у передвоєнні роки опинилися в настільки різних умовах? А такий висновок напрошується…

Розуміючи всю гостроту і делікатність національно-демографічної проблематики, я у своїх дослідженнях свідомо не користуюся висновками й цифрами українських, зарубіжних та опозиційних російських істориків і демографів з цього питання. Усі наведені дані взято з тогочасної офіційної радянської статистики (переважно — Держкомстату). Тут сумлінні опоненти відразу можуть мені зауважити: «Ви самі собі суперечите. Раніше ви стверджували, що радянська влада брехлива й злочинна, а тепер про­понуєте вірити опублікованим нею цифрам і даним». На­справді я пропоную не вірити її даним, а аналізувати їх методами криміналістики. А головний принцип криміналістики при розкритті злочину — «кому це вигідно?».

Схоже, що в 1937 р. було відповідально й організовано проведено Всесоюзний перепис населення, результати якого повідомили партійному керівництву. Організатори і виконавці перепису не мали жодних логічних та ідеологічних причин, щоб таким чином виділити дані щодо українців чи казахів. Немає іншого пояснення цим убивчим даним і просто-таки гнівній реакції на них Сталіна, як те, що результати перепису відповідали дійсності і розкривали справжню картину національної політики в СРСР.

Переконливим доказом цього висновку є і те, що надалі радянська влада дуже обережно ставилася до переписів населення, за життя Сталіна взагалі не було жодного перепису (наступний провели 1959 р.), розділи в довідниках та енциклопедіях, які стосуються населення і його національного складу, було зведено до коротких обтічних фраз, що постулювали дружбу народів. А динаміку зростання населення УРСР було перекручено й перебріхано (благо «допомогло» приєднання до УРСР Західної Ук­раї­ни, Букови­ни, Південної Бес­сарабії, Закар­пат­тя і згодом Кри­му, а потім і страшні втрати у Другій світовій війні) настільки, що не тільки радянські і зарубіжній, а й сучасні вітчизняні демографи та історики так і не спромоглися детально розібратися, що ж насправді відбулося з українським етносом у ХХ столітті.

Історики та демографи продовжують запекло сперечатися про людські втрати в роки радянської влади. Розкид думок свідчить не тільки про складність проблеми, а й про відсутність необхідних демографічних критеріїв. Що можна вважати прямими, а що — непрямими людськими втратами? Як відокремити втрати від зовнішніх війн, міграцій, епідемій і неврожаїв від людських втрат, спричинених системою влади?

При спробі визначити людсь­кі втрати окремих етносів в СРСР виникає ще більше труднощів. Наприклад, як визначити втрати єврейського етносу, якщо значна його частина, відчувши всі переваги не тільки офіційного (за партійними документами ніде не зафіксованого), а й побутового антисемітизму, почала масово міняти імена, прізвища й національність (цей процес розпочався ще в середині 1930-х рр., що помітно й за переписом 1937 року).

Якщо кілька мільйонів людей фізично знищили голодом чи репресіями, зрозуміло, що це прямі людські втрати. А якщо ще більшу кількість людей голодом, репресіями та «умовами життя» довели майже до тваринного існування, підірвали їхнє здоров’я, практично позбавили можливості створювати родини й мати дітей та онуків, то це які втрати і як їх урахувати?

На жаль, більшовики у ХХ сто­літті зуміли поставити жорс­токий «експеримент» над народами колишньої Російської імперії. Однак міра цих страждань і кількість людських втрат істотно різняться для різних етносів. На одному полюсі — росіяни і грузини, на іншому — абхази, казахи, українці, кримські татари, чеченці, естонці та латиші.

Спочатку Сталін і його права рука Берія (менгрел, представник західногрузинської народності, яка проживає на землях, що межують споконвіку з абхазькими) «вирішили національне питання» у Грузії. За переписом 1897 р. близько 80% населення Абхазії становили абхази, а вже за переписом 1937 р. в Абхазії про­живало 308 тис. чол., із них абхазів — близько 50 тис. (16,4%), а грузинів — більш як 220 тис. (понад 70%). Більшу частину абхазького народу було знищено або вигнано в Туреччину, де чисельність абхазької діаспори перевищує в кілька разів чисельність абхазів на їхній історичній батьківщині. Така «національна політика» завдала незагойної ра­ни абхазькому народу, який протягом радянської історії ніколи не забував про це приниження.

Близька за результатами ситуація з вирішенням національного питання в довоєнні роки мала місце в Казахстані. Якщо за російським переписом 1897 р. у Казахстані проживало 4,3 млн. чол., з них 80% (3,4 млн. чол.) становили казахи, а тільки 12% — росіяни і українці, то в 1926 р. після першої хвилі так званої боротьби з баями та їхніми прибічниками казахи становили 57,1% населення, а в 1937 р. вже тільки 42,5%. При цьому кількість росіян і українців у Казахстані вперше перевищила автохтонний етнос і становила 48,2%.

У вирішенні національних проблем, які накопичилися в Російській імперії, більшовики з самого початку свого приходу до влади потрапили в дуже складну ситуацію. Запущений у 20-ті роки в СРСР маховик «самовизначення та дружби народів» не можна було офіційно та з ідеологічних причин зупинити, а реальна політика вимагала від більшовиків жорстокої не тільки класової, а й національної боротьби. А відтак її результати й масштаби наочно випливли на поверхню в переписі 1937 року.

Особливості національної політики більшовиків в Україні та її наслідки

Раніше у своїх статтях «Укра­їнський феномен» і «Український феномен-2», опублікованих у DT.UA, я вже показував особливості національної політики більшовиків в Україні. Справді, ні на офіційному, ні на побутовому рівні в Радянському Союзі не було українофобії. Про це промовисто свідчать масові змішані шлюби росіян з українцями й кількість українців у середовищі найвищої партійної та господарської радянської номенклатури. Усе це робило безглуздою зміну національності для українців, як це масово робили євреї (та й не могли прості українці — здебільшого селяни — масово змінювати прізвища й національність).

Отже, класичного геноциду радянської влади проти українського народу, здавалося б, не було. Але вперті цифри Держ­комстату наочно свідчать про інше. Чому за 11 років (з 1926 по 1937 рр.) кількість російського етносу зросла на 21%, а українського за той самий період (за кращих кліматичних умов, більшої продуктивності сільського господарства на споконвічних українських землях, тих самих порядків, відсутності зовнішньої міграції, внутрішню міграцію не беремо до уваги, оскільки її враховували в переписах 1926 і 1937 рр.) знизилася на 15,4%? За всіма законами демографії та соціології за цей самий період кількість українського етносу в СРСР мала зрости приблизно на 21%, тобто досягти 37,8 млн. чол. Різниця між останньою розрахунковою цифрою та реальною чисельністю українців в 1937 р. (26,4 млн.), дорівнює 11,4 млн. чол. і показує рівень мінімальних прямих і непрямих людських втрат українського народу за той період. Ці втрати можна вважати неповними (мінімальними), оскільки вони розраховані у порівнянні з російським етносом і не враховують, що й російський народ у ці роки, незважаючи на, здавалося б, «справні» цифри зростання, потрапив під прес колективізації та індустріалізації і, у свою чергу, зазнав значних людських втрат.

У раніше опублікованих стат­тях щодо українського голодомору, я вже показав, що знищення українців у довоєнні роки відбувалося не за національною, а за класовою ознакою — знищувалося й «розпорошувалося» заможне українське селянство (слідом за донським і кубанським козацтвом). Ніякого неврожаю на благодатних землях Дону, Кубані та України в 1932—1933 рр. не було, про що незаперечно свідчать тогочасні офіційні радянські документи (наприклад, докладний довідник «Аграрный вопрос и крестьянское движение», виданий у Москві в 1935 р.). Невро­жай на цих територіях вигадали комуністичні історики і політики в післявоєнні роки. Донські й кубанські козаки, українські заможні селяни (а в Україні за мірками ВКП(б), на відміну від російських губерній, такі селяни становили більшість) опиралися вступу в колгоспи й радгоспи, не хотіли безплатно віддавати радянській владі надлишки своєї сільгосппродукції, а відтак їх заносили в «чорні списки», за якими вони підлягали розкуркуленню та масовому виселенню. Процес колективізації збігся за часом з індустріалізацією — радянській владі були потрібні мільйони трудових рук на «комуністичних будівництвах». Мільйони сільських юнаків і дівчат (не тільки розкуркулених) за рознарядками влади посилали на численні «комсомольські будівництва», селили в намети й бараки, і вони у вкрай складних побутових і виробничих умовах здійснювали «героїчні трудові подвиги», масово втрачаючи життя чи, в кращому разі, здоров’я.

Історики часто розводяться про те, що Петро І побудував Петербург на кістках простого народу (зокрема й українців, про що писав Тарас Шевченко), але до цього часу навіть не намагаються порахувати, якою ціною і на чиїх кістках будувалися Дніпро­гес, Магнітка, шахти та металургійні комбінати Донбасу, оцінити, в яких умовах жили і працювали комсомольці (я вже не кажу про мільйони в’язнів і трудармійців) на цих об’єктах, як жорстоко руйнувався спосіб усього життя колишніх сільських хлопців і дівчат.

Убивча радянська статистика передвоєнних років показує, що безперечно штучний голодомор 1932—1933 рр. є всього лише однією зі складових геноциду радянської влади проти українського народу в передвоєнні роки. Судячи з усього, починаючи з 1929 р. (початку активної колективізації) і до 1937 р. відбу­вався процес нещадного нищення українського селянського світу (а в той час селянство становило близько 90% українського етносу), що включає в себе брутальну колективізацію, розкуркулення, виселення та примусову трудову мобілізацію молоді на промислові будівницт­ва. Усе це в комплексі й призвело до жахливих людських втрат українського народу в довоєнні роки.

Надалі радянська влада не повторювала помилок, допущених у 1937 році. Переписи населення припинилися до 1959 р., а інформація про національний склад населення проходила дуже жорстку цензуру. Під особливий контроль влада брала інформацію про населення радянської України. Приєднання до УРСР Західної України та Буковини в 1939—1940 рр. майже з 9 млн. населення (з яких понад 6 млн. — етнічні українці) дало владі змогу трохи «підправити» національну статистику; у радянських енциклопедіях та демографічних довідниках аж до 1991 р. наводили загальні цифри щодо українського етносу, «забуваючи» при цьому повідомити про 20-відсотковий зовнішній приріст. Потім розпочалася Друга світова війна, у результаті якої повністю окупована Україна зазнала страшних людських втрат: за даними сучасних англійських істориків («Друга світова війна» за ред. Р.Холмса, 2010, Лондон), з 12 млн. втрат цивільного населення СРСР 7 млн. припадають на населення України. Львівсь­кий учений Ярослав Грицак у «Нарисі історії України» пише, спираючись, підкреслимо, на офі­ційну статистику: «У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна посідає перше місце: за час війни в Україні загинуло, згідно з офіційними даними, 5,5 млн. чол., тим часом як Біло­русія втратила 2,2 млн., Росія — 1,8 млн., Литва — 666 тис., Латвія — 644 тис., Естонія — 125 тис., Мол­давія — 64 тис. Втрати Ук­раї­ни на фронтах (2,5 млн. чол.) поступаються російським, що ста­новлять від 3 до 4 млн. чол. Але якщо підсумувати загальну кількість загиблих серед військових і цивільного населення, то в ук­раїнському випадку ця сума ста­новитиме близько 8 млн. чол., що на 2—3 млн. більше втрат Ро­сії і на 2,5 млн. — втрат Німеччини».

Численні маніпуляції влади з фактами та цифрами не дали змоги повністю приховати злочини, скоєні проти власного народу. Це чітко видно і на прикладі вцілілої, виправленої й перекрученої радянської статистики щодо зміни кількості населення російського та українського етносів у СРСР з 1926 по 1989 рр. за результатами офіційних переписів (табл. 2).

З цієї таблиці видно, що, попри всі поневіряння й величезні втрати у Великій Вітчизняній війні, російський етнос в СРСР з 1926 по 1989 р. кількісно зріс майже вдвічі (на 87%). За це самий час український етнос за офіційною статистикою зріс усього на 41% із урахуванням майже 20% приросту українського населення за рахунок приєднаних у 1939—1940 рр. західноукраїнських земель. Якщо ж коректно порівнювати приріст населення росіян і українців на довоєнній території СРСР, то отримаємо такі цифри:

приріст російського етносу — 87%;

приріст українського етносу — 11,3%.

Певні яскраво виражені тенденції демографічних процесів у радянській Україні можна помітити навіть з перекрученої офіційної статистики. Наприклад, з табл. 3, де представлено динаміку кількості населення УРСР за результатами офіційних переписів населення, видно, що в
1926 р. на території УРСР українці становили майже 80% населення, а росіяни — 9,2% (майже 11% припадало на поляків, євреїв, кримських татар, німців, греків та ін.).

1989 року питома вага українців упала до 73%, а росіян підвищилася до 17,6% (інших народностей знизилася до 9,4%). Якщо ж урахувати зовнішні вливання в російський і український етноси УРСР населення приєднаних земель (Західної України в 1939—1940 рр. і Криму в
1954 р.), то загальна картина національної політики радянської влади в Україні матиме зовсім інший вигляд: кількість українців на довоєнній території України зросла з 23,2 до 30,1 млн. чол. (на 30%), а росіян з 2,7 до
7,6 млн. чол. (на 280%). Хоч як інтерпретуй ці свідомо заплутані цифри радянської статистики, висновок очевидний — усі роки радянської влади в Україні відбувався процес активної русифікації. З допомогою цілої низки механізмів — депортації кримських татар, німців і греків, розподілу випускників вишів і технікумів, надання житла відставникам силових структур (особ­ливо в Криму), масового прийому на роботу колишніх в’язнів (особливо на шахти, металургійні й хімічні підприємства Дон­басу) тощо — цілеспрямовано змінювалася етнічна карта УРСР. Масштаби русифікації населення УРСР будуть неповні, якщо не врахувати процесу метисизації населення — створення великих змішаних поліетнічних груп. Згідно з дослідженнями Київсь­кого міжнародного інституту соціології (КМІС), в Україні на початку ХХІ століття (2004 р.) проживало:

62% — моноетнічних українців (батьки — обоє українці);

10% — моноетнічних росіян;

23% — біетнічних росіяно-українців (біетнорів);

5% — інших національностей.

Однак рівень метисизації населення істотно відрізняється в різних регіонах України. Ми провели соціологічні дослідження (анонімне анкетування) національного складу студентів Хар­ківської державної академії залізничного транспорту, де навчаються на денних факультетах близько 5 тисяч студентів практично з усіх регіонів України. Анкетуванням було охоплено 2300 студентів. Обробка цих анкет показала, що в Західній Україні проживає 10,6% біетнорів (росіяно-українців), у Центральній Україні — 26,3%, а на Сході й Півдні України — 46,4% біетнорів.

Ясно, що ці соціологічні дос­лідження не можуть претендувати на велику точність, але загальну картину й тенденції розподілу населення за національним складом вони безперечно дають і підтверджують відому демографам істину, що на Сході й Півдні України більша частина населення (понад 50%) вважає себе росіяно-українцями або моноросіянами. Очевидно, саме ця обставина багато в чому визначає так званий регіональний розкол України і наявні мовні, культурні й ідеологічні відмінності між жителями Заходу і Сходу України.

Сучасні демографи зафіксували ще один дивний феномен радянських і пострадянських країн (Росії, України, Білорусі і країн Прибалтики): різке викривлення «статевої динаміки» демографічних процесів, яку прийнято характеризувати співвідношенням чисельності статей — СЧС (відношенням кількості чоловіків і жінок у соціумі) і різницею в середній тривалості життя жінок і чоловіків (ЖЧ).

За підрахунками офіційних міжнародних інститутів, які працюють під патронатом ООН, на 2005 р. ці показники виражено в даних, які подано в табл. 4.

За переписом 1897 р. у царсь­кій Росії СЧС = 98,9.

За радянськими переписами населення: 1926 р. — СЧС = 93,5; 1937 р. — СЧС = 92,1; 1959 р. — СЧС = 81,9, (ЖЧ) = 7,3 р.;
1989 р. — СЧС = 89,6, (ЖЧ)
= 9,4 р.

Наведені статистичні дані свідчать, що радянський режим і пострадянська дійсність дуже несприятливі для чоловічої частини соціуму: порівняно і з царсь­кою Росією і з загальносвітовими та європейськими тенденціями «статева динаміка» демографічних процесів в СРСР і пострадянських країнах різко відрізняється дуже високою смертністю чоловіків. Це явище не можна пояснити впливом революцій і війн, оскільки в Ні­меччині, яка вела в ХХ столітті не менше війн, ніж Росія та СРСР, і втратила (у відносних цифрах) не менше людей, такої «статевої диспропорції» не спос­терігається. Не можна це явище пояснити тільки негативним впливом на чоловіків соціалістичного способу життя, бо нічого подібного в соціалістичному Китаї (В’єтнамі і Кубі) не спос­терігається. Більше того, детальний аналіз радянської статистики показує, що висока смертність чоловіків мала місце переважно у слов’янських республіках і відповідно у слов’янських етносах СРСР (у країнах Прибалтики частка слов’янського населення теж дуже висока). Щоб не враховувати впливу воєнних людських втрат, візьмемо як приклад результати перепису 1937 р.:

усе населення СРСР — СЧС = 92,1;

населення РРФСР — СЧС
= 88,2;

населення УРСР — СЧС
= 85,6;

населення БРСР — СЧС
= 85,6;

населення Грузії — СЧС
= 99,4;

населення Азербайджану та Середньоазіатських республік СРСР — СЧС в межах від 102 до 108.

Звідси видно, що негативні економічні, політичні та соціально-психологічні чинники радянської дійсності особливо сильно вдарили по слов’янських народах СРСР, сформувавши в їхньому середовищі масову контркультуру з дуже поширеним алкоголізмом, наркоманією, неповагою не тільки до здорового способу життя, а й до життя взагалі, особливо в чоловічої частини суспільства. На жаль, ці негативні національно-демографічні процеси, запущені в радянський час, не вдалося не тільки зупинити, а навіть пригальмувати в пострадянських (слов’янських) державах.

* * *

Завершуючи розмову про радянську спадщину України в національно-демографічному аспекті, можна констатувати, що розпад СРСР не привів до переосмислення історії та модернізації економіки, політики і системи цінностей — у пострадянсь­ких країнах збереглася, по суті, стара неефективна радянська економіка, «совкові» системи управління, охорони здоров’я та освіти, тому демографічні проб­леми, які накопичувалися ще з радянських часів і які тепер уже не можна було приховати, продовжували нарощуватися.

Згідно з розрахунками та прогнозам світових експертів, опублікованими редакцією відомого журналу The Economist 2007 р, Україна посідає перше місце у світі серед країн з найменшим приростом населення (за прогнозами експертів, при збереженні нинішніх демографічних тенденцій, до 2050 р. населення України зменшиться на 45,2%!); друге місце у світі за кількістю чоловіків на 100 жінок (СЧС = 85), поступаючись тільки Латвії, і за різницею тривалості життя жінок і чоловіків
(ЖЧ = 11,8 р.), поступаючись тільки Росії; третє місце у світі за найменшою середньою кількістю дітей, які припадають на одну жінку (1,12).

Сучасна Україна, на жаль, має багато проблем — політичних, економічних і соціальних. Однак можна за відносно короткий за історичними мірками час трансформувати й модернізувати економіку і сформувати ефективну внутрішню та зовнішню політику. Що ж стосується демографічної проблеми — вона має глибинний і «довгограючий» характер і потребує для свого вирішення комплексного підходу, який ураховує, крім перелічених, ще й загальнокультурні аспекти, значного часу й чималих зусиль усієї нації. На нинішньому етапі ця проблема є найгострішою і, на жаль, практично не усвідомленою нашою «елітою».

Разом із тим, якщо не зупинити й не переломити наявних тенденцій — низької народжуваності, високої смертності, особливо серед чоловічого населення, негативного впливу особливостей «масової контркультури», відсутності об’єднавчої системи державних і національних цінностей — існування незалежної України з українським народом у найближчому майбутньому опиниться під великим питанням.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх