,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Доноси, самогон і байдужість до майна. Як Голодомор змінив життєвий уклад села
  • 2 августа 2011 |
  • 11:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 12319
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
0
олишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми.

Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею.

В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося.

Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина.

Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів.

Про економічні методи тиску на селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп.

Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили.

Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні.

Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики.

Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу.

Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася.

Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували.

Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках.

На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло.

З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити.

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу.

Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками.

От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам.

А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири.

Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо.

Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти".

До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати.

За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати".

У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно.

Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою. Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти?

88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать".

За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб.

Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави.

Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі.

Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання.

Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі.

Доноси, самогон і байдужість до майна. Як Голодомор змінив життєвий уклад села
Фото з сайту села Плесецьке на Київщині. До речі, це село масово проголосувало проти всіх і зараз активно бореться з фальсифікацією виборів сільського голови


До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе"

Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу.

Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде.

До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним.

І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника.

Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати.

Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих?

Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.

Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння.

На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману".

Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву.

Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався.

Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року:

1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги.

2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати.

3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими.

4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих.

У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося.

Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства.

8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь.

Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити.

Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано".

Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села

Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи.

Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове.

В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було. І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути.

А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть.

Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися.

Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади.

Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих.

Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям.

Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти.

Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших...


З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду.

Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими.

Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом.

Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися?

Черех страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості.

До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплати до зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи.

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх