,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Молитва за ката
  • 16 июня 2011 |
  • 14:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 76444
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
0
Глибокий кривавий слід залишили по собі події 60-річної давнини на Галичині. Про них, як і про початок Другої світової, з великим смутком згадують червневими днями.

Щойно гітлерівська Німеччина рушила на Радянський Союз, "совіти" хутко спакували валізи тікати з Галичини. Та тікаючи, наробили там стільки горя, що й досі дослідники відшукують масові поховання закатованих і вбитих.

В меморіальному комплексі Дем'янів Лаз на Івано-Франківщині 12 червня звучить панахида та віче-реквієм за жертвами комуністичного терору. Служба триває у тутешній каплиці-дзвіниці, що її разом із меморіальним комплексом побудували 20 років тому як данину пам'яті про безневинно розстріляних жертв комуністичної імперії та усіх українців, хто загинув від рук кривавого терору.

Нагадаю, в кінці червня 1941 урочище Дем'янів Лаз стало місцем масового знищення органами Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР сотень українців. У такий нелюдський спосіб "перші совіти" тікали з Галичини на початку Другої світової.

Згодом, в 60-ті роки, коли комуністична партія семимильними кроками вела нас усіх до світлого соціалістичного майбутнього, партійні верхи зробили все, щоб про цей тяжкий злочин проти української нації так і не стало нікому відомо.

Місце, де без суду і слідства розстрілювали безневинно приречених людей, спочатку було розчищене і використовувалося для господарських потреб, а в середині 80-тих років масове захоронення було сплюндровано будівельним сміттям.

І лише в 1989 році завдяки історико-науковому товариству "Меморіал", який і провів розкопки, про страшну правду "Дем'янового Лазу", де вдалося ідентифікувати останки 524 людей, стало відомо не лише в Україні, але й далеко за її межами.

Вже згодом, після Дем'янового Лазу були Биківня, Посіч та десятки інших українських міст і містечок, де сталінська репресивна машина також залишила свій кривавий слід.

За оцінками та припущеннями дослідників, істориків, різного роду експертів лише на Прикарпатті на сьогоднішній день налічується близько 111 ймовірних масових захоронень українців.

Одне із них - село Пшеничники Тисменицького району Івано-Франківської області.

Як зазначають історики, з 1939 по 1941 роки у Пшеничниках перебував гарнізон НКВД. Саме сюди й масово звозили або вже мертвих, закатованих, або тих, на кого чекала така ж доля.

Свідченням нелюдських страждань, які довелося перенести місцевим жителям, є численні сліди тортур на останках. Різноманітні гаки та інші гострі металеві предмети з легкістю можна знайти серед кісток загиблих. І що найжахливіше, серед останків - чимало маленьких дітей. Учасники розкопок знайшли навіть тіло матері, яка обіймала малесеньку дитину...

Власне, пошукові роботи тут розпочалися влітку минулого року й були поновлені лише навесні цього. На сьогоднішній день вже відкопано останки понад 400 жертв, але пошуки все ще тривають й про остаточну кількість закатованих комуністичним режимом вести мову ще надто рано.

Справа в тому, що місце масових захоронень у Пшеничниках займає територію близько 4 тисяч квадратних метрів. Це - у 28 раз більше, аніж Дем'янів Лаз...

Однак, незважаючи на масштаби та кричущу кількість знайдених останків, кримінальну справу щодо цього відкривати не поспішають.

Більше того, як зазначив на останній сесії Івано-Франківської обласної ради голова місцевого "Меморіалу", представники силових структур усіляко заважають активістам цього культурно-просвітницького товариства здійснювати розкопки жертв розстрілів НКВС в Пшеничниках.

Дійшло навіть до того, що, незважаючи на абсурдність, відкриття кримінальної справи стосовно факту незаконних розкопок видається не таким вже й неймовірним.

Хоча, як у медалі є дві сторони, так само й коли йдеться про жорстоко закатованих, розстріляних жертв, маємо розуміти, що по іншу сторону барикад знаходяться кати - ті, хто чинив ці тяжкі злочини, у кого не здригнулася рука, не затремтіло серце перед таким звірством.

Й замість того, щоб відновити історичну справедливість, щоб встановити торжество правди й свято берегти пам'ять тих, чиї останки сьогодні спочивають у сотнях таких от братських могил, українці, а точніше окремі з них, в силу власного примітивізму, ідіотизму, ницості намагаються в черговий раз реанімувати те, супроти чого їхні пращури боролися віками.

Замість того, щоб підвестися й високо та гордо припідняти голову, чомусь вкотре продовжуємо грати під чужу дудку й що найбільш прикро - влаштовувати воістину дикі танці на кістках.

Замість возвеличення власних національних героїв, продукування нових, в країні продовжується культивування Сталіна, лихоманка на інших вождів.

Як наслідок, - суцільні парадокси та метаморфози... Так, коли пам'ятнику Сталіну відрізають голову, то це одразу кваліфікується як злочин. Коли ж "обезголовлюють" націю, знаходять масові поховання закатованих українців, це з невідомих причин найменується складними питаннями братського історичного минулого або ще чимось у цьому роді.

Й якщо Голодомор завдяки сучасній владі на догоду Москви перестає вважатися геноцидом українського народу, то відповісти на запитання, чим вважати Дем'янів Лаз та масові захоронення в Пшеничниках, інших населених пунктах, в сучасних реаліях стає все важче.

Спільна трагедія народів, які колись входили до єдиного Радянського Союзу? Наврядчи...

Добровільний акт масового суїциду? Цілком ймовірно. На жаль...

Хоча, ось вони - наочні приклади національних кладовищ для українських героїв, про які так мріє регіонал Вадим Колесніченко. Бажаючи зводити нові Арлінґтони, народному депутатові не завадило б пригадати й про такого роду національні кладовища, які вже привідкрила й які все ще приховує історія.

Адже без власної історії ніколи не може бути й своєї держави.

Тим паче, коли робиться все, щоб цю історію спаплюжити та перекрутити.

А саме в такому спектрі варто розцінювати нещодавно підписаний президентом закон України "Про увічнення перемоги у Великій вітчизняній війні 1941-1945 років".

Адже коли йде мова про провокації, що були здійснені 9 травня цього року на Галичині, то необхідно, в першу чергу, усвідомлювати, що первинною і найбільшою провокацією було саме прийняття парламентом цього закону.

Й коли президент Янукович нещодавно закликав націю до терпимості та толерантності, варто розуміти, що офіційне вшанування червоних прапорів є нічим іншим, як духовною наругою над усіма галичанами та мільйонами інших українців, для яких червона шмата асоціюється виключно із злочинами тоталітарної імперії.

Низько схиляємо голови перед усіма ветеранами незалежно від того, під якими прапорами вони боролися супроти нацизму. Ветерани, які пережили усілякі жахіття тієї війни, які пішки пройшли шлях до Берліна і встановили над Рейхстагом червоний прапор Перемоги, просто не знали, що в цей же час робилося за їх спиною на рідній землі, що чинили комуністи й енкаведисти у них дома.

Історія засвідчила, що радянський комунізм за своєю суттю є таким же злом, як і той таки нацизм. Злочини, які здійснювалися під прапорами комуністичної партії й яскравими прикладами яких є масові поховання безневинно закатованих людей, спокійно, без сльози на очах та болю в серці сприйматися не можуть.

Й коли напередодні 22 червня представники окремих політичних сил та проросійсько налаштованих громадських організацій в черговий раз збираються у "хрестовий" похід під червоними знаменами на Західну Україну, набагато доцільнішим було б просто приїхати в Дем'янів Лаз, Пшеничники й на власні очі побачити, що чинили комуністи та енкаведисти в той час, як радянська армія звільняла Європу від нацизму.

Помолитися за омиті кров'ю душі.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх