,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


НЕЗГОДНІ: УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ В РУСІ ОПОРУ 1960-80 РОКІВ
0
Назва, винесена на обкладинку цієї книги, досить часто викликає здивування істориків. Вони висловлюють щирі сумніви щодо того, чи існував насправді рух опору в 1960-80-ті роки... Якщо зважити на ті обставини, в яких цей рух розвивався, майже повну відсутність інформації про нього в сучасних спеціальних працях, фізичну неможливість для дослідників в Україні звертатися до цієї тематики ще в недавні часи, ці сумніви й здивування можна зрозуміти. Для більшості істориків в Україні ця тема - "terra inkognita". Лише останнім часом, головним чином завдяки зусиллям публіцистів, літературознавців, самих учасників руху опору почала вимальовуватися картина багаторічної боротьби нонконформістської інтелігенції за ідеали, багато з яких стали сьогодні буденністю. Гадається, і для істориків прийшов час сказати своє слово.

Поняття "рух опору" в цій книзі трактується нетрадиційно. Тут не мається на увазі широкий, масовий рух з чітко визначеною політичною програмою, організаційною структурою та іншими необхідними атрибутами. Йдеться перш за все про рух як про зміни, еволюцію духовного світу частини інтелігенції, моральне, а вже потім політичне протистояння тоталітарній системі. Втім, існували й традиційні ознаки руху опору: організації, ідеологія, програми, лідери тощо, хоча здебільшого в дуже аморфному, невизначеному вигляді.



Виникнення руху опору в Україні в 1960-80-х роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції й усе це-за вкрай несприятливих соціально-політичних умов. Придушити його остаточно так і не вдалося, незважаючи на активну репресивну політику держави. Більше того, він справив глибокий вплив на події періоду другої половини 80-х - початку 90-х років. Принаймні та частина колишньої партійно-державної номенклатури, яка прийшла до влади на початку 90-х років, має бути вдячною рухові опору попереднього періоду, оскільки вона скористалася саме його гаслами й частково - результатами діяльності. Діячі руху опору й сьогодні залишаються на політичній сцені, Частина з них увійшла до лав нової бюрократії, дехто й у сучасних умовах грає роль "вічного революціонера", очолюючи опозиційні сили різних політичних спрямувань, інші включилися в активну просвітницьку діяльність тощо. Отже, мало хто "пише мемуари", що є дуже прикрою обставиною для істориків.

Рух опору 1960-80-х років став, крім усього іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які привели до незалежності України. Більшість вимог, програм, ідей, які висувалися цим рухом у попередні тридцять років, у тій чи іншій мірі здійснилися або ж здійснюються в сучасній Україні. Майже весь політичний спектр, який був представлений в русі опору, й на сьогодні залишається активним фактором, що впливає на суспільно-політичне життя. Звернення до цієї теми викликане й суто науковими міркуваннями. Рух опору 60-80-х років у багатьох своїх проявах став завершенням майже вікової духовно-політичної еволюції української інтелігенції, підсумком розвитку її ідейної традиції. На жаль, його діячі поки що не дали наочних прикладів розвитку цієї традиції, виведення її на якісно новий інтелектуальний і політичний рівень. Можливо, це вдасться пояснити, досліджуючи інтелектуальну історію руху опору.

Феноменальність цього явища, таким чином, криється в його соціальному характері, тривалості існування й парадоксальності, завдяки якій воно одночасно є частково вже історією і сучасністю, перебуває в минулому і сьогоденні. Парадоксальною була також сама поява руху опору: породжений радянською системою, він виріс із неї і боровся проти неї, нерідко спираючись на її ідейні засади, юридичні норми і прецеденти. Самі учасники руху опору в більшості своїй були породженням цієї системи, виховану нею, й досі несуть на собі її відбиток.

Розвиток руху опору в Україні розглядається у цій книзі в контексті поступового занепаду радянської тоталітарної системи, її часткової еволюції до авторитаризму. Гадається, саме це було однією з головних умов тривалого існування руху опору, оскільки в попередні часи ця ж система успішно придушувала набагато потужніші й масовіші рухи, зокрема національно-визвольний рух, очолюваний ОУН-УПА.

Як уже згадувалося вище, ця проблема ще не висвітлювалась істориками в Україні. Займатися нею начебто ніхто не забороняв, але зрозуміло, що в умовах, коли рух опору був об'єктом уваги головним чином репресивно-каральних органів, питання про його вивчення просто не стояло. Натомість у західному світі й поза межами України інтерес до цього явища був досить великим. У першу чергу ним цікавилася політичне активна українська діаспора. В українській періодиці на Заході друкувалися твори самвидаву, статті про шістдесятників, про репресії проти учасників руху опору тощо. Рух опору оцінювався в залежності від політичної орієнтації авторів чи видань, які писали про них. Події в русі опору висвітлювалися в передачах українських редакцій радіо "Свобода", "Голос Америки". У більшості випадків це була або політична публіцистика, або виклад хронології, або літературознавчі огляди. Науково-аналітичних праць було обмаль. Серед останніх можна згадати хіба що статті М.Прокопа, Б.Кравціва та І.Кошелівця.

Однією з головних турбот української діаспори було поширення інформації про події в русі опору. Величезну роль у цьому відігравали, зокрема, такі часописи, як "Сучасність", "Визвольний шлях", пресова служба Української Головної Визвольної Ради (УГВР), видавництва "Сучасність", "Смолоскип", Центральна Українська Інформаційна Служба та ін.

Врешті-решт рух опору 60-80-х років став предметом і академічного інтересу. З'явилася серія книжок і збірок статей, де питання виникнення й розвитку цього явища розглядалися в науково-аналітичному контексті. Мабуть, однією з перших праць такого плану була книжка англійського дослідника Дж. Берча "Український націоналістичний рух в СССР з 1956 року". Поняття "націоналістичний" трактувалось у ній в широкому, прийнятому на Заході розумінні. Дж.Берч, спираючись на досить обмежене коло джерел, головним чином матеріали самвидаву, розглянув структуру, склад, методи діяльності й програмові засади руху опору в Україні. Своє дослідження він закінчував досить песимістичними висновками і прогнозами: головним результатом руху опору стала репресивна реакція на нього з боку влади, а з огляду на це й перспективи його бачилися авторові не кращими (писалося це в 1971 р., напередодні "генерального погрому"). Праця Дж.Берча стала добрим прикладом того, як, маючи обмаль інформації, можна все ж створити досить об'єктивне і змістовне наукове дослідження.

У 1980 р. дослідник із США Кенет Фармер видав книгу "Український націоналізм у післясталінську еру: міф, символи та ідеологія в радянській національній політиці". Це велике дослідження фактично також присвячене рухові опору 60-70-х років в Україні. Виникнення опозиції режимові автор пов'язував з конфліктом духовних та ідеологічних цінностей, який виник між дисидентами і державою в національному питанні. К.Фармер уперше спробував проаналізувати демографічний і професійний склад учасників руху опору, простежив процес виникнення так званих "символів" і "міфів" руху (не вкладаючи в ці поняття іронічного змісту). Його праця заслуговує на увагу самим підходом до проблеми, прагненням зрозуміти саме духовні, культурні, ідеологічні джерела конфлікту між державою та інакодумцями.

Тему конфлікту цінностей продовжив американський дослідник Я.Білоцеркович у монографії "Дисидентство Радянської України: дослідження політичного відчуження". Підхід цього вченого базувався на концепції відчуження, автором якої був К.Маркс, хоча, зрозуміло, для свого дослідження він обрав найсучасніші інтерпретації цієї концепції. Я.Білоцеркович цілком слушно розпочав аналіз проблеми з розгляду попередніх етапів національно-визвольної боротьби, підкреслюючи цим спадкоємність руху опору 60-80-х років. У монографії дається класифікація типів і проявів незгоди та інакодумства, проаналізовані біографії декількох дисидентів з метою простежити процес формування особистості, яка протиставляє себе системі (це одне з найцікавіших місць монографії), наводяться соціодемографічні характеристики складу учасників руху опору. Можливо, книга Я.Білоцерковича - одне з найскрупульозніших досліджень даної проблеми, вона добре насичена інформативно й має чудовий науково-допоміжний апарат, а відтак може слугувати довідником з історії дисидентського руху в Україні.

Завершуючи огляд науково-аналітичних праць західних дослідників з проблем історії дисидентства в Україні, згадаймо також змістовну збірку статей, видану Канадським Інститутом Українських Студій (Едмонтон) "Україна після Шелеста". Безпосереднє відношення до нашої теми тут мають три статті: Б.Нагайла, присвячена українським дисидентам і опозиції, Р.Сольчаника - з питань національної політики в Україні в 70-ті роки, і М.Шкандрія - про державну політику в галузі літератури в той же період. Усі разом вони дають досить повну картину розвитку руху опору, а також соціально-політичних та культурно-ідеологічних умов його існування.

Вельми цікавим є аналіз дисидентського руху в монографії Б.Кравченка "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття". Причини виникнення руху автор убачає в соціальних зрушеннях, які відбулися в республіці в 50-70-ті роки. В книзі дається грунтовний аналіз демографічної, професійної, національної і територіальної структури руху опору.

Різним аспектам історії дисидентського руху присвячували окремі наукові статті й такі автори з української діаспори, як Р.Сенькус, Дж.-П.Химка, І.Лисяк-Рудницький. Статті останнього заслуговують на особливу увагу. Вони вирізняються характерною для цього автора вишуканістю стилю, неординарністю мислення і цікавими підходами до проблеми.

У 1983 р. на Заході вийшла книга Людмили Алексєєвої "История инакомыслия в СССР". Авторка - активна учасниця російського правозахисного руху - в 1977 р. емігрувала до Сполучених Штатів, їй вдалося, спираючись на власний досвід і знання, документи самвидаву, зокрема матеріали московського самвидавчого журналу "Хроника текущих событий", написати найкращу з точки зору інформативності книгу про рух опору та інакомислення в СССР. Характерно, що перший розділ цієї книги присвячений українському національному рухові. Виклад подій у книзі Л.Алексєєвої приваблює об'єктивністю й виваженістю, а її висновки та міркування - високою дослідницькою культурою. Окремі фактологічні неточності й не зовсім коректні висновки, викликані браком інформації, не знижують цінності цього великого за обсягом інформації і охопленням подій дослідження.

В Україні перші спроби якось узагальнити, дати оцінку подіям 60-80-х років спостерігались у статтях, відкритих листах і заявах самих дисидентів, які публікувалися в самвидаві й "тамвидаві" (самвидавчі твори, опубліковані за кордоном). Це були скоріше спроби саморефлексії або намагання привернути увагу світової громадськості до переслідувань інакодумців в Україні. Останнім часом з'явилися праці мемуарно-публіцистичного характеру, статті літературознавців і мистецтвознавців, присвячені процесам, що відбувалися в середовищі нонконформістської інтелігенції в 1960-70-ті роки. Більшість із них написана в апологетичному плані. Серед цих праць слід виділити есей Є.Сверстюка про шістдесятників, насичений цікавими спостереженнями й узагальненнями щодо духовної атмосфери, в якій зароджувався рух опору.

Переходячи до характеристики документальної бази нашої книги, зауважимо, що будь-який дослідник, який візьметься за розробку цієї теми, зіткнеться з парадоксальною ситуацією. На перший погляд може здатися, що документальних джерел, які стосуються теми, цілком досить, щоб задовольнити найвибагливішого історика. Однак при ближчому знайомстві з ними з'ясовується, що інформативна якість цих джерел не відповідає їхній кількості. Значна частина інформації має суто локальний характер, й водночас майже відсутні узагальнюючі дані. До того ж ця інформація розпорошена серед великої кількості джерел, отож доводилося збирати її по крихтах. Чимало джерел, зокрема архів самвидаву в Мюнхені, залишилися недоступними через обмеженість обміну інформацією між дослідницькими інституціями України і Заходу, а також через такі суто банальні причини, як відсутність коштів.

Найцінніші документи вдалося розшукати в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (колишньому партійному архіві при ЦК КПУ). Серед них матеріали про розвиток інакодумства в Україні, про окремих діячів руху опору, репресивні заходи щодо нього. В багатьох документах розкривається технологія придушення руху опору та інакодумства, зачіпаються питання функціонування системи ідеологічного й поліцейського контролю над інтелігенцією, маніпулювання творчими спілками тощо. В цьому ж архіві вдалося знайти й деякі самвидавські документи. Більшість цих матеріалів ще ніколи не публікувалася, тому в нашій книзі їм відведено чільне місце. Крім того, вони досить цікаві як за змістом, так і за формою, їх вірогідність загалом не викликає сумнівів. Водночас не слід забувати, що в багатьох із них можливі навмисні перекручення фактів на догоду політичній кон'юнктурі, побажанням "верхів" тощо. Особливо це стосується документів звітного характеру. Те ж саме можна сказати і про матеріали Львівського обласного архіву, які стосуються головним чином питань розвитку руху опору у Львові й у Західній Україні.

Серед матеріалів, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, використаний фонд Головліту УРСР (цензури) для характеристики цензурної політики в Україні та її впливу на розвиток позацензурних видань.

Великі надії автор покладав на архів Служби безпеки при Кабінеті міністрів України. Як з'ясувалося, доступ до цих документів і досі обмежений через цілий ряд організаційних і моральних міркувань. З деякими з них удалося ознайомитися в прокуратурі України, куди вони передавалися з СБУ на предмет реабілітації жертв політичних репресій. Це кримінальні справи дисидентів. Більшість із них досить великі (кожна справа налічує від 5 до 20 томів). У них зберігаються такі документи, як постанови про обшук та його протоколи, ордери на арешт, протоколи допитів, документи, вилучені в заарештованих, нарешті, матеріали судових процесів. На жаль, характер цих документів не завжди дає змогу використовувати їх в історичному дослідженні, бо вони надто специфічні. В книзі наводяться лише ті документи з архіву СБУ, що стосуються конкретних осіб, про яких ідеться в нашому дослідженні, або ж ті, які можна було порівняти з даними, почерпнутими з інших джерел.

Цінним джерелом інформації стали збірники документів з історії руху опору, видані на Заході, та матеріали самвидаву, які публікувалися у виданнях української діаспори, зокрема журналі "Сучасність". Вони складені досить кваліфіковано і добре репрезентують основні напрями руху. Використані також матеріали радянської офіціозної преси для ілюстрації ідеологічного пресингу щодо інакодумців.

Залишається згадати ще про одне, досить унікальне джерело інформації. Це спогади учасників руху опору та їхніх сучасників, якими вони поділилися під час інтерв'ю, проведених автором. У більшості випадків люди, в яких доводилося брати інтерв'ю, об'єктивно і зважено підходили до висвітлення подій, учасниками котрих вони були, прагнули до реалістичної і скромної їх оцінки, не намагалися "підфарбувати історію". У книзі використані інтерв'ю з такими учасниками руху та їхніми сучасниками, як Юрій Бадзьо, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Галина Зубченко, Ігор Калинець, Іван Кандиба, Роман Корогодський, Михайло Косів, Михайлина Коцюбинська, Василь Лісовий, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк, Галина Севрук, Лесь Танюк, Вячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Людмила Шереметєва, Юрій Якутович. Їхні свідчення стали безцінним доповненням до джерельної бази цього дослідження, вони допомогли з'ясувати безліч цікавих нюансів, без розуміння яких було б важко об'єктивно висвітлити деякі події.

У книзі використані також матеріали особистих архівів Ю.Бадзьо, М.Коцюбинської та Л.Лук'яненка. Фотоілюстрації підібрані з особистих архівів С.Білоконя, І.Калинця та М.Коцюбинської, з книги В.Чорновола "Лихо з розуму", часопису "Вісник репресій в Україні".



Автор висловлює щиру подяку Михайлині Коцюбинській та Роману Корогодському за допомогу в збиранні матеріалів і налагодженні контактів для інтерв'ю, Ігорю Нікітіну за допомогу в обробці фотоілюстрацій, Надії Світличній, яка надіслала з Америки колекцію самвидавської періодики, Мирославові Юркевичу (Едмонтон, Канада) за допомогу в збиранні матеріалів і моральну підтримку під час роботи над книгою. Автор також висловлює щиру подяку Василеві Олеськіву (Лондон) за активне сприяння у виданні цієї книги.

Науково-допоміжну роботу виконав Сергій Лінецький.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх