,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків
0
Травень 1926 року був знаменним для української і для польської історії. У Польщі, після державного перевороту, до влади знову прийшов Юзеф Пілсудський, легендарний борець за незалежність. У Парижі був убитий голова українського уряду в екзилі, Симон Петлюра, не менш легендарна постать, що для багатьох стала символом боротьби за самостійну Україну.

Обидві ці події викликають по сьогоднішній день живі суперечки; ставлення до них визначається сповідуваною ідеологічною позицією. Оскільки передумови і наслідки перевороту Пілсудського доволі добре досліджені істориками, то причини вбивства Петлюри і надалі залишаються предметом дискусії. Згідно з найбільш поширеною версією, атентат на Петлюру був помстою за погроми євреїв, вчинені військами УНР. Інша версія вказує на замовника цього вбивства - совєтські спецслужби, для яких Петлюра давно вже був ціллю, а виконання вироку було прискорено з огляду на побоювання поновлення польсько-українського союзу після повернення до влади Пілсудського.

Книжка Яна Яцека Бруського "Między prometeizmem a Realpolitik. II Rzeczpospolita wobec Ukrainy sowieckiej 1921-1926" ("Між прометеїзмом і Реаль-політік. Друга Річ Посполита і Совєтська Україна 1921-1926", Краків, 2010) є не лише вагомим голосом у цій дискусії, хоча й не дає однозначної відповіді на запитання; вона показує українсько-польські взаємини першої половини 1920-их років у контексті діяльності совєтських спецслужб.

Для початку - кілька слів пояснення щодо термінів. Прометеїзм як філософське поняття, що означало наслідування античного Прометея в його добровільній присвяті і стражданні заради добра людства, став визначальним для польського месіанізму в добу романтизму.

У ХХ столітті діячі національного руху, зокрема Юзеф Пілсудський, сформовані під впливом польської романтичної поезії, перенесли це поняття на ґрунт політики. Вони вбачали роль відновленої Польщі у підтримці для національно-визвольних рухів поневолених народів Східної Європи.

Паростки цієї концепції стали проростати серед прихильників Пілсудського ще під час переговорів у Ризі 1921. Йшлося, з одного боку, про переформулювання федеративної концепції, явленої у союзі Пілсудського і Петлюри, після краху надій на незалежність України.

З іншого боку, пілсудчикам, які, попри їхні заслуги у боротьбі за незалежність, опинилися в захисті, довелося змагатися за впливи на зовнішню і внутрішню політику з прихильниками націонал-демократії Романа Дмовського.

Ендеки традиційно вважали німецьку політику головною загрозою для польської незалежності, а тому надавали у своїх концепціях велике значення добрим взаєминам з Росією і називали це реалістичною політикою (часом використовували німецький термін Реаль-політік). Федеративну чи прометейську візію своїх опонентів ендеки називали романтичною, позбавленою необхідного у політиці раціоналізму, а іноді прямо - невідповідальною та авантюрною.

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків
Маршал Пілсудський не був прихильником зближення з нацистською Німеччиною, але заради інтересів держави мусив приймати й Йозефа Геббельса


Конфлікт суперників, який виявився вельми тривалим для польської політичної сцени (недаремно ж існує приповідка, що Польщею правлять дві труни - Пілсудського і Дмовського), мав свою логіку, характерну для будь якого ідеологічного протистояння. Одна, переможна, сторона приписувала іншій брак здорового глузду і нераціональні дії, натомість друга, слабша сторона, відповідала на ті докори арґументом державного інтересу. Однак була тут ще й третя, а навіть і четверта сторона - більшовицька Росія та Україна, а докладніше - дві України: незалежна, уособлювана Симоном Петлюрою, та підпорядкована більшовицькій Росії - УРСР.


Книжка Яна Яцека Бруського присвячена саме колізіям між різними суб'єктами і об'єктами зовнішньої політики, причому вона показує, як динамічно змінюються їхні позиції та баланс сил. Дослідження є немов би доповненням блискучої монографії польського історика "Петлюрівці. Державний центр УНР в екзилі 1921-1924" (Краків, видавництво "Arcana", 2000).

Читач отримує широку панораму п'яти років польсько-українських взаємин - не найкращого часу після Ризького договору. Це відносно короткий період, а з погляду подієвої історії нібито й нічим особливим й не позначений, хіба крім травневого перевороту Юзефа Пілсудського та атентату на Симона Петлюру, яким присвячено останній з шести розділів книжки.

Цей огляд варто почати саме з кінця, тому що на цьому прикладі можна наглядно показати переваги і здобутки дослідження Бруського. Адже йдеться тут про події, сотні разів висвітлювані істориками. Завдяки залученню нових джерел, перш за все пов'язаних з діяльністю Міністерств закордонних справ Речі Посполитої та УРСР, а також архівів польської та совєтської зовнішньої розвідки, дослідник переосмислює взаємини між РП, СССР та УРСР та різні їх складові. Водночас він виявляє нові, досі невідомі або просто не пов'язувані з собою факти, і таким чином творить якісно новий наратив.

Історики не так давно стали акцентувати увагу на побоюваннях совєтської влади, зокрема очільників ОҐПУ, пов'язані з імовірністю приходу до влади Юзефа Пілсудського (порівняйте, наприклад, праці Іванова з 2006-го та Мусяла з 2009-го). Колишнього главу держави та головного командувача польських збройних сил трактували як ворога номер один для СССР, йому приписували існуючі та неіснуючі інтриги, як, наприклад, прямий зв'язок з не досить приязною натоді політикою бритійського уряду щодо СССР.

На початку травня 1926 року в Москві виникла паралельна версія майбутніх подій - таке собі wishful thinking: громадянська війна, яка неминуче виникне внаслідок перевороту в Польщі, створить необхідні умови для просування далі на захід більшовицької революції. Передбачувався хід подій, аналогічний до Росії 1917 року, себто свого роду керенщини, яка готувала ґрунт для більшовиків. Як відомо, ці сподівання не виправдалися. Тільки після краху цих надій почався фронтальний наступ антипольської пропаганди. Саме тоді і був створений пропагандивний штамп "фашистської Польщі", який десятиріччями продовжував функціонувати в совєтській історіографії міжвоєнної Польщі. Водночас пропаганда зумисне витворила серед громадян СССР психозу війни під гаслом загрози для західного кордону.
Карикатура Бориса Єфімова - таким сприймали "начальника держави" мільйони радянських людей

Ян Яцек Бруський на основі офіційного листування очільників ҐПУ показує, що в очах Генріха Ягоди та шефа контррозвідки Артура Артузова зростала імовірність повторення союзницького походу 1920 року. Дзержинський у відповідь вимагав від Ягоди зосередитися на підготовці до оборони, а в листі до Сталіна переконував у тому, що Польща готується до нападу на СССР (до речі, ці документи публікуються вперше Я.Я.Бруським).

І хоча військова розвідка та Наркоминдел не бачили такої небезпеки, вочевидь, Сталін більше довіряв ОҐПУ. Суспільні настрої в БРСР та УРСР, за повідомленнями ОҐПУ, живилися надією на близьку війну і повалення більшовицької влади. Бруський співставляє ці документи м. ін. з відповідним фрагментом щоденника Сергія Єфремова про атмосферу весни та літа 1926 року.

Як доказує Бруський, заради внутрішньої консолідації проголошено було воєнну тривогу. Розгорнуто акцію, метою якої було викликати воєнну психозу - тривала вона з літа 1926 до весни 1927 року. З боку ҐПУ засобами протидії гаданій загрозі, окрім "роботи з національною інтелігенцією" (явний евфемізм), мало стати й викриття католицьких священиків та Польської військової організації (POW).

Антипольську операцію 1937 року Ніколай Єжов побудував на цій же риториці. Однак ні 1926, ні тим паче 1937 року, ніякої POW в Україні вже не існувало, проте продовжувала вона побутувати в документах ОҐПУ. Віртуальна дійсність в результаті спецоперацій мала реальні наслідки - репресії.

Зроблю невеличкий відступ від обговорення книжки і звернуся до історії кінематографу. Можна припустити, що саме в рамках цієї пропагандивної акції проти поляків та української петлюрівської еміграції було знято фільм "PKP" (1926). Одна з найбільш відомих спільних фотографій Пілсудського і Петлюри - саме у польському залізничному вагоні.

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків

Абревіатуру PKP, що є назвою польської державної залізниці, розшифровується авторами сценарію - і Георгієм Стабовим і Яковом Ліфшицем - як "Пілсудський купив Петлюру". У кривому дзеркалі показано союз Пілсудського і Петлюри. Політика соціаліста Пілсудського ототожнюється у ньому з інтересами "кровожерних польських поміщиків", натомість Петлюрі приписуються корисливі мотиви і прямо запроданство. Фільм "PKP" був, отже, невід'ємною частиною кампанії ненависті, спрямованої проти УНР і - конкретно проти Головного Отамана Симона Петлюри.

Кампанія щодо "польської загрози" в виступах політчних діячів, у пресі, у кінематогрфі як засіб пропаганди тривала аж до 1927 року. Вона викликала з одного боку справжню паніку і ненависть до уявних ворогів, з іншого, однак, не досягнула своєї мети - об'єднання чи зцілення суспільства заради спільної боротьби з уявним ворогом.


Як вказує Ян Яцек Бруський, всупереч раціональним аргументам польських дипломатів в УРСР, які заперечували цим чуткам, мешканці України і далі сподівалися на війну. Польський історик наводить численні приклади спроб з боку середовища Юзефа Пілсудського заспокоїти совєтське керівництво, починаючи з неофіційних інформацій у березні 1926 року, закінчуючи спробами dementi з боку польських дипломатів в СССР, публікованими у совєтській пресі.

Польська дипломатія поновила тоді перемовини щодо договору про ненапад, а також щодо торговельної та консульскої угоди, але й це не перешкодило совєтській пропаганді продовжувати кампанію. У липні Пілсудський неофіційно зустрівся з совєтським полпредом Пьотром Войковим (до речі, давній меншовик, вбитий у Варшаві білим емігрантом неповний рік опісля цієї зустрічі, що совєтська влада визнала ворожим актом, який веде до війни проти СССР).

Після зстрічі дипломат надіслав повідомлення до Народного Комисара Иностранных Дел, Георгія Чичеріна. Проте Дзержинський визнав це повідомлення невірогідним і продовжував свою політику, невід'ємною частиною якої були репресії щодо "підозрілих елементів", а також "превентивні заходи".

Пілсудський невипадково побоювався, що СССР можне прагнути до війни, щоб таким чином вирішити свої внутрішні проблеми. Про це свідчили і дипломатичні повідомлення, і дані військової розвідки. Під час засідання Комітету захисту РП у грудні 1926 року Пілсудський наголошував, що "в Росії переважна більшість населення не хоче війни (...) Проте в Росії є група людей, які не можуть спокійно жити - вони готові зрушити і попровадити Росію, куди вони захочуть".

Бруський доводить, що справжньою метою активізації східної політики Пілсудського було подолання імпасу у взаєминах, що виник внаслідок дефенсивної польської східної політики, завдяки якої у 1921-1925 рр. СССР перехопив ініціативу в двосторонніх взаєминах. Новий курс, на думку польського історика, полягав у переосмисленні так внутрішньої політики щодо національних меншостей - альтернативи для совєтської політики коренізації, як і зовнішної політики (спроба втілення прометеїзму).

В СССР цей новий курс розцінювали як небезпеку для совєтських інтересів (Бухарін).

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків
Посол сейму Тадеуш Голувко був одни із "прометеїстів", прихильників польсько-українського порозуміння. Для совєтів він був небезпечною фігурою, але вбив його бойовик ОУН


Про потребу нової внутрішньої політики на східних землях Речі Посполитої писав на сторінках журналу пілсудчиків "Дрога" Тадеуш Голувко, водночас викриваючи фальш політики коренізації. Частина цього тексту, який з'явився ще у 3-4 номері за 1926 рік, отже ще до перевороту, це апологія київського походу 1920 року та союзу Пілсудський-Петлюра.

Ян Яцек Бруський звертає увагу також на публікацію у краківській консервативній газеті "Час", де мова про антибільшовицький та пропольський еміграційний центр у Парижі. Безумовно, ці публікації мусили привернути увагу совєтської дипломатії; вони могли бути тривожним дзвінком для Москви. Принагідно зазначу, що важко переоцінити роль Голувка у налагодженні взаємин з лідерами найвпливовішої української партії - УНДО, а також з петлюрівською еміграцією. Адже саме в цей час - як доводить Бруський - совєтська та українська дипломатія та спецслужби дедалі сильніше впливають на українських послів у Сеймі РП.

В очах совєтських представників Голувко був небезпечною фіґурою. Тож не дивно, що саме совєтським службам приписували зініціюванння атентату на Тадеуша Голувка бойовиків ОУН. Бруський не звертається до цих здогадів, що не дивує - вони не мають підтвредження в доступних на сьогодні документах. Він вказує натомість на паризьку місію Голувка та на активізацію петлюрівської еміграції навесні 1926 року, а також на її зв'язки - особливо Чеботаріва - з УРСР, діяльність якого сильно занепокоїла українське ҐПУ. Саме тоді совєтські лідери дедалі частіше почали згадувати у своїх виступах уряд Петлюри.

За опублікованим Я.Я.Бруським повідомленням польського посольства у Франції, близько 20 травня, себто за тиждень до замаху і тиждень після перевороту - у Парижі почали ходити чутки про негайний виїзд Симона Петлюри до Варшави. Згідно з повідомленням від 29 травня 1926 року польського charge d'Affair, Александра Шембека, замах був підготовлений поспіхом, протягом останіх кількох днів.

Бруський звертає увагу на ще одну трагічну подію цього часу, якої сьогодні вже не звикли пов'язувати з замахом на Петлюру. Йдеться про вбивство отамана Володимира Оскілка, харизматичного лідера Української народної партії, давнього суперника Петлюри. Польські дипломатичні служби бачили тісний зв'язок між цими двома подіями і вказували на інспіраторів - ОҐПУ.

Спираючись на опосередковані докази та аналогію з підготовленим Лаврентієм Берією замахом на грузинського діяча Симона Мдивани, польський дослідник схиляється до думки, що за атентатом Шварцбарда стояло таки ОҐПУ.

Бруський доводить, що убивство Симона Петлюри не принесло, однак, бажаних результатів для очільників ОҐПУ. Лінія співпраці з РП була продовжена наступниками Головного Отамана, про що свідчить меморіал Андрія Лівицького від 4 серпня 1926 (публікується вперше у книжці Бруського). Українська еміграція консолідувалася навколо символу боротьби за незалежність. Петлюра, який при житті роз'єднував, після трагічної загибелі став об'єднувати.

Якщо останній розділ книжки, присвячений поворотові польської східної політики у 1926 році та совєтським реакціям на неї, базується на маловідомих джерелах, то перший розділ, у якому висвітлено зміни у польсько-українських взаєминах внаслідок підписання Ризького договору, ґрунтується здебільшого на друкованих уже джерелах та розвідках, однак автор по-іншому розкладає акценти.

Подібно як інші історики, Бруський наголошує негативну роль внутрішньопольської політичної боротьби у послабленні польської позиції під час перемовин. Парадокс полягає в тому, що вплив на такий кшталт договору мали ендеки - опоненти Юзефа Пілсудського, переможця у польсько-більшовицькій війні. Вони зовсім інакше бачили польську роль у Східній Європі - у співпраці з Росією, якою б вона не була. Усі плани змінити ситуацію на Сході Європи і гарантувати безпеку польській державності були таким чином знівечені.

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків

Ян Яцек Бруський відзначає, що всупереч тому, про що пробували переконувати польську громадську думку ендеки, Ризький договір не гарантував Польщі тривалого миру, був лише дуже хитким перемир'ям, умов якого СССР від самого початку не збирався дотримуватися.

Замість незалежних держав, які б розділяли Совєтський Союз та Річ Посполиту, українські та білоруські території були поділені і залишилися предметом ривалізації. Саме тому дослідник називає Ризький договір антрактом або ж "передишкою".

Обидві сторони договору (де-юре - три) впродовж наступних років не припиняли спроб здобути перевагу на українських та білоруських територіях. Бруський особливу увагу присвячує саме цим спробам.

Оскільки у випадку СССР та УРСР маємо справу з більш чи менш злагодженою діяльністю (у т.ч. підривною), то у випадку РП Другий відділ Генштабу ("Двійки") та частина Східного відділу МЗС провадили свою діяльність всупереч офіційній лінії і потай від уряду. Наслідки цього дисбалансу не забарилися: з 1921 року польська політика щодо СССР та УРСР опинилася у дефенсиві.

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські поривання більшовиків
Уряд ЗУНР на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем в еміграції в Відні


Особливо цікавими видаються для істориків деталі початку співпраці Петрушевича з Совєтами у терористичних акціях напередодні виборів до Сейму у 1922 році, а також впливи на УВО. Прикладом цього було вимушене Петрушевичеве відсторонення Коновальця на зламі 1923 і 1924 р. і призначення крайовим провідником УВО відомого совєтофіла, Ярослава Індишевського (тільки після 1925 року ситуація міняється і Коновалець повертається до керівництва УВО).

З 1925 року поступово поширюються совєтські впливи й на легальні партії, згодом і на послів до Сейму (включно з УНДО). Як вдало окреслює цю стратегію Бруський, йшлося про перетворення українського Піємонту в українську ірреденту.

Крім впливу на політчні еліти, більшовики, згідно з програмою Д.Мануїльського, намагалися впливати політикою коренізації й на масову свідомість українців Волині та Галичини. Цьому сприяли совєтофільські настрої, поширені після рішення Ради Амбасадорів 1923 року про статус Східної Галичини. Ці настрої додатково підсилювали совєтські служби.

Як доводить Ян Яцек Бруський у таємних перемовинах Петрушевич висловив згоду на приєднання Східної Галичини до СССР. Нарком закордонних справ СССР Чичерін вимагав від Петрушевича більше: перейти від декларації до дії, себто поширення просовєтської агітації в Галичині, навіть якщо б це вимагало жертв у людях. Чичерін дав тоді навіть обіцянку совєтської інтервенції на захист пригноблених братів. Ця риторика була запущена в дію 15 років пізніше, у вересні 1939 року.

Надзвичайно цікавим є аналіз Бруського польського аспекту совєтської політики коренізації. В Україні більшовики намагалися врівноважувати політику українізації, зокрема й польським чинником, вміло роізгруючи одних проти інших. Найголовнішим завданням коренізації була більш успішна совєтизація тих прошарків населення, до яких більшовики інакше не змогли б промовити.

Польські осередки, зокрема шкільництво, поступово перебирають у свої руки комуністичні діячі польського походження або й комуністичні емігранти з Галичини, Волині та Холмщини, що володіли польською мовою. Водночас ведеться боротьба з церквою та священиками. Для пропаганди використовується створення Польського автономного району (т.зв. Мархлевщини на теперішній Житомирщині), який стає полем для експерименту совєтизації польського населення і зародком Польської РСР.

Усе це описують у своїх повідомленнях польські дипломати, наголошуючи на паперовості українізації та її інструментальному трактуванні з боку більшовицької влади. Вони вдало підмітили закладену у цю політику внутрішню суперечність - як українізувати (заради совєтизації) і не викликати сепаратистських тенденцій.

Усі деталі, що склалися на загальну картину, яку представляє Ян Яцек Бруський змушують по-іншому глянути не лише на польсько-українські та польсько-совєтські взаємини першої половини 1920-их рр., але й на роль, яку відігравали українські радянські дипломати у совєтських спробах дестабілізувати РП. Зовсім не перебільшеним виявляється також розповсюджене уявлення про широкі впливи совєтської розвідки. Тогочасна польська зовнішня і внутрішня політика виявилася занадто слабкою, щоб їм протистояти.

Читаючи книжку історика з Ягеллонського університету, важко позбутися відчуття дежавю, і це не докір в його бік. Паралелі із сучасною польською східною політикою просто нав'язливі. Йдеться про пост-ризький синдром: ілюзії щодо можливих переваг у політиці та економіці, які взамін за поступки щодо більшовицької Росії сподівалися отримати тодішні прихильники Реаль-політік.

Йдеться не меншою мірою про стратегію російської зовнішньої політики та спроб УРСР зіграти "між двох сил" свою карту. Сьогоднішня віра деяких польських політиків у те, що взамін за поступки можна домогтися взаємовигідних стосунків з Росією і переконання, що Польщі не стати на більш активну політику щодо України, і загалом, і в деталях нагадують про те, що історія вчить лише тих, хто здатний вчитися на чужих помилках.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх