,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


СТЕПАН БАНДЕРА І ПРОТИБОРСТВО СПЕЦСЛУЖБ
0
Серед найменш досліджених сторінок життя й діяльності Степана Бандери – його роль у кон’юнктурному співробітництві самостійницького руху зі спецслужбами нацистської Німеччини та держав НАТО у післявоєнний період. Справді, досліджуючи військово-політичну діяльність руху ОУН та УПА, натрапляємо на проблему контактів у цій сфері зі спецслужбами нацистської Німеччини та її союзників (тим більше, що співробітництво УВО та ОУН з іноземним спецслужбами розгорнулося з перших років існування націонал-самостійницького руху), а згодом – і зі спецслужбами державпротивників СРСР у «холодній війні».

Слід враховувати, що антирадянський рух опору під проводом ОУН (С.Бандери) діяв в атмосфері початку Другої світової війни, напередодні війни між нацистською Німеччиною та СРСР, з якою лідери націоналістів пов’язували історичний шанс скинути сталінізм й відновити державну самостійність та соборність українських земель. Згадані обставини обумовлювали завдання співробітництва в розвідувально-підривній сфері між спецпідрозділами ОУН та спецслужбами ІІІ рейху, призводили до створення відповідних підрозділів з націоналістів у складі силових структур Німеччини, відпрацювання ними у передвоєнний період заходів з оперативного забезпечення діяльності ОУН на території України в ході бойових дій.

Співробітництво УВО зі спецслужбами Німеччини розпочалося з 1921 року і мало, на той час, антипольську спрямованість. З кінця 1930-х років спецслужби ІІІ рейху активізували роботу в контексті майбутнього нападу на СРСР. Не останнє місце відводилося підготовці сприятливих умов на потенційному театрі військових дій через використання таємних методів боротьби. У 1935–1938 рр. відбувається закріплення основних положень розвідувально-підривної стратегії («тотальної війни») нацистської Німеччини. Зокрема, директива Верховного головнокомандування від 7 березня 1938 року важливу роль у забезпеченні бойових дій відводила «невійськовим засобам боротьби», масштабним заходам з «внутрішнього розкладу ворожого народу» без «отримання вирішальної перемоги над його збройними силами». Рекомендувалося активно використовувати «націоналістичні і сепаратистські процеси». У вересні 1939 року створюється Головне управління імперської безпеки (РСХА) з Управлінням зовнішньої розвідки. Абвер з жовтня 1939 року розгортає вздовж кордонів з СРСР мережу розвідорганів, половина з яких знаходилася на українському відтинку.

За свідченням тодішнього заступника начальника 2-го відділу Абверу (розвідувально-підривна робота) Е. Штольце, у 1938 році шеф абверу Ф.Канаріс віддав вказівку переключити агентуру з українських націоналістів на роботу проти СРСР. Як оповів на Нюрнберзькому міжнародному трибуналі заступник Канариса генерал-майор Лахузен, у вересні 1939 року на штабній нараді у вагоні А.Гітлера абверу було доручено готувати антирадянський повстанський рух в Галичині. Агентуру ОУН використовувала напередодні війни і союзна Німеччині Угорщина [16, 644; 10, 393].

Безглуздо заперечувати, що розвідувально-підривна діяльність націоналістичного підпілля координувалася з процесом підготовки Німеччини до війни з СРСР. ІІІ рейх розглядався як провідний союзник, чиї військові успіхи створять передумову для побудови Української Самостійної Соборної Держави. У липні 1940 року С.Бандера видав вказівку підпіллю, вилучену у його кур’єра Є.Стибайла, про збір розвідінформації в різних регіонах України та в Литві про Збройні сили, залізничний, автомобільний транспорт для передачі їх Абверові в обмін на фінансову та військово-технічну підтримку [5, 83].

Однак не можна замовчувати і того, що ситуація змінилася після скликання ОУН(Б) 30 червня 1941 року у Львові «законодавчих зборів західноукраїнських земель» та проголошення Акта відновлення Української держави. За вказівкою С.Бандери Українське державне правління очолив Я.Стецько.

Відновлення державного суверенітету України не входило до планів антилюдського нацистського «нового порядку». Керівні вказівки військовим частинам Вермахту щодо ставлення до українського населення приписували ставитися до національних органів самоврядування лише як до осередків зв’язку з військовою владою. У відповідь на Акт 30 червня 1941 року та наступні заходи ОУН(Б) 4 липня німці затримують С.Бандеру. Зрозуміло, що, перебуваючи в ув’язнені у Німеччині (камера № 73 бункеру «Целленбаум» табору Заксенхаузен), він будь-якої миті міг стати жертвою нацистів, як і його брати Олександр і Василь.

Після відмови задовольнити вимоги окупантів щодо скасування Акта з 15 вересня проводяться масові арешти прихильників цієї гілки ОУН в Україні та на території ІІІ рейху (близько 1500 осіб до жовтня 1941 р.). На початку вересня Абвер за вказівкою свого шефа Канариса розриває офіційні стосунки з бандерівцями, а 16 вересня заарештовано і координатора їх співробітництва Р. Ярого. Директива поліції безпеки від 25 листопада 1941 року наказує знищувати бандерівців «під виглядом грабіжників». До початку 1941 року німці ліквідували 15 та кинули до концтаборів 300 керівних функціонерів ОУН. У 1942 – 1943 роках тривали репресії окупантів проти обох гілок ОУН як в Україні, так і у низці великих міст Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини.

Інструкції підрозділів розвідки та контррозвідки німецьких армійських штабів наказують вважати «...небажаними особами українських політичних агентів з руху Бандери..., за якими вести нагляд і у разі проведення політичної діяльності – заарештовувати» [17, 119]. 11 липня командування тилу німецької групи армій «Південь» видає розпорядження про заборону політичної діяльності українців та спрямування її винятково у русло «соціальної допомоги», причому українська поліція не повин-
на була перевищувати 1 % населення, формуватися з перевірених СД осіб і лише у виключних випадках мати легку зброю. З 18 вересня німці остаточно скасовують українську міліцію, частина учасників якої за вказівкою Проводу ОУН потрапила до «допоміжної поліції» на службу окупантам.

До переслідувань націоналістів долучаються і спецслужби сателітів гітлерівців – Румунії та Угорщини. У відповідь розпочинається перехід бандерівців до антинімецького підпілля. На початку вересня 1941 року виходять вказівки Крайового проводу ОУН в Галичині, які попереджали про небезпеку репресій через участь у проголошенні української державності. Документ закликав до пасивного опору окупантам, творення організаційної мережі, яка б охоплювала всі населені пункти, підприємства, громадські об’єднання. Співпраця з гестапо прирівнювалася до «національної зради» й мала каратися смертю [11, 72].

Надалі, внаслідок зміни воєнно-стратегічної ситуації, у 1943–1945 роках військово-організаційні та розвідувально-диверсійні можливості антирадянськи налаштованої УПА становили для німців та їх союзників значний інтерес. У свою чергу, підготовка до масштабного протиборства зі сталінським режимом об’єктивно підштовхувала Провід ОУН та командування УПА до контактів з ІІІ рейхом з метою економії військових сил, отримання зброї, боєприпасів, спорядження, підготовки розвідувально-диверсійних кадрів. Від Німеччини у стосунках з УПА брали участь абвер, СД, поліція безпеки. Як відомо, кінець 1943 – початок 1944 років ознаменувався змінами у ставленні керівництва ОУН та УПА до стосунків з німцями, підґрунтя чого у тому, що головним противником націоналісти вважали Радянський Союз з усіма відповідними військово-політичними наслідками.

Зазначимо, що співробітництво між УПА та абвером у розвідувальній сфері розвивалося настільки інтенсивно, що здобуло схвалення на нараді начальників абверкоманд 101-ї, 202-ї і 305-ї Групи армій «Південь» у Львові (19 квітня 1944 р.). Матеріал, отриманий від УПА, заявив начальник команди 101 підполковник Ліндгарт, «виключно розлогий і переважно придатний для використання армією у військовому відношенні», без допомоги повстанської розвідки агентурна діяльність німецьких розвідорганів «була б взагалі неможливою». За словами начальника команди 202 підполковника Зелінгера, підривна робота за фронтовою смугою «може бути здійснена тільки за допомогою УПА» [6, 105-106].

Співробітництво з вермахтом принесло УПА значну матеріально-технічну допомогу. Забезпеченість зброєю була справді слабким місцем повстанців. Траплялося, що частина повстанців озброювалася дерев’яними макетами гвинтівок, пристроями, які імітували звук пострілів кулеметів та артилерії. Шляхом співпраці з німцями певною мірою було вирішено цю нагальну проблему. До кінця серпня 1944 року щотижня до УПА направлялося 3–4 вантажівки зі зброєю та боєприпасами. При відступі тільки у лісах Галичини німці заклали 40 баз з озброєнням. Окремі такі сховища знаходили принаймні до 1949 року. Усього повстанці отримали (без урахування роззброєння окремих підрозділів німецьких окупантів) 10 тис. кулеметів, 50 тис. автоматів і гвинтівок, сотні мінометів, іншу важку зброю, а також радіостанції для зв’язку з німцями. Для порівняння: серед трофеїв радянської сторони у протиборстві з ОУН та УПА за 1944–1955 рр. нараховувалося 595 мінометів, 77 вогнеметів, 358 противотанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, 26 тис. автоматів, 72 тис. гвинтівок [2, 76-85].

Щоправда, наведені епізоди не можна пов’язувати особисто з С. Бандерою, адже він не міг впливати на керівництво повстанським підпільним рухом в Західній Україні. Інша річ, що спецслужби ІІІ рейху намагалися використати можливості повстанського руху до останніх місяців і тижнів свого існування. Радіогра радянської контррозвідки з кінця 1944 року за допомогою підставних радіостанцій «Тризуб» (Житомир) та «Антенна» (Львів) встановила, що німці не полишають спроб налагодити зв’язок з підпіллям УПА та АК для дальшої спільної роботи. На Станіславщину закинули спеціальну групу під командуванням емісара Проводу ОУН (Б) Ю. Лопатинського та капітана німецької розвідки Кірна. З нею ж десантували зброю, вибухівку та радіостанції.

Та й інші керівники ОУН (Б) Я.Стецько, В. Стахів, І.Гриньох прагнули використати творення гітлерівцями диверсійно-терористичної організації «Вервольф» для облаштування матеріальної бази антирадянської повстанської боротьби у лісових масивах Баварії та Богемії. Радянські спецслужби перехопили лист Я.Стецька від 6 квітня 1946 року командувачу УПА Р.Шухевичу. Я.Стецько писав, що 24 квітня 1945 року колона машин з бойовиками, зброєю та диверсійною технікою для закладки баз потрапила під удар штурмовиків на заході Чехії [19, 79-81].

Судячи об’єктивно, існувала обопільна зацікавленість сторін у таких контактах. Із наближенням фронту до кордонів Німеччини зростає роль стратегії так званого «кляйнкріга» («малої війни»), що передбачало активізацію розвідувально-підривних заходів у тилу радянських військ. 12 лютого 1944 року у складі Головного управління імперської безпеки створюється 8-е управління (організація «п’ятої колони» в тилу противника). Завдання підривної діяльності проти Червоної армії обговорювалися на нараді під Берліном у квітні того ж року між керівником таємних операцій вермахту О. Скорцені та ватажками ОУН С.Бандерою і Я.Стецьком.

Водночас доцільно згадати і про прагматичний підхід до бойових та спеціальних можливостей УПА, намагання використати їх проти СРСР з блоку його тогочасних союзників (!) по антигітлерівській коаліції. Так, член ОУН (М) Я. Кравчук, будучи на зв’язку у одного із керівників абверу Ю. Лазарека, отримав від нього завдання підшукати авторитетну людину – посередника у переговорах з УПА. Я. Кравчук зустрівся у Хелмі з відомим діячем культури митрополитом Іларіоном (І. Огієнком), і той погодився, повідомивши, що співробітництво з УПА вже налагоджують англійські спецслужби. Повстанцям скидали з літаків зброю, а представник Інтелідженс Сервіс при Головній команді УПА пресвітер Л. Бучак схиляв ватажків УПА до примирення з Армією Крайовою для спільної боротьби проти СРСР [1].

Визнаючи факти кон’юнктурного співробітництва націоналістичного руху й особисто С.Бандери з нацистами, варто замислитися, чи були такі факти унікальними для доби Другої світової війни, або яким був масштаб цього співробітництва та його наслідки на фоні інших процесів вказаного періоду.
Поза увагою критиків «зрадницької політики українських буржуазних націоналістів», наприклад, залишається вельми своєрідна позиція, яку займали провідні держави Заходу у стосунках з гітлерівським режимом у 1933–1940 роках. Згадаємо бездіяльність Франції та Великобританії у випадках з введенням німецьких військ до Рейнської області (1936 р.), аншлюсом Австрії (1938 р.), окупацією цілком обороноздатної Чехословаччини, яка сподівалася на міжнародні гарантії за Мюнхенською угодою 1938 року. Не було надано військової допомоги Польщі після нападу на неї ІІІ рейху, у військову історію увійшла «дивна війна» 1939–1940 років, коли понад 100 французьких дивізій могли легко відкинути 10 німецьких, що їм протистояли, адже решта військ, всі бронетанкові сили та авіація Німеччини були задіяні у Польщі.

Нічим, крім потурання каналізуванню агресії на Схід, не можна пояснити і блокування творення системи колективної безпеки у передвоєнній Європі, фатальне для самих країн Заходу ігнорування неодноразових таємних попереджень з боку опозиційних до А.Гітлера керівників військової розвідки (абверу) про майбутній напад на саму Францію, десантну операцію у Норвегії тощо. Показово, що найстаріша демократія Європи – Велика Британія – під час негласного узгодження позицій союзників перед Нюрнберзьким процесом зарахувала до переліку «недоторканих» проблем свою передвоєнну політику та Мюнхенську угоду зокрема. Достатньо описаний в спеціальних дослідженнях і величезний обсяг фінансових вливань західних корпорацій у ВПК Німеччини, постачання до неї через треті країни стратегічних матеріалів упродовж всієї Другої світової війни.

У вітчизняній історичній літературі докладно описаний і перебіг «стратегічного партнерства» сталінського СРСР з Німеччиною у 1939–1941 роках, яке включало геополітичний, економічний, військово-технічний аспекти й навіть координування зусиль спецслужб. Важко не погодитися, що питома вага сприяння ІІІ рейху українських націоналістів на тлі наведених обставин жалюгідна, адже лицемірно таврувати націоналістів та персонально С.Бандеру, забуваючи про катастрофічні для людства наслідки спроб загравання або «умиротворення» агресорів з боку великих держав.

Крім того, неправомірно виривати факти співробітництва ОУН та УПА із загального контексту дій інших тогочасних національно-визвольних або антиколоніальних рухів. В історії Другої світової війни були вельми поширеними ділові контакти націонал-патріотичних та антиколоніальних сил країн Азії з агресивними державами в інтересах боротьби з метрополіями. Відомо про спробу проведення арабськими націоналістами, що орієнтувалися на Німеччину, антибританського перевороту у Багдаді (січень 1941 р.), співробітництва зі спецслужбами ІІІ рейху націоналістичних угруповань Індії та Афганістану, націонал-патріотів англійської Бірми та Французького Індокитаю з японцями, створення при підтримці мілітаристської Японії збройних формувань з місцевого населення у голландській Індонезії тощо.

Характерними є стосунки спецслужб Німеччини, Італії та Японії з націоналістичними силами Афганістану, Індії та народів Середньої Азії й Туркестану. Спецслужбами Німеччини був розроблений план «Аманулла», який передбачав похід німецьких військ до Афганістану та Індії за допомогою потужного антибританського повстання місцевих племен. З грудня 1941 року німецька розвідка розгорнула підготовку диверсійних загонів з пуштунських племен на кордонах з Британською Індією.

У червні 1942 року італійська місія у Кабулі досягла домовленості з керівником пуштунських повстанців «Факіром із Іппі» (мав до 40 тис. воїнів) про спільні дії проти Англії. У Німеччині діяла організація націоналістів «Вільна Індія» на чолі з Чандрой Боссой, в Індії – її філія «Організація Мацотти». З військовополонених-індійців був сформований «Індійський легіон» (3 тис. вояків), у спецшколі у Франкфурті-на-Майні пройшло навчання до 100 індусів. Розвідки згаданих державагресорів налагодили співробітництво з лідерами узбецьких, таджицьких та туркменських націоналістичних центрівдля організації походу їх воїнів на Бухару. Такі факти можна було б продовжувати.

Не просто пояснити і те, чому лише в полон до Червоної Армії потрапило до 465 тис. громадян окупованих Німеччиною країн Західної Європи, які воювали на Східному фронті переважно у добровольчих з’єднаннях військ СС [12, 129].

Нарешті співробітництво С.Бандери та інших керівників ОУН та УПА з іноземними розвідками неодмінно слід розглядати в контексті стрімкого зростання ролі спецслужб у реалізації державної політики та забезпеченні військової стратегії під час Другої світової війни та особливо – в період міжблокового протистояння у післявоєнному світі («холодної війни»). Взяття потужних бельгійських фортів з важкими гарматами й гарнізоном у 1200 багнетів силами 75 німецьких десантників на фанерних планерах мало стратегічне значення для розгрому Франції у 1940 році і стало символічним актом, який засвідчив перетворення спеціальних операцій у фактор, здатний впливати на перебіг цілих війн.

Що ж стосується доби «холодної війни», то з самого її початку таємне протиборство стає ледве не головним її фронтом. «Навесні 1948 року, – згадував один з керівників ЦРУ, відповідальних за таємні операції проти СРСР Г. Розицький, – Білий дім вважав, що війна з Радянським Союзом на порозі... Співробітники управління спеціальних операцій ЦРУ не мали щодо цього ніяких сумнівів... Холодна війна стала гарячою для наших оперативників, на карту було поставлено життя агентури», яку, зокрема, вербували серед українців.

Обстановка «холодної війни» та неминучого (як вважали до певного часу провідники ОУН) глобального збройного конфлікту змушували антирадянський рух опору до пошуку нових союзників. Ними, за зрозумілою логікою протиборства, виступили такі ж прагматично, геополітично
налаштовані великі держави Заходу (з 1949 р. – блок НАТО), які реальне ставлення до національно-визвольних рухів в своїх колоніальних та залежних територіях демонстрували масштабними військово-поліцейськими кампаніями з їх придушення. Це стало черговим проявом перманентної трагедії українських державно-самостійницьких сил з часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, яких несприятливі історичні обставини змушували шукати кон’юнктурного співробітництва з поміж агресивних держав, не зацікавлених в існуванні суверенної України (за принципом «ворог мого ворога – мій друг»).

Доводиться визнати, що закордонні націоналістичні центри, перебуваючи на території чужих держав та у вирі зростаючого протистояння Заходу і комуністичного блоку, неминуче підпали під контроль відповідних структур західних держав – переможців у Другій світовій війні. Тому спеціальні завдання, які закордонні центри спільно з іноземними розвідками відпрацьовували для підпілля та своїх емісарів, залучення можливостей закордонних організацій ОУН у формуванні сил спецпризначення, здебільшого спрямовувалися на задоволення потреб розвідувального забезпечення можливого глобального збройного конфлікту і не мали вже нічого спільного із власними завданнями самостійницького підпілля.

Доцільно зупинитися на особистій участі Степана Бандери як одного із провідників визвольного руху в організації його спеціальної діяльності. В 1945 році виразно оформлюється намагання С.Бандери проводити одноосібну політику, його небажання визнати рішення ІІІ Великого збору ОУН серпня 1943 року щодо демократизації внутрішнього життя організації, колегіальності в її керівництві. На його думку, ОУН мала і надалі залишатися «орденом вірних» під кермом Провідника, дотримуватися тоталітарної ідеології, контролювати діяльність УГВР [13, 247].

До початку 1946 року оформлюються підконтрольні С.Бандері Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Після відмови членів УГВР запровадити, на пропозицію С.Бандери, окрему фракцію ОУН в УГВР на вузькій нараді членів ЗЧ ОУН у листопаді того ж року обирається його бюро у складі С.Бандери (голова), Я.Стецька та Р.Шухевича. С.Бандера виключає з ОУН, накладає стягнення на деяких членів УГВР, погрожує їм «організаційним судом». Після привласнення ним (шляхом обману касира ЗП УГВР З.Марцюка) бюджету цієї організації розкол між ЗЧ ОУН та УГВР стає остаточним [7, 31].

По відношенню до інших осередків політичної еміграції «Бийлихо» обрав політику «блискучої ізоляції». У липні-серпні 1945 року після політичних консультацій у Бад-Кіссенгені відмовляється підписати фінальну декларацію щодо порозуміння з ПУН, не сталося цього і з ватажками УГВР після відповідних зустрічей 1946–1948 років у Мюнхені, а також Альпійської та Міттенвальдської конференцій ОУН 1947–1948 років [13, 246-248].

Розгорнуте бачення ЗЧ ОУН(Б) актуальних завдань у сфері спеціальних заходів було вперше у повоєнний період закріплено у рішеннях І Конференції ЗЧ ОУН у вересні 1947 року. Зазначалося, що праця ЗЧ повинна тісно пов’язуватися з визвольною боротьбою на етнічних українських землях. При цьому відокремлювалися два основних напрями протидії радянському режиму: організація допомоги «крайовій боротьбі» (тобто підпіллю на ЗУЗ) та «поборювання за кордоном большевицьких акцій і диверсій проти українського самостійницького руху та цілої української еміграції». Запроваджувалося концептуальне поняття «безпосередньої боротьби»: протидія органам МВС й МДБ, їх агентурі, розвідувально-підривним та терористичним акціям, заходам з розкладу націоналістичних осередків за кордоном і в Україні, а також політична, кадрова і матеріально-технічна допомога руху опору на ЗУЗ [4, 8-9].

Широке коло завдань у сфері розвідувальної та контррозвідувальної діяльності визначила і VІ Конференція ЗЧ ОУН (травень 1953 р.). Серед них:

– в сфері розвідувально-підривної та бойової роботи: збір інформації про Україну шляхом обробки радіоповідомлень, радянської та іноземної преси, даних радянології, здобуття відомостей про радянські Збройні Сили, підтримка зв’язку з підпіллям в Україні, підготовка кадрів організаторів «революційної дії», військова підготовка націоналістів на спеціальних курсах та в арміях інших держав, розробка тактики партизансько-повстанських дій тощо;
– в сфері контррозвідувальної роботи: подальша розбудова апарату та зміцнення кадрів, збільшення фінансування СБ в Проводі ЗЧ ОУН та її «теренових проводах» і «клітинах», протидія «явній та засекреченій большевицькій, і як також агентури інших комуністично-сателітних держав» як першочергове завдання СБ, запровадження власних агентурних позицій в інших політичних осередках діаспори, посилення конспірації в ЗЧ ОУН, організація курсів для вивчення методів роботи спецслужб СРСР та його союзників [18, 299-303].

Станом на травень 1951 року референтура СБ ЗЧ ОУН складалася з таких підрозділів:

– сектор організації внутрішньої роботи у складі відділів: зв’язку з референтами СБ територіальних проводів; контррозвідувальної роботи всередині ЗЧ; підготовки кадрів; архіву; охорони керівного складу ЗЧ; підрозділ роботи у середовищі інших націонал-патріотичних організацій діаспори;
– сектор зовнішньої роботи: кур’єрський зв’язок з Україною, оперативне обслуговування АБН, слідча ділянка;
– референтура зі зв’язку з іноземними розвідками, що підпорядковувалася безпосередньо референту СБ Проводу.

Для забезпечення внутрішньої безпеки у середовищі самої СБ з 1948 р. існувала так звана «дисциплінарна комісія».

Важливим підрозділом спецпризначення ЗЧ ОУН виступала референтура Крайового зв’язку. На неї покладалися контакти з підпіллям в Україні, підбір і підготовка емісарів-розвідників у взаємодії з іноземними розвідками, організація опитування громадян СРСР за кордоном щодо політичних, соціальних, економічних та військових аспектів життя держави.

На противагу ЗЧ ОУН спецпідрозділи формує і ЗП УГВР. На пленумі УГВР наприкінці 1945 року створили «Політико-інформаційну службу». До основних її завдань, крім власне пропаганди, входило ведення розвідки у середовищі інших політичних об’єднань еміграції, підготовка під контролем американської розвідки емісарів для засилання до УРСР, вербовка радянських громадян за кордоном, контррозвідувальний захист власних лав.

Гострі суперечності між закордонними осередками ОУН швидко стали відомі керівникам підпілля в Україні. Влітку 1950 року очільник повстанців В. Кук у пошті за кордон дискредитував «Бийлиха» й видав директиву про зняття його імені з гасел підпілля та заборону називатися «бандерівцями».

Прагнучи встановити контроль над підпіллям, С.Бандера направив своїм представ-
ником в Україну шефа референтури СБ ЗЧ ОУН Мирона Матвієйка («Усміха»), поставивши йому такі завдання: активізувати діяльність підпілля на ЗУЗ, налагодити канали зв’язку із Заходом, збирати інформацію про обороноздатність СРСР для її передачі іноземним спецслужбам, розслідувати обставини загибелі Р.Шухевича в березні 1950 року. Крім того, він мав переконати В.Кука визнати верховенство ЗЧ ОУН, а в разі відмови – організаційно або фізично усунути останнього й самому очолити підпілля.

Наприкінці червня 1951 року за участю захопленого МДБ й залученого до негласного співробітництва М.Матвієйка розпочалася радіогра з ЗЧ ОУН та англійської розвідкою СІС, з якою співробітничали ЗЧ ОУН (російськомовна назва «Звено») [8]. Її основними завданнями вважалися: підпорядкування «Усміху» підпілля в регіоні; дезінформування закордонних структури ОУН; виведення на територію УРСР лідерів та емісарів зарубіжних центрів ОУН; запровадження власної агентури до СІС та ЗЧ ОУН; компрометація перед іноземними розвідками і ЗЧ ОУН ватажків націоналістичного підпілля на ЗУЗ. Перед закордоном ретельно імітували перебування «Усміха» на базах «вірного зверхнику Бийлиху» Львівського крайового проводу, діяли легендовані Яворівський, Дрогобицький, Добромильський надрайонні проводи, «Північний окружний провід», контрольовані лінії кур’єрського зв’язку.

Під час гри «Звено» у 1951–1959 роках знешкоджено 33 агенти СІС і ЦРУ (18 з них убито); здобуто трофеї – 10 радіостанцій, зброю, цінні оперативні документи. П’ять емісарів і радистів використали в оперативних іграх. Одним із наслідків гри стала фабрикація органами держбезпеки так званого «Меморандума» (мандата) підпілля ОУН, що багато в чому спричинилося до розколу ЗЧ ОУН. Шляхом фабрикації відповідних повідомлень докладалося зусиль для розпалювання ворожнечі між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР. У рамках гри «Траса» від імені В.Охрімовича передали повідомлення, що «Леміш» повністю перейшов на бік УГВР і відмовляється від зустрічей з «Усміхом», а той підпорядкував собі Львівський крайовий провід. Як наслідок, М.Лебедь звинуватив С.Бандеру в розколі організації, в результаті чого той пішов з посади лідера ЗЧ ОУН.

В той час, коли С.Бандера, Л.Ребет і З.Матла вели переговори про створення єдиного органу націоналістичного руху за кордоном (Колегії уповноважених), сфабрикована за грою пошта остаточно зруйнувала шанси на досягнення компромісу, підштовхнула до формування «ОУН за кордоном». В 1963 році конференція ЗЧ ОУН за пропозицією Я.Стецька ухвалила рішення вважати чинними тільки ті рішення Проводу ОУН в Україні, які були прийняті до 1950 року, а також відмінити всі рішення щодо структури керівних органів ОУН, що стали наслідком «ліквідаційних і провокаційних акцій КГБ в Україні».

З 1955 року загострилися відносини між С.Бандерою та англійською розвідкою. Як політичний діяч С.Бандера вів своєрідну подвійну гру – з одного боку, вимагав від підпілля постачати англійцям розвідувальну інформацію про СРСР (це завдання було вочевидь нереальним), з іншого – закликав робити акцент на боротьбі власними силами за незалежність України. Коли співробітники СІС зрозуміли тактику «Бийлиха», то відсторонили його від операцій, заборонили в’їзд до Великої Британії, припинили розвідувальне співробітництво з ЗЧ ОУН. Однак у листопаді 1955 року С.Бандера спромігся сам відновити кур’єрський зв’язок з емісарами в Західній Україні, а з лютого 1957 року – і по радіо. Однак трагізм полягав у тому, що посланці ЗЧ ОУН (свідомо або «втемну») працювали під контролем і за сценарієм радянської контррозвідки.

З 1955 року встановлюються контакти ЗЧ ОУН з Федеральною розвідувальною службою ФРН (БНД). В липні 1955 року з ФРН через Австрію і Чехословаччину в Україну направили групу у складі І.Хомяка, Ф.Ткача, Ю.Балабана та І.Рибака, які пройшли підготовку у спецшколах розвідок Англії та Італії. У липні 1957 року до «Усміха» направили групу у складі 4 випускників італійської розвідшколи.

З травня 1957 року до співробітництва з ЗЧ ОУН приєдналася італійська Служба воєнної розвідки (SISMI). Тоді ж в Україну направили групу у складі Балабана, Рибака, Ткача і Хом’яка, при чому перші двоє загинули при перетині кордону, а решта добралася до Західної України й була затримана. Після цього SISMI згорнула фінансування підготовки розвідників-емісарів, і розвідка СБ ЗЧ ОУН готувала розвідників своїми силами, їм викладав і особисто С.Бандера. В 1959 році ЗЧ ОУН надіслали в Україну останню групу (вихованців розвідшкіл І.Ганяка та М.Давидяка).

Описання трагічної загибелі С.Бандери не входить до завдань нашої праці, тим більше, що цьому присвячено чимало літератури [9, 15]. До речі, професіонали української радянської розвідки скептично ставилися до перспектив протистояння спецслужби і закордонних центрів ОУН. За словами співробітника розвідки КДБ з 30-річним стажем, полковника у відставці П.Менжереса, «боротьба з націоналістами не питання розвідки. Це політичний розшук, а я не хотів бути жандармом… Ставилося завдання розгрому зарубіжних центрів, що було нереально. Ніяка розвідка світу з такими завданнями не могла б впоратись. Віталій Федорчук, що в 1970 році очолив КДБ України, найважливішою вважав роботу з української лінії, де на 60-70 процентів працювали кадри 1-го відділу (згодом на його базі було створено ціле управління – 1 Управління КДБ УРСР, зовнішня розвідка. – Авт.)… Рух ОУН не можна порівнювати з діяльністю, наприклад, прибалтійських «лісових братів». Це був більш масовий, більш навчений у воєнному плані рух. Подивіться на діяльність оунівської СБ (англійські спецслужби вважали її кращою у Європі). Видно, що люди навчені. І замахи на їх лідерів змушували діяти обачливо, професійно» [14,12].

Однак не можемо не висловити авторське припущення, що навіть фізична ліквідація лідера ЗЧ ОУН з погляду КДБ СРСР переслідувала головною метою поглиблення розбрату в політичних колах української еміграції та компрометації їх в очах зарубіжних держав й громадськості. Дійсно, технологія вбивства розроблялася як прихована (за діагнозом смерть мала нагадувати звичайний серцевий напад), а не як показова розправа над противником з метою залякування його соратників. Показово, що Служба «Д» (дезінформації) Першого головного управління КДБ СРСР поширювала хибну інформацію про вбивство лідера ЗЧ ОУН за ініціативою міністра у справах біженців ФРН Т.Оберлендера, з яким С.Бандера співпрацював у роки війни, або з ініціативи англійської чи американської спецслужб, або внаслідок суперництва між ватажками політичної еміграції [3, 156-157].

Доводиться визнати, що постать Степана Бандери давно вже приречена існувати в амплітуді між міфом та намаганнями її наукового вивчення, між радикальними штампами протилежного забарвлення в історичній пам’яті мільйонів та намаганнями зробити її одним із вузлів політико-ідеологічних баталій.

Даються взнаки десятиліття експлуатації образу (саме штучно створеного образу) С.Бандери противниками по інформаційно-психологічній війні між Заходом і Сходом, заочних дебатів між заклопотаною боротьбою із «буржуазними фальсифікаторами історії» офіційною історіографією Радянської України та історіографією, тісно пов’язаною із тогочасною діяльністю політичних осередків української діаспори (з їх непростими і донині ідейно-тактичними стосунками), використання іміджу провідника Революційної ОУН як «зброї» або «мішені» ідеологічних кампаній в сучасній Україні.

Ситуація у сучасній Україні (в морально-політичному й науковому вимірах) ускладнюється тим, що частина учасників дискусій навколо ОУН та УПА намагається законсервувати, відстояти міфи компартійної пропагандистської машини, а частина їх опонентів – створити міфи нові (їхня методологія практично ідентична). При цьому обидві сторони ретельно обминають ті історичні реалії, які не вкладаються в їх концептуальне бачення подій. Подій, котрі здебільшого заслуговують на скорботу й каяття, а не перетворення їх на заручників боротьби за політичний вплив на населення або зовнішньополітичну орієнтацію.

На жаль, при всьому бажанні сучасникам важко отримати реалістичну, багатовимірну картину подій в Західній Україні (невіддільну від творення реалістичної історії УРСР та СРСР в цілому). Як правило, на перший план виходять емоційно загострене зображення насильства тієї або іншої сторони, нескінченний ряд епізодів афектованої пам’яті.

Хотілося б сподіватися, що оцінки сучасниками, особливо – науковцями, всіх наслідків входження земель Західної України до складу УРСР та СРСР не будуть одномірними, діалектично враховуватимуть всі історичні фактори, які його спричинили, вплинули на їх перебіг. Інакше важко дати раціональне пояснення багатьом подіям в Західній Україні і радянського періоду історії України в цілому, які існували одночасно, і мали неоднозначні наслідки для подальшої долі України.

На наш погляд, не буде перебільшенням і твердження, що неупереджене наукове пояснення тих чи інших моментів військово-політичної діяльності С.Бандери (передовсім – з урахуванням складного змісту історичних подій, у вирі яких він перебував і одночасно виступав активним суб’єктом впливу на них, соціально-психологічних особливостей його постаті як продукту драматичної долі української державності та західного регіону України зокрема) матиме неабияке методологічне значення з огляду на важливість для історичної науки механізму вивчення (встановлення) ролі особистості в історії.

Водночас об’єктивні студії життєвого шляху С.Бандери повинні відіграти свою роль у мінімізації (принаймні) деструктивного впливу на суспільну свідомість ідеологічно загострених, відверто політизованих й кон’юнктурних тлумачень минулого українського державно-самостійницького руху як однієї із складових суверенного буття сучасної Української держави.

Не варто применшувати і можливості сучасної української історичної науки (котра позбавлена жорсткого ідеологічного диктату й має можливості для використання всього позитивного методологічного, історіософського арсеналу, накопиченого нашими колегами) для захисту (формування) механізму раціонального мислення наших співгромадян, без якого неможливе обстоювання своїх законних, життєво важливих цінностей, творення громадянського суспільства, забезпечення злагоди серед українського народу, виведення історії з конфронтаційної, суспільно небезпечної площини.

Як би оцінювали постать та діяльність С.Бандери, ми не можемо відмовити йому у принциповому державницькому курсі (навіть за цілковито безнадійних, здавалося б, міжнародних умов, співвідношення сил) та жертовності на шляху досягнення стратегічної мети націоналістичного руху – відновлення української Самостійної Соборної Держави. У 1978 році в Мюнхені вийшов друком збірник його статей «Перспективи української революції», у якому є такі слова Провідника ОУН: «Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу… Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність».

ДЖЕРЕЛА

1. Архів УСБУ у Рівненській обл. – Спр. 2185.
2. Веденеев Д. Война зла – «полюбишь» и третий рейх... О сотрудничестве УПА со спецслужбами гитлеровского блока // В мире спецслужб. – 2006. – № 2.
3. Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945–1980-ті роки: Монографія. – К.: К.І.С., 2007.
4. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. – Ф. 13. – Спр. 398. – Т. 33.
5. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. – Ф.13. – Спр. 490.
6. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. – Ф. 2. – Оп. 88. – Спр. 26.
7. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. – Ф.5. – Спр. 445. – Т.2.
8. Галузевий державний архів (ГДА) СБУ. – Ф.6. – Спр. 56232.
9. Збірка документів і матеріалів про вбивство Степана Бандери. – Торонто – Нью-Йорк – Мюнхен – Лондон – Мельбурн: Гомін України, 1989.
10. Из истории оперативной деятельности органов государственной безопасности СССР в предвоенные годы (октябрь 1938– июнь 1941 г.). Сб. документов. – М., 1962.
11. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929 –1941 рр.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1998.
12. Кожинов В. Россия. Век ХХ. – Краматорськ, 2002. – Кн.2.
13. Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. – Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. – Т.1
14. Менжереса П. О приоритетах украинской разведки // В мире спецслужб. – 2005. – №2.
15. Мудрик-Мечник С. ОУН в Україні і за кордоном під проводом Бандери (причинки до історії, спогади). – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997.
16. Нюренбергский процесс над главными военными преступниками. Сборник документов. – М., Госполитиздат, 1958. – Т.2.
17. ОУН і УПА у Другій світовій війні // Український історичний журнал. – 1994. – № 2-3.
18. ОУН у світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби 1929 – 1955 рр. – Б.м.: Вид-во ЗЧ ОУН, 1955.
19. ЦДАВО України. – Ф. 57. – Оп.4. – Спр. 340.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх