,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Перевірка прапором
-2
Во Львове вопреки запрету на улицу вынесли красный флаг


Режисерам
у Москві потрібна картинка агресивного Львова, де б’ють “НАШИХ” за
переконання, де топчуть “НАШІ” прапори, де знущаються з “НАШОЇ”
перемоги… Це частина російської міжнародної політики. Її мета – показати
передусім Заходу, що неонацистський ксенофобський Львів – агресивний і
небезпечний, що сюди не можна їхати туристам, не варто інвестувати
бізнесменам, людей з цього міста не варто сприймати як європейців.

Ще у травні 2008 року львівські активісти Російського молодіжного братства проводили акцію
“Победа деда – моя победа”, не забувши при цьому наголосити, що про неї поінформований консул РФ у Львові. Тоді ця подія не
отримала значного резонансу, так і залишившись маргінальною одноразовою акцією.

Цього року дві організації, у яких немає українських назв -
“Русскоє Єдінство” з Криму і “Родіна” з Одеси – планують пройтися із
червоним прапором крізь центр Львова. Заявку у міськраду ці
організації занесли ще заздалегідь. Подейкують, що до Львова
везтимуть “бойовиків” з кримінальним досвідом і вишколом масових силових
акцій та чи помогло це комуністам у 1997-му (коли ЗМОП
охороняв їхню незаконну демонстрацію у парку Франка)?

21 квітня 2011 року Верховна Рада голосами 260 нардепів, зокрема “львівських"
Писарчука, Горбаля і Голуба



Символьна роль

Велика Перемога є “скринькою Пандори”: як розрізнити Прапор
Перемоги і прапор СРСР? Як вичленити з Перемоги “батька народів” і
комуністичну ідеологію? Пропагандистський стандарт
Сталіна-Брежнєва, не переосмислений за 20 років Незалежності,
некритично і в старому обрамленні несе “в пакеті” і дружбу народів, і
інтернаціоналізм, і боротьбу за мир у всьому світі, і перемогу
над “посібниками нацизму” - себто тими, хто воював проти більшовизму
за незалежну Україну. “Ми вас визволили - тепер ви повинні нам бути
вдячні” - квінтесенція наративу.

Для галичан червоний прапор – символ комуністичного терору,
репресій проти їхньої мови і культури, їхньої Церкви, їхнього майна. За
ним – тисячі замордованих у тюрмах і концтаборах, заборона
Шевченківських вечорів і цькування самвидаву, агресивне цензурування
музеїв, літературних творів, кінофільмів і бібліотек, свавілля КПРС і
КГБ, Афганістан і Чорнобиль, врешті-решт, суцільна
халтура, дефіцит і брехня.

Для багатьох людей за Збручем це – бойовий прапор Червоної Армії,
це – символ пошани і вдячності, зрештою – символ власної сили, величі і
ролі для світу, один з важливих елементів
ідентичності, це – символ війни, в якій загинули їхні батьки, діди
чи прадіди, котрі не мали часу розказати їм правду про свою смерть. Тому
їхня віра - це великою мірою
віра в радянське кіно про війну. Зараз пішаки кремлівських політтехнологів хочуть кинути цей символ і
ці почуття під ноги обурених львів’ян.



Навіщо?

Україна – далеко не унікальна у символьному протистоянні. Щороку 1
травня у Берліні на вулиці Борнгольмерштрассе відбуваються дві
демонстрації одночасно: близько 800 німецьких неонацистів
протистоятьть десяти тисячам “лівих” активістів, які після цього
рушають до району Кройцберг, де згодом горять машини і трощать вітрини
магазинів. Того дня Берлін стає меккою для
“революційного” туризму: охочі побитися за ідею приїжджають сюди з
цілої Європи. Чи хочемо ми такої “традиції” для Львова?

Справжня мета червонопрапорної провокації – не переконати
львів’ян у тому, що червоний прапор є Прапором перемоги, не провести
роз’яснювальної роботи, не згадати загиблих і не прославити
героїв, що загинули проти нацизму. Це символьне насильство, яке
можна порівняти хіба що з прогулянкою Освєнцімом з гітлерівським
прапором. Позірна мета – зламати дух Львова.

Насправді маємо кількарівневу дію з акторами різного рівня. Перш
за все, це планована подія для внутрішньоросійського вжитку. Режисерам у
Москві потрібна картинка агресивного Львова, де б’ють
“НАШИХ” за переконання, де топчуть “НАШІ” прапори, де знущаються з
“НАШОЇ” перемоги. Це потрібне Путіну і Медведєву: “агресивний
український націоналізм” давно є однією з “іншуючих” (потрібних
для опису себе через поганого “іншого”) основ сучасної РФ. Більше
того: оце “НАШІ” – стрижневе поняття “Русского міра”, кордон якого буде
проходити уже не по зоні вжитку російської, а ширше – по
сприйняттю червоного прапора як прапора «НАШОЇ» перемоги.

У другу чергу це – частина російської міжнародної політики. Її
мета – показати у першу чергу Заходу, що неонацистський ксенофобський
Львів – агресивний і небезпечний, що сюди не можна їхати
туристам, не варто інвестувати бізнесменам, людей з цього міста не
варто сприймати як європейців. Аналогічно вже була використана ситуація з
погромом “Цісарської кав’ярні” після вбивства Ігоря
Білозіра.

У третю чергу – це велика політика Партії регіонів. Її виборець –
у шоці: “покращення життя вже сьогодні” не настало, все, включно з
обміняним на флот газом, дорожчає, роботи не з’явилося,
похмілля від “біло-голубого реваншу” минуло. Жити треба – але
виживати не виходить. Підприємницький майдан у базових регіонах ПР був
не слабшим, аніж на Галичині, а закриття шкіл і підвищення
комунальних тарифів виганяє на протест навіть аполітичних.

Регіоналам терміново треба відволікти увагу – і побиття тих, хто
святкує “Перемогу”, для цього прекрасно годиться. При цьому
цинікам-політтехнологам байдуже до справжніх жертв війни, кістки
котрих досі мільйонами лежать у полях і болотах: головне, що
авторитетом і пам’яттю загиблих можна маніпулювати, зачіпати ними біль
їхніх близьких. Можна знову вдало протиставити Захід і Схід –
поділяти і владарювати, розколювати і вдавати із себе “клей”.

Ще один інтерес регіоналів – спеціальне посилення радикалів,
віддання їм своєрідного “пасу”. Спалах агресії, успішно випробуваний на
“Україні без Кучми”, провокується і зараз: пам’ятаєте, як у
2001-му “фашистами” залякали всю Україну?

По-четверте, у цій акції зацікавлені російські
шовіністи-радикали, котрі вже не сидять склавши руки (чого вартує тільки
вбивство в Одесі радикала Чайки). Напади на них розв’яжуть їм руки – і
після цього можна очікувати погромів чого завгодно: офісів
“націоналістичних” партій, українських шкіл, книжок у бібліотеках,
експозицій у музеях. Вони хочуть, щоб їх побили-поштовхали, вони
чекають цього – щоб потім мати моральне право бити самим. Вони
хочуть мати привід для молоді, щоб зробити своє членство із
маргінального масовим. Чи вигідна ця подія ВО ”Свобода” і
націонал-демократам? Якщо вони поведуться системно, створять саме
таку ”картинку”, на яку чекає Москва, то стратегічно програють. Якщо ж
вдасться виставити правильні “рамки” – комунізм пройде
львівським “коридором ганьби”, що може повести його до
всеукраїнського спаду.



Що є у нас?

Доки комуністична ідеологія і організації не заборонені судом –
Конституція дає їм право нести червоний прапор, проте й ми маємо право
на висловлювання своєї точки зору. Ситуацію на 9 травня,
здавалося б, можна описати шаховим терміном “цуґцванґ”, коли жодне з
рішень не є оптимальним. Відсутність реакції буде потрактована як
мовчазне схвалення, надто жорстка реакція – як додатковий
доказ неадекватності Львова.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що дія відбувається в уже
проінтерпретованому полі, з каналами інформації, що контролюються владою
– а отже, подача події, цілком вірогідно, буде в старих
радянських традиціях.

Якими є ресурси нашої сторони у цьому символьному двобої?

По-друге, це християнська світоглядна платформа проти безбожницького світогляду неокомунізму, проти злочинів Сталіна і Гітлера.

По-третє, це масовість нашої відповіді. Тих, для кого червоний
прапор є викликом, у Львові є більшість населення. Тому відповідь мала
би бути настільки масовою, що на її тлі кількасот
маргіналів виглядали б мізерно і смішно. Та чи не замінить галичанам
потреба висловити свою думку картопля і можливість “виїхати на
природу”? Чи вдасться українським партійним і громадським
діячам організовувати спільний оргкомітет, якісно перекрити всі
ділянки на шляху червонопрапорників, скоординувати оперативні дії і
масові заходи, убезпечити захід від провокаторів?

По-четверте, це креатив і особистий підхід, що дав нам перемогу в
Помаранчевій революції. Кожен учасник із нашого боку повинен мати
персональний меседж – власний плакат чи прапор, фотографії
чи речі закатованих родичів.

Якими є наші загрози? Перш за все, це українські
неонаці або ті, хто використовують схожу на нацистську символіку. Саме
їх жадають побачити кремлюки в кадрі ОРТ чи RussiaToday,
саме вони мають створити імідж “нацистського Львова”. Тому треба
жорстко припинити всі дії, що нагадують неонацизм, а за “Нахтігаль і
Роланд військо” блокувати і глушити не слабше, ніж за “Союз
нєрушимий республік свабодних”: це така ж сама ворожа до України
дія.

По-друге - приватизація дії: регіонали хотіли б звести опір
комунізму тільки до однієї партії – і ця партія, здається, не проти
такого сценарію. Саме тому така дія має проходити тільки під
національними прапорами – партійність тільки посилюватиме відчуття
окремості. Егоїзм і бажання попрацювати на камеру зруйнує нашу силу.

По-третє - силові провокації: з нашого боку вистачає тих, кому
хочеться, як на дискотеці, “набити морду”. Тому міліція має забезпечити
правопорядок – і їй вартує у цьому сприяти. Все ж,
сподіваюся, до прямої підтримки дій комуняк з боку влади, як у
1997-му, не дійде.

По-четверте - агітпропівські журналісти російських каналів. Як на
мене, необхідна доброзичлива громадянська опіка із відеокамерою кожного
з таких кореспондентів, щоб зняти, що і як записує,
наприклад, власкор ОРТ. І нехай альтернативний репортаж на каналах
показано не буде – та на YouTube кліп про агітпроп-роботу подивиться теж
немало людей.



Що можна сказати?

Ці тези є лише пропозицією до дискусії щодо того, що сказати – і хотілося б, щоб вона була плідною і результативною.

Як Львову подати сигнал решті України? Як відмежувати радянську
пропаганду від поваги до загиблих? Як на мене, варто зустрічати “Родіну”
і “Русскоє єдінство” поховальними вінками, свічками,
пластиковими вінками та іншою атрибутикою похорону. Центральними
гаслами має бути “Поховайте загиблих! Досить спекуляції на жертвах
Сталіна-Гітлера!”, “Ганьба політиці на кістках!”, “Сталін -
вбивця радянських воїнів”, “Сталін = Гітлер”, “Комунізм – до суду!”,
“Провокатори не розколять Україну”, «Поховайте Леніна», «Поховайте
Сталіна». Акція має стати моральним похороном
комунізму у Львові.

Хотілось би поминальних дзвонів і панахид по загиблих у другій
світовій війні у всіх львівських церквах. 9 травня має стати днем трауру
і пам’яті, а не прослави диктатора, що поневолив
пів-Європи.

Хотілося б, щоб одночасно із Львовом аналогічні акції проти
маніпуляції пам’яттю загиблих були проведені національними силами в усіх
обласних центрах України.

Насамкінець

Ми пожинаємо гіркі наслідки того, що на початку 90-х не провели
всеохопний суд над комунізмом. Непокараний злочин провокує рецидив.
Втім, ще не пізно довести справу до кінця – і суд над
організаторами Голодомору уже почав першу сторінку справи історичної
справедливості.

В Україні червоний прапор і комунізм не мають майбутнього: старі
прихильники потроху вимирають, молодше покоління або байдужіє, або
переосмислює їхню спадщину. Пора відправити комунізм в
історію – наша спільна дія у Львові буде черговим ствердженням
взял из irescha.livejournal



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх