,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Язлівець – місто ренесансу
  • 19 апреля 2011 |
  • 18:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 234991
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
0
Історичне місто – це просторове втілення часових нашарувань здобутків міської спільноти, різних етнічних громад у всій сукупності впливу різноманітних чинників. Долі міст різняться: одним – уславлення, иншим – забуття. Уславлені – постійно перед очима, забуті – у тіні. Натомість у забутих є те, що уможливило возвеличення инших. Пошуки і реконструкція забутого і вже, на жаль, назавжди втраченого зумовили язлівецькі студії.

Язлівцеві присвячено понад п’ятдесят публікацій, з яких виділяються дві найголовніші – «Язлівецькі пам’ятки» Садока Баронча та «Язлівецький замок» Богдана Гверкена. Незважаючи на число публікацій, ренесансовий феномен цього міста ще не описано як належить.

Досі не встановлено, коли виникло місто. На цьому вперше у ХІХ столітті зосереджує увагу С. Баронч – у 1820 році від міста до міста мандрував о. Мінас Пезешгянц Мехітарист і збирав відомості про вірмен, які видав у вірменописемній книзі «Подорож до Лехістану», опублікованій у Венеції у 1830 році. Тут на 129 сторінці міститься опис Язлівця: «...старовинне місто на Поділлі, особливо прославлене тим, що в ньому мешкали різні народи. У цьому місті вірмени піднялися так високо, що отримали від польського короля різноманітні вільності та права. Мали тоді свій власний суд, війта, суддів і навіть свого єпископа. У тих часах найзнаменитішими мешканцями міста були вірмени, які тут заклали фортецю і збудували багато будинків з вірменськими написами і криницями. Вірменська церква гарна і велична, збудована з каменю на узгір’ї на честь Богородиці, поруч із якою пливе мала річка. Тепер немає вірмен, деякі переїхали до Львова, инші до Кам’янця Подільського і Снятина. Старці розповідали нам, що за леґендою, вірмени з Кафи або Теодозії, залишивши село Вірмени над Смотричем, переїхали до Язлівця1. Згодом у своїй розвідці С. Баронч зробить примітку: «…мені говорили також, що вірмени приблизно у 1060 році, вийшовши з міста Ані, прибули на Поділля. Відпочиваючи в улоговині, оточеній трьома узгір’ями, яка була подібна до східних країв і надавалася для випасу отар овець, збудували там замок і заклали місто під назвою Ясло-Овець». З тексту привілею 1615 року можна робити висновок, що вірмени прибули до Язлівця наприкінці XVI століття2. Вірменський науковець В. Григорян вважає, що найімовірніше Язлівець виник у першій половині XIV століття3. З цією версією узгоджуються результати досліджень Б. Гверкена у замку.

Економічний розвиток міста зумовлювався зручним географічним розташуванням, а цьому сприяв торгівельний тракт «Вія Реґія», який сполучав Львів з Молдавією4. На високий економічний рівень впливали власники міста та даровані ярмаркові дні. З королівських привілеїв відомо, що тимчасовими власниками була родина Сенявців, з них Миколай, дідич нового і старого Язлівця, отримав 1519 року звільнення від чопового на два квартали і на ярмарок у день св. Катерини. Той самий Микола, вже галицький хорунжий, додав у 1523 році для свого міста у Червоногородському повіті поновлення давнього ярмарку на св. Магдалени5. У XVII столітті Язлівець стає серйозним торгівельним конкурентом Львова, тому львівські купці зверталися до польського короля з проханням, щоб він заборонив проведення язлівецьких ярмарків6. Зацікавлення торгівельним та промисловим потенціялом Язлівця настільки зросло, що 12 червня 1659 року король видає осібний привілей Якубові Боїмові, львівському міщанинові, для податкових зборів7.

Першого серйозного знищення Язлівець зазнав у часі турецької окупації. З турецьким завоюванням пов’язаний також порятунок святих цінностей: «У 1672 році настала Туреччина, після якої велика руїна, справжнім вогнем і мечем спустошила добра пограниччя, відібравши спершу фортецю Кам’янець і потім ціле подільське воєводство, вже й Язлівець змушений був піддатися. Після чого з образом Найсвятішої Марії Панни виїхали деякі вірмени. Вони оселилися в Бродах на Волині, в добрах Конецпольських коло фари за тогочасного пробоства ксьондза Чешика. За короткий час зайнялося місто, а потім дзвіниця, фундований костел згорів, лише образ та кілька речей врятовано, той образ врятував від вогню Шимон Пірсада. Образ принесли до склепу кам’яниці св. п. Марка Никоровича, там його доглядали, лампа день і ніч горіла, аж потім після впорядкування костелу образ знову спроваджено до єпископа до костелу, в якому був вірменським пробощем ксьондз Ян Мелконович. У 1692 році за часів львівського вірменського архиєпископа Вартана Гунаняна і єпископа Деодата Нерсесовича образ привезли до Львова і розташували у катедрі»8

Після спустошення місто впродовж ста років не могло вже розвинутися. Дані щодо економічного та промислового стану в актових записах свідчать: 1765 року у місті було 20 шинкарів, 4 крамарі, 6 кравців католиків, 9 кравців жидів, 22 ткачів9; 1775 року – 22 кушніри, 24 шевці, 31 ткач, 4 мельники10. Тут для порівняння необхідно уявити стан міста перед турецькою окупацією: за інвентарним описом 1672 року місто було огороджене земляним валом з кам’яними брамами – Вірменською, Броварною та Польською. Зразу ж за Польською брамою, через яку місто поєднувалося з замком, розташовувалися квартали міських ремісників – українців та поляків. Поруч був Польський ринок, оточений кам’яними будинками, в яких мешкали вірмени. Далі розташовувалися квартали, заселені членами двох вірменських громад (одна з них об’єднувала вихідців з сусідньої Волохії). Площу центрального ринку оточували будинки євреїв, серед яких були купці, орендарі, ремісники, власники яток та крамниць. У єврейській громаді були переселенці з Володимира-Волинського, Коломиї, Меджибожа, Могилева, Ряшева, Червоногороду, Шаргорода, Яришева та з Турки. Загалом у місті мешкало 65 єврейських родин, а також близько 400 родин українського та польського міщанства, 120 вірменських родин та 15 родин польської шляхти. Назагал ґараздовитий Язлівець вигідно відрізнявся від розорених міст Летичівського повіту11.

Другого спустошення Язлівець зазнав під час Першої світової війни. Після артилерійських обстрілів та авіяційних бомбардувань російської армії 1916 року місто перетворилося на суцільну руїну. Міжвоєнний період не став часом відбудови, а у другій половині ХХ століття Язлівець геть марґіналізується. Доля міста склалася не найліпше: конкурент Львова через воєнні руйнацій занепав. Язлівець став пам’ятковим мітом.

Насправді місто було не лише естетично вишуканим, але й природно-гармонійним. Ландшафт території зумовив пластичне формування образу Язлівця. Така органічна унікальність міста привертала увагу тих, хто описував його в минулому. Француз Делерак у 1685 році описує Язлівець: «Був тоді Язлівець доволі показним містом. Широкі вулиці проходили між подвійними рядами мурованих кам’яниць, оздоблених ліпними прикрасами і написами руською і польською мовами. На найвищих місцях височіли муровані костели і церкви, завдяки чому вже здалеку місто вражало дуже привабливим силуетом. Неподалік латинських костелів знаходилася також гарна жидівська синагога. Коло підніжжя пагорба, в головній частині міста, стоять грецькі церкви з цвинтарем, із пірамідальними пам’ятниками, з написами слов’янською мовою, подібними до написів на деяких міських кам’яницях»12.

У 30-х роках ХХ століття на території язлівецького замку проводить дослідження архітектор Б. Ґверкен. Згодом виходить його монографія з докладним аналітичним матеріялом, з визначеними етапами розвитку, з порівняльним аналізом у контексті Европи та реґіону13. «Місце розташування язлівецького замку унікальне – гора на південній стороні є досить висока, стрімка і скеляста з трьох сторін, дозволяє приступитися лише зі сторони міста. На цій горі стоїть замок, міцно збудований з каменю і цегли, нерегулярної форми, перед брамою замку простягнувся широкий дитинець для військових тренувань, на якому може вишикуватися три тисячі жовнірів. Будівля замку, неправильної форми, не має ознак старожитности. Вежі, окопи, наріжники на гармати, склепіння, крила, вали, підземні льохи вражали розкішшю і могутністю. Проте вражала понурість помешкань, які нагадували паризьку бастилію»14. У XVIII столітті замок занедбано настільки, що «у 1783 році міський язлівецький уряд вийшов на обстеження старого замку, у якому є каплиця, де був образ Найсвятішої Матері Божої Ченстоховської, а тепер той образ до міської фари перенесли, бачили що у тій каплиці мури виваляні і підлога вивалена і там знаходиться гріб, де тіла померлих лежать, і до тієї могили діра вивалена в склепінні на три лікті, а у тій могилі погнилі труни»15. У 30-их роках ХХ століття управління консервації Львівського, Тернопільського та Станіславського воєводств заводить облікову картку пам’ятки, в якій пишеться: «Язлівець, руїни замку, епоха – XV/XVI ст., власник монастир сс. Непорочного зачаття. Обміри – план М 1:100. Цей замок існував тут вже у XV ст. заснований Язловецькими, відгалуженням заможної родини на Русі Абданків-Бучацьких. Сьогоднішні руїни походять з часів перебудови замку, яку здійснив гетьман великий коронний Юрій Язловецький (1575 р.) Після Язловецьких він перейшов у руки Чурилів, Вольських, Белжецьких, Одривольських, а потім по викупі до Конєцпольских. У 1672 р. піддався без обстрілу туркам, але скоро знову повернувся до Польщі. Вдруге Язлівець здобуло військо Ібрагіма Шайтана-паші в 1676 р. і він пробув під турецьким пануванням до 1684 р. Лише переможний похід Короля Яна ІІІ звільнив його.

У XVIII ст. Язлівець деякий час належав Любомирським, а в 1746 р. його купив Ст. Понятовський, батько короля Ст. Авґуста. Він, проте, не дуже дбав про стару фортецю. Поруч вибудував палац, у якому тепер розташовано монастир сс. Непокалянок, через це замок перетворився у руїни. Розташовані вони на хребті досить високого узгір’я, оточеного з трьох сторін рікою Вільхівцем. До старого замкового дитинця дістаємося через квадратову вежу, в середині виразні сліди більших та менших житлових будинків, в глибині широкі пивниці. Замок збудовано на кількох рівнях, він має добре збережені оборонні мури двометрової ширини зі стрільницями. Головний оборонний бастіон знаходився від сторони колишнього палацу Понятовських16.

У Язлівець можна було потрапити через Вірменську, Жидівську і Русько-Польську брами17. Будівництво вірменської брами почав знаменитий язлівецький купець Мінас Сиринович. З його заповіту, складеного 15 березня 1672 року, дізнаємося, що завершення будівництва він доручив своїм синам. Вірменська брама була зруйнована у 1800 році18. Найстаршими брамами міста були Русько-Польська та Жидівська (вживано назву Броварна). Їх збудували у другій половині XVI століття, Вірменську – у другій половині XVIІ століття. Окрім брам було зведено кілька веж та бастей. Вежі, бастеї, брами та мури будувалися з каменю.

Функціонування та розвиток міста неможливі без низки господарських та інженерних споруд. Суттєву роль в економіці Язлівця відіграли вірменські великі склади закордонних товарів зведені у першій половині XVII століття19. Це були великі і надійні споруди з дерева та каменю. Їхнє архітектурне вирішення без сумніву підпорядковувалося ренесансовій стилістиці Язлівця. Значні прибутки приносили місту млини. Наприклад, у 1741 році за вірменською брамою був млин, який змила повінь20. У 1747 році 27 липня сталася велика повінь: «Знесло броварну винницю, зірвано старий мурований міст на шляху до міста від Броварів, зруйновано будинок Яна Римара, знесло будинок кравця Яна Гнядкевича, зруйновано будинок Мартина Адамовича, мур, який був навколо міста, вивалило великими частинами, лазню жидівську зруйновано (...) загальний шпиталь знесло, всі млини під замковою брамою знесло і загородило дорогу»21. Повені завдавали містові найбільше збитків. Так «10-го травня 1828 року сталася страшна буря, було зруйновано запори на річках, будинки, більшу частину міста залило водою, навіть цвинтар, оточений муром коло парафіяльного костелу, знищило»22.

Більшість занотованих у язлівецьких актах збитків хронологічно пов’язані із економічним занепадом міста. В часі ренесансового розквіту міське управління виділяло кошти на направу гребель, мостів, доріг та впорядкування берегів річок Язлівчика та Вільхівця. У місті існували також лазні громадського використання, одна з яких належала вірменинові Шаїнові Кіркоровичеві та була дарована у власність містові23.

Язлівецькі вірмени побудували для міста криницю з вірменським написом. Переклад тексту свідчить, що побудували криницю пан Акоп та його брат Степан у 1611 році, орнаменти виконав майстер по каменю Абрам24. Дослідник вірменської культури О. Халпахчян зазначив, що «об’ємна стела з вірменської криниці відома з давніх часів на території Вірменії. Подібними були урартські стели IX-VII ст. до нашої ери, а також вірменські хачкари IX-X ст. у Мец Мазра та Таліні. Одначе за художнім змістом стела Язлівця (розмір 83х121 см) значно відрізняється від вірменських хачкарів, домінуючим елементом упорядження яких є хрест, тут його немає»25.

Тепер можна лише уявляти, якими вишуканими були мости та дороги, млини та греблі. Недаремно дослідник Я. Федер звернув увагу на «оригінально бруковану вірменську вулицю26 і заохочував читача до її обстеження. Окрім звичайних вулиць, вражали мальовничістю маленькі провулки з кам’яними сходами, зокрема їхні конструкції.

Національні культури суттєво впливали на становлення архітектурного образу міста. Так, русинська громада в Язлівці залишила надзвичайно цікаві сакральні споруди. У більшості літературних джерел руським сакральним об’єктам присвячували лише скромні згадки. Так згадано, що у 1672 році були в Язлівці вірменський монастир і церква, костел польський домініканський, парафіяльний польський костел, церква руська міська, друга церква міська, три передміські церкви27. В актах язлівецьких згадується господин Миколай церкви св. Іллі Пророка28. В актах язлівецьких 1724 року згадано церкву св. Миколая при вулиці Вірменській29. Опосередковано згадано передміську церкву Успення в Броварах30.

На жаль, докладного архітектурного опису язлівецьких церков не виявлено. У кінці XVIII – на початку ХІХ століть язлівецькі церкви продаються та розбираються. У 1803 році церква Миколая мурована (бідна) стояла біля ґрунту Мартинковського31. Церква Різдва Богородиці розміщена на давньому місці і поряд з нею плебанія у 1803 році виставлена на продаж32. Церква пророка Іллі у 1803 році вже продана – збереглося місце, де давніше стояв храм, та цвинтар поряд із ним, знищений і запущений33. Передміська філіяльна церква Успення стояла у Броварах, дерев’яна, крита ґонтом, виставлена на мурованому фундаменті, приєднана до церкви св. Миколи34. Церква Св. Арх. Михаїла на передмісті – дерев’яна, крита ґонтом, приєднана до церкви св. Миколи; парохіяльний будинок – занедбаний, ґрунт подарований мешканцям міста35. Ліквідація руських церков, розпочата у кінці XVIII століття, спричинила розробку кошторисної документації на реставрацію та пристосування колишнього костелу оо. Домінікан під греко-католицький храм. Склав її у грудні 1879 року заліщицький інженер Йоган Ланфельд36.

Місця розташування церков вдалося визначити за допомогою карти фон Міґа. У найстаршій частині середмістя Язлівця, по осі ринку, стояла церква пророка Іллі, трішки нижче церква св. Миколи. Передміські церкви стояли при головних дорогах.

Вірменська церква в Язлівці розташована у східній частині міста за потоком Язлівчик. Вірменська парафія існувала тут до середини XVІII століття, після чого вірмени переїхали до инших місцевостей. Залишену святиню отримують у 1809 році русини для організації парафіяльної церкви. У 1914 році під час Першої світової війни вона була сильно пошкоджена, тож п’ятнадцять років стояла руїною, лише пізно восени 1929-го та впродовж наступного року її відремонтовано. В інтер’єрі святині немає жодних гідних уваги пам’яток, лише у переході, який сполучає церковну наву з квадратним приміщенням у долішньому рівні вежі знаходиться пошкоджений пізньоренесансовий портал, з таблицею з вірменським написом37.

Вірменський дослідник В. Григорян відчитав дату спорудження пам’ятки: збережений до сьогодні напис вирізьблений на фасаді вірменської церкви в Язлівці свідчить, що церква була збудована у 1551 році, і якщо за кілька десятків років до цього повинна була існувати скромна дерев’яна церква, то вірмени мешкали у містечку набагато раніше38. Також вдалося встановити ім’я різьбяра напису на вірменській церкві – священик Ованнес39. Необхідно також зазначити, що «при вірменській церкві діяла загальноосвітня парафіяльна школа, у якій викладали вчителі та письменники з вищою освітою, отриманою у львівській вірменській колегії»40.

Пам’ятка зберегла унікальний приклад давнього покриття даху кам’яними плитами, який у 1970-их роках виявлено на захристії41. Перекриття даху кам’яними плитами – древня традиція, властива для будівель, споруджених у південних краях. Імовірно, що вірменські будівничі в такий спосіб намагалися відобразити своє південне походження та показати свою инакшість.

Подібно до Львівського монастиря оо. Бернардинів, у Язлівці вірмени збудували за межею міста «каплицю Благовіщення та монастир св. Григорія Просвітителя. У 1657 вірмени реконструювали монастир, а каплиця була відремонтована за кошти язлівецького вірменського війта Богдана Спендовського»42.

Польська громада міста відобразила свою культуру в архітектурі сакральних споруд. Первинно парафіяльний костел Марії Магдалени стояв за межами міста на узгір’ї. Приблизно 1548 року у Язлівці став пробощем кс. Хшановський, який відправляє літургію у дерев’яному костелі Марії Магдалени43. Вже у 1642 році віддано площу з цвинтарем мурованому костелові, аби лише костел Марії Магдалени з узгір’я був перенесений до міста44. У 1770 році пробощ Станіслав Годуровський укріпив скарпами парафіяльний костел, обвів цвинтар муром, а пробоство повністю реставрував45. В описі нерухомого майна костела Марії Магдалени 1805 року зазначено його архітектурні особливості: «З чотирма стінами, фундамент з твердого каменю, від фаціяти підпертий двома контрфорсами. Він має стелю з ялинкових дошок, які прибиті до густих грубих балок тепер вже струхлявілих. Під ґонтовим дахом і ще в доброму стані. По середині вежечка, яка в завершенні має залізний хрест, вона покрита білою залізною бляхою, з причин старого вжиття може завалитися. Усередині має дерев’яні вівтарі досить пристойно намальовані. Цей костел, як зараз вважаємо, оцінений з захристією мурованою, доброю зі склепінням, із одним вікном з залізними ґратами. Будинок і мешкання ксьондза пароха, мурований на два поверхи, з костелом поперечною стіною об’єднаний, з твердого каменю, під ґонтовим дахом ще досить добрим. У цій резиденції знаходиться внизу житлова кімната зі сходу з підлогою новою дошками двоцалівками, залізними цвяхами прибита, двома вікнами новими фаскованими з дерев’яними віконницями на залізних завісах. Тут же двоє фаскованих нових дверей, на залізних завісах, з французьким замком простим, у цьому покої є нагрівний п’єц ново поставлений на кошти нового пароха, при цьому покої є гардеробка, з якої вихід має нові двері з ялинкових дошок, на залізних завісах з гаками залізними для замикання. Всередині кімната має повалу з добре покладених дошок, тепер полотняною новою стелею. В гардеробці лише стеля дерев’яна. Сіни до цього помешкання мають муроване склепіння, з них кухонька з мурованим комином, з цеї кухоньки мурована пекаренька з єдиним вікном, всередині має пекарський п’єц новопоставлений, на продовженні кімнатка для ксьондза вікарія з новим п’єцом кам’яним, з одним тафльованим вікном від вулиці Вірменської. На другий поверх сходи з тесаного каменю за кошт теперішнього пробоща, на тому поверсі одна кімната для мешкання з добрим кам’яним п’єцом, з вікнами двома великими тафльованими добрими з віконницями на завісах залізних, за кошт теперішнього пробоща. Гардеробка до цієї кімнати, нагорі лише під дахом, зі стіною до стріхи приліпленою. На проході кімната, що приготована для тинькування, з тої кімнати спіжарка з тафльованими дверима на залізних завісах, з клямкою і лядою для замикання, вікно одне, тафльоване, добре поділене. (...) Ця вся резиденція, костел, і стайня є обведені муром, аж до півночі вулиці Вірменської»46.

Місце розташування ренесансового костелу на початку вулиці Вірменської вдалося визначити за картою фон Міґа та кадастровою картою. Навіть після занепаду костелу та його розбору понині територія храму і цвинтаря залишаються не забудованими.

У кінці XVI століття на тому самому узгір’ї коло дерев’яного костелу Марії Магдалени, вимуровано величний костел, який був консекрований під назвою Вознесіння Найсвятішої Панни Марії47. У 30-х роках ХХ століття Управління консервації Львівського, Тернопільського та Станіславівського воєводств заводить облікову картку пам’ятки, де зазначено: «Язлівець, парафіяльний костел під назвою Вознесіння Н.П.Марії, епоха – 1590 р., стиль – пізня готика, ренесанс, власник – парафія латинського віросповідування. Обміри – план, поздовжній розріз, головний фасад М 1:100. Цей костел збудував у 1590 р. Микола Язлівецький, снятинський староста для оо. Домініканів. Унаслідок певних непорозумінь у фундаційному акті став він предметом гарячих суперечок поміж законом і кам’янецькими єпископами, які намагалися поставити тут пробощів зі світського кліру. У кінці після кількаразових переходів від рук до рук і лічених вироків костельних судів, перейшов у 1639 р. до Домініканів, які проіснували тут до 1788 р. до часу ліквідації австрійського уряду. Монахи переїхали до Чорткова, їхній маєток продано, монастир і костел перетворено на військовий склад. Лише у 1824 р. вибив дозвіл львівський архиєпископ Анкович на перехід костелу до парафії, що сталося лише у 1830 р. У своїй основі костел є величною однонавною будівлею, накритим всередині плоским дерев’яним стропом з ХІХ ст. Багатобічне закінчення апсиди має пізньоготичне склепіння. Від фронту стоїть потужна чотирибічна вежа, яка нагадує у верхньому ярусі дзвіницю вірменської катедри у Львові. Оборонний характер надають костелові дві півколисті вежі, які прилягають до нави, творячи ніби трансепт святині. До апсиди дотикається з північної сторони засклеплена захристія. На фасадах привертають увагу бічний чудовий пізньоренесансовий портал та скромніший при головному вході. Зовнішнє упорядкування з ХІХ ст. У передсінку є скромний надгробок Миколая Ґомулки, перенесений сюди з цвинтаря. Костел оточує довкола мурована огорожа»48. На жаль, мистецькі твори подомініканського костелу до сьогодні невідомі. Про них збереглися лише окремі нотатки – у 1931 році зроблено запис про знищеність пам’яткових кам’яних скульптур у Язлівці49; у 1931 році були зняті та відіслані пам’яткові скульптури з костелів у Жидачеві, Бережанах та Язлівці до Дієцезального музею у Львові50.

Споруда монастиря – втрачена, однак відомо, що у 1642 році домінікани почали будувати новий монастир на два поверхи51. З огляду на датування можемо вважати, що це була унікальна ренесансова пам’ятка.

Єврейська громада впливала на торгівельний розвиток міста та була настільки багатою, що вибудувала для себе величний «будинок зборів». Синагога в Язлівці розташовувалася у північній частині міста. Відомості про її архітектуру занотовані в реєстраційній картці пам’ятки, яку заповнили в 1935 році. У цей час облік пам’яток розпочало Управління консервації Львівського, Тернопільського та Станіславівського воєводств. У картці було записано: «Язлівець, божниця, XVI/XVII ст., стиль ренесанс, власник – ґміна єврейського віросповідування, реєстраційний номер 42. Обміри – план, 4 розрізи, 2 фасади 1:100»52. Також подано лаконічну довідку про об’ємно-просторову структуру споруди: типовий уклад польської ренесансової божниці, яка складається з чотиристороннього приміщення призначеного для чоловіків, що моляться, а також збоку прибудованої галереї для жінок. Витриманий у гладких і широких площинах фасад має суворі та монументальні риси. Варто підкреслити чудовий, трішки пошкоджений портал, в орнаменті якого, без сумніву, відчутні впливи сходу. Під час Першої світової війни божниця горіла. У 1929 році її покрили новим бляшаним дахом, закриваючи первинний ґонтовий дах. Рівночасно були трохи підвищені стіни синагоги, із збереженням первинної межі мурів відповідним відступом. У наступні роки відбудовано склепіння за системою Рабіца. Інтер’єр разом з цінним кам’яним вівтарем залишається до сьогодні в руїні53.

Дивовижним акцентом пам’ятки був ренесансовий портал головного входу (рис. 1). Багата декорація, майстерна пропорційна композиція та подібність із низкою инших порталів у Язлівці свідчать, що майстри-різьбярі пройшли навчання у високоякісній школі, створили неповторну язлівецьку школу ренесансової різьби. Скромніший і також майстерно різьблений Арон Гакодеш відрізняється стилістикою від вхідного порталу. Під час Другої світової війни пам’ятка була зруйнована. Сьогодні на її місці пустка. Єврейський цвинтар розташовувався за містом і зберіг кілька прикладів унікальних різьблених ренесансових мацеб.

Адміністративне управління також долучилося до формування образу міста. Архітектура язлівецької ратуші, збудованої у ХVІІ столітті, до сьогодні лишається не визначеною. Вперше ратуша згадується при поділі язлівецької власности між спадкоємцями Анни з Язлівецьких Чурилової. У 1641 році були заакцентовані справи, пов’язані з ремонтом мурів міста: «міщанам на ремонт мурів брам та башт потрібно дати матеріяли з податків ратуші»54. Враховуючи торгівельне значення міста та його економічний потенціял, можна стверджувати, що ренесансова ратуша в Язлівці мала унікальне архітектурне вирішення – була складною у плануванні, двоповерховою, зі склепінчатим перекриттям, фасади оздоблювалися кам’яними різьбленими карнизами, віконними та дверними обрамленнями. Певна частина ренесансової ратуші наповнювалася вагами та иншими дрібними еталонами міри, що було пов’язано з торгівельною специфікою Язлівця. Під час турецької окупації ратуша перетворюється в руїну і, можливо, повністю розбирається. Місто перебуває без адміністративної будівлі аж до 1712 року, коли Ян Алєксандр Конєцпольскі видає привілей місту і вказує, що «будинок ратуші на проведення судів, якщо дасть Бог, місто поставе, він буде вільним від будь-якого замкового податку»55.

Традиція еталонів міри, втрачена під час турецької окупації, була відроджена в 1730-их роках, коли запровадили однакову міру і вагу відповідно до міської устави56 (рис. 2). Про містобудівельне розташування ратуші згадано в Актах Язлівецьких 1765 року: «Ратуша була на жидівському місці»57. Користуючись кадастровою картою Язлівця, панорамою міста 1900 року, виконаною Михайлом Созанським, та згадкою про розташування ратуші вдалося зідентифікувати не лише її місце, але й архітектурний образ станом на початок ХХ століття (рис. 3). Віднайдений образ ратуші свідчить, що вона мала два етапи будівництва: перший етап – початок XVII століття, другий етап (відбудова після турецької окупації) – середина XVIІI століття. Головним архітектурним акцентом будівлі був бароковий фронтон, імовірно з оздобленнями. Велика кількість вікон вказувала, що в минулому пам’ятка відігравала важливу адміністративну роль у житті Язлівця. Кутова брама типологічно уподібнювалася з житловою забудовою містечка.

Необхідно також звернути увагу на припущення дослідника О. Х. Халпахчяна, який «не виключає можливість розташування вірменського старости з помічниками, суду та адміністрації «Братства завзятців» в одній споруді, яка мала обмежені в площі службові приміщення, велику залу для проведення зібрань»58. Про існування у першій половині XVII століття окремого вірменського маґістрату, який складався з дванадцяти суддів під керівництвом війта Багдазара, згадує С. Баронч59. Цей об’єкт розташовувався при вулиці Вірменській та визначався ренесансовими принципами характерними для Язлівця. Враховуючи відомості з окремих письмових джерел про те, що «перші житлові, громадські та виробничі споруди вірмен були дерев’яними»60, необхідно зауважити, що й перші адміністративні споруди Язлівця були також дерев’яні. Зокрема, перша ратуша XIV – XV століть була дерев’яною.

Неодноразово поруч із згадками про місто писалося про садибу вірменського архиєпископа. Вперше про єпископську резиденцію згадує С. Баронч: «У першій половині XVII ст. навіть архиєпископ Юрій всередині знаменитого поселення заснував свою садибу»61. Дослідник Григорян в історичних розвідках вірменських колоній робить посилання на те, що свідчення про вірменську церкву Язлівця, а також про побудований коло неї «архиєпископський будинок» З. Обертинський отримав від З. Горнунга, який, однак, «вже не в стані був довести це, оскільки результати його досліджень були знищені в Варшаві під час Другої світової війни»62. У першій половині ХІХ століття французький художник, мандрівник Ніколя Геркулє, подорожуючи територією Поділля, зафіксував палац вірменського архиєпископа і у 1840-1843 роках опублікував це зображення у Парижі63. На жаль, у ХІХ столітті палац перебував у стані руїни. Збереглася лише різьблена в’їзна брама та портал з вірменським написом у площині світликового сандрика. Аналіз літографії встановив, що палац був двоповерховим, складався з офіцини та тильного двоповерхового будинку. Його будував талановитий архітектор, а декорацію виконували майстерні різьбярі по каменю, імовірно вірменського походження. Одним із арґументів на користь вірменських майстрів є те, що для вирізьблення написів вірменською мовою необхідно щонайменше знати її літери. Ця втрачена пам’ятка не мала аналогів, оскільки пошуки подібних споруд XVII століття в Кам’янці-Подільському та Львові не дали результатів. На жаль, не встановлено прізвища автора та різьбярів. Невідомо, що сталося з декоративними кам’яними фраґментами!

Суттєва роль у формуванні унікального образу Язлівця припадає на житлову архітектуру (рис. 4-6). У період XVI-XVII століть в місті утворився неповторний стиль ренесансової кам’яниці. Подібних пам’яток не можна зустріти ані у Львові, ані в Кам’янці-Подільському, Кракові, Любліні, Жовкві, Бродах та инших містах. Подібно до Львова, кам’яниці отримували свої назви від власників або особливостей архітектурного вирішення. Серед кам’яниць варто згадати: Сеферівську кам’яницю64, в актах Язлівецьких 1736 року згадується Червона кам’яниця65, знищена Золота кам’яниця на вул. Вірменській66. На архітектурну цінність пам’яток вказують їхні ціни: в актах Язлівецьких з 1715 року вказано, що 25 листопада продано будинок у самому ринку, з однієї сторони кам’яниця Павла Богдановича, з другої – жида Маєра Молдавана за 200 золотих польських67. Акти Язлівецькі 1718 року: «…6 грудня продано кам’яницю навпроти міської ратуші за 30 талярів»68; акти Язлівецькі 1734 року: «…23 січня продано будинок Себастьянові Крицькому за 5 битих талярів і 7 золотих за вірменською брамою над рікою Язлівчиком нижче дороги»69. Окрім мурованих будинків в місті були й дерев’яні: у актах Язлівецьких, 1736 року 20 червня є запис про «продаж халупи небіжчика Кельмана у місті коло брами жидівської ідучи до Бучача»70. У XVIII та ХІХ століттях в Язлівці майже не ведеться будівельних робіт, про що свідчать записи: у 1717 році у місті було збудовано муровані крамниці в ринку і два млини71, а в середині ХІХ століття барон Блажовський прикрасив місто «виставленням у середині міста на відкритій площі порядного і гарного готелю двоповерхового, також крамниці, на цвинтарі каплиці»72. Значної шкоди місту завдавали повені та пожежі: 4-го квітня 1781 року сталася велика пожежа, яка знищила п’ятнадцять будинків разом з господарськими спорудами73.

На відміну від Львова, де міська влада забороняла будувати великі будинки, в Язлівці такої заборони не існувало, тому міщани і разом з ними вірмени, будували великі будинки і з великим смаком оформлювали подвір’я. Я. Болоз-Антоневич із захопленням зауважує, що небагаті люди мали великі покої, а під ними склепінчасті пивниці. Входи прикрашалися вишуканим орнаментом74 (рис. 7-8).

Ренесансова забудова Язлівця була неоднорідною – поруч з багато оздобленими кам’яницями розташовувалися скромні і неяскраві об’єкти. Навіть за умов невисокого економічного стану власник намагався підпорядкувати будинок загальній архітектурній стилістиці міського простору. Такі приклади проявилися у скромному вирішенні фасадних площин, порталів, брам, віконних обрамлень (рис. 9-14). Принциповим для будівництва кам’яниць став складний рельєф території Язлівця. Ухили території спричинили зведення високих цокольних платформ, конусоподібних фундаментів та контрфорсів. Ці будівельно-конструктивні основи стали визначальними у житловій забудові міста.

На жаль, в описах не виявлено згадки про аттикове завершення кам’яниць. Попри це, можна припустити, що у Язлівці були ренесансові будинки з аттиком. Політико-економічна роль міста у східній частині Европи свідчить, що найяскравіші здобутки доби Ренесансу повинні були знайти своє відображення у просторі поселення.

Мистецька школа обробки каменю вирізняла язлівецьку архітектуру з-посеред низки міст Східної Европи. Вперше на унікальність різьблених кам’яних порталів звертає увагу Ю. Ґлоґовський, який зображує заможного язлівецького міщанина на тлі будинку з заакцентованим вхідним порталом75. У кінці ХІХ століття активізується зацікавлення архітектурною та мистецькою спадщиною Язлівця. Бомбардувальна троща 1916 року знищила 90 відсотків пам’яткових об’єктів. Після І Світової війни місто майже не відбудовується.

Через аварійний стан житлової забудови Язлівця старі кам’яниці частково порозбирали.

Різьблені кам’яні портали сьогодні збереглися у повірменській церкві св. Миколи, у парафіяльному костелі, який стоїть руїною, та у язлівецькому замку.

Аналіз зібраного матеріялу дозволив встановити, що в язлівецьких різьблених кам’яних порталах присутні два композиційні варіянти. Перший – вишуканий, складний, заповнений величезною кількістю орнаментики, з використанням ордерної системи. Такого типу вирішення порталів були в замку, вірменській церкві та монастирській каплиці, у синагозі та кам’яниці Сеферовича, можливо, у втрачених пам’ятках – церкві пр. Іллі, парафіяльному костелі Марії Магдалени, Золотій кам’яниці. З-посеред наведених прикладів першого варіянту необхідно зазначити, що портали входу у синагогу та Сеферівської кам’яниці належали одному авторові. Портали вірменської церкви та каплиці – иншому. Ймовірно, в Язлівці було кілька майстрів, які мали свої майстерні та, відповідно, різнилися у стилі кам’яної різьби. Другий варіянт композиційного вирішення найбільш типовий для Язлівця. Його основні ознаки – периметральне використання стилізованої квітки в дзеркалі.

Найбільш оздобленим акцентом споруди був портал входу. Композиція порталу складалася не лише з орнаментальної частини, але й із текстових написів. На жаль, не відомо про їхній зміст – можливо, це були цитати зі Святого письма (такі написи досі збереглися у Львові: вул. Руська, 4 та 10, вул. Лесі Українки, 16). Внутрішньо-будинкові портали мали профілювання, акцентовані вушками кути, з розвинутим антаблементом. У такий самий спосіб формувалися віконні обрамлення (рис. 15). Імовірно, одне із віконних обрамлень було перенесене до сусіднього Бучача і вмонтоване в так зване джерело Яна ІІІ Собєського. Щільно декорувалися фантастичними персонажами кронштейни балконів (рис. 16-17). Вишукана кам’яна різьба, напевно, прикрашала також інтер’єри, міжвіконні колони, фасадні фронтони та аттики.

Язлівецькі різьбярі проявили свою майстерність не тільки у декоруванні споруд, але й у прикрашанні надмогильних пам’ятників. До сьогодні збереглося кілька мацеб XVII століття на єврейському цвинтарі. Також з впевненістю можна стверджувати, що естетично унікальними були втрачені вірменські «пірамідальні пам’ятники», українські та польські надмогильні хрести.

Отже, з середини XVI до кінця XVII століття в місті існувала унікальна різьбярська школа, яка мала величезний вплив на формування феномену архітектурного середовища Язлівця.

Функціонування Язлівця як ренесансового міста є феноменом для простору Східної Европи. Після завершення економічного та промислового панування Язлівецька «метрополія» ще протягом багатьох років показувала зразок архітектурної довершености навколишнім містам. Спроби короткого визначення урбаністично-архітектурного феномену Язлівця, викладені у статті, потребують більшої деталізації. Саме тому актуальним є продовження язлівецьких студій і не лише з архітектурних, але й із мистецтвознавчих, культурологічних, антропологічних та соціологічних аспектів, оскільки завдяки цьому місту сформувалися инші історичні поселення.

1 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 18.

2 Ibid. – S. 77.

3 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980 – С. 100.

4 Ibid.

5 Balinski M., Lipinski T. Starozytna Polska pod wzgledem historycznym, geograficznym i statystycznym. Warszawa, 1844. – S. 980.

6 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980 – С. 101.

7 Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowianskich. Tom III, Warszawa, 1882.

8 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 17.

9 Ibid. – S. 200

10 Ibid. – S. 205

11 100 еврейских местечек Украины. Исторический путеводитель. – Санкт-Петербург, 2000. Вып. 2. – С. 30.

12 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – С. 127.

13 Bohdan Guerquin. Zamek Jazlowiecki. – Warszawa, 1967. – 152 s.

14 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 128

15 Ibid. – S. 209.

16 БАНУ ім. В.Стефаника. Відділ рукописів, УК-46/19. – Арк. 589 - 590.

17 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 115.

18 Ibid. – S. 105.

19 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 97.

20 Ibid. – С.166.

21 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 177.

22 Ibid. – S. 224.

23 Халпахчьян О. Х. Сооружения армян в Язловце // Архитектурное наследство. – № 34. – Москва, 1986. – С. 169.

24 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980 – С. 105.

25 Халпахчьян О. Х. Сооружения армян в Язловце. // Архитектурное наследство. – № 34. – Москва, 1986. – С. 170.

26 Feder J. Jazlowiec // Nasz Kraj. – R.1. – . – T. 1. – Nr. 6. – S. 14.

27 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 116.

28 Ibid. – S. 142.

29 Ibid. – S. 149.

30 Ibid. – S. 161.

31 ЦДІАУ у Львові, ф. 159, оп. 9, спр. 897, арк. 5.

32 Ibid., арк.16.

33 Ibid., арк. 26.

34 Ibid., арк. 38.

35 Ibid., арк. 52.

36 Ibid., ф. 146, оп. 13, спр. 8660, арк. 21.

37 БАНУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів, УК-46/19, арк. 588.

38 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980 – С. 100.

39 Ibid. – С. 104.

40 Халпахчьян О. Х. Сооружения армян в Язловце // Архитектурное наследство. – № 34. – Москва, 1986. – С. 167.

41 Автор вдячний за подану інформацію архітектору-реставратору К. В. Присяжному.

42 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980. – С.104.

43 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 41.

44 Ibid. – S. 92.

45 Ibid. – S. 204.

46 ЦДІАУ у Львові, ф. 159, оп. 9, спр. 915, арк. 3.

47 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 50.

48 БАНУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. УК-46/19, арк. 591-592.

49 Ibid. УК-4. – С. 42 (зворот).

50 Ibid. УК-4.– С. 29 (зворот).

51 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 93.

52 БАНУ ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. УК-46/19, арк. 585.

53 Ibid., арк. 586.

54 Guerqin B. Zamek Jazlowiecki. Warszawa, 1967 – S. 156.

55 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862. – S. 137.

56 Ibid. – S.154.

57 Ibid. – S. 200.

58 Халпахчьян О. Х. Сооружения армян в Язловце // Архитектурное наследство. – № 34. – Москва, 1986, – С. 169.

59 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 97.

60 Халпахчьян О. Х. Сооружения армян в Язловце // Архитектурное наследство. – № 34. – Москва, 1986, – С. 168.

61 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 97.

62 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980. – С.100.

63 Літографія зберігається в Національному музеї в Кракові, інв. № ІІІ. Рис. 580/1-200. Повна назва альбому: Nikolet Hercule, Voyage au Caucase chez les Tcherkesses & les Abkhases en Colchide, en Georgie, en Armenie et en Crimee, Serie I-V.

64 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 131.

65 Ibid. – S. 159

66 БАНУ ім. В.Стефаника. Відділ рукописів. Фонд Шнайдера. ІІ. Шн. 13. – С. 80.

67 Baracz S. Pamiatki Jazlowieckie. Lwow, 1862 – S. 140.

68 Ibid. – S. 142.

69 Ibid. – S. 158.

70 Ibid. – S. 159.

71 Ibid. – S. 141.

72 Ibid. – S. 229.

73 Ibid. – S. 207.

74 Григорян В. Р. История армянских колоний Украины и Польши. – Ереван, 1980. – С. 106.

75 Крвавич Д. П., Стельмащук Г. Г. Український народний одяг XVII – початку XIX ст. в акварелях Ю. Глоговського. – Київ, 1988. – С. 258.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх