,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Один дід увійшов в Бессарабію в 1940-му, а другий – пішов до "бандерівців"
  • 16 апреля 2011 |
  • 13:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 157366
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Два моїх діди - з одного села Павлиш, Кіровоградської області. Для одного діда війна закінчилась у Празі, для другого - серед "бандерівців".

Мій дід по батькові, Таран Василь Васильович (1908-1983), був кадровим військовиком, і війна для нього почалася у місті Болграді, на Бессарабії, куди він, у складі 25-ої артилерійської дивізії, увійшов ще у 1940 році.

Зранку 22 червня діда викликали у частину і моя бабуся Маня, - Таран (Швачка) Марія Гнатівна (1908-1985), - залишалася сам на сам з шестирічною дочкою та сином, який ось-ось мав народитись.

Околиця міста одразу стала фронтом, і бабуся, зібравши кілька клунків, в той же день сіла на потяг та поїхала у рідний Павлиш. Добирались днів з десять, бо потяг двічі "розбомбили". Бабуся казала - "одного разу сіли в кінці, - то розбомбили перед поїзда, а другий раз сіли наперед, то - розбомбили хвіст".

У рідному селі всі очікували на евакуацію, і вже навчились лише по звуку визначати марку літака - якщо був бомбовоз - всі ховалися в погреби. Але сама евакуація була організована погано - навіть призовників у військкоматі протримали три дні, і так і не взяли на фронт. Потім це зіграло фатальну роль у долі багатьох сільських парубків - залишившись через затримку з мобілізацією на "ворожій території" вони, після приходу Червоної армії стали "зрадниками", і їх пропустили крізь м'ясорубку штрафбатів і випробувальних частин, де, за згадками павлишан, одна гвинтівка були на чотирьох.

З підходом німецьких військ бабуся Маня разом з кількома сім'ями односельчан, наважилася сама тікати за Дніпро. Її синові, моєму батькові, тоді виповнилось 5 днів. Але тікати було вже запізно.

На підступі до переправи, біля села Деревіївка, їх наздогнали німецькі мотоциклісти. Поскладали всі речі в одну купу і почали "шмонити" - шукати якоїсь здобичі. У бабусиній валізі знайшли сіре сукно і червоний кант, - такі тоді видавали офіцерам "на штани".

Німці виявились кмітливі і здогадавшись, що серед біженців - родина офіцерів, почали допитуватись чиє це. Але ніхто нічого не сказав, і протримавши втікачів до ранку, всіх відпустили, наказавши повертатись додому.

Життя у перший рік окупації для бабусі і її двох малих дітей було дуже важким. Особливо у перший рік, коли з весни ніхто не садив городу, а роботи не було ніякої. Рятував брат діда, Данило, який працюючи на заготівлі сільгосппродуктів, приносив їм потайки зерно у чоботях.

До важкої роботи по господарству бабуся прилаштувала здичавіле лоша, яке вона знайшла за селом - потім його конфіскували на потреби Червоної армії, коли "прийшли наші".

Час від часу у хаті бабусі зупинялися німці. Особливих партизанський дій в околиці Павлиша не було, і великі конфлікти між населенням і окупантами не траплялися. Офіцери, взагалі, не зважали на місцевих, а рядові інколи підгодовували дітей армійським харчем.

Аби не стикатись з непередбачуваними наслідками, бабуся - до війни "велика модниця", - навмисне намагалася одягнутися якомога неохайніше, обличчя "випадково" мизкала сажею, бо знала, що німці "не люблять грязних".

Одного разу у хаті німці організували пекарню. Звичайно, бабусі трохи з того діставалось. До хати завозили борошно і, головне, дрова, що на той час на селі чомусь вважалось великою цінністю. Цим дровам дуже позаздрила сусідка Дунька, яка, пішла в управу і сказала, що бабуся - дружина комісара, а "всіх комісарів ви вішаєте".

Сім'ї комісарів німці, справді, страчували, і наступного ранку до хати прийшли гестапівці ("в чорній формі") і по-бюрократичному спокійно повідомили, що оскільки вона - дружина комісара, то і її, і її дітей завтра повісять.

Вмовляння не мали жодного сенсу, і бабуся добре пам'ятає, що дуже хотіла аби її повісили першу, аби не бачити як вішають дітей. І їх би точно повісили. Якби бабусі Мані не прийшло в голову показати гестапівцям довоєнну фотографію, на якій, з петлиць видно, що її чоловік ніякий не комісар, а "лише" офіцер Червоної Армії. Страту скасували.

А сусідку Дуньку за брехню публічно відшмагали. Треба сказати, що спідньої білизни в селі тоді не носили, і все село бачило що означає казати неправду "новій владі"...
Дід Василь, бабуся Маня та тітка Лариса, 1940 р. - та сама фотографія, яка врятувала родині життя

У цей час дід мій, воював на фронтах, обороняв Одесу і Севастополь. Під Севастополем, важкопоранений, в оточенні, разом з однополчанами, довго тримали оборону в катакомбах, і коли скінчилися набої, потрапили в полон. Але перед тим, дід сховав офіцерські відзнаки, і в полон потрапив як рядовий, що збільшувало його шанси на виживання.

Табір для військовополонених був під Миколаєвим, і умови там були такими жахливими, що через кілька місяців перебування дід почав хворіти, але на тяжкі роботи все одно треба було ходити. Особливо допікав голод, бо годували полонених напівзвареними висівками в шолусі.

Один з охоронців табору виявися земляком діда і впізнав його. Але замість того, щоб розказати начальству про офіцерське звання діда, попередив його, що німці придивляються на нього, бо він геть "не вміє марширувати" і тому "напевно, офіцер". Через цього ж земляка бабуся Маня дізналася, що дід в полоні, і якщо його не забрати звідти, він точно загине.

Бабуся одразу зрозуміла, що діда треба якось рятувати. Такий самий табір для військовополонених був на території Павлиша, і там гинули сотні колишніх військових Червоної армії. До речі, коли німці вже збирались відступати, вони дозволили павлишанам забрати з табору полонених у тому разі, якщо вони їхні родичі.

Багато односельчан забрали до себе додому незнайомих червоноармійців, назвавши їх своїми "родичами", тим самим, напевно, рятуючи їм життя.

Бабуся зібрала два відрізи сукна, якусь хустку, штани ще якийсь крам і поїхала організовувати втечу діда. Все взяте з собою багатство відійшло до земляка - охоронця, і коли той був на варті, дід, разом з кількома товаришами утік. Ночами дійшов до Павлиша. Було і переслідування, дід пам'ятає як довго сиділи в якомусь болоті, аби збити собакам слід, та, зрештою відірвалися від переслідувачів, забравши у якогось селянина запряжену підводу.

Кілька тижнів дід жив у ямі старого колодязя, коло власної хати, поки староста села Федот Ілло, - зведений брат діда - не зробив йому фантастичну, як для сьогоднішніх знань про війну довідку, що він начебто звільнений з табору військовополонених "за станом здоров'я".

Як з'ясувалося пізніше, Федот Ілло був якось пов'язаний з підпільниками і тому поліцаї в селі, були здебільш, "свої", - наприклад, завжди попереджали, коли треба ховати дітей, бо будуть "забирати в Німеччину".

Зимою дід шив із старих автопокришок людям взуття, а влітку працював на городі.

До Німеччини забирали не тільки дітей. І коли діда мали вперше туди погнати, то замість нього, під дідовим ім'ям, поїхав рідний брат Данило, - який сам зголосився, бо в нього дітей не було, "а в Василя аж двоє".

Другий раз діда в Німеччину таки забрали, але він виламав дошки у товарному вагоні і втік. Коли повернувся в село, переховувався вже в погребі, де викопали яму, вкрили дошками, насипали сіна, а зверху поставили козу. Так, "під козою", дід і дочекався червоних.

Коли німці вже втекли, а червоні ще не прийшли сільські жінки взяли вила і пішли "мародьорствувать" - забирати все те, що позалишали німці.

Діти ще кілька років по тому носили пальта з шерстяної німецької ковдри та м'якої телячої "замші", - під комір. А вила взяли, бо думали, як "міна чи граната, то щоб не руками відкидати"... Дід Василь довго сміявся, коли дізнався для чого "баби брали вила"...

Червону армію бабуся та дід, звичайно, чекали. Але боялись, що за полон діда "можуть розстріляти". Як згодом з'ясувалося, Севастополь був одним з тих місць, де полон не вважався зрадою, і діда "пробачили". Навіть, наказали піднімати колгосп, бо чоловіків в селі не було, а фронту потрібна була провізія.

Дід в колгоспі витримав місяці зо два, - підняв "Заготзерно", а навесні 1944-го попросися на фронт, де воював по всій Східній Європі. У складі 9-ої гвардійської дивізії відзначився тим, що збив з гвинтівки збив "месершміт 109", коли той увійшов у піке над позиціями.

Такі поодинокі випадки були на фронті, а дід за цей вчинок отримав орден Великої вітчизняної війни 1-го ступеня. Війну він закінчив у столиці Чехії у званні гвардії капітана.

Командування пропонувало йому продовжити службу і обіцяли серйозну військову кар'єру. І він би лишився, якби бабуся категорично не заявила, що їй та війна така ненависна, що вона нізащо не хоче бути дружиною військовика.

Тому дід Василь знову повернувся до Павлиша.

Про другого діда по матері Скорика Івана Захаровича (1906 - ?) відомо мало і деяка правда з'явилася лише, коли почав розпадатися Радянський Союз.

До війни дід Іван та його рідня були одним з центрів місцевого культурного життя в усіх його проявах. Дід був, як тоді казали в селі, "компанєйский", а його двоюрідний брат - Василь Сухомлинський - майбутній видатний педагог, - "начитаний", і "дуже строгий". Моя бабуся Скорик Тетяна Ялисеївна (1906-1993) розказувала, що у них до війни "товклось" багато людей і були різні "гульки".

Однак, як тільки дід Іван пішов на війну у 1941, то аж до 1947 року про нього ніхто в селі нічого не чув. Моя бабуся Таня, залишившись з немовлям 1941 року нар., моєю мамою,- пережила окупацію, і як тільки прийшла Червона армія, намагалася щось дізнатись про діда.

І дізналася вже після війни від дядька Димида, до якого приїхала у Київ. Той їй сказав, що Іван ще воює "в лісах". Назви УПА тоді ніхто не вживав, казали - "в лісах", або "у бандерівців". Але найгірша новина була та, що після 8 років розлуки у діда Івана з'явилась інша жінка, "бандерівка".
Дід Іван, 1936 р. На курсах бухгалтерів райспоживспілок при Харківській обласній споживспілці

Ні те, де саме, і як воював дід Іван, ні те, яка доля його чекала після 1940-х, мені нічого невідомо. Не відомо було і в Павлиші, де його ніхто не зустрічав. Лише у 1960-х розказували, що він живий, і живе з родиною чи то у Кіровограді, чи то в Знамянці.

А в 1970-х знайшлися його дорослі діти, але, на жаль, бабуся не схотіла з ними бачитись.

І річ, звичайно, зовсім не в "бандерівцях". Сама бабуся Таня теж дуже не любила комуністів. Над самою плиткою у літній кухні у неї висіли портрети комуністичних вождів, і вона казала що це, - "щоб не ляпало на білу стіну", або - "щоб їм на морди гаряче бризкало". І на перших виборах в УРСР та незалежній Україні завжди голосувала за "рухівців" та Чорновола.

Те, що дід пішов до "бандерівців", бабуся йому давно вибачила, а от те, що пішов до "бандерівки", вибачити не могла.

Сергій Таран, політолог
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх