,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Офіцер показав мамі, як Третій Рейх розширюватиме собі життєвий простір
  • 16 апреля 2011 |
  • 13:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 209079
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Моя мама, Оксана Тушкан, народилася на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у родині статського радника, професора-агронома Павла Тушкана. До Києва вона потрапила, коли її батько почав працювати в уряді УНР, займаючись кадаструванням земель.

Мй батько, Володимир Покальчук, народився на Житомирщині, закінчив Реальне Училище і Луцьку гімназію, воював в армії УНР (командир - сотник Омелянович-Павленко). У Києві був аспірантом професора Миколи Зерова. В той час познайомився з моєю мамою.

Після відсидки в Лук'янівській тюрмі по справі "Спілки визволення України" (за доносом однокурсника, потім радянського драматурга Корнійчука) батьку було заборонено мати будь-яку справу з українською мовою і літературою.

На роботу взагалі ніхто брати не хотів, знайшлося місце лише в новоприєднаній у 1939-ому році Тернопільщині і тільки викладачем російської. Там вони й зустріли війну - у Кременці.

Війна почалася для них, як і для більшості українців - німецькі літаки в небі, що летіли на Схід. "Совєти", які тихцем чкурнули з міста, паніка серед населення. Спроба евакуації.

Батьки похапцем згорнули в настінний килим якісь нашвидкуруч зібрані домашні лахи і предмети родинного сентименту. Закинули на підводу і разом з іншими пробували іти на Схід - були плани дістатися Харкова. Мамин батько, Павло Тушкан, професорував там.

Але їм назустріч ішли люди, які казали, що попереду вже давно фронт - ідуть бої, і там не пройти. Попереду було чути бомбардування, повз них проїжджали німецькі вантажівки з солдатами, і німецькі солдати на ходу кричали цивільним, щоб ті не йшли далі, бо небезпечно. Німецька мова тоді була така популярна, як зараз - англійська, більшість її вчила в школі.

Вони вернулися в Кременець, там вже діяла якась тимчасова українсько-німецька адміністрація. Мама якось захотіла скоротити шлях: виявилося, що вона пішла через мінне поле - і пройшла.

У Кременці перевіряли документи, шукали радянський актив. Батька спочатку затримали, бо він був не місцевий, але швидко відпустили. Спитали про плани - тато сказав, що поїде до свого батька і сестер у Луцьк, йому виписали "аусвайс", посвідчення особи і супровідну записку - куди і чого їде з родиною.

Німецька бюрократія працювала блискавично - вже на другий день працювала пошта, з'явилася поліція тощо. Батько отримав листа з Волині, що там все гаразд і можна їхати.

Мій дід Феофан Карпович Покальчук жив на хуторі під Луцьком, німці закріпили за всіма місцевими права власності. Дід мій отримав папір німецькою і українською мовами, що це його земля і його хутір, документ на друкарській машинці червоним шрифтом, печатки теж були червоні, на кожному тексті окрема. Я той папір сам бачив.

Батько приїхав до Луцька вже після того, як німці відкрили ворота Луцької тюрми і повиносили загиблих - кілька тисяч людей зі всієї Волині. Жах був навіть не в тому, що вони були застрелені чи розірвані гранатами - НКВДсти просто кидали гранати до камер, бо не встигали. А те, як червоні цих в`язнів по-звірячому катували.

Люди кілька днів сходилися зі всієї області, шукали там своїх родичів, знаходили. В церквах (німці повідкривали всі церкви і костели, закриті совєтами) били в дзвони на знак жалоби.

Це було по всій Західній Україні - згадую про це лише для того, щоб зауважити, що після такого німців місцеве населення не просто сприймало як рятівників і визволителів. А просило їх якось записати до німецького війська чи дати зброю.

Люди були такі розлючені, що готові були самостійно іти на Схід мститися. Навіть спочатку заздрили галичанам, що їм німці дозволили створити дивізію з українців. Всі історики засвідчили, що перша дурість Гітлера була в тому, що він проігнорував цей масовий порив.
Мої тато і мама на початку 1950-их років

Про національне питання. З початком війни в масі своїй поляки-"осадники" потікали на Захід, євреї-комуністи - на Схід. Дід казав, що коли в 39-му прийшли червоні, то євреї і поляки доносили совєтам на українців, коли прийшли німці, то українці доносили їм на євреїв і поляків.

Етнічних конфліктів не було, а були сварки, стрілянина і доноси через майно і землю, бо кожна влада - радянська, польська, німецька - своїм прихильникам нарізала добра від супротивників, ну а воно автоматично пішло по етнічній лінії.

Там, де майнових суперечок не було, всі спілкувалися собі, як і до війни, бо не було що ділити. Мінялися продуктами, якийсь заробіток один одному давали тощо.

Десь до 1943 року ситуація в Луцьку була достатньо спокійна, назвати його "окупованим" в сучасному значенні слова не можна було ніяк. Порядок встановився миттєво, злодіїв розстрілювали на місці чи публічно вішали, за третє спізнення на роботу могли відлупцювати нагайкою (була така форма покари); здається, поліція мала таке право теж.

Батькові не дали відсидітися на хуторі, а "наполегливо запропонували" стати викладачем української мови в українській гімназії. Нею керував професор Білецький, але коли через Бандеру стосунки у українців з німцями погіршилися, то гімназію ліквідували, лишили Українські Матуральні Курси, по суті - початкову освіту, батько став головою цих курсів.

З точки зору історії ОУН Волинь була "мельниківська", і до бандерівців волинські націоналісти , а їх було там достатньо що з часів УНР - ставилися як до "галицької голоти" і "розкольників", але недооцінили їхню заповзятість.

Коли німці посадили Бандеру в табір, то вся українська поліція однієї ночі зникла з колишніх польських казарм, де вони дислокувалися. Дезертирувала зі зброєю, пішла в бандерівську УПА. Бандерівці часто приєднували до УПА мельниківців силою зброї - оточували, умовляли, у випадку незгоди розстрілювали.

В українському середовищі Луцька, як і скрізь, було дві думки - або воювати з німцями, або співпрацювати, бо вони дадуть створити незалежну Україну. Чини з абверу і вермахту самі в це вірили і говорили про це українцям, спираючись на думки Канаріса і Розенберга.

А от гестапо і СС на українців було наплювати, і вони своїми діями давали купу підстав для думки, що німців треба якось теж вигнати з України, як і совєтів.

Симпатиків Москви на той час вже не було фізично - всю Комуністичну партію Західної України совєти розстріляли ще в 39-му, а вцілілі перейшли до націоналістів і переважно стали радикальними бандерівцями.

Мати розповідала, як німецький офіцер їй показав на карті, як Третій Рейх збирається розчищати для себе життєвий простір, і тоді зрозуміла, що він ставиться до людей, як до сміття.

Українці по лісах потрохи почали лупцювати німців, і це позначилося на майже повному згортанні українського життя в Луцьку. У німців на фронті справи ставали все гірші, і весь тил став просто ресурсною базою, без якихось там культурних витребеньок. Батько став працювати у чомусь на зразок райспоживспілки, якась заготівельна контора - гриби, ягоди, цвіт різний лікарський.

Про військових Вермахту спогади були як про дуже охайних, надзвичайно пунктуальних і навіть дещо наївних людей, які в побутовому житті завжди дотримували свого слова.

Есесівців в Луцьку було мало, але "людей в чорному" всі боялися, бо ті норовили показати перед звичайними військовими, які вони "круті", і могли демонстративно застрелити людину на вулиці за якусь дурницю.

Німецькі військові есесівців теж не шанували. Вважали їх надміру пихатими, зарозумілими "тиловиками".

Працюючи на заготівлях, батько частину цього збору і їжу переправляв "до лісу". Термін "УПА" і вся сучасна політична белькотня взагалі не вживалися. Казали - "партизанам", "нашим хлопцям", тощо.

Робилося це таким чином. У льосі під мурованими сходами була зроблена криївка з цегляними поличками, де могло пересидіти, зігнувшись, пару чоловік. Крім харчів, там ховали ще радіоприймач - ламповий "Грюндіг". На підлозі лежала цегла такого самого кольору, що й стіни - і криївку можна було нею швидко закласти, а шви замастити землею.

"Хлопці" приходили і йшли вночі самі, двері були відчинені. Сигнал подавався запаленою свічкою на вікні, яке виходило на поле, а далі був ліс.

В цій мережі був ще задіяний наш сусід, сільський священик УАПЦ на прізвище Ткач. Його син, мій ровесник, якось випадково викопав у нього на городі пістолет, як пригадую, щось схоже на "вальтер ППК", за що був побитий дома - як у нас казали - "на квасне яблуко", а пістолет втоплено у вигрібній ямі.

Я якийсь час теж копав в себе у дворі, але не пощастило. Я ще не знав, що тато був не по цим ділам, а редагував якісь там листівки, повстанські.

Випадково про це дізнався вже підлітком, коли вирішив прибрати з льоху купу брудної цегли - і у тата з мамою зайшла дискусія, чи може вона ще знадобитись.

Коли німці відступали, то запропонували батькові іти з ними. Він порадився з дідом і відмовився. Ті знизали плечима, пожаліли його і пішли. Досі не знаю, чи вчинив він правильно, бо на початку 90-их його колишні учні приїжджали з Заходу, куди виїхали з німцями. Думали, тато ще живий, хотіли подякувати - так у них все чудово в житті склалося.

Наступ Червоної Армії був стрімкий, і це фактично врятувало батькові життя. Бо в другу червону окупацію - "за других совітів", як казали в Луцьку - його допитувала армійська розвідка. І на питання - як він співпрацював з німцями, тато сказав, що просто вчив людей читати і писати. А за відмову рахувати сушені гриби його б розстріляли, і воно того не варте. Свідки це підтвердили.

Капітан, який допитував батька, був із Полтави родом. Зітхнув, і тихенько розказав татові, що і як треба говорити, коли прийде НКВД. Написав йому папір, що такого-то допитала військова розвідка дуже пильно - і жодних злочинів за ним не водиться.

Коли за татом через тиждень прийшли чекісти, то він їм спокійно сказав - можете мене посадити, я вже через вас сидів і не дуже боюся. А от те, що ви створюєте конфлікт міжвідомчий - це вам мінус, бо мене вже військові допитували, от довідка, і у них все записано.

"То ви що, переможній Червоній Армії не вірите? А як товариш Сталін дізнається?"

Енкаведист із матюками і копняками вигнав його геть.

В шестидесятих роках, коли справжні ветерани війни, фронтовики, майже повимирали від поранень і різних військових каліцтв, то комуністи мобілізовували всіх своїх людей більш-менш підходящого віку. Щоб ті в школах на "уроках пам`яті" розповідали хоч які-небудь байки про війну, хоч з книжки, хоч з зошита.

Але щоб вони там обов'язково говорили а) про нелюдей-німців і жахи окупації, б) героїзм комуністів і злочини націоналістів, і в) про переможне вчення Леніна. Батько був безпартійний, і йому наказати не могли, але так "наполегливо просили", майже як у гестапо. Казали, що як не піде, то для початку обріжуть світло до хати і заберуть город.

Вдома була велика нарада за завішеними вікнами - що робити? Вихід знайшовся геніальний. Тато сказав, що він не встигне все це вивчити, і буде гірше, якщо заплутається "в показах" на 9 травня. Але натомість може розповісти діткам про громадянську війну на день Жовтневої революції...

Мої однокласники, як тоді водилося, спитали в нього, чи не бачив він часом Леніна. Батько, який був ще в армії УНР, довго кашляв і червонів, ховаючи сміх. Сказав, що ні, але багато про нього різного чув.

Бо насправді він бачив Симона Петлюру.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх