,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Урбанізація Галичини у часі і просторі
  • 12 апреля 2011 |
  • 20:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 236012
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
0
Мережа міських поселень Галичини, яка на даний час охоплює близько півтори сотні міст та селищ міського типу, сформувалася внаслідок тривалого історичного розвитку регіону, пройшовши у процесі свого становлення декілька етапів. Перші міські поселення у Галичині (як і у сусідній Волині) виникли в процесі розвитку місцевих суспільних відносин ще до поширення на цю територію влади київських князів. Це значно вплинуло на розвиток галицьких міст у пізніші періоди, а також багато у чому пояснює специфічні риси галицької урбанізації, порівняно з більшістю инших регіонів України.

У Х-ХIII ст. на території Галичини вже існувала доволі розвинена мережа міських поселень, суспільне життя яких було організовано на засадах давнього українського права. Відомості про міста Галичини в цей період наводять літописи. Їх аналіз засвідчує, що найдавніші міста виникали переважно на берегах судноплавних рік або на сухопутних торгових шляхах у зручних для оборони місцях. Першим у літописах на території Галичини згадано місто Перемишль – у 981 р. Генезу Перемишля остаточно не з’ясовано. Й мовірно, що спочатку це був племінний центр білих хорватів, який певний період був у сфері впливу давніх Чеської та Польської держав, а вже потім відійшов до київських князів.

У ХІ ст. з’являються відомості ще про два міста – Звенигород (1087 р.) і Теребовль (1097 р.), в ХІІ ст. – про Галич, Тисменицю, Микулин, Голі Гори, Удеч, Сянок, Ярослав, Пліснеськ. В ХІІІ ст. постають ще близько десяти населених пунктів, які в літописах названо містами: Любачів, Городок, Вишня, Товмач, Коломия, Львів та инші. Крім цього, у північній частині сучасної Галичини, яка в давньоукраїнський період була частиною Волинського князівства, ще у 1030 р. вперше згадано м. Белз, а у 1097 р. – Буськ. Усього ж до 1350 р. на території, що згодом ввійшла до складу Руського та Белзького воєводств Речі Посполитої, виникло понад 20 поселень міського типу. Важливою причиною формування та розвитку багатьох міст була інтенсивна зовнішня торгівля, адже через територію Галичини йшли торгові шляхи із Західної Европи у причорноморські й прикаспійські країни, в Середню Азію, на Близький та Середній Схід. Найбільшими містами давньоукраїнського періоду були Галич та Перемишль, в яких проживало декілька тисяч осіб.

Літописні відомості майже про всі міста, що виникли на території Галицького князівства до середини ХІІI ст., підтверджено археологічними дослідженнями. Незважаючи на спустошливу монголо-татарську навалу в середині ХІІI ст., більшість галицьких міст не зупинилися у своєму розвитку, що свідчить про активне соціяльно-економічне життя Галицького князівства у цей період. Втратили своє колишнє значення важливих суспільних центрів лише Звенигород та, меншою мірою, Галич. Причому, в остаточному занепаді Звенигорода суттєву роль відіграв швидкий розвиток Львова, перша літописна згадка про який, як відомо, датована 1256 р.

З ХIV ст. у містах Галичини поширюється маґдебурзьке право. Маґдебурзьке право – це особлива форма німецького феодального міського права, яка виникла в ХІІІ ст. у Східній Німеччині, в Маґдебурзі. Воно сформувалося на засадах правових норм романо-германського права, які панували в цей період у Західній Европі. У ХІІІ-ХVІІІ ст. на маґдебурзькому праві ґрунтувалося самоврядування багатьох міст Центральної та Східної Европи. Маґдебурзьке право як організаційна модель міської громади передбачало такі головні елементи: особисту свободу для міщан (зокрема, спадкове і відчужувальне право на землю); реґулювання їхніх повинностей (постійний чинш як феодальну ренту); просторову перебудову міста (закладання нового міського центру); правову автономію міст (міське самоврядування з власним судочинством). На території Галичини маґдебурзьке право вперше було надано ще в період існування Галицького-Волинського князівства. У 1339 р. його отримав Сянок. Однак деякі історики припускають, що ще у 20-х роках ХІV ст. його могли мати Львів та Перемишль.

У Центральній та Східній Европі організаційна модель міської громади на засадах маґдебурзького права виявилася найоптимальнішою для освоєння нових земель. Тому після переходу галицьких земель до складу Польщі почалася організаційна, соціяльно-економічна та просторова перебудова всіх давньоукраїнських поселень, які виконували (або могли виконувати) функції міст. Перебудова конкретного поселення відповідно до нових вимог отримала назву локації («lokatio») міста, а загалом процес соціяльно-економічної та просторової перебудови міст – локаційний рух.

До початку ХV ст. на маґдебурзьке право перейшли (тобто відбулася локація) ще близько десяти галицьких міст: Галич (1367), Ярослав (1375), Городок (1389), Теребовля (1389), Самбір (1390), Жидачів (1393), Щирець (1397), Глиняни (1397) та деякі инші. До середини ХV ст. маґдебурзьке право остаточно утвердилося в містах Белзького та Руського воєводств. Його отримання стало необхідною умовою існування міста.

У період перебування Галичини у складі Речі Посполитої за формою підпорядкування усі галицькі міста поділялися на королівські (до цієї групи належали головно найдавніші міста), шляхетські (найчисельніша група міст) та церковні. За правовим статусом існував поділ на міста (civitas) і містечка (oppidum), проте в зарахуванні міст до тієї чи иншої групи не було чіткої визначености.

До 1400 р. на території, що увійшла до складу Руського та Белзького воєводств, історичні джерела фіксують близько 40 міських поселень, до 1450 р. – до 90, а до 1500 р. – 110 міст і містечок. Найважливіші галицькі міста того часу нам перелічує «Список руських градів дальніх та ближніх» – важлива пам’ятка східнослов’янської історичної географії кінця ХІV ст. Серед галицьких міст «Список…» згадує такі: Львів Великий, Коломия, Галич, Зудечів (Жидачів), Самбір, Дрогобич, Перемишль, Теребовля. Цікаво, що з усіх 358 східнослов’янських міст, які є у списку, крім Львова Великим було названо ще тільки одне – Новгород Великий.

У XVI ст. кількість міських поселень на території Галичини далі зростала, хоча й не такими швидкими темпами, як раніше. Український історик Іван Крип’якевич обчислив, що в 40-х роках XVII ст. на території Руського воєводства всього було 177 міст і містечок, Белзького – 32, Холмської землі – 23.

Найбільше міських поселень було в Галицькій землі Руського воєводства. Специфіка міст цієї землі полягала в тому, що багато з них мали чітко виражений оборонний характер. Адже саме Галицька земля найбільше потерпала від набігів кримсько-татарських орд, які (разом із пожежами та епідеміями) були найбільшим лихом для міст України тих часів. Серед міст, що виникли навколо побудованих задля оборони замків, можна назвати Скалат, Надвірну, Гримайлів, Богородчани, Струсів, Лисець та инші. Найбільшими містами Галицької землі в першій половині XVII ст. були Коломия, Теребовля, Рогатин, Галич.

Друге місце за кількістю міських поселень займала Львівська земля. Центр землі й одночасно столиця Львівського воєводства – Львів – був одним із найбільших міст та найважливіших торгових центрів Речі Посполитої. Населення Львова на початку XVII ст. становило близько 17–20 тис. осіб (із них 5 тис. жило у середмісті, тобто на обведеній мурами території), а в середині століття зросло до 25–30 тис. Иншими великими містами Львівської землі були Броди, Городок, Яворів та Жовква.

У Перемиській землі найбільшими містами були Перемишль, Самбір, Ярослав, Стрий. У найменшій за площею Сяноцькій землі – Коросно, Сянок та Ліско.

Більшість міст Руського воєводства за кількістю жителів були зовсім невеликими – до 1 тис. мешканців, а в багатьох випадках – і до 500. Однак незначна кількість жителів та аграрний характер господарства багатьох міських поселень зовсім не свідчили про їх слабкість чи неповноцінність. Малі міста були характерною рисою европейської середньовічної урбанізації. Хоча й маючи за економічну базу землеробство, вони якісно відрізнялися своєю принциповою орієнтацією на грошовий обмін і часто яскраво вираженою спеціялізацією. Будучи посередниками між великими містами й сільською місцевістю, малі міста забезпечували стабільний товарообмін і відігравали важливу роль у формуванні внутрішнього ринку регіону.

Подібно до більшости европейських міст, міста Галичини найчастіше розвивалися із сільських поселень, що знаходилися в густозаселених районах з розвиненим сільським господарством. Однак, розвиток міської мережі на території Руського та Белзького воєводств мав деякі суттєві відмінності порівняно з иншими регіонами України. Зокрема, в центральних українських воєводствах значну частину міст становили козацькі поселення, яких на заході України не було.

З другої половини XVII ст. більшість галицьких міст занепадає. Це було зумовлено тривалими війнами на території Польщі та зміною напрямків головних торгових шляхів. У цей період виникло дуже мало нових міст, а в багатьох із тих, що існували раніше, різко зменшилася кількість населення. В окремих найменших містах залишилося всього декілька десятків осіб. Лише в 40-х роках XVIIІ ст. політична ситуація у Польщі поліпшується й розпочинається певний підйом в економіці краю. Міста поступово переорієнтовуються на обслуговування потреб внутрішнього ринку, крім того, зростає значення торгівлі з Росією. Суттєво змінюється роль різних міст у господарстві Галичини. Дещо сповільнюється розвиток Львова та деяких инших найбільших міст: Дрогобича, Коломиї, Перемишля. А до міст, що у другій половині XVIII ст. зростали найшвидше, належали Станіславів, Тернопіль і, особливо, Броди, які у другій половині XVIII ст. стали найбільшим торговим містом краю, й другим за кількістю населення після Львова.

Після входження Галичини до складу Австрії перед новою владою постало завдання впорядкувати чинну на території нової провінції мережу міст і містечок. У процесі цієї роботи австрійська адміністрація зіткнулася із значними труднощами, адже в Галичині напередодні запровадження австрійської влади навіть загальна кількість міських поселень не була точно відомою. Чимало міських поселень насправді не виконували жодних міських функцій, а вже давно стали звичайними селами. Наприклад, на думку одного з польських дослідників Галичини раннього австрійського періоду, В. Токаржа, із 311 міських поселень, які були на території провінції в 1776 р., тільки 13 за функціями та зовнішнім виглядом можна було назвати справжніми містами, з них дев’ять – на українській етнічній території: Львів, Перемишль, Ярослав, Самбір, Дрогобич, Броди, Тернопіль, Збараж, Бучач.

З переходом Галичини до складу Австрії не лише було впорядковано мережу міських поселень, але й дещо пожвавився економічний розвиток міст. Відбулося це головно за рахунок активізації прикордонної торгівлі з Росією, тоді як дрібне ремісниче виробництво через конкуренцію з боку промислово більш розвинених регіонів Австрії зовсім занепало. Тому до середини ХІХ ст. швидко зростала кількість населення лише у найважливіших адміністративних центрах краю (Львів, Коломия, Перемишль, Тернопіль, Ярослав) та окремих торгових містах (Броди, Бучач).

В останній чверті XIX ст. питання віднесення населених пунктів до розряду міст було вирішено на законодавчому рівні. Це відбулося шляхом надання окремим населеним пунктам так званих «міських статутів», за якими організовувалося міське самоуправління. 1889 року у Східній Галичині статути міст офіційно отримали 19 найважливіших населених пунктів: Броди, Бережани, Бучач, Дрогобич, Городок, Жовква, Золочів, Коломия, Перемишль, Самбір, Снятин, Станіславів, Сокаль, Стрий, Сянок, Тернопіль, Теребовля, Яворів, Ярослав. У 1896 р. статути міст (дещо инші за змістом порівняно із статутами 1889 р.) отримали ще 82 населених пункти краю. Отже, якщо додати Львів, який ще з 1870 р. користувався власним статутом, наприкінці XIX ст. загальна кількість міст на території Східної Галичини становила 102.

Доволі інтенсивний розвиток промисловости в Галичині розпочався лише у другій половині ХІХ ст. Наслідком його стало підвищення темпів урбанізації краю. Передовсім розвивалися великі міста, в яких виникала більшість нових промислових підприємств: Львів, Дрогобич, Станіславів, Коломия. Масова міграція жителів із навколишніх сіл зумовила різке збільшення населення не лише у перечислених містах, але й у приміських ґмінах, які за темпами приросту могли навіть випереджати відповідні міста.

У Прикарпатті швидке зростання темпів урбанізації населення було спричинене розвитком нафтової й лісової галузей промисловости. Завдяки першій галузі за короткий час із сільських поселень перетворилися в доволі великі міста Борислав і Тустановичі, друга зумовила помітне збільшення числа жителів у Турці, Скольому. Ще одним фактором, що суттєво вплинув на розвиток багатьох міст, стало будівництво залізниць. Його вплив, підсилений фактором прикордонного положення, обумовив зростання Рави-Руської, Сокаля, Підволочиська.

Необхідно зазначити, що в цей період процес урбанізації населення Галичини відбувався дуже нерівномірно. Поряд із районами, в яких міста розвивалися швидко, існували місцевості, де кількість міського населення майже не збільшувалася, а в багатьох містах число мешканців навіть зменшувалося. Найповільніше розвивалися міста східних повітів краю (територія сучасної Тернопільської області). Суттєво затримувався також ріст більшости міст, що знаходилися в 50-60-ти кілометровій зоні навколо Львова.

Напередодні Першої світової війни найбільшими містами Східної Галичини були Львів (206 тис. осіб у 1910 р.), Перемишль (54 тис.), Коломия (43 тис.), Дрогобич (35 тис.), Тернопіль (34 тис.), Станіславів (33 тис.) та Стрий (31 тис.). Водночас майже половина міських поселень краю не налічувала навіть 5 тис. мешканців.

В роки Першої світової війни практично на всій території Галичини відбувалися активні військові дії, від яких більшою чи меншою мірою постраждали майже всі міста. Найбільше постраждали міста деяких центральних повітів, через територію яких лінія фронту проходила два-три, а то й більше разів. Порівняно незначних втрат у кількості населення зазнали великі міста, оскільки в роки війни, рятуючись від військових дій, туди переселялися жителі навколишніх сіл та невеликих міст. Значно більше постраждали малі міські поселення.

Після закінчення Першої світової війни повоєнна польська влада зберегла (із незначними змінами) встановлені в австрійський час повітовий поділ і систему міського самоврядування. Тільки 1933 р. у Польщі введено в дію новий закон про міське самоврядування.

У міжвоєнний період промисловість Галичини перебувала в занепаді, і тому ріст більшости міст був дуже повільним. Чи не найпоширенішим шляхом збільшення кількости населення у містах стали адміністративні перетворення, тобто прилучення до міст навколишніх сільських ґмін. Наприклад, до Львова в 1930 р. було приєднано Клепарів, Голоско Мале, Замарстинів, Знесіння, Сигнівку, Кульпарків та частини инших громад, за рахунок яких населення міста зросло майже на 30 тис. осіб й перевищило 300 тис. осіб. З приєднанням одного лише Княгинина кількість жителів Станіславова одразу ж збільшилася на 17 тис. осіб. Подібним шляхом помітно зросла кількість населення у Болехові, Бориславі, Калуші, Чорткові. Кількість населення міст, адміністративні межі яких не змінилися, здебільшого зросла лише на декілька відсотків. У багатьох малих містах кількість жителів так і не досягла довоєнного рівня, а в деяких – рівня кінця ХІХ ст.

На структурний розвиток міської мережі у міжвоєнний період значно вплинуло створення на території краю трьох воєводств: Львівського, Тернопільського і Станіславівського. Це стимулювало розвиток Тернополя та Станіславова, які доволі швидко відсунули на другий план давні українські галицькі міста Перемишль, Коломию та Дрогобич. Саме тоді в Галичині територіяльна структура міських поселень почала набувати сучасних обрисів.

Чергові зміни в міській мережі відбулися після включення Галичини до складу СССР. На території тієї частини Галичини, що в 1939 р. увійшла до складу Української ССР, за довоєнною польською адміністративною схемою до розряду міських поселень відносилося 95 поселень: 50 – у межах сучасної Львівської області, 22 – Івано-Франківської. 23 – Тернопільської. Статус цих населених пунктів було переглянуто й узгоджено з існуючими у СССР нормативами, проте з врахуванням історичних особливостей розвитку міст на території краю. Тому більша частина довоєнних міст зберегла свій статус міст або стали селищами міського типу, хоча багато з них за кількістю населення чи иншими критеріями не відповідало встановленим у Совєтському Союзі вимогам.

Надалі кількість міських поселень постійно зростала. Відбувалося це переважно за рахунок нових промислових міст й селищ, що виникали у процесі індустріялізації регіону. Так, наприклад, якщо в 1950 р. на території трьох досліджуваних областей було 61 місто й 67 селищ міського типу, то в 1970 р. – відповідно 64 і 79, а в 1989 р. – 71 і 82.

Як і все населення Галичини, міське населення зазнало величезних втрат у роки Другої світової війни. Порівняно з довоєнним періодом, кількість населення в багатьох містах зменшилася в декілька разів. Особливо сильно постраждали міста, основу населення яких становили євреї, – їх майже повністю винищили фашисти. Проте, незважаючи на те, що після закінчення війни населення міст Галичини по суті формувалося наново, воно відновлювалося доволі швидко за рахунок мігрантів із різних регіонів колишнього СССР. Для прикладу, населення Львова в 1945 р. складало 185,9 тис. осіб, а в 1948 р. – вже 355,7 тис. осіб.

У наступні десятиліття кількість міського населення Галичини доволі швидко зростала і, відповідно, зростав рівень урбанізації. Зумовлене це було індустріялізацією галицьких областей. Хоча загальні темпи індустріялізації населення Галичини в повоєнний період були набагато швидшими порівняно з усіма попередніми періодами, проте цей процес, знову-таки, був нерівномірним. Найвищі темпи зростання кількости населення простежувалися у нових промислових містах: Червонограді, Калуші, Новому Роздолі, Новояворівську, Стебнику та инших. Кількість жителів у цих містах за повоєнні десятиліття збільшилася в декілька разів. Інтенсивно розвивалися також усі обласні центри та більшість инших великих міст регіону (Дрогобич, Коломия, Самбір, Стрий). Значно повільніше зростала кількість населення малих міст, а в багатьох селищах міського типу простежувалося навіть зменшення кількости населення.

Сучасний характер міської мережі в Галичині має суттєві відмінності порівняно з иншими регіонами України. Майже половина всіх міст краю – малі, із кількістю населення до 10 тис. жителів, а справді великих міст із населенням понад 100 тис. осіб є лише три, і це виключно обласні центри. Невелика кількість населення в більшості міст регіону пояснюється незначним рівнем концентрації у них промислового виробництва.

На даний час мережа міських поселень в Галичині по суті становить мережу центральних місць, тісно пов’язаних із сільською місцевістю. Адже абсолютна більшість міських поселень тут виникали як місцеві центри обслуговування навколишніх сіл, а не як промислові міста. Така структура міської мережі значно полегшує демографічні зв’язки між містом та сільською місцевістю. Натомість, для реґіонів, міська мережа яких сформована здебільшого промисловими містами, що виросли з робітничих поселень навколо родовищ корисних копалин (наприклад, на Донбасі), характерні швидше демографічні зв’язки поміж містами, які можуть розміщуватися навіть далеко за межами реґіону, натомість відносини із сільською місцевістю послаблені.

У віднесенні багатьох галицьких поселень до категорії міст важливу роль відіграло їх давнє історичне минуле, впродовж якого вони незмінно мали статус міста. Саме тому до категорії міст у Галичині належать такі невеликі поселення як Угнів (менше ніж 1 тис. жителів 2001 р., найменше місто України), Белз (2,5 тис.), Бібрка (3,9 тис.) та деякі инші.

На початку ХХ ст. тільки половина населення Галичини жила в міських поселеннях. У 2001 році лише у Львівській області рівень урбанізації населення становив 59%, тобто більшість населення мешкала у міських поселеннях, натомість у Тернопільській області цей показник становив 43%, Івано-Франківській – 42%. Тобто процес урбанізації Галичини ще далекий від завершення. Адже за дослідженнями геоурбаністів зростання кількости населення міських поселень припиняється тільки тоді, коли частка міських жителів у всьому населенні реґіону наблизиться до 75-80%. Отже, хоча наразі внаслідок демографічної кризи процес урбанізації населення Галичини припинився, а деякі демографічні показники свідчать, що відбувається зворотне явище, тобто аґраризація населення, з остаточною стабілізацією економічної ситуації потрібно чекати подальшого зростання міських поселень, насамперед завдяки міґраціям місто-село.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх