,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Вічна таїна кольору
  • 8 апреля 2011 |
  • 14:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 182651
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
0
Міркуючи за поетесою Ліною Костенко, що “всі слова уже були чиїмись”, можна беззастережно стверджувати так само і про колір. Ба навіть більше того, мовні копальні куди багатші й різноманітніші, а основні барви природньо сконденсовані у семи кольорах веселки. І тільки великим талантам дано безконечно множити-винаходити свої відтінки і тони, колористичні гами, здатні не просто збагачувати нас, а вводити у нові світи, чи, як нині модно говорити, створювати власні міти, себто своїм світобаченням впливати на сучасні реалі

Як легко при житті втішатися вірою у вічне, незнищенне, вигрібаючи на світ Божий різного калібру епітети, сподіватися, буцімто так буде насправді. Я спеціально погортав усе написане про художницю Одарку Киселицю до дня її смерті 19 січня 1999 року. Тоді всі бачили світлі перспективи її творчої спадщини: і в різних музеях зберігаються роботи, і приватні колекціонери можуть ними похвалитися… Та коли художник Прокіп Колісник поцікавився в Чернівецькому художньому музеї, чи є хоч одна її робота в діючій експозиції (всього їх закуплено зо два десятки), то почув, що нема жодної, бо всі твори до одного – в запасниках. Дістають їх звідти частенько, але до 90-річчя від дня народження великої мисткині, що минуло 1 квітня, персональну виставку вирішили не робити. Надто часто виставляли полотна. І крапка. Та хіба тільки до цього повинна зводитися музейна робота? Ось керамік Микола Костриба з Вовчинця Вижницького району, куди часто влітку приїжджала Одарка Олексіївна, хвалився її роботами, рисунками олівцем і вуглем. Сам маю дві подаровані художницею картини, які ще не були на жодній виставці. Тобто якби зайнятися пошуковою роботою, то можна було би багато чого свіжого розповісти про творчість людини драматичної та водночас дивовижної долі.

Та це так, між іншим, як і про меморіальну дошку на проспекті Незалежності, де мешкала О.Киселиця в тісненькій “хрущовці”, а то й пам’ятник, бо заслужила вона пошанування на державному рівні. Гадаю, справедливо й художню школу в Берегометі Вижницького району назвати її іменем, а загальноосвітню – в Луківцях іменем її батька, відомого просвітителя і громадського діяча – Леся Киселиці. Найбільше ж непокоїть, що живопис у нашому художньому музеї закінчується 1940-им роком. А друга половина минулого століття зосталася в запасниках, своєрідному могильникові соцреалізму. Знову несправедливість. Адже творчість Одарки Киселиці, Петра Яковенка, Ореста Криворучка, Ярослава Заяця ніколи не вміщувалися у те “прокрустове ложе”. Та допоки править мистецьким балом сірість і примітив, справедливість ніколи не восторжествує. Бо саме вони й визначають істинність як в совєцькі часи, так і нині.

Слава Богу, не це позначається на створеному. Інша справа, що ми за родом своєї діяльності не ставимо за мету повсякчас виховувати й викохувати внутрішню потребу спілкуватися саме з високим мистецтвом, а не ширвжитком. Ось чому так болісно усвідомлювати, що, переступивши поріг музею, не зупинишся перед Киселицими полотнами “Вічне”, “Буковинський натюрморт”, “Смуток”, “Польові квіти”, портретами, не почерпнеш енергетики високої напруги, яку не заміниш ніякими сучасними допінгами.
Одарка Олексіївна кілька літ не дотягнула до кінця її сторіччя, яке їй судилося пройти від витоків до його останніх подихів. Вони відходили майже водночас. Саме останнє десятиліття аж із восьмидесяти принесло їй високе визнання і заслужену славу. Декілька блискучих експозицій, в тому числі перша – 1988 року в Чернівецькій виставковій залі і 1997 – в Національному художньому музеї (Київ) поставили її в один ряд з найвидатнішими мистецькими постатями ХХ століття, заповнили велику часову прогалину між Миколою Івасюком, Юстином Пігуляком і поколінням, яке творило у другій половині віку. Та це всього лиш абстракції. І їх час заповнювати професійною аналітикою, скрупульозними дослідженнями (чим не тема для дисертації?!). Може, хтось уже й замислився над цим, та нічого подібного читати ніде не доводилося.

Ще у книзі відгуків до першої виставки 30 червня 1988 року вчитель Веренчанської середньої школи Заставнівського району, а нині відомий науковець у Львові Григорій Дем’ян пристрасно і з захопленням писав: “Твори О.Киселиці – не просто продовження, а новий важливий крок на історичному шляху розвитку буковинського образотворчого мистецтва. Уявляю собі, як радувався би Микола Івасюк, побачивши цю виставку. І не тільки М.Івасюк, а кожен, хто не байдужий до рідної культури. Схиляю голову перед вашим талантом, працьовитістю, вірою в безсмертя справжнього мистецтва… Вірю, що організатори виставки зроблять все можливе, щоб видати гарний каталог експозиції з грунтовною кваліфікованою статею про Ваш життєвий і творчий шлях, чим задокументують оцю небуденну подію, яку сьогодні переживають усі шанувальники буковинської культури”. Думки, як бачимо, співзвучні, та між ними відстань у майже 15 років. Так, були два каталоги, інші публікації, та не такі, яких заслуговувала Одарка Киселиця.

У чому ж полягає новаторство її творчості? Відкидаючи будь-яку заідеологізованість, притаманну попереднім публікаціям (тоді без неї важко було обійтися), з висот нового тисячоліття бачиш, як сміливо і впевнено Одарка Олексіївна відмовляється від форми заради змісту, тобто її душевними поривами керує винятково колір як першооснова живопису. Вона не малює дивовижний гуцульський краєвид заради самої краси, це може зробити й фотограф, а задля краси і змісту кольору. Барва ніколи в неї не буває одновимірною, примітизовано-спрощеною. Її палітра перш за все відбиває гуцульські фарби весни і літа, особливо осені, де багато оксамиту, вохри і бабиного кольору. Присутні - червоний, оранжевий, коричневий. Їх злиттям, поєднанням, переливанням творила художниця неповторні натюрморти, краєвиди, портрети глибоко національного характеру. Саме у барвах вона найбільше виповідає себе як українського живописця, а не тим, що малювала селянок у кептарях, оздоблювала натюрморти гуцульською вишивкою, іншою національно показовою атрибутикою. Внутрішньо саме гуцульський колорит робить полотна О.Киселиці національними за духом. При чому, як не парадоксально, але саме в натюрморті, занадто, як на мене, консервативному жанрі, вона досягає найвищої досконалості кольору. Візьміть її “Безсмертник” чи інші твори, де в основі – простенькі чи й декоративні, як солом’янки, квіти, і ви відчуєте присмак вічності, доторк до чогось нетлінного, чим буває тільки справжнє мистецтво, в якому органічно поєднано національне і космічне.

Витоки світобачення Одарки Киселиці треба шукати в народних традиціях, адже мовиться про гуцульську вишивку і писанкарство, побут, людські характери. Пригадую, сама художниця не раз підкреслювала, що її тітка Олена Гавалешко, “писала чудові писанки. Вона точно трималася старих зразків. І так усе майстерно робила, що не видно було, де рисочка з рисочкою з’єднується. Кожна писанка її мала назву “Кептар”, “Великдень”, “Безконечник”. Я також пробувала писати, в мене так не виходило. Їздила на ярмарок у Косів, коли гуцули ще так не любили гроші, лише б надивитися на те диво, не витримувала, купувала писанки, а відтак роздаровувала. Тоді було на що дивитися, аж очі зривала”. А ще її зізнання, що нарешті збагнула якусь незвичайну таїну, коли побачила, як гуцульський люд недільної днини у святешному вбранні скочується додолу, як писанки. Тобто у писанковий малюнок зливаються і обличчя, й кептарі, і запаски, і вишивані сорочки, шалінові хустки. Бо все це не так важить для художника, лиш те, які барви витворить ця гармонія.

Глибоко переконаний, засадничий світогляд у мистця закладається в ранньому, тобто дитячому віці. Він протягом життя слугує своєрідним детонатором натхнення, помноженого на знання, переживання, переконання, все те, чого людина набуває протягом життя. Одарка Олексіївна завдяки своїй майже впертій наполегливості (батьки не проявили зацікавленості до її раннього потягу до малювання) “Я щоднини плакала і малювала, сльозами хотіла їх перебороти” (потрапила на навчання до Празької академії мистецтв у 1930 році. Підготував її до вступу та й переконав батька відомий художник Пантелеймон Видинівський. Празька атмосфера тридцятих років, оточення (Олександр Олесь, Олег Ольжич та інші), постійне спілкування з високим європейським мистецтвом, студії у відомого чеського портретиста професора В. Нехлиби остаточно сформували особистість художника. І цих переконань не зруйнувала навіть тоталітарна радянська система, яка вимагала грубо і принизливо працювати на її прославляння і збереження. Та Одарка Киселиця, зовні начебто підкорившись їй (малювала сухою кістю у худфонді портрети вождів за жалюгідні копійки на проживання й утримання батьків), внутрішньо зоставалася відданою високому покликанню мистця - творити світ прекрасного. Хтось у тій же книзі відгуків на першій персональній виставці зауважив: “Ця виставка – драма “зайвого” художника, чий талант виявився не потрібним після 1940 року. Звідси відхід у світ квітів, натюрмортів. Одарка Киселиця подає прекрасні зразки художньої школи. Ми можемо лише дякувати Богові, що вона дожила до того дня, коли її мистецтво стало потрібним”.

Великий мистець ніколи не буває “зайвим”, інакше не існувало би високих творів. Точніше слід би сказати, що існуюча система не потребувала геніїв. Так само в царській Росії був зайвим Шевченко, в СРСР – Довженко, ще пізніше – Тарас Мельничук, уже в Незалежній Україні – художник Петро Яковенко. Бо “не зайвими” зостаються ті, хто не залишить по собі жодного сліду як в живописі, так і в літературі. Та й “відхід у світ квітів і натюрмортів” теж не точна фраза. Бо саме вони, а ще карпатські краєвиди і склали світоглядну основу художниці. Інша справа, що почувала вона в собі дух справжнього портретиста. І досягнула тут справжніх висот, хоч сама так і не вважала. Ми з нею з цього приводу багато полемізували. Скромна, самокритична, постійно невдоволена собою, бо саме таким і має бути мистець, готова перекреслити зроблене. Вона своїми портретами поламала безглузду заідеологізовану традицію малювати передовиків праці, доярок, колгоспників, робітників. Бо дивилася на своїх героїв саме з точки зору мистця, шукала привабливі риси, які можна передати барвами зі світу Одарки Киселиці. І знаходила, особливо серед дітвори, жінок, простих селянок, гуцулок з виразними обличчями, добрими, лагідними і засмученими очима, а може, заглибленими у самих себе, як і художниця, якій довелось пережити на віку чимало: і хвороби під час навчання у Празі, і самотність, і найосновніше, разом з усіма українцями перенесла тягар бездержавності, другосортності, приниженості, ледь не до останніх літ своїх.

… Доля подарувала мені чимало цікавих і приємних зустрічей у маленькій двокімнатній квартирці на четвертому поверсі на проспекті Незалежності. Познайомилися ще до першої персональної виставки, яку допомогли організувати художники Юрій Якимчук, Петро Грицик, Орест Криворучко. Тоді ще Одарка Олексіївна трохи малювала. Та в основному говорили про мистецтво, Україну, розпитував про її життя, про яке вона розповідала дуже скупо, не надавала тому значення, бо для неї важило тільки те, що людина зробила.

Я мимовільно потрапляв під її вплив, так і не спромігся позаписувати все, про що говорили, cподіваючись на пам’ять. Зараз відтворюючи подумки ту атмосферу, особливо під час відвідин Чернівців сестрою Орисею, яка мешкала в Румунії і мріяла бодай під кінець вернутися на Батьківщину, розумієш, кого ми втратили. Її ніколи не вернути, як і не вернути життєвої мудрості, досвіду, знань, котрі відійшли разом з прекрасною людиною. Постійно хвилювався, коли щось писав про О.Киселицю, бо знав, яка вона вимоглива. Приніс їй журнал “Україна” з моїм есе і репродукціями її робіт, а вона аж скривилася від невдоволення: “А хіба ви не бачите, що то не мої роботи? Не мій колір!” Я вибачався, як міг, хоч ні в чому і не був винен. Редакції ж було байдуже, якими барвами малює художниця, а тільки те, що вона малює. Київська виставка, як і звання заслуженого художника України вже не справили на неї великого враження. Бо життя потихенько згасало, як остання гірська квітка, без сліз, без мук і каяття. Та квітка, либонь, усвідомлює, що повернеться у гори навесні. А що усвідомлює людина?

Пригадую, у 1996 році пообіцяв Одарці Олексіївні поїздку до Вовчинця. Ось, як пише про ці місця Микола Костриба: “Вісім разів у різні роки Одарка Киселиця побувала у мене в селі Вовчинець на правому березі Сірету. У 1996 р. Ви особисто стали причетними до її приїзду у Вовчинець. У 80-их роках свій відпочинок активно поєднувала з творчою працею. Писала етюди на пленері, а у майстерні працювала над портретом (1984р.) моєї дружини Зінаїди Костриби і натюрмортом. Пізніше етюдів не писала, але робила багато малюнків олівцем з моїх учнів, молодших колег, родичів, багато разів малювала і мене. А коли з різних причин не могла приїхати до мене, то відпочивала в Луківцях на лівому березі Сірету. Це село – батьківщина Леся Киселиці. Також відпочивала у Липованах. У Луківцях гостила у племінниці Орисі Мінтянської, а у Липованах - у племінника Миколи Мельничука”. М.Костриба також кілька разів згадує, як Одарка Олексіївна побивалася, що через її неуважність ми замість Вовчинця потрапили аж у Красноїльськ. Врешті-решт запитали дорогу і таки потрапили до пана Миколи. Та поїздка дуже пам’ятна, бо рідко доводиться блукати невідомими дорогами, спостерігати красу, яка стільки років надихала на працю великого майстра. І якби не Одарка Киселиця, не познайомився б з Миколою Кострибою, з яким досі підтримую дружні стосунки.

Згадана поїздка виявилася останньою для неї. Вона мало розповідала про свої враження. Та неважко здогадатися, що вона їздила прощатися з рідними місцями, Гуцульщиною, може, дякувати їм, що ніколи не зрадили на тернистих гостинцях, напували чистою дитинною красою, допомогли прожити гідно і чесно, сотворити для людей прекрасні полотна, з яких дихає вічність і чистота, гідність людська, вірність і відданість, про які не треба складати міти, бо живуть у нашій свідомості й житимуть завжди, допоки ми берегтимемо безсмертні творіння духу і розуму, які нам заповідала велика художниця Одарка Киселиця.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх