,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Ті, що греблі рвуть. «Інший» український театр
  • 28 марта 2011 |
  • 13:03 |
  • bayard |
  • Просмотров: 232587
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
У дуже світлий день — а це 27 березня (Міжнародне свято театру) — досить нам скімлити чи зі скорбною міною нарікати по закутках: «нікому ставити!», «наш театр схожий на труп!», «усі, хто був, або померли, або виїхали...» Так ми далеко не заїдемо! І вже ж точно поважати себе не примусимо.

Тому й виник громадянський порив на зло скигліям, песимістам та іншим «очорнителям» сцени рідної... взяти... й назвати (поіменно) помітних героїв сучасного театрального процесу в Україні (з важливим уточненням: «ті, кому до 50-ти»)... Які «не в скалі сидять», підбиваючи бабки після попсових спектаклів за п’єсами Рея Куні... А які, навпаки, «греблі рвуть» — кожен на своєму посту й на своєму художньому рівні.

Ці театральні люди, герої нашого умовного святкового рейтингу, найчастіше не обтяжені жодними держзаохоченнями... Їх не запрошують у прямоефірні «звіринці» до С.Шустера чи Є.Кисельова. Про них, практично, не пишуть газети (а де писати, якщо залишилися в основному таблоїди?). Однак, може, саме ці панове-товариші — театральні місіонери-візіонери — колись залишать важливий слід у параграфах «Історії українського театру»? Хто зна, хто зна...

Раду ПОКЛІТАРУ: ЕДЕЛЬВЕЙС У ДВОРЯНСТВІ. Одне з найцінніших надбань українського театру в першій декаді ХХI століття. У 2006-му, за підтримки бізнесмена В.Філіппова, вже помічений цивілізованим світом балетмейстер Поклітару вирішує організувати театр «Київ Модерн Балет». Повторюючи образ письменниці Надії Теффі, Поклітару тут, у нас, відтоді видається таким собі «едельвейсом» на скелястій місцині: трохи екзотичним і недосяжним.

За минулу п’ятирічку його «Модерн...» став яскравою плямою на латках театральної карти столиці. Завоював «Пекторалі». Завоював прибічників — як серед театралів, так і в стані чиновників (їм симпатизує С.Зоріна, отже, є смак). Поклітару поставив... Чого він лише не ставив... І на «мотиви» Чехова — про танцюючих у темряві «Палати №6». І шекспірівські образи «лазутчиками» пробиралися в його хореографічні композиції.

Його театр — наскільки дозволяють економічні можливості — активно виступає за кордоном. А сам Поклітару декларує: створюю «власний стиль у балеті», який відрізнятиметься від класичного.

Але, їй-право, це не привід не запрошувати талановитого мистця на постановки в наш стаціонарний бастіон «одного з найбільших» мистецтв — у Національну оперу. Де давно необхідні... і свіжа кров, і нові голови. І, не в останню чергу, міцні ноги.

Доки в Національному думають, Поклітару взяли «на галери» до В.Бородянського. На СТБ. Як медійного суддю поп-шоу «Танці з зірками»... Де інтелігентний і професійний Раду, по-перше, змушений «оцінювати» кривляння фриків на паркеті. А по-друге (за гроші), ще й терпляче вислуховувати образи... Коли його, великого майстра й великого розумника, регулярно посилають то на три, то на чотири букви... Ех, подумав, якби я опинився на його місці — летіло б це хамло прямо з паркету аж у свої московські Черемушки!

Влад ТРОЇЦЬКИЙ: ДИРЕКТОР ГогольТРЕСТу. «Невгамовний!» — завжди хочеться сказати йому при зустрічі. Азартний і впертий театральний подвижник і справді не вгамовується. І спільно зі своїм компаньйоном бізнесменом Євгеном Уткіним провокує в столиці різноманітні «землетруси». Наприклад, знаменитий театральний марафон GogolFest: як виставку досягнень авангардного сценічного господарства.

Цей фестиваль — лише одне з дітищ «невгамовного» режисера, актора, продюсера. Його «дітище» — і театр «ДАХ». Там самовиражаються інколи «скільки влізе»... Переплавляючи — у просторах своєї художньої фантазії — тексти Софокла, Достоєвського, інших великих (і не дуже) драматургів.

Троїцький, до його честі, приютив «бездомного» прочанина Клима, містичного драматурга, котрий не зміг вижити в Москві, а тут знайшов і прихисток, і «дах».

До речі, цей «ДАХ» на кілька місяців ангажований у престижне гастрольне турне Францією (ось, а кажете — «нікому ставити, нікому грати, нікого іноземцям показати»!).

Троїцький також запустив у великий світ і свою головну торпеду — «Даху Браху». Етно-хаос-гурт, який співає, танцює, медитує.

Тепер цей «хаос» із «великого світу» калачем не виманиш: вони давно встановили за свою творчість далеко не для всіх підйомну «гарантію».

Андрій ЖОЛДАК: ВОЖДЬ У «ВИГНАННІ». Страшний сон усіх наших художніх керівників — Андрій Валерійович Жолдак — останнім часом здійснює лише періодичні «набіги» на столицю. І раз у раз пробуджує від сну навіть занурених у летаргію. Як, наприклад, восени 2010-го. Коли на сцені екс-Жовтневого Жолдак із усією жорстокістю облаштував «Життя з ідіотом» (румунський спектакль за мотивами В.Єрофєєва).

Проте негласний вождь українського театрального авангарду, Андрій Валерійович, здається, надовго й не прагне «в обійми» батьківщини. Буцім йому і у «вигнанні» ситно?

Його професійні, жорсткі, виважені, незмінно шокуючі (а буває — й елегантні) композиції облюбували фіни. Після успішної «Анни Кареніної» (міський театр Турку) Жолдак ангажований на новий спектакль.

У 2011-му, прославляючи Україну за кордоном, він ставить «Ідіот» у Театрі Оберхаузена.

Цього ж року запрошує і культового литовця Владаса Багдонаса (улюбленого актора Еймунтаса Некрошюса) зіграти російською мовою спектакль «Москва-Петушки» — для «Балтійського дому».

Тому стосовно відсутнього тут Жолдака доречне давнє прислів’я: була б шия, а ярмо знайдеться!

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ: «СОЛОДКЕ» ЖИТТЯ. З п’ятого квітня Івано-Франківський театр (імені Івана Франка) вирушає в гастрольну мандрівку Канадою: Торонто, Монреаль, Оттава. Причому виступлять не тільки «для діаспори». У гастрольній афіші, вважай, уже класика нашого нинішнього театру: «Солодка Даруся» (за мотивами роману М.Матіос).

Камерний, емоційний, політкоректний, мелодійний спектакль багато в чому «перекроїв» ієрархію художніх цінностей у західному театральному регіоні. І, по суті, висунув саме цей провінційний театр у художні лідери...

Після «Дарусі», і особливо після «Нації» (коли київська гастроль перетворилася на громадський «фурор» з участю політлідерів різноманітних віросповідань), про режисера Ростислава Держипільського заговорили як про надію... На наше чергове — світле — сценічне майбутнє.

За кілька років свого керування колись «тихим» західноукраїнським колективом цей художній керівник прямо-таки «потроїв» тамтешні касові збори. І примусив говорити про свій театр як про дуже цікавий, хоча й віддалений від центру, сценічний феномен.

Принаймні і київські, і львівські (і навіть донецькі) театрали купують квитки на потяг — і спеціально їдуть до Івано-Франківська на дві його постановки.

Режисерську манеру Держипільського (учня Богдана Козака) — суджу лише на підставі двох спектаклів — вирізняють: метафоричність, проростання на рідному ґрунті, фолькнаповненість, композиційна виваженість, здатність «чути» актора. Молоді виконавці, його вчорашні студенти, стали зірками районного масштабу.

І всі ці аванси, звісно, великі... Втім, першого успіху зазвичай «не вибачають» — і вже подальшу творчість оцінюють «під мікроскопом». (На осінь 2011-го, до речі, івано-франківський театр уже ангажований із великими гастролями містами США).

Андрій БІЛОУС: «ЩАСТЯ» МОЄ. Один із найактивніших 30-літніх. У 2003-му знявся в «Мамаї» в О.Саніна. Але з кіно, певно, «зав’язав». Згодом спектаклі Білоуса — «Небезпечні зв’язки», «Лоліта», «Сірано де Бержерак» — стали збирати аншлаги в столичному Театрі драми і комедії. Його запрошували на постановки і до Севастополя, і до Миколаєва... (Наприклад, у південному місті народилося «Украдене щастя» з несподівано привнесеним лейтмотивом сталінського 37-го — в канву давньої п’єси).

А інше його «Щастя» (за мотивами платоновської «Ріки Потудань») недавно з’явилося в Новому театрі на Печерську, яким керує інтелігентний Олександр Крижановський.

…Це «Щастя» Білоуса — у шерензі найкращих столичних прем’єр 2010-го. По чуттєвих «нотах» і емоційних «акордах» тут майстерно розкладена складна партитура прози Платонова. Режисер пропонує глядачеві маленький світ «внутрішнього» людського щастя. Те, що представлене в їхньому простому предметному просторі; і те, що пульсує в душах-серцях, по суті, молодих ще людей (їх чудово грають Борис Орлов і Катерина Кістень). А ось світ «зовнішній» — із нещастями та історичними катаклізмами — цей неначе там, за горизонтом... За порогом оселі й за межею їхніх чуттєвих бажань. Уже так ці герої хочуть зберегти острівець свого «маленького» щастя! Навіщо «велике»? В таку лиху годину хоча б крихти зі столу не втратити...

Метод режисера тут нагадує «алвісхерманісовську» арифметику: авторське «вони» трансформується в особистісне «я» (зі всіма сценічними наслідками).

І втішно, що цей режисер не сидить склавши руки, а організовує власну Театральну майстерню («А.Бетка»), ставить зі студентами (причому «на одному стільці») велику п’єсу О.Грибоєдова «Горе з розуму».

…І ще більш приємно, що в збірній майстерні учнів та послідовників Едуарда Митницького є ще один обдарований, працьовитий, а головне — адекватний молодий режисер... Якого б давно мали «нагледіти» й інші великі театри... Де режисерська криза як вибухнула, так і закінчуватись не збирається.

Андрій ПРИХОДЬКО: АЛХІМІК ІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО. Учень Петра Фоменка — «штатна одиниця» в режисерській групі підтримки Богдана Ступки. Приходько не тяжіє до «академізму», до класичного канону. Йому хочеться «греблі рвати». Так у репертуарі Національного виникають його сценічні — алхімічні — подачі на матеріалі давньої версії «Фауста». Трохи раніше різнобарвна містеріальна «Шякянтула». Ще раніше — камерне психоделічне «Сойчине крило» (яке давненько не з’являлося в репертуарі).

Хтось інший, отримуючи пристойну зарплатню в Національному, вже возлежав би собі на боку й травку покурював. А цей — ні. Очолює Театральний центр при Києво-Могилянській академії. Без жодної надії, що це місце колись стане «битковим».

Або їде до Львова, у театр імені Курбаса, і разом із чудовою українською співачкою Мар’яною Садовською «чаклує» над «Лісовою піснею» Лесі Українки. (Прем’єра, до речі, відбулася днями.)

Олександр БІЛОЗУБ: ТАНЦІ ІЗ ЗІРКАМИ. Ще один бойовий «багнет» Б.Ступки. Режисер-візіонер, який у своїх сценічних «галюцинаціях» регулярно викликає на прославлену сцену різних славетних «привидів». У нього — танцюють усі. Танцює «привид» співачки Соломії Крушельницької («Сало-меа»). Танцюють — у спектаклі «Дві квітки кольору індиго» — художниця Фріда Кало і Катерина Білокур.

Білозуб тяжіє до певного суб’єктивного сценічного ухилу: «хореодрама». І створює свій «театр у театрі». При цьому не руйнує «основ» мистецтва франківців, а, навпаки, намагається їм прислужитися.

Поставивши із добрий десяток різних цікавих спектаклів, він усе ще — без жодного звання і навіть держзаохочення. На відміну від інших «самозванців».

Білозуб надкреативно працює і за кордоном. У Будапешті виступає художником-постановником найкращих оперних проектів: «Катерина Ізмайлова», «Дон Жуан», «Сила долі», «Євгеній Онєгін». Плідно співпрацює з популярним в Угорщині режисером Аттилою Віднянським.

Уже на квітень на сцені франківців запланована його чергова візіонерська прем’єра: «Український романс. Майстер-клас». (Після того як примусив акторів Національного хвацько танцювати, настав час... «уроків співу».)

…І — «ДІТИ ПІДЗЕМЕЛЛЯ». Один серйозний російський театральний форум недавно зініціював виявлення в Україні перспективних молодих режисерів.

Так, про всяк випадок...

Пошуки були тяжкими. Але не марними.

З театрального «підземелля», захованого від масових очей, вивудили якихось юних дарувань. (Художні керівники й менеджери, запам’ятайте їхні імена. А «що як»?)

Павло Юров — актор, режисер. Здається, так і не довчився в Київському театральному... Але попрацював у «Даху». Потім упав в око деяким критикам своїм спектаклем «Депо Північне» за п’єсою В.Сигарьова «Фантомні болі» (на мікросцені театру «Сузір’я»).

Його «побратим» по такому ж «підземеллі», тільки харківському, — Володимир Снєгурченко... На всі руки майстер. Очолює рок-групу «Четвертий Реактор». Працює в театрі «Котелок». Актор, режисер. Навіть член Національної Спілки театральних діячів. А ви як думали?! Снєгурченко (за паспортом Володимир Самойленко) захоплюється і драматургією. Сам творить: «Північне сяйво», «Чингісхан. Сокровенне сказання або таємниця смерті», «Чисто для тих, хто мертвий або здатний померти» тощо.

…На запитання одного інтерв’юера: «У яких заходах ви брали участь?» — цей «юноша пылкий со взором горящим» відповів як відкарбував: «У промиванні мізків!»

Погодьтеся, така процедура «промивання» інколи не зашкодила б і сучасному українському театру — в цілому.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх