,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Вік Коврей: Так і буду по життю лиш березневим котом…
  • 27 марта 2011 |
  • 15:03 |
  • bayard |
  • Просмотров: 326475
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Він уже шостий рік поспіль організовує в Ужгороді еротичний арт-фестиваль і є одним з лідерів нового поетичного покоління та очільником «Асамблеї митців «Ротонда». Його називають найекстравагантнішим закарпатським поетом.

У розмові ZAXID.NET із Віком Ковреєм можна почути про фішки цього річного фесту «Березневі коти», особливості фестивального життя «по-українськи», найновіші напрацювання поета у царині літератури та, як врятувати свою душу і стати веганом.



– Віку, вкінці березня, а саме 25-27 -го числа в Ужгороді проходитиме VI міжнародний еротичний арт-фестиваль «Березневі коти». Чим цього року будете дивувати гостей заходу? Які родзинки?

– Не знаю, чи є потреба дивувати. Відбудуться заходи, перевірені попередніми фестивалями, та ті, що виправдали себе. Але, звісно, не обійдеться без сюрпризів. Нарешті до Ужгорода приїдуть литовські письменники, їх троє: Вітас Декшнис, Андрюс Якучюнас та Марюс Бурокас. Взагалі, мені здається, що пересічний українець про литовців знає мінімум, тому дуже добре, що литовські письменники взаємодіють з українськими ( Дмитро Лазуткін співпрацював з однією литовською формацією в царині відеопоезії, Вітас Декшнис уже традиційно бере участь у Форумі видавців). Однак цього замало, треба збільшувати кількість/якість контактів. Як на мене, Срібна земля (Закарпаття) в цьому взагалі провисає.

Із поляків цього разу буде класик польської літератури Богдан Задура, який, до речі, потужно долучився до перекладів з української літератури на польську. Завдяки йому, більшою мірою, поляки ознайомилися з нашими письменниками різних поколінь. Інтригуючою обіцяє бути художня виставка, яка вже провокує самою назвою «Кохання в час холери». Оригінальністю вразять експериментальна пластична імпровізація, майстер-класи з елементами акторської майстерності та тантри, презентації і всілякі мистецькі проекти, а також традиційні тематичні вечірки. Одним словом, буде на що подивитися/послухати.



– Розкажи трохи про історію «Березневих котів». З чого починалося? Які імениті митці брали участь у фестивалі? Хто підтримував, а хто ставив патики в колеса?

– Дійство «Березневі коти» виникло 2006 року й проводиться щорічно. Спочатку відбувся перший резонансний літературний вечір у одній з найбільших авдиторії Ужгородського національного університету. У читаннях тоді брали участь всього сім літераторів. Співорганізаторами виступили мої однокурсники з філфаку: Мар’яна Хемій та Олег Хававчак. А шоу вдалося на славу – з ходінням по столах, публічно-символічним перевдяганням, предметними маневрами, відвертою доповіддю про ерос в літературі та, безперечно, інтригуючими читаннями…

На цьому ми не спинилися. Адже літературна ситуація в краї була ще та: крім Ужгородського книжкового Миколая, літературного конкурсу УжНУ, спілчанських посиденьок та нечастих читань «НасТроєВості» в Закарпатті нічого цікавого не відбувалося (хіба зльоти творчої молоді J). Через відсутність подій і виник фестиваль та неформальне літературне об’єднання (НЛО) «Ротонда» (горянська братія), яке поставило собі за мету, як мінімум, розбурхати Срібну Землю.

Далі презентували, крім літературних читань, жива музика, боді-арт, художню міні-виставку, графіті («БК-2»), фото-, худвиставки, кіносеанси, скандальну п’єсу «Онан», слем («БК-3»), флеш-моби, вечірки, відео-поезію. Були гості з Білорусі («БК-4»), письменники з Польщі, тематичні круглі столи, різноманітні презентації, вихід антології фестивалю («БК-5»), всеукраїнський тур на її підтримку… Здається, до туру, ужгородські видання подібного штибу взагалі в Україні не промотувалися (хіба «Джинсове покоління» – альманах пострадянських літераторів краю), а тут веселий вояж культурними центрами країни, відвідини інших фестивалів. Плюс, антологію можна придбати в найбільшій українській мережі книгарень.

Щодо іменитостей, то фест від початку альтруїстично-волонтерський, і на них ми ставки не робили. Однак за ці роки нашими гостями були Юрко Іздрик, Галина Крук, Маріанна Кіяновська, Мідянка, Лазуткін, Семенчук, Горобчук, Винничук. Останній минулого року був нагороджений першою премією «За потенцію мистецтва». Щодо живопису, то виставляли роботи Войтовича, Корж-Радько, Габди.

Безперечно, нас підтримує Закарпатська ОДА і низка установ, організацій та меценатів. Дивно, чому на наші офіційні листи-прохання ніяк не реагує міська влада. Хіба що якось комітет моралі хотів заборонити афішу одного з фестивалів.



– Власне, чому саме еротичний фестиваль? Насправді це щось дуже нове для нашої держави, адже стереотипний образ України доволі цнотливий. Чи не було закидів щодо цього, окрім заборони афіш?

– О так, особливо від старших літераторів. Мовляв, я тепер не відмиюся, так і буду по життю лиш березневим котом (ну краще, ніж ведмедем, скажімо, чи не так?). Пам’ятаю, як почали щемити Гавроша за його першу еротичну збірку, всі ці дискусії в університеті… Чи вважати це літературою? Тема для патріархального краю була аж надто свіжа, манила своєю цілиною і провокативністю водночас. У перші роки проведення фестивалю поставала проблема у наборі учасників (доки то було на місцевому рівні). Але то лиш стереотипи, а реальність така, що дорвалися до культурної революції. Називається, не дай Боже з Івана пана: перше місце в Європі по СНІДу й інших венеричних захворюваннях та проституції. Культуру треба прививати та нагадувати про захист. Для цього на фесті проводимо у ненав’язливому форматі профілактичні роботи.



– З фестивалем наразі зрозуміло, але не ним одним живе поет Вік Коврей. Перша твоя книжка «Чарівні пута» вийшла ще кілька років тому. Коли чекати наступної? Над чим нині працюєш?

– Так ось, на фестивалі й сподіваюся запрезентувати чи то брошурку-збірочку, чи арт-бук проект з Робертом Саллером, де на картини художника написано вірші. Шкода, що виставку не вдалося довезти до нас із Києва. За словами власника цих картин, йому не цікаві маргінальні заходи (навіть міжнародного рівня).

Ще багато часу відбирає школа та лінь (Вік викладає українські мову та літературу у середній школі, – авт.). Працюю над собою. Є ідея укласти спільно з російською письменницею, що живе у Норвегії, Любавою Малишевою, книгу (товстішу). Побачимо, що з того вийде, бо обоє ми харизматичні в творчості й маємо кожен своє бачення, але сподіваюся, що спрацюємося.



– Віку, загалом ти береш активну участь у мистецькому житті країни, є учасником багатьох мистецьких заходів. На твій погляд, чи достатній рівень організації? Можеш назвати якісь курйози і приємності, що мали місце у такому контексті.

– Ну, здається, то казав Жадан, в якомусь коменті: чому в Україні так багато фестивалів (літературних в тому числі)? Бо погано розвинута схема: письменник-видавець-книгарня-читач. Коли щось випадає, доводиться це чимось замінювати. У нас відсутні регулярні тури на популяризацію книжок, а до таких забутих Богом місць, як Ужгород, де на 120 тисяч населення жодної пристойної книгарні, навіть ті тури, що є, мало коли добираються. В епоху Інтернету відстані долати вкрай важко. Заздрю Франику і Львову, у цьому плані, білою заздрістю. Доводиться або скаржитися, як все погано, або самому щось робити. І так не тільки в Ужгороді, тому про рівень таких фестивалів, які не підкріплені добрим меценацтвом та спонсорством чи партнерством, взагалі говорити важко. Молодці ентузіасти. Курйози починаються, коли тебе починають плутати з кимось іншим і настирливо переконувати, що ти - це не ти. Таке іноді трапляється на фестивалях, коли люди хильнуть трохи зайвого. Приємно, коли впізнають, цитують рядки з текстів. Гадаю, така дрібничка, дуже важлива усім творцям – відчувати себе потрібним. Це окриляє і вказує, що йдеш правильним шляхом.



– Зараз, у час Великого посту, не запитую, чи його дотримуєшся, бо знаю, що вже кілька років, як ти захопився веганізмом, а це навіть серйозніше за вегетаріанство. Чи є якість труднощі у такому способі життя, і які у нього переваги?

– Вже другий рік покладаю на піст великі надії. Може, люди врешті-решт одумаються і перестануть масово вбивати тварин (виконуючи заповідь – не вбий) і потрапляти до лікарень із негараздами шлунку.

Проблем багато: від дискримінації (навіть ненавмисної) суспільства (так званої більшості), до придбання побутових товарів. Адже веганство – це не тільки їжа, а філософія ненасилля, неексплуатації людей, тварин, реальні кроки з екології, які починаєш з себе та демонструєш це іншим. Веган – то пробуджений вегетаріанець, що вже не ховає, як страус у пісок, свою голову, а йому до всього є діло: чи дерева рубають, чи забруднюють наші землі, чи вбивають тварин, чи порушують чиїсь права… Насправді, у постсовку мислячих людей не дуже багато, а особливо в маленьких містечках. Радує, що принаймні творчі люди починають розуміти, що вбивство – це ненормально. У художніх колах закарпатської молоді вже стало модно бути вегетаріанцем.

Насправді у кожного аргументи свої. Комусь по барабану мільйони голодуючих Африки чи смерть тварин, і вони це роблять через корисність цієї, так би мовити, дієти для організму. Адже переваг значно більше: здоровий організм, довше життя, чисті думки, менше агресії, духовна гармонія, альтруїзм, багато речей починаєш сприймати по-іншому… До речі, бути веганом – це ще не значить харчуватися здоровою їжею, можна й надалі продовжувати їсти пиріжки, й іншу хрінь, що не має тваринних компонентів, але це вже залежить від людини. Факт залишається фактом: вегани та сироїди – це зібрані люди, які піклуються не тільки про свій раціон харчування, а й про інших, і за ними майбутнє. Це люди ХХІ століття.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх