,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Про Львів, Габсбургів і «рай з маленькими помилками»
  • 8 марта 2011 |
  • 18:03 |
  • bayard |
  • Просмотров: 87433
  • |
  • Комментарии: 20
  • |
0
«Любіть Габсбургів». Кожен по-своєму. За зразок ліберальної моделі імперії. За надану можливість «вирости» у повноцінну націю. За чудові кам’яниці у Львові. За столицю у Відні. За свободу, закон і право…

Останнім часом перечитав на ZAXID.NET низку статей про габсбурзький Львів. Це були короткі есеї, замальовки з особистого життя і навіть дуже академічні тексти. Що цікаво, статті, писані сухою академічною мовою «всезнайства», були один в один подібними з тими, що доводилося читати про зовсім інші міста й країни. Закуті в постмодерну термінологію, вони видаються сіамськими близнятами і в них чогось бракує... якоїсь оригінальності, а насправді львівського досвіду, львівської унікальності - банально бракує Львова. В погоні за мудрагельським словом автори подекуди втрачали нитку змісту - красувалися у своїй освіченості, мудрості, обізнаності на сучасній термінології, забуваючи про те, що ж хотіли сказати читачеві.

Беручись за аналіз феномену міфу Габсбургів, молоді (й не тільки) дослідники починають з творчості сучасних письменників, забуваючи, що це рецепція виключно однієї людини, яка, можливо, напрочуд талановито зуміла описати ностальгію за «старими добрими часами», але знову ж таки - це бачення минулого однією конкретною особою. Цілком інша справа - Йозеф Рот, який тужив за старою монархією: під омофором якої народився і виріс і з її «смертю» потрапив у вир революціонізованого, жорстокого життя. Із туги за втраченою батьківщиною спився і помер в Парижі в готелі-притулку для бідняків. Інша справа - люди, що пережили трагедію Другої світової війни, втративши найближчих родичів, рідну хату і батьківщину, «пригадували» стару Галичину і австрійський Львів «як рай на землі», «рай з маленькими помилками»... І одне і друге є невичерпним джерелом габсбурзької ностальгії.

Я свідомий того, що письменник не мусить досконало знати історію, не має заглиблюватися у особливості й нюанси епохи, але він також не має права «дезінформувати» читача. Коли прочитав тексти про австрійський Львів, то задумався над питанням, а що ж такого особливого було в тому габсбурзькому «житті», що змушує нас до тепер повертатися до нього? Відповідей може бути безмежна кількість, але тут пропоную свій варіант «неміфічних» заслуг Габсбургів. Відразу зазначу, що вважаю головним позитивом і досягненням Габсбургів - принесення на ці землі верховенства закону. Власне, йдеться про законодавче врегулювання усіх сфер людського життя. Приєднання Галичини до Австрії означало прихід у Галичину закону і порядку, а ще точніше - початок суспільної модернізації через верховенство права.

Спробую продемонструвати свою думку на прикладах. Кожен з народів, що населяли Галичину, по-своєму був вдячний Габсбургам.

Поляки не відразу оцінили переваг нового устрою, ще якийсь час їм сльози застилали очі від втрати незалежної держави. Та й Габсбурги не спішили із залученням поляків до управління краєм. Навезли в Галичину своїх досвідчених чиновників із Богемії та Моравії і взялися реалізовувати свій «проект». Але їм не до кінця вдалося справитися з польською Галичиною. Ще й сьогодні в Австрії, уже давно Республіці Австрії, можна натрапити на ностальгійні описи австрійської Буковини і досить прохолодне ставлення до «польської» Галичини. Різниця полягає в тому, що австрійці вважають Буковину і особливо Чернівці своїм найбільш вдалим проектом. І в цьому є своя логіка. Ці землі дісталися Марії Терезії від Османської імперії у вигляді «дикого поля», без натяку на міста, на якісь уже звиклі на той час у Європі комунікації. Коли Австрія залишала у 1918 р. Буковину, то це був край із чудовим містом, університетом і залізницею. Успішний «австрійський проект».

В Галичині, як би вони не намагалися завести свої порядки, Вольфи ставали Вольфовичами. Галицький триб життя перемелював навіть австрійських чиновників і робив з них галичан. Проте галицькі поляки не довго тужили і досить швидко активно включилися в життя держави і краю і навіть змогли вибудувати свою квазінаціональну автономію в Галичині. Та й не тільки в Галичині. Були періоди, коли в загальноімперському уряді було на раз по три міністри-поляки. Представники шляхетських галицьких родин навіть досягали кар'єри рівня прем'єр-міністра. Правда, були не найкращими управлінцями і увійшли в історію в основному з негативним знаком, для прикладу - «баденівські вибори». Але все ж зі всіх трьох поділених частин ні Прусія, ані Росія не могли тягатися із австрійською Галичиною. Це був правдивий П'ємонт польського державного відродження.

Євреї. Євреї любили австрійського імператора Франца Йосифа І. Чи були у них підстави? Безумовно. Попередники Франца Йосифа підготували йому добрий ґрунт, щоб багатонаціональна імперія не розлетілася і щоб різні народи чулися захищеними і відчували «справедливість» правління Габсбургів. Отож, після запровадження Толеранційного акту, був чітко виписаний статус юдеїв у Австрійській державі і він не був дискримінаційним. Усі наступні закони тільки удосконалювали і розширювали механізм мирного співжиття народів імперії. Я далекий від думки, що Дунайська монархія була позбавлена лиха антисемітизму. На жаль, не була й вона винятком, але без погромів і судових процесів Дрейфуса.

Лоялізм галицьких українців сягає своїм корінням ще часів правління імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа ІІ. На цей час, власне, припадає приєднання до австрійської корони галицьких земель. Обидва правителі були радше винятком серед Габсбургів, оскільки відважилися не тільки на проведення адміністративної реформи, але й на здійснення перетворень у культурній, релігійній та суспільній сферах. Реформи Йосифа ІІ навіть тепер по-різному оцінюються історичною наукою і не зовсім позитивно - католицькою церквою, адже в результаті реформування її статус зазнав суттєвих змін. Але те, що для католицької церкви мало в цілому негативне значення, зовсім інакший ефект викликало в українському випадку.

Після безладу та анархії, що панували в польській Речі Посполитій, перехід до держави, де закон і суд обмежували самодурство місцевої шляхти і давали впевненість у завтрашньому дні, австрійські українці почулися, наче в раю. За реформами Йосифа ІІ найсуттєвіших змін зазнала церковна сфера. Було ліквідовано понад 400 монастирів, які не займалися лікуванням населення, вихованням молоді і взагалі не виконували ніякої суспільно корисної функції. З маєтків цих монастирів та майна забороненого чину Єзуїтів було створено Освітній фонд, з якого оплачувалася робота вчителів народних шкіл та вся вища освіта. Монарх заснував також Релігійний фонд, з якого діставали платню священики та утримувалися семінарії. Завдяки цим перетворенням українські греко-католики дістали два навчальні заклади для майбутніх священиків - Barbareum у Відні та Studium Ruthenum у Львові. Підготовка майбутнього духовенства мала відбуватися в дусі просвіченого абсолютизму, прихильником якого був сам імператор.

У цьому ж дусі було підготовлено й видано Толеранційний акт, який зрівнював у правах різні конфесії та гарантував їм вільний розвиток. Священики зводилися в ранг державних чиновників і стали отримувати платню від держави, звільнившись від залежності від волі місцевого пана. Цей факт перетворив греко-католицьке духовенство на палких прихильників імператора-реформатора. Згодом Греко-Католицька Церква стане головною опорою у формуванні української модерної нації в Галичині.

Крім освітньої та духовної царини, йосифінізм передбачав зміни й у правничій ділянці. Ще Марія Терезія розмежувала судову та виконавчу влади. За правління її сина цю реформу поглиблено шляхом формування поліційної системи. З'явилася перша книга кодексу законів.

Реформи в соціально-економічній сфері витворили в селян монархії міф про доброго цісаря Йосифа, захисника їхніх інтересів. За часів Марії Терезії у 1751 р. було зроблено кадастр усіх земель монархії, після чого поміщики не могли більше самовільно змінювати межі своїх володінь. Але найрадикальніший крок назустріч селянам зробив усе-таки Йосиф ІІ. У 1781 р. він скасував особисту залежність селян. Вони отримали право одружуватися та навчатися ремесла без згоди на те місцевого поміщика. За цим указом селяни не мали права володіти землею, але дарована особиста свобода назавжди утвердила в їхній свідомості думку про «доброго цісаря».

Нова хвиля піднесення культу Габсбургів в галицькому середовищі припадає на революцію 1848 року. Під час якої українці виступають як лояльна до династії консервативна маса. Коли імператор Фердинанд І пішов на скасування панщини, він не дуже переймався долею селян, він просто боявся їх залучення до революційної боротьби. Галицькі селяни ж були переконані, що не революційні виступи змусили цісаря скасувати панщину, а він просто керувався доброю волею, коли «подарував» їм свободу. 17 квітня 1848 року Фердинанд І видав патент, за яким з 15 травня 1848 року скасовувалася панщина. Ця подія назавжди вкарбувалася в пам'ять галицьких українців. Майже кожна громада почувалася зобов'язаною встановити в себе хрест із написом: «В пам'ять даної свободи 3 (15) мая 1848 року».

Образ дбайливої цісарської родини перекочував і в народну творчість - у пісні та перекази. Ніде з такою любов'ю не згадували ім'я монарха, як у Галичині, а його портрети вішали поряд з образами на покуті. Позиціонування українців під час революції 1848 року (вони виступили на боці монархії як контрреволюційна сила, бо революційною були їх противники поляки) зробила їм славу «тирольців Сходу», тобто таких же вірних династії, як населення гірського Тиролю. За це молодий імператор дозволив сформувати український батальйон національної гвардії. Мати імператора Франца Йосифа ерцгерцогиня Софія особисто вигаптувала стрічку до прапора українського батальйону з написом «Вірність веде до перемоги - Софія ерцгерцогиня Австрійська».

Клич, кинутий під час святкування першої річниці збудувати «Народний дім», був реалізований найближчим часом. Монарх подарував українській громаді землю під будівлю, яка звільнилася на місці згорілої бібліотеки університету і сам брав участь у закладенні наріжного каменя у 1851 р. Тепер його слова: «Тут я між моїми русинами» видаються нам банальними, але зовсім інше звучання мали вони тоді.

Отже, конституція, парламент, виборче законодавство, міське та крайове самоврядування, а також релігійна толерантність - всі ці здобутки модерної епохи, хоча, можливо, і були відвойовані в боротьбі із габсбурзьким абсолютизмом, все ж становили невід'ємну частину державного механізму імперії Габсбургів. Габсбурзька «модель» багатонаціональної імперії може розглядатися навіть тепер як прообраз об'єднаної Європи. Основний територіальний склад якої сформувався не шляхом завоювання сусідніх територій, а через шлюби (свого роду референдуми). Та й в історії назавжди залишився вислів: «Нехай інші воюють, а ти, щаслива Австріє, одружуєшся».

Виникає закономірне запитання, а при чому тут селяни, свобода і Львів? Дуже часто доводиться читати літературу про мультикультурність та поліконфесійність Львова. Хтось це ставить за заслугу, а комусь не подобається така «неексклюзивність» його національного Львова. І одним, і другим хочеться звернути увагу на майже непомічений факт: Львів був містом, населеним в основному трьома народами - поляками, євреями і українцями, які жили в чіткій сепарації один від одного. Того, оспіваного багатьма дослідниками, культурного контакту майже не було. Десятиліттями тривав цей status quo. Взаємні шлюби були мізерними, та й радше в кожному окремому випадку йшлося про майбутню полонізацію родини. Але заслуга Габсбургів полягала в тому, що вони в законодавчий спосіб врегулювали цей міжнаціональний і міжконфесійний мир. Ніхто ні з ким особливо не дружив, але й не вбивав... Щойно розпалася імперія, як у Львові трапився перший погром, а про подальші події без суму говорити не доводиться.

Іще один аспект. Чи мають право українці Львова гордитися своїм габсбурзьким минулим? Думаю, що так. Різного штибу шовіністичні закиди про «порепаних селян», «народ покоївок» і «рустикальну навалу» є лише доказом меншовартості тих, хто ці кліше продукує. Українці відбулися як нація в Габсбурзькій монархії. Вони мали своїх професорів, парламентські партії і навіть імперських міністрів. Вони перейняли всі ліберальні цінності старої монархії і вступили в епоху революцій переконаними легітимістами, не допускаючи самої думки про насильницьку зміну влади. Але «критики» вперто не хочуть помічати велетенського поступу в розвитку австрійського українства як нації в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Намагаються «консервувати» якийсь окремий історичний проміжок, переносити його на сьогоднішній день і вказувати на неповноцінність соціальної структури, або неповність еліти, свідомо «забуваючи», що українці швидко модернізувалися і вже були присутніми у всіх сферах публічного життя, що рано чи пізно мало привести до їх державного самовизначення.

На останок. Аж хочеться закінчити гаслом «Любіть Габсбургів». Кожен по-своєму. Хтось за зразок ліберальної моделі імперії, хтось за надану можливість «вирости» у повноцінну націю, для людей з більш утилітарним мисленням - за чудові кам'яниці у Львові, які залишаються омріяним житлом для більшості львів'ян. За столицю у Відні, за академію мистецтв у Кракові, за можливість будь-коли залишити «осоружну» Галичину і вирушити у мандри на пошуки кращого світу. За свободу, закон і право...
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх