,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


НЕВІДОМИЙ МУЗЕЙ
  • 27 февраля 2011 |
  • 16:02 |
  • bayard |
  • Просмотров: 41639
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Унікальну колекцію давніх бандур і документів про долю кобзарства Криму і Кубані, протягом десятиліть притулену в бібліотеці Ялтинського педучилища, названого нині Кримським гуманітарним університетом, чиновники від культури не хотіли назвати музеєм довго і вперто. Цей статус безцінне для української культури значне зібрання раритетів нашої духовної спадщини, нарешті, отримало незадовго до свого нинішнього 45-річного ювілею, та й то – завдяки настійним наполяганням української громади півострова. Втім, і сьогодні багатий рідкісними експонатами музей залишається невідомим не лише жителям, а й гостям курортного півострова, бо не фігурує в жодному з туристичних путівників Ялти і Криму.

Він, виповнений реліквіями, яким заздрить навіть Київ, чомусь незнаний загалу навіть на двадцятому році утвердження нашої Незалежності, - таки є. Створив його, одночасно з кількома ансамблями бандуристів, педагог, музикант, історик, краєзнавець, артист, для якого кобзарювання стало долею — Олексій Федорович Нирко, 85-ліття якого виповнилося б у перші дні нового року.
Тут живий літопис південного кобзарства, небуденного явища культури козацької нації, яке не можуть заперечити навіть пріснопам’ятні й нинішні притлумлювачі історичної присутності українства у всі часи багатовікового буття сонячного півострова.

Десятки інструментів початку і середини минулого століття нелегко було збирати ще й тому, що майже кожен виконавець чи творець опальної у всі часи бандури закінчив своє життя на Соловках чи в Сибіру. Туди ж не раз обіцяли запроторити й збирача та реєстратора сьогоднішнього вельми значного історичного фактажу, пошуковця й увічнювача імен цілої когорти майстрів виготовлення і гри на старовинному козацькому інструменті, тоді ще юнака з незвичним для Ялти ім’ям - Олекса. Найчастіше - «добродії» з КДБ та запопадливі прискорювачі злиття націй «у єдіний совєтскій народ с только рускім язиком общенія», на яких рясний Крим і досі. Вони постійно ускладнювали життя й роботу педагога-україніста, котрий ще й організував та очолив ялтинську «Просвіту», цькували, тримали у «чорному списку» неблагонадійних громадян, у вічі й позаочі називали «нацианалістом, бандєровцем», – бо знали його хресну долю.

Козацька колиска. Голодомор. Війна. Консерваторія. Тюрма. Табори. Бандура...
Так жартома одним рядком Олексій Нирко відповів на моє перше прохання хоча б стисло розповісти про своє життя. Пізніше, запізнавши в мені земляка, звірився, що козацького роду, народився на Дніпропетровщині, в селі Нова Січ, яка стала притулком останнім запорожцям. Діди воювали в національних військах, дарували онуку твори Шевченка і Кащенка, збагачували душу переказами січовиків, народними піснями. Тут спізнав жахіття голодомору, втрати найрідніших людей.

Тоді вперше арештували батька, а в 1938 році вдруге позбавили волі, разом з братом інкримінували антирадянську роботу. Звинувачення були безпідставні, брати мужньо їх відхиляли, вперто не ставили підписів під протоколами допитів, але 5 років життя забрали в них Архангельські табори, а тоді ще два роки – війна.

Тож довелось Олексі рости сиротою при живому батькові, та ще й терпіти упослідження від тавра «сина врага народа», яким дошкуляли і вчителі, й учні. Знаходив відраду в сумлінному навчанні та музиці. На початку війни завдяки кмітливості втік з вагону від німецького рабства. Ховався від нових облав на старому вигоні до приходу Радянської армії, в яку хлопця мобілізували наприкінці війни. Потім була Харківщина, Східна Прусія, де молодший сержант Нирко не раз виривався з лабетів смерті, заприятелював з двома галичанами, батьки яких теж зазнали репресій за любов до України.

По війні захопився скрипкою. Закінчив Львівський культурно-освітній технікум, а Львівську державну консерваторію – не встиг, бо влітку 1950 року обдарованого студента арештували і засудили до 10 років таборів та п’яти років заслання «за націоналістічєскую антісовєтскую дєятельность». Покарання відбув на лісоповалах Уралу в КИЗИЛЛАГу Пермської області. Вижити, гартувати дух і волю вчорашньому першокурснику допомогли інтелігентні друзі – «політичні» в’язні та спогади про науку першого вчителя музики - січового стрільця Луки Карамельського, лекції Філарета Колесси, сина уславленого композитора Остапа Лисенка, концерти Соломії Крушельницької.

Після звільнення у 1956 році й реабілітації зміцніла віра у те, що найбільше користі принесе кобзарством. Та у омріяному Львові колишньому «зеку» місця не знайшлося. Друзі допомогли влаштуватися сільським вчителем співів на Херсонщині. Тут виплекав перших обдарованих учнів-кобзарів, а в Нікопольському педучилищі й першу капелу бандуристок, яка існує і досі. Врешті, щоб поправити втрачене в таборах ГУЛАГу й на фронтах здоров’я, оселився в Ялті, де на початку «хрущовської відлиги» створив при педучилищі свій «невідомий» музей, три народні капели бандуристок та п’ять ансамблів такого рівня, що виступав з ними у Білорусі, Греції, Туреччині, Франції, Польщі, Росії, Угорщині, Югославії.

Як віртуоз-бандурист, аранжувальник, керівник-диригент капел отримав чимало медалей, дипломів та інших відзнак. Бо скрізь доводив: українська пісня, бандура здатні зачарувати людей будь-яких національностей. До останнього дня відстоював гідність українців, котрих тут ще досі дехто полюбляє називати «прішлимі хахламі».

Справа честі й життя

Музей кобзарства стверджує: біля обох морів – Чорного й Азовського, на обидвох їх берегах – у всі часи завжди вистачало й українців, і козаків-бандуристів. Серед них особливо рельєфно виступають родові козацькі прізвища: Цимко, Шарко, Круча, Гусарь, Пилинський, Журчинський, Луковецький… То лише зібрані навздогін скалки втраченого для істориків пориву правдиво українських душ до надовго вкраденої власної правди й історії. Гортаючи музейні реліквії, зібрані тут в обсязі понад півтисячі рідкісних експонатів, пересвідчуєшся в тому, як же мало ми робимо, аби хоча б дещицю знати про них – народних майстрів-професіоналів, хранителів опоетизованої ними історії нашого народу, прозірливих сліпців-кобзарів.

Музей сповіді їхніх душ, змаг, прагнень і устремлінь понині постійно поповнюється новими експонатами. Його фундатор, збирач, охоронець, науковий працівник, пошуковець, екскурсовод, реставратор старовинних інструментів і водночас віртуоз гри на них – Олексій Нирко, сорок років щодня стираючи музейний пил з дорогоцінних реліквій, оповідав мені, що кожна з них варта окремого музею, а небуденна доля творця чи виконавця дум і пісень часів козацтва гідна роману чи бодай документальної повісті. Добір експонатів, документів та світлин розпочав Олексій Федорович в 1964 році. Основну кількість набутків музею складають кілька десятків бандур аматорського виготовлення кінця ХІХ-ХХ віків.

Серед особливо цінних - давні бандури відомих українських майстрів Олександра Корнієвського, Кузьми Німченка, Івана Скляра, Семена Турчинського, Володимира Тузиченка, Івана Герижвана, Василя Маковецького, Йосипа Сніжного, бандури кримських кобзарів Карпа Лудильника, Андрія Цимка, Марка Ковальського, Семена Хутірного, Федора Кобзаря, інструменти кубанських бандуристів Володимира Лазаренка, Михайла Теліги, Іллі Німченка, Івана Гавриша, Зота Діброви...

А також багаті архіви, матеріали про майстрів та виконавців-бандуристів досліджуваних регіонів Соборної України: понад півсотні рідкісних світлин з 1898 року з історії кобзарства, праці Нирка про бандуристів і майстрів Криму та Кубані, довгий час заборонені книги з історії кобзарства й України, бібліотека нотних видань, збірки українських дум і пісень, афіші виконавців-бандуристів, капел та ансамблів; програми концертів, фестивалів, фото створених Нирком та його учнями капел та ансамблів бандуристів, аудіокасети тощо. Тут же і окремі деталі бандур та інструменти, якими їх виготовляли, листування, книги, журнали з відомостями про майстрів та кобзарів, спогади сучасників тощо. Зараз невелика аудиторія, що стала музейною залою, є водночас і місцем репетицій юних бандуристок, консультацій, наукової роботи. Екскурсії для всіх бажаючих проводяться безкоштовно.

Ялтинський бандурист не мав часу журитися з того, що його «дитя душі» десятиріччями обминають увагою, праведно збирав до цього стільника пам’яті все нові реліквії. Надбав стільки, що почав навіть роздаровувати. Кілька вартісних кримських і кубанських бандур опинилися в Києві. Три старовинні бандури передав Ялтинському музею Лесі Українки, куди часом приходив «виспіватися-висповідатися» разом зі своїм учнем, знаним у Криму кобзарем Остапом Кіндратчуком, або з цілою капелою бандуристок.

Разом з кубанцями, котрі ще пам’ятають свій родовід, вони підняли кобзарське мистецтво до рівня міжнародних фестивалів. Вони в Ялті стали щорічними вже давно, та про це рокотання бандур «останніх січовиків» рясно пише чомусь лише канадійська преса. У цих змагах віртуозів, які проходять під назвою «Дзвени, бандуро!», традиційно перші місця і зараз посідає капела імені Степана Руданського, якою опікувався кобзар Олексій Нирко. Щороку майстернішим ставав й ансамбль бандуристок «Пролісок». Під художнім керівництвом Неоніли Нирко, йому, першому в Україні серед дитячих, ще 30 років тому присвоїли звання народного.

За свого мають назавжди ялтинського характерника і бандуристи екзильної капели кобзарів Північної Америки й Канади, котрі приїздили у Крим відзначати свою 75-річну історію хранителів українського мелосу. Назвали вони його енциклопедистом, пересвідчившись, що пан Олекса, як ніхто, знає шлях попередників нинішніх вітчизняних і закордонних кобзарів: кого, коли, де заарештували, куди заслали, де шукати могили… Поіменно вписав він у досі рукописну антологію бандуристів долі всіх знаних і гнаних з грона славних, їх репертуар, стиль гри, «планиду виконавця й інструменту», кожен з яких для нього був одухотворено живий.

Слідами останніх запорожців

- У часи бездержавності постійно розтирали на порох сумлінних дослідників кобзарства, - бідкався Олексій Нирко, називаючи десятки імен добре відомих йому, досі незнаних нами, подвижників українського козацького духу. Найбільше обурювало його те, що повсякчас зустрічав писання про те, що ніби у запорізького козацтва «після поцілунку пантофлі Катерини II випарувалась українська суть».

Це дуже імпонувало тим, хто намагався довести, що Кубань «дабравольно забила» своє перворідне запорізьке коріння, відмовилася від козацьких пісень, бандури, рідних традицій і звичаїв. У часи недавньої суцільної русифікації ця ідея насаджувалася особливо старанно. Дуже переймався Олексій Федорович трагічною долею козацьких станиць, про знелюднення яких зібрав значний матеріал серед істориків і вцілілих очевидців трагедії. Зокрема, про повністю виселену понад 18-тисячну українську станицю Медведовську. Полтавську - де до радянських репресій жило близько 15 тисяч нащадків переселених Катериною II на Кубань запорожців. Вони не дозволяли топтати рідну культуру, всі були освіченими людьми, повставали проти закриття першого Всеросійського українського педагогічного технікуму, який працював у Полтавській.

До речі, очолював його зачинатель руху «Вільна Україна» Микола Міхновський, тож сюди линули всі патріотичні сили Кубані. Станицю оголосили «контрреволюціонной», українізацію скасували репресіями, після двох приїздів організатора голодоморів, українофоба Лазаря Кагановича, й «генеральних чисток» та депортації ешелонами в Казахстан - Полтавська обезлюділа ще до появи сумнозвісної вбивчої грудневої кремлівської постанови 1932 року «О хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и в Западной области». Добила упосліджених людей ще одна постанова Кремля щодо України й Кубані від 22 січня 1933 року – заборона виїздити конаючим від голоду за продовольством в інші регіони.

А в ще теплі козацькі хати заселили «сознательних колхозніков» з Ленінградської та Московської областей, Білорусі й Уралу. Стерли навіть назву: Полтавська стала «Красноармейской». Ще одну повністю знелюднену понад 20-тисячну українську станицю Уманську переназвали на «Лєнінградскую». Не менш трагічна доля ще більше десятка (!) кубанських українських станиць. Тоді, згідно з Всесоюзним переписом населення 1939 року, Кубань поменшала на 1 мільйон 237 тисяч 151 українця. «І це не геноцид мого народу?», - журився Нирко над матеріалами, зібраними упродовж багатьох років «походів на колись вільнолюбну українську Кубань».

Із численних статей Олексія Федоровича, в яких він, - вічний подорожній станицями нащадків запорожців, наводить реальні факти буття ще не притлумленої тут, попри жорсткі заборони і криваві репресії, українськості, гордого й вольного козацького духу, вдома не опублікував жодної. Інакше й не могло бути, адже автор насмілювався заперечувати офіційну імперську тезу про нівелювання-злиття націй у «новую общность – рускоговорящій совєтскій народ». Лише у Нью-Йорку в журналі «Бандура» видруковано його працю «Кобзарство Кубані». Це при тому, що оцінюючи його титанічну працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Федоренко відзначив: «усі разом взяті сучасники - історики Кубані не спромоглися виконати такого обсягу робіт кобзарської тематики, який звершив Нирко».

Нагородою за свою дослідницьку працю вважав вісточки з Кубані, в яких дописувачі висували умови: “Відносно національності прошу подавати і наголошувати, що національність Батька і нас всіх є українська, ми є кубанські українці козацького роду!”
Кримські бандуристи, перші з котрих виходили з турецьких і кримських невольників, для Нирка – тема окрема. Є у нього свідчення й інших авторитетних дослідників про те, як невольницькі плачі безпосередньо складалися на ринках Кафи, що грали бандуристи не тільки на базарах Криму й Туреччини, а й у палацах султанів і владарів Європи. Персоналій тих музик час не вберіг, окрім Карпа Кобзаря-Лудильника, спогади про якого записав від годинникаря, у часи війни начальника ялтинського партизанського загону Василя Мусійовича Кулініча. Слідів арештованого діда, як і його бандури, не стало вже перед війною.

Більше фактів про ялтинського бандуриста Андрія Цимка. Є в музеї і його інструмент кінця ХIХ століття. Серед найцікавіших і кобза «шаленого Шауера» - він, син фіна й німкені, так захопився українським мелосом, що став бандуристом, педагогом, актором українських труп. Бандури Степана Гарша, кубанців Михайла Теліги і Федора Діброви - зачинателів капели кобзарів у Києві часів Гетьманату. Найновіша тут бандура майстра Семена Турчинського зі станиці Азовська, який трагічно загинув у віці 94 роки. Казав цей кремезний дідусь: «Хто на моїх бандурах дітей грати вчитиме, тому навіть доплачувати готов…». Нині на його дзвінких інструментах грають кобзарі кубанської станиці Сіверської. Милозвучне диво народного мистецтва – й одна з перших хроматичних бандур майстра Григорія Гусаря зі станиці Канівської, виготовлена разом з керівником капели бандуристів – кубанцем Степаном Жарком, замордованим у 20-ті роки за відродження українства у цьому краї, разом з сотнями інших народних талантів – будителів духу нашої сторозтерзаної нації.

…Бандуристи, як і їхні пісні, поза часом. Але ж коли дочекаємося гідного оформлення безцінного скарбу ялтинського музею кобзарства Криму і Кубані та видання книги про ці реліквії козацького духу нашого народу і водночас невтомний, сподвижницький шлях їх збирача Олекси Нирка, для котрого кобзарювання теж стало долею. Невже нагодою для цього не стануть навіть два нинішні ювілеї – 85-річчя фундатора коштовної колекції і 45-ліття унікального музейного зібрання – справи його життя? Чи «неуважні» до українських дат кримського календаря місцеві функціонери від культури знову «забудуть» вшанувати ці дати, так само, як перед цим замовчали поважні 150-літні ювілеї ще двох знаних у світі кримських українців – великого садівника Левка Платоновича Симиренка і видатного художника-баталіста Миколи Семеновича Самокиша? Чи вірус безпам’ятства до кращих представників української нації провінціали підхопили від нинішніх владників у Києві?
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх