,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Сотник Дмитро Іванович Паліїв
  • 7 февраля 2011 |
  • 16:02 |
  • bayard |
  • Просмотров: 73187
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
0
Дмитро Іванович Паліїв (1896-1944), визначний український політичний і військовий діяч та журналіст, один з організаторів листопадового перевороту в Галичині, діяч УВО, пізніше легальних галицьких партій, з 1933 очолював легальну націоналістичну організацію — Фронт національної єдности. Паліїв — талановитий обсерватор, пристрасний діяч, швидко діяв, інколи надто великого значення надавав деяким фактам і подіям. Ми познайомилися вкінці 1935 року підчас виставки моїх карт України в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Паліїв брав участь у дискусії після моєї доповіді і запросив мене відвідати редакцію органу Фронту національної єдности — "Українські вісті".

Тоді ж я познайомився й з іншими діячами Фронту. Ближче ми познайомилися щойно, в кінці вересня 1939 р. в Кракові, де опинився Дмитро Іванович після окупації Галичини білошовиками. Виїзджаючи до Кракова, Паліїв припинив діяльність Фронту національної єдности, вважаючи, що в умовах німецької окупації на території Генеральної Губернії не можна вести незалежну українську політику. Незабаром він довідався, що в Кракові перебуває проф. Ганс Кох, колишній сотник УГА, згодом директор Інституту Східньої Європи, а тоді старшина німецької армії, приділений у штабі до групи розвідки " Абвер" як референт українських справ у армії. Дмитро Іванович відновив своє старе знайомство з проф. Кохом (ще з часів УГА), а той з свого боку допоміг Дмитрові Івановичеві влаштуватися, бо й взагалі допомагав українським утікачам і українському населенню в Генеральній Губернії. Але Паліїв відшукав у Кракові й мене. Як спостережливий обсерватор і політик, він бачив чималі мої можливості в новій німецькій дійсності: досить відомого ученого (також і в Німеччині), непоганого організатора науки, непартійного, місцевого.

Дмитро Іванович познайомив мене з проф. Кохом. Обидва ми (проф. Кох і я) уподобали один одного. На пропозицію проф. Коха я виготовив карти і статистику українського населення в Генеральній Губерні, він таки подбав про можливості моєї подорожі на Лемківщину і влаштував розмови з німецькою адміністрацією в справі українського шкільництва.

Але Дмитро знайшов й інших німців, які цікавилися українськими справами: д-ра Гайнріха Курца, референта українських культурних справ при Абвері і Д-ра Франца Арльта, який з кінця 1939 року став референтом справ населення в уряді генералгубернатора і цим самим контролював і діяльність українських громадських організацій.

Та Дмитро не міг постійно жити у Кракові, бо треба було знайти постійне приміщення і працю для себе і своєї родини, яка незабаром мала при їхати з Сянока. І тут нове відкриття: Дмитро вважав, що одним з осередків українського життя в Генеральній Губернії може стати курорт Криниця. Завдяки підтримці проф. Коха Дмитро дістав цілковиту підтримку військової комендатури в Криниці і працю в управі курорту. За деякий час після перебрання владою більшости єврейських і колишніх польських пансіонів та підприємств Дмитро почав завідувати пансіонами та кількома економічними підприємствами, і це стало базою для нього і його родини (до Криниці приїхала дружина з дочкою і сестра Кекилія, або Цьопа) та для його політичних приятелів, діячів Фронту національної едности. На початку листопада ми побачилися з Дмитром у Криниці, куди я приїхав для організації українського шкільництва і відбув збори нашого громадянства з Західн&ої Лемківщини. Тоді було чимало часу на розмови з Дмитром, і я від нього багато навчився. Невдовзі ми зустрілися знову в Кракові. Дмитра як політика надив центр, яким була не Криниця, а Краків.

Тим часом проф. Кох виїхав з Кракова (він став членом німецької репатріяційної Комісії у Львові), а в "Кохштепле" урядували підполковник Бізанц, що став покищо неофіційним референтом українських справ у Генеральній Губернії, і полковник Роман Сушко та проф. Теодор Оберлендер, який був уповноважненим німецької армії при українській військовій групі, що у вересні увійшла до Галичини разом з німецькою армією. Полковник Сушко і Дмитро Паліїв знали один про одного з діялоности в УВО, але згодом розійшлися. Сушко був діячем ОУН, Паліїв — Фронту національної єдности. Тоді зустрілися в Кракові розмовляли але симпатій один до одного не мали. Полковник Сушко, який мав до мене довір'я, говорив: "Вибачайте, пане професоре, дуже вибачайте, але цей Паліїв — це..."

Вони розходилися в поглядах на організацію українського громадського життя в Генеральній Губернії, бо Сушко стояв за його централізацією у формі Українського національного об'єднання (УНО), яке було б фактично під контролем ОУН, але з невтральною особою (мною) на чолі ("прибудівка ОУН"), Дмитро відстоював концентрацію українських сил, але не під проводом ОУН. У цьому питанні ми розходилися, бо я вважав, що вплив ОУН на УНО (згодом на УЦК) є природний з уваги на реальне формування сил. Ця різниця поглядів (вони загострилися в середині 1940 року) не вплинула на наші дружні взаємини, які зміцнилися моїми відвідинами Криниці, приязню наших дочок тощо. На превеликий жаль, вони не могли виявитися в конкретній праці на громадському ґрунті, яку я очолював як провідник Українського Центрального Комітету.

З наших зустрічей пам'ятаю краківську восени 1940 року, на яку Дмитро запросив кільканадцять осіб. Читав тоді доповідь Микола Шлемкевич про відносини в Галичині під радянською окупацією.

Приятелі Дмитра і він сам зміцнювали українське життя на Криниччині, яке гуртувалося в Криницькому допомоговому комітеті, що його очолював довгий час сотник О. Навроцький. За передостанніх місяців німецько-радянської війни гурт цей очолював Дмитро і мав добрі успіхи у виясненні німцям, які перебували на курорті в Криниці ( серед них і високі службовці з Райху, також військові), українських проблем. Під керівництвом Миколи Шлемкевича вони опрацювали і помножили на циклостилі низку інформацій про Україну й російську політику. У передвоєнній атмосфері українська проблема була цікава. Треба ще додати, що при остаточній ліквідації фронту національної єдности його членам Паліїв рекомендував включитися в працю Українського Центрального Комітету. У висліді чого ряд провідних постів в Українському Центральному Комітеті посіли діячі Фронту; всі персональні справи я обговорював з Дмитром Івановичем, і таким чином він мав вплив на політику Українського Центрального Комітету. Головними діячами Фронту національної єдности в Унраїнському Центральному Комітеті були: М. Кушнір і С. Волинець (відділ культурної праці), М. Шлемкевич ( редактор Українського видавництва), недовгий час Ю. Крохмалюк (суспільна опіка). Щойно на весні 1942 року в порозумінні з К. Панківським я прохав Дмитра очолити Комітет допомоги голодуючим, що на той час, може, й було найголовнішою акцією Українського Центрального Комітету. Дмитро погодився і приїхав до Львова.

Ми опрацювали програму дії, зокрема переселення дітей з голодних повітів до "ситих", відбули ширшу нараду громадських установ і представників окремих округ. Акцією енергійно керував Дмитро Іванович. Але політична поліція (СД) повідомила д-ра К. Панківського, що вона не погоджується на переїзд Палієва з Криниці до Львова. І Дмитро мусів повернутися до Криниці. Таким чином він був до деякої міри конфіновий у Криниці і позбавлений можливости не те що політичної, але й суто громадської діяльности. Поліція не дозволяла на будь-яку працю провідних націоналістів, хоч і не членів ОУН. Вона вважала, що акція націоналістів взагалі небезпечна для Німеччини. Така сама доля спіткала і католицького націоналіста Василя Глібовицького. Мабуть, для націонал-соціалістів були небезпечні з ідеологічного погляду всі інші вияви націоналізму, крім
їхнього.

Хоч Дмитро був змушений перебувати постійно в Криниці, однак він час від часу міг відвідати і Львів (Краків його тоді не цікавив). Він став ентузіястом мого проекту, щоб важливіші з політичного погляду проблеми, які треба було вирішувати провідникові Українсокого Центрального Комітету, обговорювати насамперед у малому неофіціяльному гурті. Такий гурт ми й створили, він діяв і після відходу Дмитра у вічність, і навіть після війни. До його складу входили діячі Фронту: Д. Паліїв, М. Шлемкевич (його можна б назвати ідеологом гурту). С. Волинець, католицький націоналіст В. Глібовицький і споріденений з ним М. Добрянський, а також близьні до націоналізму: А. Фіґоль і О. Тарнавський. Однак, певні деякі важливі проблеми я брав насамперед або повнотою на власні плечі, зокрема творення дивізії.

З екзилю в криницькому безділлі, яке так гнобило Дмитра, врятувало його створення дивізії "Галичина". Від перших моїх розмов з губернатором Вехтером у справі дивізії Дмитро був втаємничений в усі справи. Ми були обидва згідні, що дивізія може бути початком українських збройних сил, що тільки в дивізії можна здобути відповідний військовий вишкіл, що бажане мати контакт (але не мені) з українським збройним підпіллям (УПА). Лише з Дмитром я міг відкрито говорити про можливість такої ситуації, що дивізії треба зірвати зв'язок з німцями і перейти на бік західніх алянтів. Чи така ситуація створиться і як її змайструвати, це мавби вирішувати Дмитро, бо він з самого початку ухвалив, що вступить добровільно до дивізії, хоч йому було вже 47 років і фізично він не був цілком здоровий. У дивізії був Дмитро, так би мовити, моїм неофіційним представником. Дмитро був ентузіястом дивізії, на мою думку, надто великим, він дещо однобічно ототожнював долю України з дивізією. Його ентузіязм виявився також у його статтях до преси, цей ентузіязм бачили німецькі старшини дивізії та її командир генерал Фрайтаґ, і це улегшило Дмитрові війському кар'єру.

А ось одна цікава подробиця з часів творення дивізії. У липні 1943 року я мав промовляти від імени Українського Центрального Комітету до першої групи добровольців зі Львова, що виїздили на вишкіл. За день перед тим поліція безпеки повідомила д-ра К. Паньківського, що на бажання правління Генеральної Губернії в Кракові не я маю промовляти, а д-р Панківський. Його заходи в цій справі не допомогли. Коли про це довідався Дмитро, він висловив думку, що я на знак протесту, повинен відмовитися від посади провідника Українського Центрального Комітету і зголоситися добровольцем до дивізії. Я був іншої думки: не німці мене обрали на керівне становище і не на їхні руки я маю відмовитися. А далі: може, така відмова була б приємна для деяких німецьких органів.

Всі важливі проблеми дивізії, які доводилося мені вирішувати, я обговорював з Дмитром. Спільно (звичайно, і з К. Панківським) ми також підшукали членів Військової управи, до якої входили з діячів Фронту: С. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк.

Дмитро відбув армійський вишкіл і, повторюю, робив швидку кар'єру. Ми бачилися рідко, між іншим, раз у середині лютого 1944 року на похороні віце-губернатора Отто Бауера, якого убив більшовицький аґент. Довші розмови я вів з Дмитром (це було наше останнє побачення) у травні 1944, коли я відвідав дивізію у вишкільному таборі в Нойгаммері на Шлезьку і був гостем генерала Фрайтаґа. Дмитро був уже сотником і старшиною штабу (начальником персонального старшинського вишколу) і ад’ютантом генерала Фрайтаґа. На цьому посту він мав чималі впливи і ще більші можливості — в критичний час німецьких збройних сил.

Але не судилося. В липні 1944 радянське військо розбило дивізію під Бродами, і під час відступу загинув Дмитро Іванович. Намагання довідатися від дивізійників, в яких умовах загинув Дмитро, не дали результатів. Дехто його бачив під час відступу. А дехто припускав, що він загинув з німецької руки, бо забагато знав, а може, і планував.

Постать Дмитра Івановича Палієва є світлою для колишніх членів дивізії і Братства дивізійників. А я вдячно його згадую по багатьох роках.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх