,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
  • 7 февраля 2011 |
  • 16:02 |
  • bayard |
  • Просмотров: 324239
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.

У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.

Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.

Підсилюють такі твердження побутуючі у Львові анекдоти про "перших совітів", котрі в унітазах мили руки, а дружини комісарів в пеньюарах ходили до Опери.

Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління.

Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:

встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;

проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;

придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);

цілеспрямована політика національної асиміляції;

обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;

депортації місцевого населення окупованих територій;

притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Відзнака 36-го піхотного полка за участь у "руській" (тобто польсько-українській) війні 1918-1919 рр.


Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами.

1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
З інструкції Комендатури державної поліції про порядок проведення затримання. 1922 рік. Помітили - руки вгору! - по черзі до обшуку...


Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.

Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.

Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін "Малопольска Всходня" і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму "українець" ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські".

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: "Пласт" заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство "Січ" - в 1924 р., діяльність "Сокола" - обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми "Просвіти" під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства "Рідна школа".

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
А ось як це виглядало на практиці. Пацифікація українців, 1934 рік. Фото з сайту польських пошуковців. В коментарях пишуть, що серед людей у формі є і поліція, і військові


У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об'єднанням [УНДО - українська легальна партія, єдина парламентська, її депутати представляли інтереси українців у Сеймі] - т.зв. політики "нормалізації".

Про декого з УНДО, хто сприяв примиренню поляків та українців у міжвоєнний період, читайте тут

Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.

Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та "ступінь небезпеки", що вони становлять для польської влади.

Наприклад, ось що писали про українця, який працював на львівській пошті в липні 1931 р.: "Костишин - русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави - автор]. Необхідно його вислати на пенсію".

Подібний нагляд відбувався навіть за членами вищезгаданої УНДО.

У штаті державної поліції було введено посаду „конфідента" - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.

Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).

Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український "релігійно-маніфестаційний похід", який пройшов 23 травня 1923 р.

У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Уривок зі спецдонесення конфідента Скварецького про проведення "релігійно-маніфестаційного походу" в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 23 травня 1923 року


Агент констатує поділ української інтелігенції на дві частини.

Перша з них "схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави", натомість друга частина, значно активніша, діє в напрямку "створення незалежної України". Учасниками останньої групи є переважно молода українська інтелігенція, яку очолюють священики.

А вже в 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

У структурі державної поліції було створено спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), завданням котрих було придушення виступів проти польської влади.

Другий відділ, т.зв. „двуйка" був контррозвідувальним, котрий спрямовував свою діяльності проти Комуністичної Партії Західної України („п'ята колона" СРСР). IV відділ Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policiji Państwowej) - переважно спрямовував слідчу діяльність проти Організації Українських Націоналістів, яка мала на меті створення незалежної української держави.

Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у радянському (особлива частина КК УРСР - "контрреволюційні злочини" із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін "антидержавний".

При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Весною 1931 р. арештованого крайового провідника ОУН Степана Охрімовича піддано слідству з застосуванням тортур. Внаслідок чого С. Охрімович помер від побоїв.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Юліан Головінський (1894-1930) - крайовий комендант Української Військової організації та командир "Летючої бригади" УВО (1924-1926), крайовий провідник ОУН (1930). Фото 1920-х рр.


Але були й безпрецедентні випадки: в 1930 р. заарештованого Юліана Головінського [на фото вищe], крайового провідника ОУН, поліціянти вивезли зі Львова до Бібрки та без суду та слідства розстріляли, прикутого до дерева. Офіційна версія: убитий при спробі втечі.

Щоб захистити українців, 22 березня 1932 р. Юрій Березинський убив у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців, котрий відзначався брутальним поводженням на допитах та не гребував побиттям молодих дівчат, які поширювали оунівські листівки.

Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. - готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній "пацифікації" (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.

З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали "наглими судами" (швидкими судами).

"Наглі суди" проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі - протягом 48).

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року


Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено.

Загалом польська система судочинства була активно залучена до політичних репресій у регіоні: "наглі суди" розглядали справи проти політичних противників польської влади. Іншиий вид цивільних судів - окружні - розглядали справи "злочинів" наступного характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.

Для ізоляції та перевиховання "небезпечних українців" з ОУН в 1934 р. було створено концтабір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).

Одним із найперших його в'язнів був Дмитро Грицай - майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в'язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.

Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув'язнення відправили в 1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар'ян Жураківський у Львівському повітовому суді. 1932 рік.


Цікаво, що колишні бойовики Польської Соціалістичної партії, соратники маршала Пілсулського по революційній боротьбі, надішлють тодішньому президенту Польщі Мосціцькому телеграму з проханням "помилувати в ім'я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу".

Помилують тільки Жураківського - йому дадуть 15 років. Біласа і Данилишина повісять 23 грудня 1932 року, і вони стараннями пропагандистів ОУН стануть іконами для української молоді Галичини

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.

Про українську і не тільки мову у Львівському університеті читайте тут

З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту - гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім'ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках
Оголошення про заборону проводити громадянські заходи з нагоди річниці битви козаків і поляків під Берестечком. Мінімальне покарання - 500 злотих штрафу або 2 тижні арешту, "якщо вчинок не підлягатиме більш суровому покаранню". 1935 р. З музею Берестецької битви в с.Пляшевій на Рівненщині


Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції "Вісла" таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні.

Польські політики інструментом "консолідації держави" обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну. Війну, яка розпочалася під час Другої світової і протривала на кілька років довше...

На щастя, це вже в минулому.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх