,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Україна між "тут" і "там": село і нелюди
  • 25 июля 2010 |
  • 08:07 |
  • Batman |
  • Просмотров: 14602
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Україна між "тут" і "там": село і нелюди

Українське село традиційно вважалося, та, власне, і зараз дуже багатьма теоретикам вважається колискою української нації. І для таких тверджень є серйозне підґрунтя.

Настільки серйозне, що на початку ХХ століття Володимир (Зеєв) Жаботинський із відвертою заздрістю писав: "Український народ зберіг недоторканим те, що є головним, непереможним опертям національної душі: село. Народові, чиє коріння міцно й густо вп'ялося на величезному терені в суцільну рідну землю, нема чого боятися за свою племінну душу, хоч би що виробляли по містах з бідолашними паростями його культури, з його мовою та його поетами".

Тож рано чи пізно ця народна стихія мала створити те, що поєднало, злило б в єдине ціле українську національну душу і раціональний первень українства, ту не надто численну, але дуже активну міську й маєткову інтелігенцію, яка творила високу модерну культуру, не цураючись і просвітницької праці: потужний український середній клас і не менш потужний та не менш національно свідомий клас найманих робітників.

Сказати, що ця перспектива була фантазійно-утопічною - значить, сказати відверту неправду. Тим більше, що розвиток подій на Галичині, частково на Волині, Закарпатті та Буковині підтвердив реальність того, про що писав Жаботинський.

А щодо Наддніпрянщини, то чи не найвищу оцінку селянству цієї частини України дав знаний британський журналіст Ланселот Лоутон 1935 року: "Дев'яносто відсотків українського населення складають селяни; саме їм (тобто їхньому потужному опору комуністичним експериментам - С.Г.) Західна Європа зобов'язана своїм порятунком від більшовизму".

І це правда, підтвердження якої можна знайти (знехотя, крізь зуби) у текстах більшовицьких вождів.

З українського села у минулі часи виходили ті, хто йшов у культурницький та політичний хрестовий похід - відвойовувати захоплені та асимільовані чужими імперіями міста. Село до певного часу трималося за своє українство - і не лише в УРСР, а й за її межами.

Знаний російський культуролог Григорій Померанц писав: "1953 року я почав працювати вчителем у станиці Шкуринській (колишнього кубанського козачого війська), і от з'ясувалося, що деякі школярі 8-го класу не розмовляють по-російськи. Мені відповідали за підручником напам'ять. Кубанці - нащадки запорожців, їхня рідна мова - українська, але за сім років можна було чогось навчитися...".

Що ж з'ясувалося? Мовний режим тримали самі діти: "За кожне російське слово на перерві - у зуби. По-російськи тільки на уроці, вчителю. Заборона знімалася з 8-го класу. Учні старших класів - відрізана скибка, вони збиралися в місто, вчиться, і їм треба розмовляти на мові міста.

Дійсно, до 10-го класу мої козачата вже пристойно розмовляли. Вся ця автономістська мовна політика стійко протрималася з 1933-го (коли була скасована українізація) до 1953-го і протривала при мені, тобто до 1956-го. Далі не знаю".

А що маємо зараз? Навіть на карпатській полонині, підгортаючи сіно, файна гуцульська дівка слухає попсові пісеньки тією мовою, яка у сучасному світі чомусь зветься "російською", хоча має небагато спільного з мовою та культурою Достоєвського, Чехова й Буніна, підспівуючи тим пісням.

А буковинські села ще не так давно розривалися від повторюваних у динаміках слів "офіцєри-россіянє", а потім - від "єдінства славян", зараз - ще від казна-чого.

Про села ж Центральної України і говорити не випадає. Часом аж просто дивно, яким робом за роки незалежності, особливо за останнє десятиліття, тут збереглося ще щось питомо українське.

Чи втримує сільська молодь незіпсутою національну душу - ту саму, яка сто років тому викликала заздрість у Жаботинського?

Ясна річ, що не втримує і не може втримати з об'єктивних причин. І не тільки молодь, а й старші покоління.

Як зауважила Оксана Забужко, "абсолютна більшість українських радянських письменників - вихідці з села, у вірності якому вони десятиліттями невтомно клялися, сидячи на державних дачах.

А в цей самий час завершувалася грандіозна цивілізаційна катастрофа, розпочата 1933-го: смерть українського села як соціально-культурного феномена, коли, по чверть століттю сталінського колгоспного рабства, селяни отримали паспорти, і все, що було на селі живого й дужого, рвонуло звідти навтьоки - до міста, утворивши новий суспільний прошарок - міського маргінала.

Українська селянська цивілізація, якою вона існувала впродовж століть, - щезла, як Троя".

А замість селянина, землероба-універсала, постав зовсім інший масовий тип - колгоспник, який повинен був виконувати "директиви партії та уряду".

За часів Жаботинського український селянин був переконаним приватником. Лише з 1906 по 1910 роки четверта частина господарств, що входили до земельних громад, вийшла з них. Було утворено (до тих, що вже існували) 440 тисяч хуторів; на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною.

Відтак напередодні Лютневої революції 1917 року в руках українських селян було вже 65% усієї орної землі. А ще ж був і козацький стан (нащадки реєстрового козацтва, які ніколи не були кріпаками), майже всі - міцні господарі, "середняки" та "куркулі", ще були і дрібні шляхтичі-землевласники.

Якщо десь і була на українських землях звичка до общинного володіння землею, то тільки там, де вона насаджувалася штучно "згори", російською імперською владою. А поміщицьке землеволодіння фактично зійшло на пси без усяких ленінських декретів, залишилися тільки так звані "культурні господарства" і, звичайно, зернові латифундії Півдня.

Водночас добра половина українських селян-приватників охоче брала участь у різноманітних формах кооперації. Український кооперативний рух був започаткований ще "громадівцями", тобто від самого початку він мав національний характер, його розгромила влада у середині 1870-тих, з початком ХХ століття він відродився.

Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько 50-ти їхніх союзів. Споживчі кооперативні товариства обслуговували 9 мільйонів осіб.

1917 рік був відзначений значним організаційним зміцненням української кооперації. Знані кооперативні діячі брали безпосередню участь у створенні Центральної Ради, обіймали ключові посади в Генеральному Секретаріаті та багатьох місцевих адміністраціях.

Кооперація була середовищем для поповнення національно управлінських кадрів. Саме кооперація згодом взяла на себе постачання армії УНР всім необхідним - амуніцією, зброєю, продовольством. Найавторитетніші кооператори впродовж 1919-21 років обіймали ключові посади в уряді УНР.

Українська кооперація вижила за громадянської війни і розвинулася за умов НЕПу, більшовики змушені були змиритися з її існуванням; наприкінці 1920-тих різними формами кооперації було охоплено більше 3 мільйонів з 5,1 мільйону селянських дворів Радянської України.

Це, на відміну від колгоспного ладу, була добровільна кооперація як форма самоорганізації вільного селянства за умов бодай і контрольованої згори, але ринкової економіки.

І тут в Радянській Україні за командою з Кремля почався "великий перелом", який вилився у колективізацію, розкуркулення й Голодомор...

В яку антропологічну катастрофу це вилилося для українського села, хай краще розкаже Оксана Забужко, у мене навряд чи стане адекватних слів:

"Колись, i не так-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші, на потвердження чому вистачить висвітлити на екрані - якщо в аудиторії знайдеться екран i проектор - бодай кілька кадрів - тогочасні, до прожовті вибляклі знімки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах.

... В центрі батько й мати з по-школярськи складеними на колінах руками, регуляції народжуваності, звісно, жодної, i над ними височіє цілий ліс постатей - хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-під нахмарених брів, старанно, "на мокро" зачесані чуприни, волячі шиї розпирають тісно защіпнуті комірці празникових сорочок.

Молодший, що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потім гинули під Крутами, під Бродами i де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта.

...Дівчата ж здебільшого в народних строях: брязкуча, навіть на око, провислість ковтків, коралів, розкиданих по плечах кіс i лент, мохнато-рясно вишивані полики, бахмата нефоремність спідниць i керсеток не укриває пишноти здорових тіл, готових родити...

Я, проте, спеціально прошу звернути увагу на обличчя, леді й джентльмени, - це прекрасні, вимовні обличчя, над якими попрацював - і Божий різець, i роки трудного життя...

Що з ними всіма потім сталося? Вимерли в тридцять третьому? Згинули в таборах, в слідчих тюрмах НКВД, чи просто надірвалися на колгоспних роботах?

Йолки-палки, ми ж були вродливим народом, леді й джентльмени, відкритозорим, дужим i рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом, аж нарешті таки видерли, i ми розлетілись, розтрусились по всіх широтах обстрапаним пір'ям із розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане...

В рабстві народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тільки перестала нити, як негода, як щомісячний біль пустого лона, - виживання скоро підміняє собою життя, обертається виродженням...".

Сьогодні вистачає охочих розповідати нісенітниці про селян, стверджувати, що селянин, мовляв, не прогнозує своє життя далі, ніж на рік, задіяний у вічний колообіг природи і не має справи ні з чим іншим, крім як із ґрунтом і гноєм.

Немає нічого більш далекого від істини, ніж такі твердження. Вже з часу запровадження трипільної системи землероб прогнозував своє життя щонайменше на три роки наперед.

А садівництво, тим більше культурне, яким воно ставало в Україні на початку ХХ століття? Це планування на 10-15 років. Але ж вільний селянин за ринкової економіки жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент...

А на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб'єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її.

На Галичині й Буковині раніше, на Великій Україні пізніше, але селяни стали виборцями, серед них з'явилися політичні активісти. І, нарешті, не забуваймо - у селах масово (за сприяння кооперативів) з'являлися осередки "Просвіти" та інших українських культурницьких організацій. На Наддніпрянщині під зміненими назвами ця просвітянська мережа проіснувала до 1933 року.

А далі "Просвіту" з її читальнями та гуртками замінили політвідділи МТС - мій знайомий-історик, сам родом з Донбасу, цілком серйозно доводив, що це і були вогнища культури. Звичайно, культури. Але вже зовсім іншої.

За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник - це людина-функція. Звичайно, вдома та на присадибній ділянці він мав змогу вийти за межі цієї функціональності.

Та чи не тому влада постійно (аж до "боротьби з нетрудовими доходами" часів Горбачова) намагалася перешкодити такому виходу, обмежуючи розміри ділянок й обкладаючи їх усе новими податками?

Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника - це втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя.

Колгоспний колективізм знівелював "м'яз самостійності" (Мамардашвілі) наших селян. Для них гуртове - це чортове, тоді як дореволюційний та пореволюційний селянин думав та діяв інакше, для нього громадськість була продовженням та органічним доповненням приватності.

До більш високого рівня усвідомленої громадянськості це, на жаль, у масі своїй на Наддніпрянщині не встигло сягнути, відтак маленька Галичина 1918-19 років дала більшу регулярну армію, ніж Правобережжя й Лівобережжя, разом узяті.

Натомість місцеві отамани мали безліч боєздатних, але локальних армійок. Така ситуація не в останню чергу і дала змогу більшовикам установити контроль над Україною, хоча опір селянських армій зірвав їм "визволення" Європи.

Колгоспники ж, як засвідчив досвід Другої світової війни, не могли, навіть якщо хотіли, самі створити боєздатні партизанські загони: або парашутисти НКВД, або офіцери-оточенці, або партпрацівники - ось хто створював їх.

Воно й не дивно: колективізація, Голодомор, терор 1937-38 років мали на меті сформували колгоспника як масовий соціальний тип "ідеального виконавця" (Бательгейм), готового діяти за будь-якими приписами "партії та уряду".

Результатом стала як масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70, до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше - він і не хоче її.

Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів, станом на початок 1980-тих давали 90% товарної продукції, а 90% - лише 10% продукції. Але реально ті, хто працював знехотя, мав преференції: їм списували борги перед державою, давали кращу техніку, "зміцнювали" кадрами фахівців.

А ті, хто працював добре, ті керівники, у чиїх колгоспах люди не втрачали селянське єство, нерідко потрапляв "під роздачу": "Віктора Білоконя, Івана Худенка та сотні і сотні єретиків-неслухів саджали за завдання шкоди колгоспній економіці, за знущання з ладу і його труднощів, за дешевий популізм і підрив державної дисципліни" (Черниченко).

Традиційним гаслом українського селянства було - "Земля і воля!" Але в 1990-тих це гасло виявилося недієвим. Бо ж колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність, - крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, - не потрібна, а воля тим більше: йому потрібна зарплата.

І чи варто дивуватися, що в Україні відсутня справжня Селянська партія?

Звичайно, певна частина колгоспного люду зберегла сільську душу. Але з покоління в покоління таких стає все менше. Це - невблаганна реальність.

Але село, уже наче й постколгоспне, залишається "чинником Х" українського буття. І хоча ви навряд чи зустрінете у Центральній Україні молодшу за 60 років селянку, яка вживає слово "слоїк", і хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства - все більше, село не вмерло.

А як йому вижити, подолати антропологічну катастрофу і стати собою - це вже інші питання.

Сергій Грабовський, для УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/23/5240196/



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх