,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Україна між "тут" і "там": феномен Донбасу
0
Україна між "тут" і "там": феномен Донбасу

Донбас. Це слово, яке ще чверть століття тому сприймалося здебільшого як скорочення від назви "Донецький вугільний басейн", як позначення одного з індустріальних регіонів УРСР, сьогодні набуло відчутно іншого змісту. І не просто політичного, а, сказати б, радше етнополітичного та етнокультурного.

А ще слово "Донбас" викликає у більшості людей емоційну реакцію: одні вважають, що краще його взагалі б не було, другі думають, що його заповзята праця годує всю Україну, треті прагнуть поширити традиції та спосіб життя Донбасу на всю державу, четверті пропонуватимуть рецепти українізації цього регіону, п'яті й шості висловлять ще щось...

При цьому не існує навіть однозначного визначення, а що ж він собою являє, цей Донбас. У цьому легко переконатися, звернувшись до відповідної статті в україномовній Вікіпедії.

"Донецький вугільний басейн - промисловий регіон, що включає Донецьку область без Приазов'я та північ Дніпропетровської і південь Луганської областей України та захід Ростовської області Росії.

В етнокультурному плані Донбас займає землі від Слобожанщини до Приазов'я, від Запорожжя до території донських козаків, тепер Росії. Тісне переплетення інтересів і економічних ресурсів Донецької та Луганської області зумовили неформальне об'єднання їх в загальний регіон Донбас.

Донбас - основна паливно-енергетична база центрального і південного районів України (Дніпропетровська, Донецька, Луганська області) і Російської Федерації (Ростовська область)".

Отож: Донбас і великий вугільний басейн, і промисловий район, що виник на основі видобутку та використання цього вугілля, і певний регіон, який охоплює не тільки території України, а й "заїздить" у Росію, і, нарешті, це дві області - Донецька і Луганська.

Проте за всього розмаїття визначень Донбасу та ставлення до нього з боку українських громадян неважко знайти спільні риси у всьому цьому. Отже: Донбас це важливий і великий регіон України, в якому проживає близько 1/6 населення держави і виробляється понад 1/4 промислової продукції.

Донбас має істотну специфіку, яка відрізняє його від більшої частини, а то й від усієї іншої країни.

Яку ж саме? Не претендуючи на вичерпність описання та аналізу, дозволю собі висунути певні гіпотези, спираючись при цьому не тільки на власні спостереження, а й на тексти обізнаних авторів, частина яких безпосередньо пов'язана з Донбасом, частина ж вивчала регіон в силу своїх наукових чи журналістських інтересів.

"...Перетнувши близький російський кордон, мешканці Донбасу бачать те саме, що й удома. Такого помітного контрасту в побутовій культурі обабіч кордону, як, скажімо, між Сумською областю України та Курською областю Росії, там немає.

Центри переважної більшості донбаських міст - "сталінки", "хрущовки", "брежнєвки", що були типовими для всього СРСР від Таллінна до Душанбе. Нічого старішого, особливого, не схожого ані на що інше, там немає...

Де-не-де вцілілі рештки "собачівок" та "нахалівок" - шахтарського житла першої третини ХХ століття - є однаковими що в українській Макіївці, що в російських Шахтах.

Багато мешканців регіону просто не здогадуються, що різниця між українцями та росіянами полягає далеко не лише в назві та мові. Для мешканців Донеччини та Луганщини вона не є самоочевидною.

Хоч би як там не було, а цілком щира впевненість донбасівців у тому, що два народи є "братами-близнюками" є наслідком не лише радянської та сучасної пропаганди, а й власних спостережень. Тим більше, що історично так склалося: заселяли Донбас вихідці з усіх усюд, причому вихідці здебільшого не обтяжені ані надмірною освітою та кваліфікацією, ані надмірним культурним рівнем" - пише публіцист Борис Бахтєєв.

Отже, фіксуємо: Донбас - у своїй шахтарсько-промисловій складовій - це край переселенців, вихідців якщо й не звідусіль, то принаймні з європейської частини спершу Російської імперії, потім - СРСР.

І хоча етнічні українці серед тих переселенців становили арифметичну більшість, вони не стали там в силу низки причин впливовою культурницькою силою (хоча дисидентський рух в Україні неможливо уявити без Івана Дзюби, Івана і Надії Світличних, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Василя Стуса...).

У регіоні сформувалася й була законсервована (не в останню чергу внаслідок панування застарілих технологій) людська спільнота ранньоіндустріальної доби, проте з істотною відмінністю від європейських взірців.

І знову цитата зі згаданої вище статті Бориса Бахтєєва: "Радянська пропаганда змальовувала шахтарську та іншу тяжку фізичну працю як найзвитяжнішу та найпочеснішу. Шахтарі не лише мали зарплатню, про яку й мріяти не могла більшість радянських громадян, а ще й користувалися офіційною пошаною, були героями телеекранів та газет.

При тому шахтарська праця була й залишається здебільшого низькокваліфікованою, такою, що вимагає фізичної сили та витривалості, але не спеціальних знань та вмінь... Життєвий успіх у свідомості донбасівців не є похідним ані від кваліфікації та освіти, ані від особистісних якостей.

До цієї картини, до речі, цілком вписуються донбаські скоробагатьки та "скоромільярдери": їм посміхнувся успіх, вони натрапили на золоту жилу та змогли її утримати - тож хвала їм і шана".

З висновками пов'язаного з Донеччиною публіциста перегукуються слова вихідця з цього регіону академіка Івана Дзюби: "...За славою "Всесоюзної кочегарки" забувалися хижацьке спустошення "підземних комор" донецької землі, перетворення її в геологічну рану, затруєння атмосфери, жорстока експлуатація робочого люду, дореволюційні "собачовки", цілеспрямоване придушення української культури.

Говоримо про інше - про те, як складався образ Донбасу - зразкового радянського краю з богатирським людом, якому "все задачи по плечу" і який гордо крокує по життю з високо піднесеною головою "гегемона", - образ, по-фарисейському експлуатований політиками минулого і, як не дивно, оживлюваний сьогодні".

Сьогоднішній Донбас є більшою мірою, ніж будь-який інший регіон України, витвором совєтської політичної практики. Саме совєтської, а не радянської, оскільки в останній містився бодай якийсь, умовно кажучи, на рівні Петра Шелеста, на рівні комуністичного автономізму, фермент українськості.

Наслідком цього стала масова денаціоналізація краю.

До притаманних усім ранньоіндустріальним спільнотам настанов на вельми специфічний тип інтернаціоналізму ("пролетарі не мають Вітчизни" - ця теза Маркса була до певної міри справедливою для Європи середини ХІХ століття і стала вщент фальшивою вже на початку ХХ, зокрема, після здобуття загального виборчого права) додався чинник потужної компартійної пропаганди.

Один із результатів цього описує львівський історик професор Ярослав Грицак.: "Я часто буваю в Донецьку, і коли мені мої друзі там розповідають, що це багатонаціональне місто, я тільки у відповідь можу повести плечима - бо я практично не чую в Донецьку іншої мови, крім російської. Це мононаціональне, мономовне місто.

Це не те, що я бачу й чую в Нью-Йорку або Відні, дійсно багатонаціональних містах - де українська частина міста межує з італійською, а обидві - з китайською тощо. Там увесь час чуєш різні мови, а на англійську або німецьку мову переходять тоді, коли хочуть зрозуміти один одного.

Де в Донецьку можна почути грецьку, німецьку, зрештою, де можна почути українську мову? Усі ці мови загнані в крихітне гетто сімейного й дружнього спілкування".

Утім, чи й справді та мова є російською? Пам'ятаю президентські вибори 1999 року, телемости, які вів знаний тоді московський журналіст Сергій Доренко, і його роз'яснення спантеличеному мешканцеві Донецька про місцеву мову: "Язык, который вы по недоразумению считаете русским...".

Але так чи інакше, йдеться про мономову, публічне спілкування якою є обов'язковим - навіть у Севастополі українська мова на вулиці не викликає у місцевих і десятої частини такої специфічної реакції, як у Донецьку.

Чому так склалося? Ось яке пояснення пропонує Борис Бахтєєв: "Офіційна пропаганда змальовувала Донбас як найпередовіший регіон, такий собі "робітничий рай", "оплот радянської індустрії" і ледь не взірець для наслідування, а мешканців регіону - як "передовий загін" робітничого класу, науково-технічної інтелігенції і всього, чого тільки можна.

Такий підхід спонукав донбасівців не лише протиставляти свій регіон іншим, а й ставитися до інших з майже не прихованою зневагою. "Скрізь усе мусить бути так, як у Донбасі", - це переконання виникло зовсім не в останні роки і навіть не в останні десятиліття.

Донбасівців довго й наполегливо привчали до того, щоб вони усвідомлювали себе ледве не носіями істини, недоступної для інших.

Маленький епізод. Поїзд, що прямує з Донбасу до Києва. Плацкартний вагон. П'ята година ранку. Донбаська сім'я прокидається й починає голосно розмовляти. На всі зауваження - одна й та сама відповідь: "Робочий люд о такій годині мусить уже не спати!".

Цей епізод сам по собі нічого не означав би, якби не був типовим... Просто всі мають бути однаковими, індивідуальність - не в пошані, носії істини краще за будь-кого знають, як має бути...

Протиставлення "передового індустріального Донбасу" "патріархальній сільській Україні" призводить до того, що всі спроби українізації донбасівці сприймають не лише як підкорення регіону Україною, а й як перемогу старого ("доісторичного") над новим ("радянським"), відсталого над передовим.

Зворотний процес - "донбасизація" України - виглядає в очах мешканців Донбасу явищем позитивним і корисним для самих українців, бо, за їхнім переконанням, нестиме "тубільцям" світ прогресу та ту саму недоступну їм істину".

А ось що пише Іван Дзюба стосовно "особливого донбаського характеру" та інших популярних в регіоні чеснот: "Бертольд Брехт у "Ділах Юлія Цезаря" зауважив: ніколи на берегах Тибру не звучало стільки радісних пісень, як у дні найбільшого рабства.

Певно, це загальноісторична закономірність. Знаменитий слоган: "Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано", - народився саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах. Ставили на коліна і в наш час".

Хто ставив і ставить? Про це писав донецький економіст Євген Ситник: "Весь Донецьк завішаний білбордами з портретами Паші Ангеліної і Стаханова: "Парасковія Ангеліна - гордість Донбасу!", "Олексій Стаханов - пролетарський характер!".

Портрети добре призабутих героїв комуністичної епохи, які досить дивно виглядають на тлі численних салонів продажу дорогих автомобілів, казино й інших атрибутів "буржуазного" життя. Що хоче сказати цим влада нам, жителям епохи невиплачених зарплат і підриву будь-якої мотивації до чесної праці? Яке послання влада нам адресує?

Як на мене, зміст послання такий: "Ви працюйте на нас так само, як колись працювали Стаханов і Ангеліна, - безплатно. А ми заохочуватимемо вас морально".

Моральне заохочення включає накачування відчуття гордості за "свій край" і заохочення видовищами... В арсеналі вистав - яскраві феєрверки та вражаючі футбольні битви... Потужна індустрія, передові технології (місцями) та старі ідоли (скрізь) - таким є сучасний Донбас"

Отож маємо неосовєтську у своїй масі спільноту, члени якої (як горішні, так і низові) прагнуть (одні щиро, інші ні) "ощасливити" всю державу, відвівши "годинникові стрілки" українського націотворення років так на 100 або щонайменше на 50 назад.

Крапка? Приїхали?

Ні. Бо ж не все так просто, вважає проникливий Іван Дзюба: "...Не є вигадкою, а реальністю був і залишається той донецький патріотизм, у чомусь щирий, у чомусь облудний, у чомусь і трагікомічний, а швидше, може, та розпливиста донецька ідентичність, в основі яких - відчуття (хай і перебільшене) унікальної ролі Донбасу в життєзабезпеченні країни (колись - СРСР, тепер - Україна), але також і особливий дух "неслухняності", незгідливості, нонконформізму, непокори, що не раз завдавав клопоту різним владам...

Йдеться не про політично артикульовану свободу, а про той складний комплекс природних людських інстинктів, що сформувався в мало контрольованому адміністраціями степу, під впливом козацької вольниці, в середовищі переселенських мас, за умов неймовірно тяжкої праці, жорстокої експлуатації та неминучого стихійного спротиву владі.

Ця своєрідна донецька осібність з елементом анархічної непокірливості й інстинктивного волелюбства як компенсації відсутнього громадянського суспільства укладалася історично і в різних формах нагадує про себе і почасти в нові часи.

Вона може мати і стимулюючий, і деструктивний характер стосовно всього суспільства, особливо за нинішніх політичних ігор місцевих напівкримінальних "еліт"...

А тепер - питання питань: у що врешті виллється ця осібність і якими іграми нас порадують ці тепер уже всеукраїнські "еліти"?

Сергій Грабовський, для УП



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх