,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Битва скорпіонів
Деякі експерти називають справжньою датою початку розвалу СРСР 25 грудня 1979 – день, коли радянські війська увійшли до Афганістану. Кожна імперія існує доти, доки розширюється. Коли афганські моджахеди зупинили радянську експансію до Індійського океану, імперія перестала рости. Через десять років війни СРСР вивів свої війська, а ще через два роки й сам припинив своє існування. Якщо бути послідовним у цій теорії, за розпадом СРСР почався розпад її спадкоємця – Росії. Вона ледве не втратила Кавказ, можливо, через якийсь час втратить Далекий Схід. І тому всі спроби Путіна відродити щось подібне до СРСР або посилити вплив Москви на теренах колишнього Союзу можна розглядати як відчайдушну спробу зберегти Російську імперію в тій чи іншій формі.

В цьому є своя логіка і вона стосується не лише геополітики, а й бізнесу. Багато хто вважає, що одного прекрасного дня, скажімо, для бізнес-імперії Рината Ахметова вже не буде можливості до зростання, і тоді почнеться зворотній процес. Зайвим говорити, що він може початися достроково в разі «білорусизації» України та її міжнародної ізоляції. Можливо, звідси таке велике бажання у Ахметова та багатьох інших олігархів отримати доступ до європейських та світових ринків. Звідси заздрість президента «Шахтаря», коли свого часу Сергій Тарута, завдяки близьким стосункам з Віктором Ющенком, отримав можливість придбати у Польщі металургійний комбінат. Останні роки діяльності Рината Леонідовича були спрямовані не лише на примноження капіталів, а й на створення такого ж «білого й пухнастого» іміджу, як і в господаря «ІСД». Зусилля були не марними, і тепер уже заздрять самому Ахметову.

Роки правління трьох попередніх українських президентів ознаменувалися перманентною боротьбою між олігархами за контроль над провідними галузями української економіки, найбільш важливими стратегічними об’єктами та за сфери впливу. Всі президенти намагалися використати цю боротьбу на свою користь, в тій чи іншій мірі, використовуючи єльцинську модель «стримування й противаг». Навіть явні преференції Кучми щодо свого зятя – Віктора Пінчука – скоріше виняток, який не випадав із загальної картини. З приходом Януковича напрацьована роками схема зламалася.

Раніше олігархічні війни відбувалися в межах певних правил та домовленостей. Запекла боротьба Рината Ахметова та Ігоря Коломойського за контроль над «Дніпроенерго» не переросла у бійню, хоча до бійок доходило. Більше того, тепер обидва спільно володіють деякими гірничо-збагачувальними комбінатами. У Коломойського був конфлікт з Віктором Пінчуком щодо Нікопольського феросплавного заводу. Тепер вони – бізнес-партнери. Цю майже ідилічну картину не псувала навіть явно «неспортивна» поведінка російського бізнесмена Костянтина Григоришина, який пересварився з усіма ключовими фігурами українського великого бізнесу, й зусиллями якого на наших теренах укорінилося рейдерство. Попри надмірне нахабство та безліч ворогів, Григоришин фізично ніяк не постраждав, бізнес у нього ніхто не забирав.

Звичайно, цивілізованість конфліктів зовсім не означала милість до слабких. Той же Сергій Тарута володів металургійними комбінатами, але не мав доступу до сировини. Варто було Ахметову, Коломойському та Новинському домовитися між собою щодо припинення поставок коксу, руди та вугілля, як в «ІСД» почалися серйозні проблеми. Приблизно за такою ж схемою Ринат Ахметов отримав контроль над маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча. Тепер команда «Іллічівець» стала фарм-клубом «Шахтаря», а Володимир Бойко, який будував на своєму заводі соціалізм, доживає свій вік, спостерігаючи за грою «гірників» в ложі разом з Ринатом Леонідовичем.

З приходом Януковича напрацьовані роками правила гри зламалися. Вірніше, вони почали ламатися ще тоді, коли до виборів було ще далеко. Процес перерозподілу власності нібито завершився, усі олігархи зайняли свої ніші. Вони сподівалися, що новий президент залежатиме від них? Аж ось якось непомітно в Україні з’явилася нова сила, яку тепер прийнято називати «сім’єю». Її поява має певні історичні аналогії, коли в кінці XIX століття на карті світу з’явився новий імперіалістичний хижак – об’єднана Німеччина. Нове агресивне утворення вимагало зростання, а тут виявляється, що світ уже поділений. Англія, Франція, Іспанія, Португалія мали свої величезні заморські території. Навіть маленькі Нідерланди та Бельгія володіли колоніями. З цією «несправедливістю» треба було боротися. Чим це все закінчилося, відомо всім.

Почалося і у нас. Для старту взялися за протилежний політичний табір. Бізнесмени, які підтримували Юлію Тимошенко почали страждати ще задовго до того, як почався перший тур голосування. Вони були поставлені перед вибором – або підтримувати Юлію Володимирівну, або втратити все, навіть життя, — зовсім не представниками державних каральних органів, а звичайними бандитами, хоча про це воліють зараз не розповсюджуватися. Уже після легалізації Януковича на посаді президента, «легалізувалися» й методи тиску. Тих, хто досі підтримує опозицію, уже дотискають за допомогою міліції та податкової адміністрації.

Що стосується олігархів, то вони, начебто, не давали приводів для репресій, одностайно та заздалегідь підтримавши бажання Віктора Федоровича стати президентом. Найбільш вірогідною причиною такої одностайності можна назвати підписані Тимошенко газові угоди з Росією, які боляче вдарили по собівартості металургійної та хімічної промисловості. Юля повинна була бути покарана, й не лише політично. Та багато хто з олігархів навіть не здогадувався, до яких наслідків призведе бажання помсти. Як нова влада не принижувалася перед Москвою, але знижок на газові ціни так і не отримала. Натомість, олігархи уже мають з цією владою певні проблеми. Виходить, даремно старалися?

Необхідність зростання та взяття всього під свій контроль іноді грає з новою владною командою злі жарти. Вони спочатку роблять серйозні кроки, а потім думають над наслідками. Свого часу Ігор Коломойський витратив немало зусиль, щоб витіснити ненадійних татарських партнерів в особі «Татнафти» із спільного підприємства «Укртатнафта». Не встиг він взяти СП під свій контроль, як Микола Азаров зробив підприємство предметом торгу з росіянами. Мовляв, ми віддамо «Укртатнафту» під контроль татарських «інвесторів», а ви нам – знижку на газ. Тим самим Микола Янович показав себе людиною дуже наївною та недалекою. По-перше, росіянам такі пропозиції просто нецікаві. По-друге, він почав розпоряджатися чужим майном. Яке належить не просто бізнесменові, якого колеги по-дружньому кличуть «Бєня», а президенту Європейської єврейської ради Ігорю Валерійовичу Коломойському. Навряд чи пан Азаров хотів такого масштабного конфлікту…

Подібним же проколом влада відзначилася, коли захотіла зробити із Кучми наглядне підтвердження нібито принциповості й незаангажованості ГПУ, якій все одно кого саджати – чи то колишню прем’єрку, чи то колишнього президента. Примітивна й ризикована схема була сприйнята як спроба наїхати на зятя Кучми, відібрати частину активів або примусити відплатитися. Але за плечима Віктора Пінчука стоїть потужне американське єврейське лоббі, яке до того підтримувало Віктора Януковича. Тепер – невідомо.

Коротше кажучи, наші круті донецькі хлопці ще явно не дозріли, щоб боротися з «громадянами всесвіту». Їм було запропоновано «потренуватися на кішках». Одразу після оголошення вироку Тимошенко один з речників Партії Регіонів Олександр Єфремов з радістю оголосив, що віднині у його політичної сили немає конкурентів і тепер, якщо й буде боротьба, то виключно внутрішньопартійна. Все-таки наївна прямолінійність цього політика іноді примушує нас порадіти. Боротьба дійсно почалася! Але ще до того «шуганули» найближчих соратників та інших, хто щойно примкнув. Кого посадили (Волга), у кого просто забрали бізнес.

Ходять чутки, що до багатьох бізнесменів приходять люди, які від імені відомого донецького стоматолога Олександра Вікторовича Януковича просять поділитися активами. У ці чутки вірити не хочеться. Але ж чому бізнесмени середньої руки стали масово залишати Україну? Чому польський чоловік секретаря Київради, який нібито володів «Епіцентром», терміново повернувся на свою батьківщину? І чи правда, що відомий київський бізнесмен, власник «Фуршету» Олександр Баленко теж утік? Але більше всього вражає нещодавнє відверте зізнання відомого діяча Партії регіонів, голови ФПУ Василя Хари, який заявив, що вже двадцять депутатів ПР стали жертвами «наїздів» з боку «сім’ї». Отже, від апетитів «сім’ї» не рятує ні посада, ні партійна приналежність, ані лояльність?

Янукович – унікальний діяч. Він зламав негласне правило української політики – не переслідувати попередників та конкурентів. Прецедент тепер точно спрацює проти нього і тепер він своє крісло просто так не віддасть. До його приходу до влади в українській політиці та бізнесі був доволі великий прошарок, який у потрібний момент переходив на бік переможця. Багатьох це дратувало, але традиція залишалася незмінною, поки Віктор Федорович не зробив підтримку влади безсенсовою. В якийсь момент критична маса ображених перестане боятися й тікати за кордон, може організувати серйозний спротив. Невже віра у власні сили та вседозволеність перемогли здоровий глузд? Чи не було чого перемагати?

З такими апетитами сім’ї та темпами експропріації «кішки» закінчаться скоро, й тоді доведеться знову взятися за «тигрів». Серед них є один, що не належить до «громадян всесвіту» і в нього немає другої батьківщини. За даними телеканалу «ТіВіАй», новим начальником донецької міліції начебто призначена людина «сім’ї». При цьому було зроблене припущення, що контроль над міліцією потрібен представнику «сім’ї» для того, щоб прибрати до своїх рук місцевий бізнес. Поки що він знаходиться під контролем відомого мецената й президента ФК «Шахтар», який, нібито, має намір захищати своїх до кінця. Подейкують, що сторони готуються до активного конфлікту. Чи не ця обставина є однією з причин чуток про те, що останнім часом стосунки між Віктором Федоровичем та Ринатом Леонідовичем стали дуже прохолодними? І, навіть, про недавню спробу замаху на Ахметова?

Можливо, цього разу конфлікту вдасться уникнути. Але наявність нової сили, яка ламає старі, перевірені часом схеми, грає без правил, рано чи пізно, закінчиться справжньою війною. В цій ситуації заручниками майбутніх конфліктів стануть прості громадяни. Ті самі громадяни, які дали можливість завоювати країну не якійсь великій, добре озброєній армії більш потужних держав, а звичайній кримінальній банді.

Іван Гнаткевич


My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх