,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Донбаська ідентичність: аналіз кількох концепцій
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 25315
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Останніми роками в Україні з новою силою постали питання розколу українського суспільства, “двополюсності”, ширше – територіальної цілісноті держави. Безумовно, каталізатором даного процесу стала президетська кампанія 2004-2005 років, зокрема сумновісний з’їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку. Результати президентських виборів 2004 року (52% у В.Ющенка та 48% у В.Януковича) та 2010 (49% у В.Януковича та 46,5% у Ю.Тимошенко), чітке територіальне розмежування карти прихильників обох кандидатів лише підтвердили гостроту пробеми.

Політизація соціально-культурних та ідейно-політичних відмінностей у різних частинах країни в цей час змусила замислитися над темою національної та регіональної ідентичності та чинниками, що впливають на їх формування. Як влучно зазначено, “в Україні в період виборчих кампаній 2004 і 2006 років спостерігалась безпрецендентна мобілізація виборців Донбасу на основі актуалізації регіональної ідентичності. Визначну роль в цьому процесі відігравали “не стільки інтереси, скільки символи та ідентичності“.

В квітні 2005 року наявність розколу суспільства на дві ворогуючі частини за результатами опитування соціологічною службою Центру Разумкова визнали фактично половина громадян (47,4%). Результати позачергових парламентських виборів 2007 року та президентських 2010 року нічого кардинально не змінили. Схожу ситуацію поділу країни можна було простежити і на президентських виборах 1994 року між Л.Кравчуком та Л.Кучмою. Як зазначає президент Київського міжнародного інституту соціології В.Хмелько, “за результатами досліджень в 1994 році, зв’язок між лінгво-етнічною структурою виборців та їх електоральними уподобаннями виявився дуже сильним”.

Отже, постає питання, які чинники формування такої потужної регіональної ідентичності і яким чином така ідентичність співвідноситься із українською національною ідентичністю? Чи достатньо буде таких яскравих маркерів як російськомовність, належність до конфесії московського патріархату та деяких інших для усвідомлення жителів Донбасу складовою російської нації? Чи, навпаки, територіальна належність та історична близькість до України – для зарахування до української нації. Чи, може, існує якась субнаціональна спільнота донбаських людей, яка в перспективі може перетворитися на націю? Це все при ситуації, коли за останнім переписом населення 2001 року питома вага росіян Донбасу складає близько 38-39%, також близько 70% населення вважає рідною мовою російську. Али чи є такі показники обов’язковою умовою для донеччан не мати української ідентичності?

Концепції Е.Вілсона та С.Гантінґтона


Я хотів би зупинитися на аналізі концепцій (які стосуються предмету мого дослідження) таких західних авторів як Е.Вільсон та С.Гантінґтон. Перший є автором кількох статей про український націоналізм, а також книги “Український націоналізм” (1999 року), другий – автор славнозвісної концепції про зіткнення цивілізацій. На мою думку, обоє досить спрощено підходять до розуміння регіональних ідентичностей в Україні. Проблема особливостей Донбасу лежить не лише в площині україно-російських і/чи цивілізаційних відносин, а в цілому комплексі історично витвореного різноманіття цього регіону.

Складна і трагічна історія цього регіону вибудувала своєрідну ієрархію потужних ідентичностей, в якій регіональна займає одне з чільних місць. Це свідчить на користь підходу японського історика Гіроакі Куромії, який вважає, що “жодна з концепцій політичного мислення – ні “клас”, ні “нація” – не підходили й не підходять до реалій політики в Донбасі". З іншого боку, сучасні дослідження українського історика Я.Грицака виявиляють динаміку й зсуви донецької ідентичності протягом років незалежності, і це свідчить, що переоцінка “уявлювань цієї спільноти” у термінах Б.Андерсона триває.

Один із класиків дослідження націоналізму Е.Сміт стверджує: “Місцева та регіональна ідентичність не менш поширена, особливо в доновітні періоди. Локальності та регіональності, здається, властива та сила гуртування, якої здебільшого бракує диференціації за родом. Але зовнішні ознаки часто оманливі. Регіони легко фрагментуються на місцевості, а місцевості можуть легко розкладатись на певні поселення. Вкрай рідко можна спостерігати могутній і згуртований регіональний рух, як, приміром, у Вандеї під час Французької революції, проте в цьому випадку єдність, певне, зумовлюється ідеологією не менше, ніж належністю до регіону. В більшості інших випадків “регіоналізм” нездатний забезпечити мобілізацію свого населення з його окремими наріканнями та осібними проблемами. Крім того, регіони дуже важко визначити географією. Часом у них декілька центрів, а кордони розмиті”.

Дійсно, а чи ми можемо зараз говорити про гомогенність Донбасу як єдиної регіональної одиниці? Адже варто зауважити, що можуть розглядатися окремо донецька та луганська, маріупольська (приазовська) чи ідентичність Східного Донбасу (Шахти, Таганрог тощо), який знаходиться в складі Росії. Тому питання про монолітність такої здавалося б потужної регіональної ідентичності залишається відкритим.

З іншого боку, було б цікаво зрозуміти, які фактори можуть впливати на формування ідентичності в Донбасі? Пан Вілсон серед іншого розглядає проблему міфологізації історії. Зокрема, його стаття була спробою на прикладі різних інтерпретацій минулого Донбасу показати, що міфологізація історії може бути ефективним фактором консолідації етносоціальних груп. Розгянувши дану статтю, в мене з’явилося більше питань, ніж відповідей. Я, звісно, не такий радикальний критик наукового доробку цього дослідника як Микола Рябчук, який про роботу цього автора “Український націоналізм” (1999 рік) напиcав: “деконструюючи націоналістичні міфи, Ендрю Вілсон непомітно витворює міфи нові, професійно загорнуті в ліберальну фразеологію та поважний академічний об'єктивізм. Подеколи спостереження й висновки англійського вченого надто вже вподібнюються до вузькопартійних, тенденційно-пропагандистських концепцій певного середовища російськомовних консерваторів в Україні, котрі радше через непорозуміння, ніж з об'єктивної сутності називають себе «лібералами»”.

І справді, Вілсон вибудовує дещо спрощену концепцію “донбаської ідентичності”, розглядаючи її лише з позицій україно-російського протистояння, в тому числі в історичному контексті. Проблематика націоналізму, якої торкається автор, а тим паче головні чинники, що впливають на колективні орієнтації суспільств постколоніального простору, які територіально знаходяться не просто на державному прикордонні, а на геополітичному, - не лежать на поверхні. Я переконаний, що генеровані елітами міфологеми історії, в багатьох суспільствах відіграють ключову роль солідарності, однак для Донбасу вони, як на мене, не є визначальними. І тоді логічно з’являється питання: які ж тоді чинники впливають на регіональну ідентичність регіону? Чи справді використання русофільских поглядів на історію в політичному дискурсі спровокувало загострення відцентрових тенденцій у 2004 році, перетворивши Донбас на своєрідну українську Вандею і створивши, cловами автора, “ідеологічну базу для руху за регіональну автономію чи сепаратизм”?

Хоч я і стверджую, що Донбас і Україна лежать поблизу геополітичного прикордоння, однак спрощувати і дане розуміння також не можна. С.Гантінґтон, скажімо, вважає, що лінія розлому між цивілізаціями в Європі лежить у площині релігії і проходить по лінії "католицький (напевно маючи на увазі греко-католицький) Захід" та "православний Схід України". Однак тут же додає, що жорстокий конфлікт між Україною та Росією є малоймовірним внаслідок близькості слов’янських народів, спільної історії тощо. Таке тлумачення поділу України є спрощеним, адже навіть обрядово православ’я та греко-католицтво (чи українське католицтво) мало відрізняються, і це не є головним чинником приналежності різних частин України до різних цивілізацій.

В той же час, на думку Вілсона, досить рідко міфи минувшини відображають справжню історичну пам'ять народу. Але вони мають обов’язково “резонувати” з даністю, мають бути пов’язані з відповідним досвідом. І найкраще для обґрунтування свого виключного права на певні території є факт першості освоєння території. І саме з цього починаються розбіжності в інтерпретаціях історії, як у палестинців та євреїв чи аборигенів Австралії та білих колоністів. Далі пан Вілсон розглядає дві парадигми донецького минулого. Відповідно до перешої, землі в басейні Дону ще починаючи від Київської Русі були в складі українських етнічних територій. Потім вони входили до складу Великого Князівства Литовського та були ''під юрисдикцією'' Гетьманщини та Запорозької Січі.

Ще в 1751 році французький мандрівник де Боксет на своїй карті показав, що Мала Татарія (регіон сучасної Донеччини) входили до земель Війська Зопорозького. Навіть після форсованої колонізації Малоросії з Балкан та Греції, в Катеринославській губернії було 71,5 % українців. Масоване ж переселення росіян та русифікація південно-східних територій розпочалася з індустріалізації в Російській імперії у 1860-х. Найбільшого розмаху вона досягла у післявоєнний період, зокрема після прийняття 1959 року закону, що дозволяв батькам вільно вибирати, яку мову вивчати їхнім дітям у школі. Відповідно, кількість населення, що вважають рідною мовою російську, зросла.

Відповідно до іншої концепції, Донбас як частина Дикого Поля ніколи не був у складі Київської Русі, оскільки ці землі були буфером між слов'янською і татарською цивілізацією. Крім того, за часів Литовького Князвіства вихід до Чорного моря у держави був лише між Дніпром та Дністром, і землі сучасних Донецької та Луганської областей ніколи не були в його складі. А відповідно до концепцій російських істориків ХІХ ст. Карамзіна та Соловйова, всі приазовські землі, включно з басейнами Сіверського Донця, Міуса та Кальміуса, були частиною територій донських козаків. Населення цих земель виступало за Н.Махна, більшовиків та 'білих', однак національно-визвольний рух 1917-21 рр. ніколи не підтримувався на донецьких землях, які споконвіку були місцем унікального мультикультурного поєднання. Також, як зазначає автор, прихильники русофільських позицій вважають, що Донбас став тим 'каменем спотикання', через який українізація 20-х років завершилася, а повоєнна русифікація відновила статус-кво у краї.

Насамкінець, Ендрю Вілсон робить висновок, що ці дві концепції протирічать фактично у всьому. Українська модель історії Донбасу задумувалася як об'єднавчий чиннник, як перепона потеційнго відокремлення південно-східних територій. Однак після здобуття незалежності регіональна еліта створила власну модель історії для протистояння з націоналістичними істориками Києва та Заходу України. І ці погляди можуть стати базисом для надання особливого статусу цим територіям або ж сепаратистських рухів.

Альтернативні концепції


В чому можна погодитися з думкою автора? Думаю, Ендрю Вільсон частково правий щодо ставлення до історичного минулого. Як свідчать дані одного з серії соціологічноих опитуваннь Центру економічних і політичних досліджень імені Разумкова, присвяченому темі єдності України, на питання “З яким твердженням щодо історії України ви згодні найбільшою мірою?” 44% українських громадян вважають, що історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії і Білорусі. Майже вдвічі менше (24,5%) – дотримуються думки, що лише Україна є спадкоємницею історії і культури Київської Русі. Ще менше тих, хто вбачає початок історії України в Галицько-Волинському князівстві, Запорозькій Січі або у проголошенні незалежності 1991 року.

У 2003 році частка тих, хто вважав, що Україна – єдина спадкоємиця історії та культури Київської Русі, приблизно дорівнювала показнику 2005 року; думки, що історія України є невід’ємною частиною історії єдиного східнослов’янського народу у 2003 році дотримувалися лише понад третина співвітчизників. Жителі Заходу вважають Україну переважно спадкоємницею Київської Русі (49,5%), другої позиції – лише 17,4%. Приблизно стільки ж тих, хто вважають в цьому регіоні початком 1991 рік. На Півдні та в Центрі ж концепції “колиски братніх народів” дотримуються 60,1% та 41,5% відповідно, на Сході ці показники – 54,7% та 17,6% (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька та Луганські області). Тобто спостерігається певний тренд щодо міфу про три братні народи відповідно до регіонального мешкання респондентів.

В комплексному дослідженні Центру Разумкова прийшли до висновку, що між регіонами України існують досить суттєві розбіжності в поглядах на ряд питань, які умовно можна згрупувати в такі блоки: ставлення до радянського минулого та загалом історії України; бачення майбутнього України; ставлення до окремих проявів українського патріотизму; ставлення до статусу української мови; оцінка ментальної і культурної близькості з жителями інших країн та регіонів; зовнішньополітичні орієнтації. І це дає підстави говорити про різні світогляди жителів зазначених регіонів і про наявність передумов для формування на регіональному рівні субнаціональних ідентичностей, які можуть розвинутися або в єдину спільну національну ідентичність, або інтегруватися з певними інонаціональними ідентичностями.

Водночас, переоцінювати дані факти й вихоплювати з контексту також не варто. Вважаю, що теза про “очевидність потенціалу історіографії для створення бази політичного конфлікту за даних умов” є досить обґрунтованою щодо висновків (політичний конфлікт), однак засновки (історіографія) на маю думку не є коректні. Автор досить прямолінійно пов’язує донбаську ідентичність й тяжіння до сепаратизму з русофільством, що є лише частковою правдою. Підстави треба шукати не в питанні, хто перший заселився, а в умовах, в яких мешканці цієї території проживали, особливо від доби індустріалізації. Головним чином дослідники донбаського регіоналізму зосереджують увагу на таких явищах.

По-перше, Донбас впродовж двох століть був “плавильним тиглем”, де змішувалися різноманітні мовні, релігійні, культурні традиції. Як влучно вказають одні, регіон приймав людей з теренів усієї Російської імперії, часто-густо сюди заселялися люди з місць позбавлення волі. Російська мова та авторитарно-кримінальний тип міської ментальності розмивали етнічну приналежність.

По-друге, на відміну від європейських міст Донбас не пройшов етап “міського ренесансу”, місто регіону є типовим продуктом запізнілої модернізації за умов гіпертрофованої індустріалізації. За своїм внутрішнім змістом модернізація в Донбасі залишилась незавершеною, неповноцінною, вихолощеною, він ніби застряг в ХІХ ст. за своїми соціально-нормативними та ціннісними орієнтаціями, життєвими орієнтирами та способом життя.

По-третє, тяжкі умови праці, відірваність від традиційного селянського побуту, складна криміногенна обстановка примушували людей об’єднуватися у земляцтва. Відтак переважна більшість населення, опинившись поза селянською общиною та позбувшись селянського світогляду, потрапила в маргінальний стан. Адаптуючись до нового середовища, ці люди виробили симбіоз міських і сільських традицій.

Саме процеси індустріалізації, пов’язані в першу чергу з розвитком вугільної промисловості, обумовили специфіку цього регіону, про що детально писав історик Гіроакі Куромія. Процес освоєння краю він порівнює з американським Диким Заходом зі складними умовами життя, злиденністю, постійною небезпекою для життя, пов’язаною з особливостями праці шахтаря та металурга, безжальною експлуатацією і майже повною відсутністю соціокультурного середовища.

Крім того, на відміну від Європи в Донбасі не відбулося становлення органів місцевого самоврядування. З часу індустріальноого освоєння краю монопольні позиції захопила “Новоросійська спільнота” (якою керувало керівництво заводу Юза, у власності якого був увесь Донецьк!) , яка не тільки володіла активами, а й регулювала всі аспекти життя міста. Населення не брало участі в муніципальній діяльності, не обирало владу, не несло відповідальності за підтримання ладу в місті. Це блокувало розвиток громадянського суспільства. За радянських часів розквітли патерналістські за змістом і патронально-клієнтальні за структурою відносини.

Сучасну систему суспільних відносин, життєву атмосферу та менталітет Донбасу блискуче описали І. та Я. Пасько та Г.Коржов у своїй статті “Плавильний басейн донецької ідентичності” у часописі “Критика”. Брак культури, тяжка фізична праця, втрата етнічності, гнітюча фабрично-заводська система й інші фактори “сформували типаж мешканця краю- образ заробітчанина, людини, що не має власної історії і традиції, сталих гуманістичних цінностей, особи, що була налаштована ставити матеріяльні цінності понад ідеальні та духовні, що значною мірою викривленими настановами створює навколо себе певну марґінальну культуру, яка, з одного боку, є суцільним відокремленням тутешніх мешканців від традицій та цінностей інших культур, а з другого - ствердженням специфічного виміру існування в площині буттєвої тимчасовости, відчужености людей від творчої праці, влади, культури, історії”[див.7]. Таким чином витворилася регіональна ідентичність, яка серед ієрархії інших стала найважливішою.

За радянських часів, особливо в 60-і-70-і роки, Донбас був певним елітарним краєм, вітриною соціалізму; вихідці з цього краю мали більшу прихильність з боку центральної влади, ніж їхні західні співвітчизники. 90-ті роки принесли нові віяння капіталістичного буття й поставили типового мешканця Донбасу – робітника поміж вибором “між необхідністю працювати, причому на запропонованих власниками монополій непаритетних умовах, і свободою померти з голоду”. Саме цим і користуються нинішні олігархічні фінансово-промислові групи, які в умовах гострої соціально-економічної кризи могли маніпулювати свідомістю й поведінкою людей. Створення монозаводських міст лише посилювавало владу й авторитет керівників підприємств (згадаймо наприклад той самий МК Ілліча в Маріуполі). Такі форми патронально-клієнтальних відносин перетворювали робітників ледь не на кріпаків. А зовнішнє втручання чи загроза його зовні (страх перед змінами) загострював міжрегіональні протистояння. Тобто головним чином не історично-міфологічний дискурс, а колективний страх перед змінами тих суспільних відносин, що склалися і загострив до певної міри латентну ідентичність.

Субнаціональні ідентичності є ближчими для Донбасу, ніж прихильність до Росії. Досить цікавим у цьому плані є концепція “тутейшості” (білорус.) Ігоря Чарського. Він розглядає Донбас як частину великого прикордоння пострадянського простору між Росією та ЄС, де існують нечіткі ідентичності усталеної необхідності в одному ряді з Білоруссю, Кримом, Закарпаттям та Придністров’ям. “Домінування територіальної (земляцької) компоненти і креольська культура місцевого буття, зведена в позитив (білоруси – “росіяни зі знаком якості”, Донбас – “донор України”), у взаємодіії з іншими факторами впливу, породжує і забезпечує масову підтримку в Бєларусі Александра Лукашенко, феномен політичного довголіття Ігоря Смирнова на тлі глибокої криміналізації Наддністрянщини, високу популярність повторення популістської “мешковщини” у Криму, перетворення Закарпаття на базу брудних політтехнологій, політичну базу таких одіозни фігурур як Різак чи Медведчук, масову підтримку в Донбасі Віктора Януковича, незважаючи на його судимості. У всіх п’яти вказаних регіонах типовим є позиціонування місця проживання індивіда як головного критерію його ідентичності і оцінки свого співвідношення з ними. Усе це на тлі великого відсотку російських білорусів, україноросів, русо-молдован – подвійної, змішаної, ситуативної ідентичності”.

Як вже зазначалося, регіональна ідентичність в ієрархії Донбасу вже довгий час займає чільне місце. Емпірично це підтвердили дослідження Я.Грицака, які він проводив у 1994, 1999 та 2004 роках в Донецьку. Мовна чи етнічна ідентичність майже не виявляються, однак регіональна у шкалі ідентичностей за важливістю підтверджується двома третинами населення. Досить цікаву тенденцію історик спостерігав з 1994 по 1999 року, коли українська національна ідентичність мала тенденцію до збільшення, однак з 1999 року – стабілізувалася. Основним висновком зі всього дослідження він назвав характер виявлення ідентичностей – він не є сталий (на відміну від Львова), а прослідковується динаміка, зміни.

На мою думку Ендрю Вілсон виводячи досить чітко лінію протистояння між русофільськими та українофільськими історичними концепціями, дещо перебільшує їх значення для формування колективної ідентичності Донбасу. Наріжним каменем регіональної ідентичності є не етнічна і навіть не мовна ідентифікація, радше історично здетермінована соціально-економічна реальність донбаського регіону, яка витворила своєрідну особливу окремішність. Дотично описавши індустріалізацію Донбасу, дослідних не зауважив кількох дуже потрібних висновків. По-перше, Донбас в результаті особливих умов фабрично-заводського капіталізму витворив свою власну регіональну ідентичність ще під час індустріалізації, яка поступово ставала найважливішою; по-друге, був створений патронально-клієнтарний тип владних відносин й своєрідний менталітет.

Е.Сміт зазначає, що “сучасні етнонаціоналізми, хоч якого вони походження, прагнуть незалежності або відокремлення од відносно нових держав, чиї кордони…є частиною колоніальної спадщини. Головним джерелом їхнього невдоволення є багатоетнічна природа й хитка легітимність самої постколоніальної держави. Оскільки за каталізатор повстання в більшості випадків правлять економічні нарікання, бо нова держава не спромогається виконати своїх обіцянок або надає привілеї певним етнічним спільнотам і категоріям коштом інших, то сама природа постколоніальної держави створює головні передумови, які можуть спонукати до відокремлення”. Невирішеність соціально-економічних проблем регіону, криміналізація та олігархізація зводитимуть нанівець усі намагання держави до збільшення ролі української ідентичності в Донбасі. Тому ключ від Донбасу, на мою думку, лежить саме у вирішенні цих проблем.

А Г.Куромія додає: “Коли радянська імперія розпалася, Донбас одразу став найпроблемнішим регіоном для Києва. Справа навіть не в тому, що Донбас має дуже значну частку російськомовного населення чи дуже зрусифікований мовно та культурно. Хоч якби Київ не намагався розбудовувати націю, Донбас діяв як антистолична козацька земля, що чинить спротив цій розбудові. Це створює трохи іронічні політичні труднощі для Києва, бо теперішнє національне відродження засновують на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України..Ситуація може змінитися в майбутні кілька років чи десятиліть. Як і каталонці, населення українського Донбасу, може, йдучи подібним курсом, розвинути свою національну (українську) ідентичність, тоді як населення Східного Донбасу може не мати іншого вибору, як стати добрими громадянами Росії. Але поки що є дуже мало ознак того, що труднощі, з якими стикаються в Донбасі і Київ, і Москва, скоро зникнуть. Якщо населення Донбасу ніколи не виробляло серйозної національної перспективи, то це тому, що воно її відкидало або принаймні не надавало їй найбільшого значення”.

Хитросплетіння різних ідентичностей консервативного Донбасу, незавершеність формування громадянського суспільства й страх перед змінами патерналістських відносин, що витворився в результаті об’єктивних обставин й є історично зумовленим – основні причини загостення сепаратизму та регіоналізму. Безумовно, маємо усвідомлювати, що від позиції держави буде залежати майбутнє Донбасу та його ідентичності. Які способи подолання цих проблем та яку ідентичність конструює чинна влада – це тема вже іншої статті.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх