,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Куди йде Росія?
  • 23 октября 2009 |
  • 19:10 |
  • kasta |
  • Просмотров: 14088
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
0
Куди йде Росія?

Безпрецедентний випадок і водночас — прикмета часу: для того, щоб звернутися до свого президента, російський інтелектуал надсилає своє «цивільне послання» до української газети. Сам Ігор Борисович так пояснив рішення звернутися до «Дня». Є дві причини: перша — він сподівається, що зможе опублікувати своє послання в одному з російських видань, але повної впевненості не має. А друга, і головна причина: «Україна нам дуже близька, ми покладаємо на вас надії і віримо, що вам вдасться стати нормальною європейською країною, — тоді з’явиться шанс і в Росії. Переконаний, що і Росія близька Україні, тому розуміння наших проблем вам небайдуже». А від себе додамо: проблем, якщо і не спільних, то тих, що можуть стати спільними на пострадянському просторі.

Передуючі думки. Шановний пане президенте!

Ви опублікували статтю «Росіє, вперед!», в якій визнали наявність низки проблем, повідомили про підготовку п’яти інноваційних проектів та запросили читачів до обміну думками. Полеміка пересічного громадянина з лідером держави — жанр, м’яко кажучи, не зовсім традиційний, але Ви самі запропонували брати участь у дискусії опонентам і я приймаю цю пропозицію.

Передусім, варто зауважити, що в основі Вашої статті немає ні методології, ні концепції, вона відображає суб’єктивне авторське бачення. Вести полеміку з таким підходом — те саме, що дискутувати з художниками, які написали несхожі портрети однієї і тієї самої пані. Але соціальна теорія (якщо вона теорія, а не політтехнологія) — це не живопис, а наука. І тому підкреслю, що, як мінімум, дві сформульовані Вами тези, що цитуються газетами різних країн, потребують термінового коректування. Боюся, вони також підпадають під указ «проти фальсифікації історії». У тексті зазначається про «вікову економічну відсталість» та «вікову корупцію», що не дають Росії піднятися.

Подібні висловлювання взагалі не допустимі й ніколи не робляться державними керівниками, вони глибоко зачіпають громадянські та національні почуття, пригноблюють суспільну свідомість. На жаль, не всі читали Василя Макаровича Шукшина, який писав, що «за свою історію російський народ відібрав, зберіг, звів у ступінь поваги людські якості, що не підлягають перегляду — чесність, сумлінність, працьовитість та доброту». Не всі пам’ятають, що після Лютневої революції була створена урядова комісія, яка перевіряла діяльність колишньої влади і не виявила якихось серйозних фінансових порушень.

Кажучи точніше, розмірковування про «вікову корупцію та відсталість» як причину нашого відставання просто не відповідають дійсності й перевалюють провину з хворої голови на здорову. Нагадаю, що на межі ХIХ і ХХ століть Росія стала країною першого євразійського економічного дива. З 1890 по 1916 роки темпи зростання ВВП були в нас найвищими у світі. Початок минулого століття ознаменований реалізацією блискучого технологічного проекту — за 15 років була побудована унікальна трансширотна магістраль — Транссіб. Останній дійсно є непрямим символом радянсько-пострадянської вікової відсталості, бо за минулі 90 років шосейну трасу в тому ж напрямі влада так і не добудувала. Додам, що про «дурнів та дороги» Гоголь ніколи не писав, «дві біди» — народний фольклор нашого часу. Так хто ж має погану генетику — історична Росія чи радянська?У пошуках відповіді звернемося до досвіду Фінляндії — так би мовити «радянського Тайваню», що розвивалася в складі Імперії понад століття і яка не ввійшла до Совдепії. Суомі, де білий рух переміг червоних, де 70 років не будувалося «світле майбутнє», сьогодні, зі своїм двохтисячоєвровим щомісячним середнім прибутком на особу, входить до десятки найрозвиненіших держав світу (зокрема, і за технологіями, і з «не корумпованості»).

Але й те, що виросло з червоно-тоталітарного кореня — від Пхеньяна та Ашхабада до Вільнюса й колишнього Східного Берліна, розвивається по-різному. Країни та народи, які відмовилися від «комуністичного» минулого, дійсно рухаються вперед. Колишні території Росії та СРСР — Балтія, Польща — відкинули комідеологію і не є лідерами з корупції і технологічного відставання, зате в Калінінграді (частині колишньої Німеччини) ставиться мета в найближчі десять років наздогнати Литву?! Додамо, що якщо Україні, за всієї складності існуючих та створених перед нею проблем, удасться розпрощатися з хворою совєтскістю, то й вона вийде на передові позиції. Значить, вододіл проходить не між вічно відсталою Росією та «просунутим» зовнішнім світом, а між ленінсько-сталінським тоталітаризмом із його послідовниками та всім іншим історичним часом і соціальним простором.

Представлена логіка підводить ще до однієї критичної точки. Дмитро Анатолійович нібито не помітив, що сама назва статті, в її власному контексті, позбавлена сенсу. Про «вперед» скажу пізніше, про «Росію» — зараз. Про яку Росію йдеться? Автор «забув», що між історичною Росією та СРСР не менший розрив, ніж між Третім Рейхом та ФРН. Радянське знищувало російське «дощенту» з моменту Жовтневого державного перевороту. Між СРСР та історичною Росією Громадянська війна, ГУЛАГ, розкуркулення, розкозачення, колективізація, депортації, штучний голод.., словом, комідеологія та десятки мільйонів знищених російських людей... Як писав Солженіцин, СРСР співвідноситься з історичною Росією як убивця з убитим. Тож яку Росію автор кличе вперед?

До якої Росії ми прийшли, загальна оцінка. Ситуацію, що створилася в країні, потрібно вважати системною кризою. Подолати її, зберігаючи існуючий політичний механізм, неможливо. Вияв кризи багатоликий, він у деградації, у зупинці нашого застарілого виробництва. Росія вперше за 80 років перестала бути індустріальною державою. Аграрний сектор лише на половину покриває потреби в сільгосппродукції, тваринництво майже зникло й тому зерно, що ще вирощується в країні, нікуди подіти. Росія перестала бути аграрною державою. Ми живемо переважно за рахунок сировинного експорту. Причому кожний п’ятий кубометр газу, що видобувається, спалюється даремно, ми світові лідери зі втрат, а російську нафту переробляють країни-покупці (як відомо, продукти нафтопереробки в десятки й сотні разів дорожчі початкової сировини). Доводити необхідність «повного перезавантаження» армії, міліції, ФСБ, судових органів зайве.

Розмові про нові проекти на потопаючому кораблі повинне передувати відновлення плавучості. Для цього необхідно проінформувати суспільство про тривалу кризу, а потім почати пошук виходу із ситуації, що склалася.

Які проблеми найголовніші і як їх вирішувати. Наша найгостріша проблема — демографічна. Росія вимирає, кожний рік спад перевищує приріст майже на мільйон осіб. Це відбувається не через низьку народжуваність, як стверджують політтехнологи (вона у нас не нижча, ніж у країнах Євросоюзу). Материнський капітал справі не перешкода, але не він вирішує проблему. Так відбувається через надмірну смертність (з’явився новий термін, незнайомий колишнім демографам).

Регулювати народжуваність занадто складно, а ось керувати процесом смертності відносно легко. Головна причина того, що відбувається, — цілеспрямоване зниження витрат на охорону здоров’я. Навіть у СРСР середня тривалість життя була 70 років, зараз у чоловіків вона доведена до 59! Половина дітей, які народилися в ХХI столітті в розвинених країнах, доживе до ста років, а наші діти не дотягнуть і до 50! Громадяни потрібні державі як працівники та спонсори Пенсійного фонду, але не як його споживачі. Важко усвідомлювати, що співвітчизники, які страждають серйозними, але виліковними медициною хворобами, вимирають на очах у всіх. Держава їх кинула, перевівши гроші в закордонні фонди. Додам, що багато хворих не найважчими, але хронічними хворобами, також опиняються в безвихідному становищі. Адже офіційно безкоштовна медицина в нас давно платна і захмарно дорога. Звичайні ліки коштують 500, 1000 і 2000 рублів, а середня зарплата — 7-10 тисяч рублів, про пенсії я й не кажу... У нас уже опустіли десятки тисяч сіл, закриваються школи, дитячі сади. Депресивними негласно вважаються багато областей та республік. Тепер намічено «закрити» й розселити кілька десятків мономіст... Проте причини того, що відбувається, не лише в підвищеній смертності — криза-то системна, — а й у корупції (про неї трохи пізніше), й у неефективному управлінні. У результаті коштів, необхідних для своєчасної модернізації підприємств, для оновлення інфраструктури просто немає.

Показово, що росіяни, вимушені емігрувати в розвинені країни, дуже швидко прилаштовуються до нових стандартів тривалості життя, адже витрати на охорону здоров’я там достатні!

Нарівні з урізаним бюджетом МОЗ інший важливий «прискорювач смертності» — алкоголь. Опікувані владою ЗМІ не можуть звільнитися від радянської брехні про «російське пияцтво», якого ніколи не було. 1913 року Росія займала 70 місце у світі за споживанням алкоголю (4,7 літра на людину в перерахунку на чистий спирт на рік). Політика споювання склалася в радянський час. На початок перебудови відповідний показник склав близько 10 літрів на людину, а надмірне споювання відбувається в пострадянські десятиріччя. Тепер із 18 літрами на людину на рік ми вийшли на перше місце у світі, при тому, що медична межа, після якої настає деградація всього суспільства, становить 8 літрів. Додамо, що й за споживанням тютюну нас вивели на перше місце у світі, а діяльність Держнаркоконтролю призвела до того, що рівень наркотизації Росії у 5 — 7 разів вищий, ніж на заході Європи...

Чи здатна наша влада і чи хоче повернути країну до норми?

Чи готова на два-три місяці ввести сухий закон і провести могутню інформаційну антиалкогольну кампанію?

Чи може змінити сформований ЗМІ стереотипи і, передусім, повернути суспільство до морального засудження пияцтва?

Чи захоче держава послідовно, впродовж декількох років скорочувати виробництво й підвищувати ціни на горілку, вилучити з продажу «Путінку», відлучити від зілля молодь? Уточнимо, що запропоновані основи програми подолання не запрацюють, якщо створену державними телеканалами смердючу атмосферу брехні, розтління й деградації не замінить свіже повітря свободи, творчого пошуку, громадянської дискусій!

Інша дуже актуальна російська проблема — ракова пухлина бюрократії. Чиновництво, необхідне в будь-якій державі, в нашому випадку функціонує як окупаційний режим, як пущений по головах асфальтовий каток. Столоначальники не служать Росії, вони обслуговують самих себе. Під розхолоджуючі суспільство владні заклики скоротитися, їхня чисельність постійно зростає. Необхідно відкинути демагогію, виявити політичну волю й приступити до реального розв’язання проблеми. Нагадаю, що скорочення держслужбовців можливе й проводилося в нас неодноразово. (Колишній перший секретар М. Хрущов досить ефективно зменшив чисельність Радянської армії на 600 тисяч і навіть держслужбовців на 1 200 тисяч осіб).

Як це робиться?

У декількох центральних виданнях керівники всіх управлінських структур повинні назвати кількість своїх співробітників. Паралельно представники громадських організацій та незалежних політичних партій також виявляють чисельність чиновників. Потім прийоми, які столоначальники застосовують до бізнесу та громадян — ліцензування, квотування, перереєстрування, експертування тощо — управлінців зобов’язують застосувати до самих себе. Начальники, за розробленими ними ж правилами, здають іспити й набирають бали. Підсумком повинне стати механічне скорочення від третини до половини «відстаючих». Якщо якесь відомство не спроможне виконати поставлене завдання, воно розпускається повністю. Селекція бюрократії широко обговорюється й освітлюється в ЗМІ. Запропонований механізм запускають спочатку в кількох областях із подальшим переходом на всі регіони. Після цього етапу процес перекладають на рівень федеральний. За наявності політичної волі за півтора-два роки завдання може бути в переважній більшості вирішене. І тоді почнеться наступний, більш диференційований та якісний етап скорочення. Скорочення чиновників стане також початком реальної боротьби з корупцією.

Ще одна гостра проблема й попередня умова, без вирішення якої немає сенсу розмірковувати про нові проекти — повернення до демократії та гласності. Ми й сьогодні живемо «под собою не чуя страны». У нас немає статистики, немає правдивих відомостей про життя держави, телебачення майже повністю звільнене від аналітики й рефлексії. Усе це замінює цілеспрямоване розтління аудиторії та оглушливий телерегіт. Країну формує той, хто контролює фінансові та інформаційні потоки. Щоб створити умови для дійсного продовження початої у Росії минулого століття й перерваної більшовиками модернізації, потрібно почати з малих, але конкретних дій.

Давайте впродовж місяця повернемо до Москви програму «Свобода слова», що виходить тепер у Києві. Надайте Савіку Шустеру та Євгену Кисельову можливість повернутися на наше телебачення. (Ганебні цикли «Дім-2», «Наша Раша», «Комеді-клаб» потрібно прибрати з екрану.) Власне, повернення програми «Свобода слова» може стати індикатором — сказане у вашій статті — це всерйоз чи ні.

Публікація, що обговорюється, озаглавлена — «Росіє, вперед!», але, як уже зазначалося, не зрозуміле значення обох термінів. Що означає — вперед, куди саме потрібно рухатися? Пострадянська держава майже 20 років відмовляється проголосити свою ідею, мету, правила й норми, не визначає свою ідентичність. Після розпаду СРСР у нас, кажучи формально, з’явилося три можливості її відновлення.

Чого не повинно бути, що реально відбувається, «и что же будет с Родиной и с нами»?

А. Один із можливих псевдоваріантів — перетворення Росії у нове, зменшене видання СРСР. Плавно відновлена з 2000 року гіперреклама сталінщини добре попрацювала на цю модель. У результаті антиросійські настрої у Центральній Європі та СНД різко посилилися, а всередині країни бали набрала компартія, з політичними позовами до судів поповзли мракобіси. Тепер влада вимушена відігравати задній хід і через той самий Басманний суд «гальмувати» скаргу молодшого Джугашвілі.

Б. Другий псевдоваріант — повна відмова від усієї своєї історії і сліпе копіювання Заходу — коментувати немає сенсу.

В. Третій маршрут досить складний, але єдиний, що веде до зцілення — Спадкоємність з історичною Росією. Замість ленінського революційного «дощенту», нам необхідно продовжити, наскільки це ще можливо, з урахуванням змін, що відбувалися сім десятиріч, з урахуванням досягнень Заходу, велику російську історію. Реформи початку минулого століття, перетворення С. Вітте, П. Столипіна, Миколи II потрібно вивести на рівень великої російської реформації. Радянський період у дванадцятистолітній історії країни — це щось подібне до монгольського ярма, хоч і його однією фарбою не намалюєш. Як писав 1918 року Василь Розанов: «Над російською історією спускається залізна завіса». Необхідно завісу підняти. «Якщо ми хочемо повернутися, час повернутися додому». Філософія та стратегія Спадкоємності виявлена і детально описана вітчизняною наукою, але ця концепція свідомо ігнорується нинішньою владою. Маршрут Спадкоємства випробуваний фактично більшістю країн Центрально-Східної Європи.

Через нестачу місця, відмічу лише одну складову цієї концепції — ідею переходу країни від екстенсивного зростання, від збирання земель до зростання якісного, до філософії облаштування. Політичний клас, який двома ногами стоїть у минулому і десятиліттями розповідає про інновації, реально здатний спиратися лише на примітивний сировинний експорт, будівництво нафто- та газопроводів продовжується. За таких умов, чим менше населення, тим вигідніше ділити прибуток, тим багатші ті, хто ділять. Тому «пострадянський голодомор» зовсім не випадковий.

Відмова від якісного розвитку призводить і до багатьох інших негативних наслідків, наприклад, до цілеспрямованого руйнування системи освіти. Середня освіта нав’язує школярам систему Єдиного державного іспиту (ЄДІ), що замінює пізнання натаскуванням і відкидається всією країною. У вищій школі, за визнанням міністра, 90% ВНЗ не працює на рівні ВНЗ. Гуманітарної підготовки не існує зовсім. Цілеспрямовано проводиться політика якісної зміни складу населення, талановиту молодь виштовхують за кордон, проте 10 або навіть 14 мільйонів гастарбайтерів із лопатами покликані до Росії...

Зазначене пояснює, чому існуюча влада під різними соусами 20 років відмовляється визначити свої правила і норми, пропонуючи натомість вінегрет із трьох описаних моделей. Кремль займає позиції то російські, то антиросійські, то радянські, то антирадянські, то західні, то антизахідні. Тому Ленін у Мавзолеї, а вбитий ним Микола II у Петропавловці, прапор у нас Російський, а гімн — радянський, до Солженіцина приїжджав Путін, а на Подрабінека наїжджають «наші», які підтримують Путіна... Спроба поєднати несумісне знищує будь-які правила і знімає питання про відповідальність. Адже відповідати можна за виконання або порушення правил, а якщо їх немає — відповідати немає за що. Не визначаючи свою ідентичність, не визначаючи обличчя, Росія як частина всесвітньої соціокультурної системи та світової історії просто зникає. Тому без прийняття оновленої та реформованої російської ідеї вибудовування нових проектів втрачає будь-який сенс.

Чи може президент ухвалити радикальні рішення. Чи здатний нинішній політичний клас, який ні за що не відповідає, здійснити перетворення? Заподіявши Росії неймовірні страждання, викликавши небувалі втрати, комуністична номенклатура не побудувала ніякого комунізму, як пострадянська номенклатура не наблизила нас до демократії. Деструкція триває і останнім часом, що можна проілюструвати кількома сюжетами, які підводять до висновків. Рік «боротьби з корупцією» помітно прискорив її зростання і збільшив розмір хабарів удвічі, декларації про скорочення держапарату супроводжуються подвоєнням його чисельності за десять років. Три роки тому єдинороси оголосили у своєму програмному документі, що їхня мета — «створити пояс дружби навколо Росії». У результаті в нас не залишилося жодного союзника, а СНД тихо помер. Народ закликають жити під лозунгом: «Парламент — не місце для дискусії, лікарня — не місце для лікування, наш головний ворог — Україна». Проте, схоже, і сам парламент, його «опозиційні» фракції це вже не влаштовує.

Недавня зустріч прем’єра з літераторами підтвердила — ЗМІ більше не спроможні утримувати його рейтинг серед інтелектуалів. А той «із інтелігенції», хто активно служить начальству, швидко втрачає повагу й тягне авторитет керівників до низу. Тому Путін поїхав «набирати бали» не до «вірного Міхалкова», а до членів «Пен-клубу», хоча з самого початку зрозуміло, що спроба зробити маловідомого народу Архангельського новим міхалковим приведе до того самого підсумку.

Говорячи про нездатність влади до змін, варто сказати про Саяно-Шушенську катастрофу. Аварія на ГЕС зовсім не навчила ліквідувати помилки, а викликала бійку політугруповань. Але якщо головний інженер ГЕС створив «бічний бізнес» — будівельну організацію, що її ремонтує, а головбух здійснював фінансовий контроль ремонтників, тобто платив самому собі, то це і є зменшена копія керуючої країною системи. Вся Росія — це Велика Саяно-Шушенська ГЕС, де виконавців не відрізнити від законодавців, де Конституційний суд поїхав не в Пітер, а в нікуди, де вибори й багатопартійність імітуються, і де вертикаль влади прагне себе доповнити вертикаллю думки. Наші начальники постійно обіцяють виконувати соціальні програми, воно й зрозуміло, масові антизурабівські виступи можуть повторитися. Однак на ділі збереження антисоціального характеру держави залишається однією з найгостріших проблем і це пов’язане не лише з демографією. Антисоціальність та корупція — це сполучені посудини, хабарництво — не просто хабарі та відкоти, на які йде половина держбюджету. Феномен корупції ширший, це створення чиновниками правил, за яких їхнє службове положення використовується для особистого збагачення. Коли начальників зобов’язали декларувати річні прибутки, багато хто був вражений. Пан Шувалов розписався за 360 мільйонів (за мільйон рублів на день), а Батуріна задекларувала понад 7 мільярдів рублів (не інакше, гроші їй возять ешелонами?) — це річна зарплата 50 000 учителів! Біда саме в тому, що товстосуми, швидше за все, не порушили закони. Вони просто зробили їх такими, за яких мільярди безперешкодно течуть до їхніх кишень. Одночасно вони виштовхнули на вулицю 4,5 мільйона бомжів. І перше, і друге — із суворим дотриманням закону! Антисоціальний характер політики, що проводиться, несправедлива податкова система не просто порушують Конституцію, вони руйнують людські правила та норми життя.

Зроблю ще одну ремарку. Якби 40 років тому, коли дисидент А. Амальрік написав статтю «Чи проіснує СРСР до 1984 року», до нього прислухалися, шанси зберегти цілісність держави в нас залишалися. Але історика покарали і позбавили громадянства. Ті ж, хто активно працював на розпад Союзу, пишаються своїм внеском і сьогодні переслідують О. Подрабінека, який нагадав їм про недалеке минуле. Якщо зграю шарикових влада й надалі використовувати для цькування людей совісті, у Росії залишиться лише минуле!

Підсумовуючи, повернімося до питання: чи може влада стати на шлях перетворення політичної системи чи це доведеться робити самому суспільству? Хочеться почути відповідь і від президента, і від усіх читачів. Ну, а щоб Росія дійсно перестала задкувати, почати можна з:

— підготовки російського Нюрнбергу — суду над радянською системою;

— демонтажу існуючої машини дезинформації, скасування цензури й надання на чотирьох провідних телеканалах голосу громадянському суспільству (але, зрозуміло, не перевертням, яких називають іноді суспільною палатою);

— розгорнення вільної загальноросійської громадянської дискусії.


источник



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх