,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ХРИСТИЯНСЬКІ ДЖЕРЕЛА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
  • 25 мая 2009 |
  • 10:05 |
  • bayard |
  • Просмотров: 215555
  • |
  • Комментарии: 20
  • |
Хоч сам термін “політична культура” почав вживатися лише з ХVІІІ ст., а концептуальна розробка проблем політичної культури розпочалася й взагалі у наш час, в 50-х на поч. 60-х рр. ХХ ст. в працях американських вчених Г. Алмонда, С. Верби, Д. Пауелла та ін., але вже у їх попередників значна увага акцентується, передусім, на ролі по-літичних вартостей як каталізаторів соціальних змін. Зокрема, найбільш виразно це знайшло свій вияв у теорії “суб’єктивно мотивованої соціальної дії” М.Вебера, з якої, якраз, і веде свої витоки особлива концепція політичної культури. В свою чергу, серед політичних вартостей найбільше значення мають такі структурні складники політич-ної культури, як політичні знання, політична ідеологія і психологія, політичний досвід і традиції, норми і зразки по-літичної діяльності, що обумовлюють політичне мислення і поведінку індивідів та соціальних спільнот [1, c. 263]. Все це повною мірою стосується й історії складання політичної культури українського суспільства, починаючи з найдавніших часів.
На розвитку соціально-політичного і культурного життя українського народу особливо позначились процеси його християнізації, які посилились у Київській Русі наприкінці Х ст., з часу офіційного запровадження в ній кн. Во-лодимиром Великим християнства в якості державної релігії (акт хрещення України-Руси 14 серпня 988 р.), поєдну-ючись з процесами державотворення і формування нової політичної культури українського етносу. Це була подія, що мала величезний вплив на всю подальшу історію нашого народу. Зокрема, крім розвитку культури та державно-політичного життя, особливо великий вплив вона мала на мораль тогочасних українців взагалі і формування їх по-глядів на ідеал людини зокрема, на чесноти такої людини, серед яких не останнє місце займали і певні політичні ва-ртості.
Після свого охрещення Київська Русь увійшла до складу європейських країн, які на той час вже були христи-янськими, що значно розширювало можливості обміну здобутками культури, включно з її політичною галуззю. По-середником у поширенні на Русі досягнень світової культури стала Візантія, яка синтезувала культурні надбання християнського Сходу і Заходу, а також передуючі християнству головні здобутки світової цивілізації, особливо ан-тичної епохи з її детально розробленими правовими нормами, формами державотворення і політичного життя. По-ряд з цим, слід враховувати, що культурні здобутки Київської Русі періоду християнізації не були лише наслідком запозичення чужих традицій. Насправді культурні зв’язки між Давньоукраїнською державою і Візантією та західно-європейськими країнами відзначалися помітними взаємовпливами. Освоєння українцями вартостей різних галузей візантійської та західної культури відбувалося у взаємодії з процесами внутрішньої еволюції давньоукраїнського су-спільства, наявними досягненнями у сфері його державного життя, традиціями дохристиянської (язичницької) куль-тури, включно з притаманними їй початковими політичними уявленнями [2, c. 29–59].
Подібною була і специфіка сприйняття українцями-русичами християнської ідеології. Християнство в Україні-Русі, як і скрізь, набувало етнічних рис. Абсолютна Євангельська істина сприймалась українським народом відпові-дно до його психічних властивостей, історії і побуту, що відбилось не лише на його релігійних обрядах, моралі, а й на виховному ідеалі, який став одним з важливих світоглядних чинників формування нової політичної свідомості українського етносу, вартостей його політичної культури. Християнство не заперечувало всього того, чим жив до його прийняття український народ. Воно залишало й освячувало те, що не суперечило його духові. Таким чином, вироблявся світогляд, мораль, звичаї та норми (включно з політичними), в яких органічно поєднувалось євангельсь-ке вчення з деякими непротивними йому елементами попередньої дохристиянської української культури [3, c.118].
Християнський світогляд став важливою підвалиною формування самосвідомості індивіда в давньоукраїнсь-кому суспільстві. Попередні міфологія і язичництво, яке на ній ґрунтувалося, були самосвідомістю родоплемінних спільностей. В них людина ще не повністю осмислювала себе як особистість, на першому місці її світосприйнятті були потреби роду, племені, її особисте “его” розчинялося у загальному, спільному. Християнство ж проголосило принцип всезагальної гріховності і цим змістило центр уваги людини з зовнішніх відносин на її відносини з самою собою, на осмислення себе у системі людських стосунків, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом і людьми. У дохристиянському світі панував культ сили. Християнство ж принесло на Русь нові моральні вартості, передусім любов до ближнього, милосердя, прощення, що, в свою чергу, вплинули і на розвиток політичної культу-ри українського етносу. Значну роль не лише у моральному й політичному прогресі давньоукраїнського суспільства відіграли також проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, за-судження ним міжплемінної ворожнечі тощо.
Вплив християнської ідеології на культурний розвиток Київської Русі був досить складним. Тут переплелися інтереси Церкви з потребами державно-політичного життя. Яскравим зразком цього стала діяльність Ярослава Муд-рого, який здійснював широку антивізантійську політику разом з першим українським митрополитом Київським Іларіоном (з 1051 р.), прагнучи звільнити Українську Церкву з-під залежності від Константинопольського патріарха і цим зміцнити міжнародний престиж своєї держави, що, безумовно, створювало сприятливі можливості для розгор-тання активної патріотичної просвітницької діяльності в давньоукраїнському суспільстві. Так, починаючи з ХІ ст., суттєвим складником його ідеології стає політична думка, в основу якої була покладена ідея патріотизму, любові до своєї Батьківщини і відданості її державним інтересам.
Важливу роль у вихованні почуття патріотизму як відповідної вартості в свідомості громадян давньоукраїнсь-кого суспільства відігравала оригінальна Києворуська література, яку творили як інтелектуальні кола церковної ієра-рхії (церковні письменники), так і представники світської еліти Київської Русі. На важливій ролі виховання мораль-ного і політичного ідеалу в історії українського народу і місця в цьому процесі національної еліти завжди наголошу-вали ідеологи українського націоналізму. Як писав свого часу Ярослав Стецько, боротьба за ідеал волі й самостійності починається від усвідомлення прав і мети рідного народу – його національної ідеї. Це усвідомлення викристалізовується у щоденному житті, утверджується вихованням в родині і суспільстві. Звідси постійна дискусія про якість еліти, тобто тих, які виховують, спрямовують, керують. Від якостей еліти залежать форми виховання і ви-сокий рівень свідомості народу. Еліта вливає в народ хотіння бути народом, волю діяти, вона стимулює й політичну активність народу [4, c. 9].
Яскравими представниками такої національно свідомої і патріотично налаштованої української еліти були це-рковні письменники Лука Жидята, Феодосій Печерський, Кирило Туровський, в творах яких, а також в “Поученні дітям” кн. Володимира Мономаха знайшла відбиток християнська традиція в розумінні ідеалу людини. Основне за-вдання церковних письменників, яке вони ставили перед собою, полягало в тому, щоб поширювати в народі Хрис-тову науку, виховувати в дусі християнської моралі і християнських чеснот. Ось чому вони несли в народ євангель-ський ідеал людини, основні риси якого – віра в Бога, відданість Його волі, любов до Бога і ближнього, смирення, правдивість, любов до Церкви Божої, пошана до батьків і старших – об’єктивно сприяли і формуванню найсуттєві-ших вартостей нової політичної культури українського етносу.
В основу морального і пов’язаного з ним політичного виховання українського народу церковні і світські письменники княжих часів клали страх Божий. Володимир Мономах в “Поученні дітям” писав: “Передусім для Бога й душі своєї страх Божий майте” [5, c. 51]. Але страх Божий, про який пишуть письменники княжих часів – це не рабський страх, а благоговіння перед всемогутністю й Величчю Божою. Він поєднується з надією на милосердя Бо-же й вірою в Його Провидіння. Письменники Київської Русі часто підкреслюють, що всяке нещастя залежить від самої людини, що це кара за наші гріхи і, коли ми каємось, ця кара минає. Так, Феодосій Печерський писав: “Наво-дить Бог по гніву своєму, кару всяку..., бо не прагнемо Бога; а уособиці й війни бувають від спокуси диявольської і від злих людей. Бог не хоче зла людині, а добра… Коли покаємось, то будемо у тому, у чому нам Бог велить…” [5, c. 58]. Тому не слід в нещасті впадати у відчай. “В напасті терпи, – каже Лука Жидята, – на Бога надію май”



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх