,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Останні бастіони імперії
  • 3 октября 2008 |
  • 10:10 |
  • YoGik |
  • Просмотров: 27506
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
Адже історія з визнанням Південної Осетії та Абхазії продемонструвала, що РФ у своїх неоімперських поривах залишилась фактично на самоті – бажана підтримка надійшла лише від однієї країни світу …Нікарагуа. Якщо незалежність Косова дійсно намітила розкол світу на два табори, то незалежність грузинських регіонів, скоріше, згуртувала його – в протесті протидій Росії. Отож, на кого може реально покластись Росія у своєму відродженні як «велика держава»?

Близьке зарубіжжя

Найбільш прогнозованою «масовкою» в російських зовнішньополітичних ініціативах традиційно були її партнери по СНД та Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ): Білорусь, Вірменія і центральноазіатські держави. Однак навіть ці найлояльніші партнери Москви вважають за краще багатозначно мовчати.


Зокрема після того, як президент РФ Дмітрій Медвєдєв визнав Абхазію та Південну Осетію, його білоруський колега Александр Лукашенко дипломатично вичекав два дні, після чого туманно заявив, що Росія «не мала іншого морального вибору», і ситуацію треба розглянути на засіданні Ради колективної безпеки ОДКБ. ОДКБ, між тим, на словах висловила під¬тримку Росії, але рішення про визнання нових держав навіть не розглядала. Після проведення парламентських виборів, які відбудуться 28 вересня, Білорусь має намір «розглянути питання» визнання Південної Осетії та Абхазії.


Багато експертів вважають, що саме від цих виборів залежатиме те, з якого боку офіційний Мінськ зачинить за собою двері проросійського альянсу. Йдеться, звичайно, не про те, що до влади наприкінці місяця прийде потужна прозахідна політична сила – такий сценарій, враховуючи суспільну підтримку опозиції в Білорусі, викликає широку посмішку навіть у простих обивателів. Але саме завдяки дуже сильним позиціям нинішньої влади вона нічим не ризикуватиме, якщо запросить європейських спостерігачів на ці вибори й максимально продемонструє власну відкритість та демократичність. Якщо Євросоюз визнає легітимність парламентських виборів у Білорусі, це може стати «початком великої дружби», адже в Брюсселі вже зрозуміли: замість безплідних намагань підірвати режим Лукашенка значно вигідніше налагодити з ним взаємовигідні стосунки.


Гра вартує свічок і для Мінська: за останні пару років білоруський президент не раз прославився різкою антиросійською риторикою, яку підживлюють, зокрема, дії «Газпрому». Російський монополіст не соромиться в рівній мірі «обдирати» як «бунтівні провінції» (Україну, Литву), так і «вірних друзів» (Білорусь, Вірменію), і це дає Лукашенку зайвий привід задуматись над євроінтеграційними перспективами. Саме в такому світлі, зокрема, багато хто розглядає те, як демонстративно білоруський президент 8 липня вилаяв і відправив у відставку свою «праву руку», одіозного силовика Віктора Шеймана. На думку оглядачів, «білоруським Медведчуком» пожертвували, розраховуючи на прихильну реакцію Вашингтона та Брюсселя. Очевидно, найнятий Лукашенком за шалені гроші піарник Маргарет Тетчер Тім Белл знає, що радить «останньому диктатору Європи»…


Росія, зі свого боку, відштовхує Білорусь і неприкрито зверхнім ставленням до спільних проектів – чого варта пропозиція держсекретаря Союзної держави Росії та Білорусі Павла Бородіна включити до складу союзу Абхазію та Південну Осетію! «Я думаю, що всі наші президенти, прем’єри, і Александр Лукашенко в тому числі, підуть на те, щоб допомогти цим знедоленим людям», – розписався він за главу сусідньої держави. У Мінську швидко зрозуміли, що це означатиме три голоси Росії проти одного голосу Білорусі в разі будь-якого конфлікту.


«Білоруссю нехтують як партнером. Вона хоче розвивати стосунки з ЄС, тому утримуватиметься від таких кроків, як визнання нових держав; крім того, велика частка білоруської економіки зав’язана на західних партнерах», – розповів «Главреду» директор програм політичного аналізу та безпеки Міжнародного центру політичних досліджень Віктор Чумак.


До речі, Захід має не лише пряник, а й батіг для Білорусі: американці можуть у будь-який момент заморозити рахунки «Белнафтохіму» – щоб перевірити, чи не відмиваються там часом злочинні гроші? Минулого року блокування цих бюджетоутворюючих рахунків так вразило Лукашенка, що він нещодавно випустив із в’язниці опозиційного лідера Александра Козуліна. Саме тому президент Білорусі проявляє неочікувану стійкість, не поспішаючи підтримати «знедолених людей» – навіть незважаючи на погрози вкотре підвищити ціну на газ.


У Центральній Азії Кремль також наштовхнувся на несподівані труднощі. Найбільш лояльний до Росії Таджикистан досі так і не відреагував на появу нових держав. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв відносно чітко сформулював свою позицію: Росію розуміємо і в чомусь навіть підтримуємо, крапка. Про визнання не йшлося, більше того: під час засідання ОДКБ Назарбаєв і його вірменський колега Серж Саркісян відверто заявили, що не хочуть псувати відносини з Грузією. А якщо додати до цього той факт, що останнім часом Казахстан значно інтенсифікував співпрацю з НАТО, а також має прямі економічні інтереси на Південному Кавказі, зараховувати цю країну до російського табору, схоже, не варто. «Багатовекторне» керівництво Киргизстану також не поспішає записуватися до лав поборників вільної Абхазії – це й не дивно, враховуючи те, що південь країни, компактно заселений узбеками, також одного дня може спалахнути.


Навіть Узбекистан, який після Андижану, здавалося б, надійно прив’язаний до Росії, поводиться не так, як цього хотілося б кремлівському керівництву. За словами експертів, під час вирішальної стадії російсько-грузинського конфлікту про війну не повідомила жодна офіційна узбецька газета або інформагентство. Лише «Вечірній Ташкент» повідомив, що до Владикавказа прибула гуманітарна допомога і прилетів Владімір Путін, РБ ООН і Рада НАТО провели екстрені засідання, але що саме «не так» у Владикавказі, читачі так і не дізналися. Навіть коли Путін особисто злітав у Ташкент, президент Іслам Карімов підкреслено уникав коментарів щодо кризи на Південному Кавказі. Не допомогла навіть згода російського прем’єра купувати енергоносії за підвищеними тарифами.


Туркменські ЗМІ також знайшли цікавіші сюжети: під час бойових дій телебачення продовжувало транслювати півгодинні читання «Рухнами» й повідомляло про народження панди в китайському зоопарку. Керівник нейтральної держави Гурбангули Бердимухаммедов теж навряд чи найближчим часом висловиться з приводу конфлікту – тим паче, що він, на відміну від інших центральноазіатських президентів, не зв’язаний з Росією жодними військово-політичними договорами.


Вірменія – єдина, мабуть, країна, яка теоретично вигравала би від визнання Абхазії та Південної Осетії: адже це був би прецедент для визнання Нагірного Карабаху – невизнаної республіки, населеної вірменами, яка відкололася від Азербайджану. Проте офіційний Єреван зважив усі «за» і «проти» і... відмовився визнавати нові держави! Розірвання відносин із Грузією (саме так на визнання відреагував би Тбілісі) було би катастрофою для Вірменії, ізольованої в середовищі недружніх до неї держав. В умовах перекритих кордонів із Азербайджаном і Туреччиною, Грузія є єдиним містком для зв’язків Вірменії зі своїм головним союзником – Росією. Крім того, сьогодні ані Вірменія, ані Азербайджан не хочуть «розмороження» карабаського конфлікту, який знову «вибухне», якщо Єреван піде на поводу в Москви, переконаний Віктор Чумак. До того ж, слід згадати, що в Грузії проживає потужна вірменська меншина.


«Абхазія та Південна Осетія – це надто небезпечний прецедент для того, щоб його почали визнавати члени СНД. Навіть сама Росія дуже неоднорідна й тримається завдяки сильній вертикалі влади. Інші країни мають власні потенційно «гарячі» точки – тому й займають дуже обережні позиції», – пояснив «Главреду» експерт.



«Кожна країна-член ОДКБ має власні об’єктивні та суб’єктивні причини для того, щоб не бути проти російської політики, але “утримуватися”, – резюмує експерт російського Інституту політичного та військового аналізу Сергій Маркедонов. – Пострадянського простору як певної політично інтегрованої території насправді не існує. Колишні республіки “нерушимого Союза” розходяться кожна згідно зі своїми інтересами. Цей висновок стосується не тільки СНД й ОДКБ, але й ГУАМ, Спільноти демократичного вибору, будь-якого інтеграційного проекту взагалі».


Єдиними, хто твердо підтримав російську ініціативу, стали члени Співдружності невизнаних держав, або ж СНД-2. Придністровська Молдавська та Нагірно-Карабаська республіки бурхливо підтримали визнання незалежності товаришів по нещастю. Проте навряд чи Росія може сподіватися на те, що в разі загострення відносин із Заходом її врятує славетна придністровська дипломатія або потужна карабаська армія.

Далекий Схід
Розуміючи, що кілька пострадянських республік «не тягнуть» на потужну міжнародну коаліцію (хоча б таких масштабів, як коаліція, сколочена Вашингтоном для нападу на Ірак), Москва активно працює з Пекіном. Російсько-китайський альянс досі ефективно працював, зокрема на рівні РБ ООН: двом державам вдавалося заблокувати всі неприємні рішення, чи то визнання Косова, чи санкції проти Ірану або відправлення миротворців у Дарфур. Але останнього випробування на міцність союз не витримав: Китай, який має досить проблем із власними сепаратистами в Тибеті та Уйгуристані, залишився єдиною «великою державою», яка послідовно підтримує принцип територіальної цілісності, не визнаючи ні Косова, ні Абхазію з Південною Осетію. Напередодні саміту Шанхайської організації співпраці (ШОС) речник китайського МЗС навіть висловив «стурбованість з приводу останніх подій у Південній Осетії та Абхазії». Для КНР, яка зазвичай утримується від негативних коментарів на адресу РФ, така заява – дуже різкий крок.

Російська дипломатія потерпіла поразку на всьому східному напрямі: декларація ШОС від 28 серпня засуджує силові методи розв’язання конфліктів і нагадує про необхідність дотримання принципу територіальної цілісності держав.

Після цього всім стало очевидно, що КНР не виступатиме ані на «американській», ані на «російській» стороні фронту нової «холодної війни». Російсько-китайський неформальний союз має ситуативний характер і триватиме лише доти, доки він не суперечитиме китайським національним інтересам.

Близький та Середній Схід

Держави, розташовані на обширних територіях від Марокко до Афганістану, мають багату історію клієнтських відносин із СРСР. Сирія та Іран, зараховані американським президентом до «вісі зла», не мають іншого виходу, крім як співпрацювати з альтернативною імперською силою – РФ. Так, заявивши про підтримку Росії в конфлікті з Грузією, 20 серпня президент Сирії Башар Асад оголосив про готовність своєї країни розглянути питання про розміщення на своїй території російських ракетних комплексів «Іскандер» – відповідь на елементи ПРО США в Європі. Крім того, між Росією та Іраном укладено контракт на постачання зенітних ракетних систем С-300. Узагалі, за даними «Рособоронекспорту», в 2007 році Сирія та Іран увійшли до першої десятки лідерів із закупівель російської зброї. Військово-технічне співробітництво могло би перерости в тісний геополітичний альянс – якби Москва дійсно могла гарантувати безпеку Дамаску та, особливо, Тегерану. У реальності ж нинішня РФ – далеко не СРСР часів Брежнєва, тому обидві країни не хочуть ризикувати, остаточно зв’язуючи свою долю з геополітичними успіхами або поразками Росії.


Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад, як і сирійський керівник, висловив принципову підтримку Росії в кавказькій війні й поклав відповідальність на Грузію. Швидше за все, подібними висловленнями політичної підтримки обмежаться й усі інші серйозні гравці. Іран може досягти більших дипломатичних успіхів, не асоціюючись із Росією, а балансуючи між інтересами всіх великих акторів. Що ж до Сирії, для неї ще більш важливо не забувати про західний вектор. «Поки Башар Асад фліртує з Саркозі, визнання нових республік може бути відкладене, тим паче, що під час останнього візиту Асада в Москву Сирія вже дала Росії певні дивіденди у вигляді військових баз», – повідомив «Главреду» ліванський журналіст Мішель Ямін. До того ж, як Сирія, так і Іран мають потенційно сепаратистські регіони, що можуть узяти приклад з Абхазії та Південної Осетії.


Окреме питання – тиск з боку населення близькосхідних країн на свої уряди. Більша частина арабської громадськості підтримує Росію «проти США». Не забувши про допомогу під час «холодної війни», населення реагує на посилення американських та ізраїльських позицій у регіоні маніфестацією теплих почуттів щодо «антиімперіалістичних» Москви та Пекіна. У таких умовах, перед загрозою військових дій проти Ірану, офіційні Дамаск і Тегеран можуть бути змушені згадати про свої союзницькі зобов’язання перед Росією й визнати сепаратистські режими, прогнозує Мішель Ямін. Та поки що цього не відбулось, і це теж промовистий факт.


Рухи ХАМАС і «Хізбалла», не зв’язані дипломатичним етикетом і дипломатичними домовленостями, діють оперативніше за своїх патронів і вже визнали незалежність грузинських регіонів. Вони мали свої причини так зробити: окрім тверезого геополітичного розрахунку та пристрасного антиамериканізму, можливо, свою роль відіграли спогади про ізраїльську агресію в Лівані 2006 року; паралелі між діями Ізраїлю та Грузії доволі прозорі.


Неоднозначна ситуація також у Туреччині. Не виправдавши сподівань Москви, офіційна Анкара нагадала світові про територіальну цілісність Грузії й закликала вирішити конфлікт мирним шляхом. Будучи членом НАТО й близьким партнером ЄС, Туреччина приєдналась до заяв західних країн, але, прагнучи закріпити свої власні позиції регіонального гегемона, ця держава дедалі більше дрейфує геть від США. «Вони хочуть тримати США та ЄС на відстані витягнутої руки», – вважає «Уолл стріт джорнал». Сьогодні, звичайно, не йдеться про будь-яку підтримку російських починань Туреччиною; але в довгостроковій перспективі вона, ймовірно, посилюватиме антизахідну складову своєї зовнішньої політики.

Латинська Америка

Після палких коментарів Уго Чавеса та братів Кастро світ здивував президент Нікарагуа Даніель Ортега. Ввірена йому країна першою (і поки що єдиною) після Росії офіційно таки визнала незалежність грузинських регіонів. А от Венесуела й Куба не поспішають робити офіційних заяв, обмежившись усними заявами лідерів. Коли так, то ще менше підстав очікувати припливу дипломатичних нот від інших латиноамериканських урядів. Болівія, Еквадор, Панама, Аргентина навряд чи зважаться на такий крок перед тим, як це зроблять Венесуела й Куба.


Останні можуть визнати нові республіки лише в обмін на значні послуги з боку Росії або під її ж тиском. Зокрема, нещодавно Москва актуалізувала питання 25-мільярдного боргу Куби перед СРСР: російський Міжнародний інвестиційний банк відсудив у Гавани $330 млн. Якщо Куба повернеться в російський геополітичний фарватер, борг можуть, принаймні частково, списати; якщо ні – кубинцям доведеться затягти паски. Перші ознаки зближення вже є: про відновлення колишніх зв’язків було заявлено на найвищому рівні, а ураган «Густав» став зручною нагодою для Росії продемонструвати братні почуття й направити на Острів свободи гуманітарну допомогу.


Продовжується також інтенсифікація російсько-венесуельських контактів: у листопаді в територіальних водах Венесуели пройдуть навчання за участю чотирьох кораблів ВМФ РФ і тисячі російських моряків. Досі Росія ніколи не проводила навчань у цій частині світового океану. А в вересні Чавес посидів за штурвалом російського бомбардувальника – ТУ-160 кілька днів здійснювали тренувальні польоти над Атлантикою. Цілком можливо, Москва врешті примусить Каракас встановити стосунки з Сухумі та Цхінвалі – але добровільно лідер боліваріанської революції цього не робитиме.

Що це значить?

Використовуючи «доларову», чи то «рублеву», дипломатію, Росія може схилити на свій бік низку держав Африки та Океанії. У цілому, за оцінками експертів, протягом року нові держави може визнати максимум до десяти урядів. Натомість, Косово протягом першого ж тижня після самопроголошення визнали одразу 17 країн, а за півроку кількість держав, що визнають незалежність сербської провінції, сягнула 46.


Про що це свідчить? Більшість впливових урядів світу перебувають у зоні впливу США, а не Росії? По-перше, це дійсно так. Але все ж, проамериканський табір не становить абсолютної більшості держав. Помилка російської дипломатії була в тому, що голоси «проти США» були нею занесені автоматично в список «за Росію». Така логіка біполярного світу не актуальна вже двадцять років; не обов’язково той, хто виступає проти американського імперіалізму, повинен підтримувати імперіалізм російський. Він може надавати перевагу китайському, турецькому, єгипетському, індонезійському, бразильському імперіалізмам – або сповідувати багатовекторну політику, підтримуючи рівні стосунки з усіма центрами сили. Велика частина тих, хто протестує проти американського самоуправства, не мають жодного бажання бачити самоуправство Росії.


У Вашингтоні швидше засвоїли нову логіку міжнародних відносин, тому заздалегідь підготували ґрунт: проамериканський табір складається з урядів, які чимось зобов’язані США, в чомусь залежні від них або чогось від них очікують. Росія ж тільки тепер, побачивши навколо себе дзвінку порожнечу, почала виготовляти батоги та пряники для «заклятих друзів».


Провал «відповіді на Косово» яскраво демонструє: Москва не готова протиставити свої імперські амбіції імперським амбіціям Вашингтона на глобальному рівні, вона залишається просто регіональним гегемоном, як Іран, ПАР або Австралія. Про людське око вдаючи з себе СРСР, російська еліта розуміє це, саме тому вона, на відміну від США, не розпочинає авантюр на далеких континентах, а займається «впорядкуванням» свого регіону.


Денис Горбач



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх