,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Многие закоренелые "совки" стали патриотами Украины после Майдана и войны с Россией, - Ярош
+2
Дмитро Ярош, провідник "Правого сектора" та народний депутат призначає зустріч на першу годину дня. На моє запитання, де саме має відбутися зустріч, каже просто: "До мене приїжджайте", і я вирушаю. Від Дніпропетровська до Дніпродзержинська – всього 40 км, і уже за півгодини ми з водієм дістаємося до місця призначення. Місто накрите густим смогом працюючого металургійного комбінату імені Дзержинського.
Минаючи малолюдний центр і промислові зони, ми потрапляємо у приватний сектор і швидко знаходимо потрібну адресу. Переді мною - невисокий металевий паркан з табличкою "Обережно: у дворі злий пес" на хвіртці. Над парканом майорить синьо-жовтий прапор. Я озираюся навколо, намагаючись знайти охорону - марно. Натискаю на кнопку дзвінка і через пару секунд хвіртку відчиняє худий, коротко стрижений чоловік у шортах і майці, питає, що треба. Кажу, що журналіст, домовлявся з Ярошем про інтерв'ю, після чого мене запрошують у двір.

Перша реакція: "Та ладно". Розум категорично відмовляється прийняти факт, що людина, якою у сусідній державі лякають дітей, мешкає у таких простих умовах. Майже весь периметр двору займає побудований буквою "Г" будинок, гараж та пара споруд господарського призначення. Невеличкий скопаний город, хрестоматійна виноградна "арка", фруктові дерева.

На застеленому вишитою скатертиною столі лежить "Новий Заповіт" з камуфляжною обкладинкою.

Ще за кілька секунд з будинку виходить сам провідник, вдягнений у спортивні штани, флісову кофту та капці-в'єтнамки. Ярош вітається, запрошує за стіл, пропонує чай-каву, і ми починаємо нашу розмову. Текст розмови приводиться майже без скорочень та стилістичних правок.

Переді мною стоїть непросте завдання - витягти візаві на відверту бесіду, не дублюючи при цьому запитання, які йому ставили у низці попередніх інтерв'ю. Я намагаюся зрозуміти і показати вам справжнього Яроша, а не його звичний медійний симулякр.

ПРО СТАНОВЛЕННЯ СВІТОГЛЯДУ, ПОЧАТОК ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА СЛУЖБУ У РАДЯНСЬКІЙ АРМІЇ

- Ми обидва чудово розуміємо, що таке Дніпродзержинськ. Це - здебільшого російськомовне місто, потужний промисловий центр. Типовий постіндустріальний ландшафт, пострадянський менталітет мешканців. Яким чином Ви формувались як особистісь у такому відверто "радянському" середовищі? Хто, так би мовити, "прищеплював" вам українство, допомогав з самоідентифікацією?

- Швидше за все, я сам розвивався, бо школа була російська, комуністична. На весь Дніпродзержинськ було дві українські школи і ті на окраїнах, а взагалі - скрізь російські школи. Я пам'ятаю певні речі. Була в мене вчителька української мови - Коробкова Олена Дмитрівна. Вона рано померла, але у четвертому класі викладала у нас в 24-ій школі, де я вчився всі десять років. То в неї українство прививалось, звичайно. Згодом, коли я аналізував, звідки пішли перші українські цеглинки, то, мабуть, все ж таки зі школи, від цієї вчительки. Вона, на жаль, буквально рік повикладала, потім через стан здоров'я пішла на пенсію і доволі скоро відійшла в інший світ. Практично з шістнадцяти років я увійшов у боротьбу, тобто формування відбувалось у певному колі. Це був 1988 рік, було народне піднесення, і ми тут, у Дніпродзержинську, незважаючи на те, що це було комуністичне місто, створювали потужний рух опору.

- А що саме налаштовувало Вас на антирадянський, антикомуністичний лад? Скажімо, література, музика чи інші соціокультурні феномени. Звідки це взялось у принципі? Те, що зацементувало Вашу світоглядну парадигму.

- Це сума випадковостей. Звичайно ж, література. Я дуже багато читав, особливо у перестроєчні часи. Різні речі - Солженіцин той же самий. Багато всього було прочитано. Завжди любив і люблю читати. Потім з'явилися якісь неформальні організації у Прибалтиці, які стали прикладом: Народний там фронт Естонії, Литви, Народний фронт Латвії. Така інформація вже просочувалась в Україну, і, відповідно, певна матриця вже була. А потім якось з однолітками - друзями, однокласниками - ми гуляли по місту, дивимось - демонстрація на центральному проспекті Леніна. Ми підійшли: що таке? Ви розумієте - по шістнадцять років дітям, то ж цікаво, що воно таке. Виявилось, що демострація з приводу поганої екології, бо наше місто - практично зона екологічного лиха. У Дніпродзержинську дуже багато джерел забруднення повітря, води і всього іншого. І ми долучилися до тої екологічної акції. Врешті воно закрутило, завертіло. Це був кінець жовтня 1988 року, а вже у грудні в "Літературній Україні" я побачив програму Народного Руху України. Тут була асоціація "Екологічна ініціатива" - така найактивніша, наймасовіша - декілька сотень людей на той час. Це, власне, і був той осередок, з якого починались всі неформальні рухи.

- Яким чином все це перетиналось з ідеями українського націоналізму?

- На той час я себе не ідентифікував як націоналіст. Я взагалі про націоналізм нічого не знав до початку дев'яностих, це вже після армії я почав знайомитись з різними ідеологами націоналізму. На той час це, в першу чергу, був протестний рух - антирадянський, антикомуністичний, на тому ми й базували нашу діяльність при певному національному забарвленні. Першим я підняв тут синьо-жовтий прапор ще у квітні 1989 року, на площі Леніна, і до музею з ними пройшлись. На той час ще на Галичині не скрізь підіймали, а ми тут вже підняли. Масові акції під синьо-жовтими прапорами збирались регулярно, сприяли піднесенню національної свідомості. Людей долучалось все більше і більше, у нас тут була одна з найсильніших організацій Народного Руху по всьому Центру-Сходу України. Відповідно, ми ще в травні 1989-го виграли тут вибори.

- Тобто Ви ще відтоді планували собі політичну кар'єру?

- Ні, абсолютно не планував. Що у шістнадцять років, тим більше до армії можна планувати? Це зараз часто прагматизм з самого малого віку - нічого доброго, на мій погляд. А тоді це була романтика.

- Ви проходили строкову службу у радянській армії. Офіційні джерела стверджують, що Ви служили у Білорусії, а потім десь у Росії на півночі.

- Так, спочатку у Білорусії, а потім під Іркутськом.

- Яка у вас була військова спеціальність, і як проходила Ваша служба?

- Військова спеціальність "оператор автоматизованої системи охорони бойових стартових позицій ракетних військ стратегічного призначення". У нас пересувні комплекси були - СС-20, наприклад - по класифікації у Білорусі стояли. То були ракети середньої дальності, що потім попали під роззброєння, тож нас перевели у Сибір. Там служили вже інші хлопці. Чим хороші ті були війська, то тим, що 70% особового складу - це офіцери, прапорщики і тільки 30 - обслуговуючий персонал. Автоматизована система охорони, працювали як ДРГшки по умовних захопленнях стартових бойових позицій. Цікаво було.

- Цей досвід вам знадобився під час цієї війни?

- Він знадобився ще раніше, коли я зайнявся військово-патріотичним вихованням з 1994 року. Зрозуміло, що воно було корисним.

- Тобто щось радянська армія давала?

- Та ще й як давала! По-перше, взагалі гартування характеру, подолання всяких перешкод у вигляді дідівщини, наприклад.

- Ви все це відчули на собі?

- Ну звичайно. Битись доводилось доволі багато. Як поставиш себе з початку і потім питань, в принципі, немає. Мені знову ж таки з друзями дуже пощастило в армії. Тут Сергій Зотіков зі мною служив з Дніпра, всі два роки від першого дня до останнього пройшли. Ми з хлопцями нормально так трималися.

- Звичайно, ваші командири знали, що Ви людина україноцентрична, підтримуєте ідею української незалежності. Як це сприймалось Вашим армійським оточенням? Чи відчувались ознаки агресії з цього приводу?

- Ви знаєте, я відчув ненависть навіть у перший місяць служби. "Учебка" була в Поставах, Білорусь. Якось викликали мене в штаб тієї частини. Заходжу - сидить генерал-майор Березов, депутат Верховної Ради Литовської СРСР, начальник політотдєла армії. Комуняка такий рафінований. А я що ж - "запах духа", як то називали, бо ще присягу навіть не прийняв. Зайшов: "Курсант Ярош по вашему приказанию прибыл". Я розумію, що мене зараз будуть провокувати, намагаюсь витримувати якусь марку, не піддаватись дуже провокації, але у вісімнадцять років це неможливо. Він майже вивів мене із себе подіями в Тбілісі. Пам'ятаєте, тоді 9 квітня дивізія Дзержинського порубала жінок саперними лопатками? Трагедія. І коли він мені почав розповідати, що і ти мусиш таке виконувати...

- "...если Родина прикажет…"

- ... так, мене понесло. Після того мене відправили у найгірший полк дивізії, найгірший дивізіон, де відсотків сімдесят особового складу було з Кавказу, Середньої Азії - відповідно, було доволі важкувато. Але наш підрозділ, взвод, який займався охороною бойових стартових позиції, повністю слов'янський був. Службу я закінчив командиром відділення, там теж постійно виникали проблеми, бо член Народного руху, член Націоналістичної спілки, рекомендації давали Хмара і Лук'яненко, два найбільших на той час дисиденти (посміхається).

ПРО РЕЖИМ ВНУТРІШНЬОЇ ОКУПАЦІЇ ОЛІГАРХІВ ТА ОБРАЗ ВОРОГА

- У мене інколи складається враження, що СРСР у певному сенсі зберігся, і що справжнього розколу, розпаду цього геополітичного монстра не відбулось. І насправді, якщо подумати, і Україна до Майдану виконувала функцію УРСР, так само як наразі її виконують і Білорусь, і Казахстан, які де-факто дуже залежать від РФ. Що Ви думаєте з цього приводу?

- Я з Вам згоден по Україні, бо ми навіть трактували стан до Майдану як неоколоніальний статус України. Насправді, неоколоніалізм був скрізь, у всьому. По сьогоднішній день, на жаль, в Україні є комуністичні символи, а символика - вона дуже важлива для будь-якого суспільства. Комуністично-феодальна система управління по суті зберігається по сьогоднішній день. Ця боротьба з неоколоніалізмом була для нас одним з найважливіших завдань. Боротьба полягала не тільки у тому, що ми проводили табори або націозахисні акції, розганяючи комуністів і таке інше. Ми також видавали літературу. Було таке видавництво "Відродження" у Дрогобичі, і ми видали близько двох мільйонів книжок. Майже безкоштовно вони пішли по всій Україні, по діаспорі.

- За який кошт видавали книжки?

- Діаспора допомогала, але не так масово. На той час - особливо це 1994, 1995, 1996 роки - ще підприємства працювали. Ще червоні директори були, з якими було простіше говорити, ніж з нуворишами. Приходили до них, вони давали товари на бартери різні. Наприклад, дають бітум, потім бітум міняється ще на щось, врешті-решт книжка виходить. Тоді Донцова ми почали друкувати, Бандеру. Ми були перші, хто випустив збірку "Перспективи української революції" Степана Бандери.

- Ви адаптували її для пересічного, масового читача?

- Ну, в принципі репринти робили, і воно розходилось дуже масово і дуже нормально. Брошуру Петра Полтави "Хто такі бандерівці і за що вони борються" випускали двома мовами. І Донбас засіювали вже тоді. Брошурки невеликі, але масово їх засіювали. Та робота насмарку не пішла. Я зараз навіть бачу багато тризубівців, які прийшли на певні етапи. Багато наборів за 20 років існування організації. І багато хто на фронті себе чудово проявив не тільки у складі "Правого сектора", а й у військах, добробатах.

- Ви стверджуєте, що саме це ідеологічне підґрунтя, ідеологічні спори, що тоді були засіяні, сприяли цьому?

- Ми вибудовували українську державу всупереч владі тієї держави, на громадських засадах. Так воно і було. Нічого не робиться марно. Вода камінь точить.

- Звісно, але ж багато людей все одно тяжіє до радянських архетипів. Славозвісна "колбаса по 2.20" та інші стереотипи...

- Але їх все менше і менше.

- Ви думаєте, це якийсь природний процес? За рахунок того, що відходить радянське покоління?

-Тут багато. Сума факторів.

- Які головні, на Вашу думку?

- Безумовно, найбільшим стимулом зростання національної державницької свідомості стали Майдан і війна. Особливо війна. Бо тут у Дніпродзержинську у мене дуже багато знайомих, старших вже людей, які були такі "совки" закорінівші, з комуністичним світобаченням, але за цю війну переорієнтувалися повністю. Люди-патріоти, які зрозуміли, хто насправді нам ворог, хто друг, що треба спиратись на власні сили, і ніякий Захід-Схід не допоможе. Дуже багато таких людей стало, ми навіть по волонтерах це побачили. Багато з ким спілкувався, будучи на фронті, які приїзджали і казали: "Думати не могли, що будемо допомагати українській армії, але самі побачили, хто є хто". Факторів дуже багато. Ті ж самі засоби масової інформації. Ще нещодавно, років 10, тому було доволі важко знайти інформацію про визвольні рухи, там. Зараз з цим набагато легше, багато істориків, вихованих в незалежній Україні, дають об'єктивні, хороші матеріали по історії визвольних рухів, і воно все йде на приріст свідомості. Молодь, діти - це переважно вже не "совки". Хіба частина - особливо там, на Донбасі.

- Я сам з Донбасу, з Луганська, тому розумію, про що йдеться. Там доволі багато людей, які й досі плекають у собі якусь дику ненависть до усього українського. Як Ви думаєте, через що все це відбувається? Пропаганда?

- В першу чергу, імперська діяльність Росії, яка послідовно це робила, починаючи з першого дня нашої незалежності, і вона проводила роботу…

- Лише від незалежності чи триваліше?

- Безумовно, ментальність формується поколіннями, тим більше, що Донбас, особливо промислові регіони Донбасу - це плавильний казан нації. Там зі всього Радянського Союзу. Тут нічого дивного немає, хоча якщо брати той самий 1989-1990 - згадаємо ті шахтарські страйки.

Знову ж таки, є пасивна більшість і активна меншість. Активна меншість на Донбасі, той провід донбасців, він формувався з людей типу Януковичей, Ахметових. Ті ж самі націоналісти, які теж в свій час почали розгортання, вони були розгромлені, придушені. "Тризуб" той же самий, який ми мали осередки в дуже багатьох містечках Донеччини, вони були розгромлені репресивною машиною, бо для тої правоохоронної системи патріоти - це загроза була. Вони нейтралізовували можливість підняття рівня національної, державницької свідомості в такий спосіб. Тому провід там перебрало бидло, яке, отримавши гроші кримінальним шляхом, злочинністю, почало з себе творити нову еліту. Взявши засоби масової інформації під контроль, почали нав'язувати свою думку. Це закономірно, плюс Росія почала підігрувати.

- Але ж єдина думка, що нав'язувалась на Донбасі - це відсутність будь-якої власної думки.

- Так, в тому й полягало головне завдання - перетворити людину на бидло, скотину якусь. Тільки шлунковий інтерес і все - нічого більше. І ми з цим же постійно стикаємось: "Нам все одно яка влада, аби не стріляли, нам все одно, що там буде, аби була зарплата і таке інше". Хомо советікус.

- У програмі "Правого сектору" зазначено, що "українці на рідній землі надалі залишаються під загрозою знищення внутрішніми і зовнішніми ворогами". Якщо із зовнішнім ворогом все зрозуміло, принаймні наразі, то кого Ви називаєте ворогом внутрішнім?

- Ми трактуємо це як режим внутрішньої окупації.

- Так-так, саме це.

- Уособленням цього режиму є фінансово-промислові олігархічні групи, які роздирають Україну на шматки, намагаються робити те, що робив Ахметов на Донбасі. Достатньо глянути канали, які належать нашим олігархам, все відразу стає зрозумілим. Тут навіть не йдеться про якусь національну ознаку. Навіть етнічний українець, який проводить внутрішню окупаційну політику, перетворюючи вільну людину, козака на свинопаса, керується виключно матріальними інтересами. Оце і є найбільша загроза для нашої державності. Бо як показує практика, зовнішньому ворогу раду ми все ж таки даємо. Ми зупинили величезну імперію, яка прийшла на нашу землю і спробувала "отжать" цілу купу територій, але їй залишилось дуже мало території. Тобто ми можемо протистояти, коли всередині нормально, але всередині якраз нормального життя немає.

- Ви персонально знайомі з кимось з олігархів?

- З Коломойським, з Порошенком.

- Ви вважаєте Порошенка олігархом?

- До того, як стати Президентом, він був олігархом, і доки не позбувся бізнесу, він продовжує бути олігархом.

- Ви знайомі з Ахметовим?

- З Ахметовим - ні.

- А з Григоришиним, Фірташем?

- По телевізору хіба що.

- Які стосунки Ви підтримуєте з кимось з тих олігархів, кого знаєте? На чому вони базуються? Яка мета підтримання цих стосунків?

- З Коломойським я контактую, якщо брати його команду. Це не секрет.

- Кого Ви маєте на увазі?

- Філатов. Він мій друг. З Корбаном час від часу пересікаємось, але це не політичні контакти, це питання або по фронту, які у нас виникали протягом усього часу, або якісь чисто людські стосунки.

- Що означає "по фронту"? Ви маєте на увазі придбання амуніції або зброї?

- По зброї - ні, бо вони не мають таких можливостей, на жаль. Але й техніка автомобільна, й оплата нашої бази... Вони від самого початку, коли ми заїхали одразу після Майдану на Дніпропетровщину, навіть харчування хлопцям забезпечували.

- А вимагали щось натомість? Можливо, якісь "специфічні" послуги, пов'язані з бізнесом?

- Ні, але я дав одне слово: в разі продовження наступу сепарів ми не відійдемо, будемо захищати Дніпропетровську область. Не будемо йти на інші якісь території. Абсолютно чесний і нормальний договір, тим більше мені не все одно - моя хата тут.

- Олігархи мають власних політиків, таким чином, виходячи з Ваших тверджень, виявляється, що кишенькові політики - теж певною мірою внутрішній ворог України.

- Коли ми говоримо про режим внутрішньої окупації, то зрозуміло, що це не тільки олігархи. Зрозуміло, що олігарх - це той, хто смикає за ниточки, але ж є і політичні середовища, інформаційні середовища, бізнесові структури, які дуже часто також працюють проти України і не дозволяють оголосити економічну блокаду державі, яка є агресором і визнана агресором усім світом. Але існують економічні забаганки, бізнесові забаганки, вони власне і не дають можливості блокувати торгівельні відносини з Росією. Півтора роки мурижили-мурижили питання, нарешті дозріли, що Крим треба заблокувати. Зараз "Правий сектор" бере найактивнішу участь у цій акції.Источник



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх