,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Про те, що вбив Путін
-7
Напевно, важко не мати певних сантиментів щодо мови, якою тобі співали колискові. Чомусь це почуття заодно поширюється на людей, які говорять цією мовою, і навіть на цілу країну. В усякому разі, мені це було властиво.

Ми тут, у Києві, зазвичай починаємо говорити російською, а вже потім вчимо українську. В результаті — і знаємо, і любимо обидві мови. Можливо, частково тому ми набагато більш терпимі, ніж «російський» схід України і «український» захід. Але зате однаково неприйнятні для багатьох із нас і незабутнє кіно Ірини Фаріон, яка розповідала малюкам, куди їм іти з їхніми російськими іменами, і той факт, що українська мова, через 23 роки існування незалежної держави, досі потребує захисту і заступництва. Але навіть на це багато хто з нас дивилися філософськи. Судячи з усього, занадто філософськи. Це не байдужість, це толерантність, можливо, з легкою домішкою столичного снобізму... Так було, але тепер ця рівновага похитнулася. Раптом пішла в минуле багаторічна звичка дивитися крізь пальці на обридлу і трохи смішну імперську риторику російських знайомих-приятелів і на цей невиправний, принциповий політично насичений прийменник «на» перед словом Україна. Це не просто не смішно, це більше неприйнятно.

Знаю з десяток прикладів того, як останні події розірвали нитки безцінних людських стосунків завдовжки в життя, які дбайливо ткалися і трепетно зберігалися, з юності протягнувшись із Києва до Пітера, з Москви — в Одесу, з кожної точки однієї країни в кожну точку іншої. З цих ниток було виткано невидимий покрив, що простягнувся над нашими країнами і здавався непорушно міцним.

Але їхній головнокомандувач несподівано і зухвало штовхнув нас на цей крок, який — від любові... Ми ще не «вступили» в ненависть. Може, не усвідомивши до кінця того, що сталося. Може, тому, що десятки тисяч там, у них, де це небезпечно, потекли московськими вулицями, теж не бажаючи робити цей крок. Може, через те, що говорив Макаревич, і що з ним за це робили там потім. Але навіть якщо все залишиться так, як є на даний момент, назад уже нічого не повернути. Ні Криму. Ні любові.

Я точно знаю, що не обмовлюся, як бувало раніше, дивлячись сюжет у новинах, де хтось ще й росіяни — мовляв, це наші. Син уже напевно ніколи не допустить таких «неточностей». Ми сиділи поруч і дивилися, як росіяни заходять до Криму, і він сказав: як німці. І, немов нудота, підступило усвідомлення того, що ставлення до Росії та всього російського було якоюсь неусвідомленою «генетичною» ностальгією, отриманою від батьків та від радянського дитинства. Ще вчора вона здавалася природною, але раптом стала відчуватися не легковажно, як слабкість, а з соромом, наче хвороба. Я навіть не знаю тепер, чи спокутує мою провину за все це «червоний» диплом українського філфаку…

Неймовірний час, в якому спресувалися мало не роки життя в тижні Майдану, настав у нас з листопада і перевернув свідомість так, що й уявити собі було неможливо. А нинішній травень вже не прикрасить машини киян георгіївськими стрічками. Відгомін тієї війни для багатьох тут був даниною великій Перемозі, а тепер став символом цієї дивної війни та російської окупації. І що новина для нас: пов'язати цю стрічку в Києві буде тепер небезпечно. Толерантність закінчилася навіть у тих, у кого її було в надлишку.

Багато тих, хто народилися і виросли в Києві, раптом непомітно для самих себе стали «бандерівцями», нехай і не зовсім такими, як це подобається російським ЗМІ. Що вам було до нашої любові, не знаю, що буде від нелюбові, подивимося. Так і хотілося б побажати вам ще за життя вашого фюрера нескінченних і яскравих невигаданих сюжетів: про референдуми по всій великій і неосяжній — від Калінінграда до Хабаровського краю, та працьовитих китайців по самий Урал з «Передураллям». І клепайте, колеги, з великим запасом свої знамениті «духовні скріпи», щоб кріпитися самим і до судом сильно тримати свій чудовий «русскій мир».

Прапор кримських татар я вперше побачила пізньої осені в Києві, на Майдані. І сьогодні боляче за вічно неприкаяний народ. А завжди здавалося, що найбільша небезпека територіальній цілісності моєї країни пов'язана з Кримом і однойменними татарами. Вони повернулися на рідну землю специфічно, напористо й агресивно, бувало, забирали як своє те, що подобалося, за байдужого мовчання влади. Держава ж не займалася жодною проблемою Криму жодного дня з 23 років свого існування. Проблема закономірно не просто вилізла боком — вона «відпала».

Маленький молодцюватий чоловічок в літах зробив так, що ми опинилися за крок, за секунду від того, щоб українець прошив кулею росіянина, а росіянин — українця. За декілька тижнів усе змінилося настільки, що російська тепер — це не просто мова ймовірного противника. Це мова противника, з яким не примиритися, бо ще вчора його мали за рідного. Навряд чи хтось із тих, хто звик тут у нас говорити російською, перестане це робити. Але ілюзія спорідненості пішла безповоротно. Навіть споріднені мови різняться багато чим. Лексикою, вимовою і порядком слів, а ще — диханням. Ми по-різному дихаємо, розмовляючи німецькою або англійською, українською чи російською. І як виявилося, ми занадто по-різному дихаємо, розмовляючи російською — в Україні і в Росії.
Источник
Про те, що вбив Путін



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх