,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Ми, сьогоднішні - конструктори нашого "завтра"
Ймовірно, кожному любителю фантастики, доводилося читати як ті чи інші автори, описуючи кульмінаційні події, що стаються на космічних кораблях, пишуть про те, що в критичну хвилину корабельний чи то комп’ютер чи то робот, включав програму самознищення і ось зі всіх гучномовців корабля давався чути голос: «до самоліквідації залишилось 10 хвилин…, 5 хвилин… і т.д.»

Спостерігаючи за оточуючим життям, інколи здається, що Земля, в усякому разі наша Україна, уже включила програму самоліквідації, щоправда, ніхто у мегафон не оголошує: до знищення залишилося 100 років, … 50,… 10…

Проминуло трохи більше місяця, як Всесвітньою павутиною українських інформвидань, промайнула інформація про смерть серійного вбивці Анатолія Онопрієнка, на совісті якого душогубство 52 людей. Але тим, хто цікавився чи в усякому разі хоча би пригадує цю повну жаху історію першої половини 90-х, відомо, що частина тих смертей лежить і на совісті інших, здавалось би й не причетних до вбивства людей.

Майже на самому початку його смертоносної кар’єри, коли число вбитих ним налічувало 9 людей, Онопрієнка ледь не спіймали. Він саме забрав на вокзалі, з камери зберігання обріз рушниці і деякі речі, коли до нього підійшов наряд міліції і попросив пред’явити документи й сумку, та він замість цього вийняв з кишені і віддав сержанту всі гроші які мав і його відпустили, не перевіряючи. Але пощастило маніяку та не пощастило його невинно замордованим жертвам. Якщо би в той день, міліціонери не полакомилися на гроші замордованих людей, якими з ними розрахувався вбивця, 43 людей залишилось би жити.

Для чого сьогодні ворушити те далеке минуле? А все тому, що чимало із нас, виступають у ролі членів того міліцейського наряду. Так, можливо, конкретно від нас прямо не залежить життя чи смерть тієї чи іншої людини, але поза тим всім, ми пов’язані між собою, як альпіністи, що піднімаються на вершину. Як тільки проявляє малодушність чи страх один із вервечки зв’язаних між собою спортсменів, загроза смерті висить над усіма.

Рік-два тому назад, в якійсь телевізійній передачі, журналістка брала інтерв’ю в одного із викладачів Київського медичного інституту і ось чергове запитання звучало приблизно так: «Чи багато є випускників вашого інституту до яких ви пішли би лікуватися?» Інтерв’юер, відповів: «Я можу навіть сказати їхні прізвища». Журналістка здивовано: «Як, ви викладаєте 15 років і твердите, що пам’ятаєте прізвища своїх кращих випускників?!» «Так, я їх можу перерахувати на одній руці.»

Шок. Особисто я відчув шок. Так, я давно знаю, що знання - це остання річ яка потрібна сьогодні для студента в Україні, але все ж таки в цьому випадку, йшла мова про один із найпрестижніших медичних закладів країни і ось звучить думка професора, що за 15 років лише чотири-п’ять нормальних лікарів яким можна довірити своє життя, а як же решта? Добре, нехай цей викладач дещо применшив реальну кількість кращих студентів, але все ж таки він та всі інші його колеги особисто знають тих до кого можна звернутися за допомогою в разі потреби, а як бути нам, звичайним пересічним людям, які не знають прізвищ тих лікарів і професорів які дипломи і звання отримали за знання, а не за інші цілком приземлені причини?

І така сама ситуація мається й в престижних юридичних закладах. Професії суддів, прокурорів та адвокатів, у крайньому разі міліцейських чиновників, є метою яка змушує батьків вкладати в навчання своїх дітей астрономічні суми. В принципі, вони не чинять нічого поганого, лише прагнуть забезпечити щасливе майбутнє своїх дітей, приєднати до касти вибраних. Єдине над чим не хочуть задумуватися батьки – це те, яку ціну заплатять не вони самі, але інші люди які попадуть в руки їхнім дітям коли для них вже буде куплений диплом і місце: лікаря, судді, слідчого і т. д. Скільки смертей, скільки зламаних доль, понівечених життів, причина яких банальна - вчорашні студенти в якнайшвидший час прагнутимуть відбити (слово то яке, інколи дійсно в прямому сенсі), вкладені за час навчання гроші. А коли все ж таки час від часу, щось не буде добре виходити та спливати наверх то, знову ж таки для всього цього існує таке універсальне слово - помилка. Лікарська, прокурорська, міліцейська, суддівська – помилка. Те, що ціною помилки є життя чиєїсь дитини, дружини, чоловіка, мами та тата, хіба воно має велике значення, це ж буде вже не їхня дитина….

Майже кожному з нас доводилося звертатися в різні структури та інстанції, писати прохання, заяви. Контори РЕСу/Газу, МРЕО, ДАЇ, не дай Боже прокуратура та міліція, різні чиновницькі кабінети - все це викликає в простої людини, якій доводилось стикатися з потребую звертання в ті чи інші органи, нерідко, за звичайною копійчаною справою – жахливу неприязнь і підсвідомий чи й свідомий страх та почуття власної меншовартості. На якій всім своїм видом, наголошує сидячий напроти, в зручному кріслі чиновник.

Колись, у забутому вже сьогодні «Перці», що доживає свої останні дні, журналі який був джерелом гумору, фактично, для всієї тодішньої радянської України, довелося прочитати чудову гумореску про прибиральницю хлібного магазину. Цілий день вона важко працювала, не випускаючи з рук віника та швабри, цілий день на неї ніхто не звертав найменшої уваги, але ось наступала шоста година вечора і за десять-п’ятнадцять хвилин до закриття магазину вона ставала при дверях і закривала їх, випускаючи одних і не впускаючи інших. Цих п’ятнадцять хвилин вона почувала себе на вершині, від неї залежали всі ті, хто в ці останні хвилини, підходив до магазину в надії ще купити буханку хліба. Тепер вона вже не була тієї сіренькою мишкою, що шастала поміж покупців протягом цілого дня, тепер лише від неї залежало чи прийдуть всі ті інженери, вчителі, лікарі додому з хлібом чи без нього. Вони приходили, благально стукали, упрошували, але вона була непохитною.

Напевно, вже 30-35 років минуло як цей журнал побував в моїх руках, але всі ці роки я захоплююся автором того коротенького гумористичного оповідання, наскільки тонко він зауважив цю особливість людської натури. Скільки цих прибиральниць з хлібного магазину, зодягнутих в маски найрізноманітніших начальників та чиновників, довелося побачити кожному із нас у своєму житті, (а хтось може грав чи й дальше продовжує грати цю таку просту, але разом із тим захоплюючу роль), але хто б вони не були, які б посади в той чи інший момент не займали чи займають, всі вони з самозадоволеним виглядом втішаються зі своїх п’ятнадцяти хвилин, що їх їм відпущено стояти при дверях.

Чомусь ці люди не думають, що завтра вже буде інший час, що завтра уже вони самі чи їхні діти ось так будуть стояти при дверях і благати, щоби їх впустили, але вже інша прибиральниця будуть насолоджуватися зі своїх п’ятнадцяти хвилин слави.

Є такий дитячий анекдот. Син питає: Тату, а тебе твій тато бив? Бив. А його тато його тата бив? Ну а його ще той тато, що перший був - бив? Бив. Ну і який це дурень розпочав?!

Ось так і в нас. Важко сказати хто це все розпочав. Єдине, що можемо твердити напевно, що це вже неважливо, важливо те в кого стане мудрості закінчити з таким станом речей. Бо якщо не зупинимось то погано закінчимо. І тут вже не буде тих хто виграє, хто програє. Бо відпущений за криваві гроші новітній Онопрієнко, вночі може завітати додому саме до того, хто його відпустив.

Як же тоді нам жити, як поступати? А все просто. В Євангелії уже давно дана відповідь на це питання: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.» (Лук.6:31) Тому живімо і намагаймося відноситися до своєї праці, до інших людей так як хочемо, щоб інші люди відносилися до нас і до наших рідних. Інакше повідомлення про самознищення, буде для нас не фантазією того чи іншого письменника, але твердою реальністю яка станеться ще далеко до звуків архангельської труби, яка звіщатиме про прихід Христовий.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх