,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ВІЙНА ПІСЛЯ ВІЙНИ
ВІЙНА ПІСЛЯ ВІЙНИ



Визнає це хтось чи ні, але ті, хто в 40-50-х роках воював у лісах Прибалтики та Західної України, а потім протягом десятиліть відбував покарання в радянських таборах, сьогодні є переможцями. Адже в упівців, лісових братів та латиських національних партизанів була одна мета незалежність своєї батьківщини. Тож хто вони зараз, ці переможці, ким вони стали після остаточного припинення збройної боротьби, як почуваються в омріяних незалежних державах?

Цікаво зазначити, що із 45-ти років панування радянської влади за її законами більшість партизанів жило порівняно невеликий проміжок часу. По декілька років (від одного до двадцяти) вони воювали у лісах чи переховувалися у криївках, потім щонайменше до середини 70-х сиділи у таборах. Там теж радянська влада була досить умовною: політичні вязні і особливо колишні партизани жили ще й за своїми правилами. Досить часто упівці гуртувалися з лісовими братами, обирали собі ватажка, який і здійснював керівництво внутрішнього життя у таборі. Війна з кримінальними злочинцями, протистояння сталінському ГУЛАГові це теж яскрава сторінка в історії національних партизанів цих країн.

Нині в усіх трьох країнах діють ветеранські організації колишніх борців з радянською владою: Братство вояків УПА, Обєднання ветеранів спротиву, Латиські національні партизани. У Литві та Латвії вони були реабілітовані ще на початку 90-х. В Україні ситуація зовсім інша. Колишні повстанці не підпадають під Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій”. Всі вони й досі залишаються колишніми засудженими, їм виплачують мізерні пенсії, у політичному житті участи практично не беруть. Лише окремі постаті, причетні до руху спротиву в Західній Україні, як, наприклад, син командарма УПА Юрій Шухевич (тривалий час номінальний керівник УНА-УНСО) чи народний депутат пані Слава Стецько час від часу нагадують про себе на вітчизняному політичному небосхилі.

Остання кров на Західній Україні

Як нині встановив історик Дмитро Ведєнєєв, останній бій з упівцями відбувся 14 квітня 1960-го біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської области. У ньому було зліквідовано невеличку групу українських партизанів, за якою полювали не один рік. Востаннє група виявила себе 12 жовтня 1959-го в той день на шляху у неї майже випадково трапився 22-літній оперуповноважений Бережанського райвідділу КДБ Віктор Стороженко. Один із бойовиків випустив у лейтенанта кілька куль та вбив його. Донині вважається, що це була остання жертва українських повстанців.

Партизанська група складалася з трьох людей члена Подільського окружного проводу ОУН Петра Пасічного, його дружини Марійки Пальчак та бойовика Олега Цетнарського. Пасічний та Пальчак партизанили ще з часів заснування Української повстанської армії з 1943 року. Лише 14 квітня 1960 р. оперативній групі Тернопільського УКДБ вдалося натрапити на розташування групи. У короткому бою обидва бойовики загинули, а Марійка Пальчак намагалася застрелитися пустила собі у скроню кулю. Однак куля застрягла у черепі, а через місяць Пальчак навіть вдалося виходити. Враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного з енкаведистів, підпільницю засудили до 15 років позбавлення волі. Марійка відсиділа весь термін...

Точної чисельности Братства УПА не можуть назвати навіть його керівники. Однак відомо, що йдеться про 3-4 тисячі колишніх повстанців. У Тернопільській області є навіть два так звані “бандерівські” райони лише там у 70-і роки дозволяли оселятися звільненим з ув'язнення колишнім воякам УПА.

Кілька цікавих постатей з числа колишніх командирів УПА мешкає і в Києві. В першу чергу останній її командувач (обіймав цю посаду з березня 1950-го, після смерти Тараса Чупринки-Шухевича, й до 1955-го) полковник УПА Василь Кук. Історія його досить цікава. Кука схопили в одній із криївок разом з дружиною в 1955-му. Декілька років тримали у внутрішній в'язниці КДБ на Володимирській вулиці в Києві. А потім відпустили, щоб написав для КДБ історію ОУН і дожив до перемоги комунізму... Живе Василь Степанович і донині, і мушу сказати, дуже добре себе почуває.

Є у Києві й інші цікаві партизани. Наприклад, Василь Галаса, про життя якого можна відзняти гарний пригодницько-детективний фільм. Незважаючи на довгі роки партизанської боротьби та увязнення, це дуже оптимістичні люди. Я ніколи не чув, щоб вони скаржилися на своє життя...

“Залізний вовк” на чатах Литви

Найдовше у війні з каральними органами СРСР протрималися литовські лісові брати. Як стверджують самі литовці, останній бій відбувся більш ніж за двадцять років по закінченні Другої світової в 1967. Останній партизан на ім'я Трояліс, озброєний та одягнутий у форму литовського офіцера, застрелився у бункері, коли вже був оточений з усіх боків.

Нині в Литві існує культ лісових братів. Це й не дивно, адже президент цієї невеликої прибалтійської країни Валдас Адамкус теж колишній партизан. Він народився в Каунасі, в 40-і роки випускав бойовий листок під назвою Молодь, будь на чатах!. У липні 1944 року Адамкуса вивезли на примусові роботи до Німеччини, але звідти він незабаром утік. Провоювавши деякий час у Литві, нинішній президент перетнув кордон та дістався до Мюнхена. Так він став політичним емігрантом.

Невеличкі збройні сили сучасної Литви вважаються продовжувачами бойової слави лісових братів. А в Каунасі, колишній столиці цієї держави, навіть існує бригада Залізний вовк продовжувачка традицій найуславленішого однойменного партизанського з'єднання другої половини 40-х початку 50-х років.

Деякі колишні лісові брати нині працюють у різних гілках влади. Переважно на дорадчій роботі. Наприклад, офіцер лісових братів Ляонас Лаурінскас у міністерстві оборони Литви на посаді вихователя-пропагандиста. В 1944-1953 роках у складі Залізного вовка він воював проти військ НКВС в районі міста Таурас. У квітні 48-го був важко поранений, але незабаром знову став до лав партизанів. Захопили Лаурінскаса лише у листопаді 1953-го, отримав 15 років, відсидів 23... Нині Ляонас Лаурінскас член Об'єднання офіцерів спротиву, його пенсія 552 літи (близько 200 доларів). Окрім того, безкоштовний проїзд та пільги на комунальні послуги.
Латиські національні партизани

Партизанський рух у Латвії через різні обставини мав набагато менші масштаби, ніж в Україні чи Литві. Насамперед тому, що аж до 9 травня 1945 року Латвія залишалася ареною збройної боротьби, в якій брала участь переважна більшість чоловічого населення цієї республіки. Звичайно ж, на боці німців. Після війни майже всі боєздатні латиші опинилися в таборах полонених радянських або союзницьких, тож партизанити у лісах мали лише одиниці чи десятки бійців.

Незважаючи на досить масовий вступ (чи пак мобілізацію) латишів до вермахту, серед військової еліти держави знайшлися й такі, хто був проти союзу з німцями. Латиських партизанів, які боролися і з радянським, і з німецьким ре-жимами, очолював генерал Яніс Куреліс. Протягом осени 1944 року його загони діяли в лісах Курляндії. Група Куреліса була великим партизанським з'єднанням, однак вона припинила своє існування ще до закінчення Другої світової війни.

Незабаром осередком опору стали ліси та болота Латгалії, де його керівником спочатку був ксьондз Юхневич, а потім латиський офіцер Суппе. Його партизанське з'єднання нараховувало до 400 бійців. Серед болота Суппе обладнав зручний табір, де були навіть стайня та церква. На його території діяла пропускна система. Цей осередок партизанської боротьби зліквідували тільки в 1946 році. Щоб дістатися до табору на болотах, органам НКВС довелося закликати на допомогу авіацію. Значна частина партизанів загинула, але деякі все ж таки вирвалися з оточення.

Окремі партизанські осередки існували і в інших регіонах Латвії, але вони були не настільки добре організовані, як в Литві чи Україні. Нині в Ризі існує невеличка за чисельністю організація Латиських національних партизанів, яку очолює Стефанс Ойарс – колишній зв'язковий однієї з партизанських груп. Пенсії у членів цієї організації такі ж, як і в решти громадян похилого віку десь 60 лат (100 доларів). Ніяких особливих пільг у них немає. І єдине, за що йде додаткове нарахування, це робота в ГУЛАГу, де рік перебування рахується за три трудового стажу. До речі, приблизно стільки ж отримують і радянські ветерани та інваліди. Для сучасної Латвії це не дуже багато, але на тлі російських чи українських пенсій досить-таки пристойно.

"Політика і культура", №21, 2002 р.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх