,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Що означає «вірити у Бога», про матеріальний і душевний комфорт і про вічне «Куди йдемо»
Що означає «вірити у Бога», про матеріальний і душевний комфорт і про вічне «Куди йдемо»


Розмовляють журналіст Павло Стороженко і владика Федір, архиєпископ Полтавський і Кременчуцький

– Шановний Владико, ми звикли до досить парадоксальної ситуації: коли світська людина, розшарпана своїми буденними справами, обтяжена майновими клопотами, звертається за порадою до священнослужителя. Хоча сфера його інтересів перебуває, так би мовити, в іншій галузі – духовній, релігійній. От і я прийшов до Вас не те, щоб поскаржитися, а поділитися сумними спостереженнями: останнім часом у всіх випадках, коли людина могла мене безкарно обманути, вона обманювала… І не тільки мене. Ми звикли до обману на базарі, нас попереджують про можливі хитрощі в банківських документах, з нами скриводушничають посадові особи, нас дурять так звані народні депутати… Що сталося? Куди зникла ця нематеріальна субстанція – совість?

– Напевно ми пожинаємо плоди, посіяні в нашому недавньому минулому, коли викорінювали віру в Бога, а разом з нею і справжнє підґрунтя моралі. Бог дав людині закон, встановив норми, межі, за які вона не повинна переступати. Крім того, людина ще й повинна рухатися вперед, до духовно-моральної досконалості. Але має бути справжня, глибока, внутрішня мотивація. Це страх Божий, який, як каже Біблія, є початком премудрості, і любов до Бога яка є вершиною цієї премудрості.

На жаль, наше суспільство наскрізь пронизане меркантилізмом, гонитвою за майновим успіхом, марнославством. Звідсіля й обман – як засіб досягнення примітивної матеріальної мети. Щоправда так було завжди. В більшій чи меншій мірі. Але є й паралельне, духовне життя. Його бачиш у храмі. Часто помічаю, як люди моляться. Бачиш їхню щирість перед Богом, справжність. У стосунках з Богом не може бути лукавства. Ти маєш прийти до Бога таким, яким ти є, але в щирості і простоті. І це, відповідно, змінює людину. Совість стає просвітленою і чутливою до гріхів. Тоді людина перестає обманювати і дурити свого ближнього, а намагається жити чесно.

– Але для того, щоб спілкуватися з Богом, треба, щоб і в людській душі було щось від Бога, щось божественне. Як і коли це «щось» може потрапити в людську душу? Це, так би мовити, питання комунікації, зв’язку. Щоб людина зрозуміла, що хоче від неї Вища сила?

Це «щось» є в кожної людини. Нас Бог створив духовно-тілесними істотами, тобто – релігійними. Інша справа, що ми пошкоджені гріхом. Нам потрібно постійно прикладати зусилля для того щоб мінятися, ставати кращими, спілкуючись з Богом. Це вимагає внутрішньої праці над собою. Божа благодать допомагає людині мінятися. Але людина сама повинна прикладати зусилля.

Багато людей, які не ходять у храм, стверджують, що важливіше, аби Бог був у душі. А ходити у храм на богослужіння це не обов’язково. І я колись сповідував такий погляд. Гадав, що Бог це щось абстрактне, далеке. Поза мною. І стосується більше священиків, бабусь, які відвідують церкву. Та це не так. Цього недостатньо.

– Чому?

– По-перше, ми маємо свободу волі, свободу вибору. Тому без нашого бажання і наших зусиль Бог не може нас змінити. А мінятися необхідно, бо гріх нас руйнує і нищить. По-друге, свобода волі, розум, різні таланти, якими наділив людину Бог, робить нас відповідальними за своє життя і майбутнє. Ми не можемо сказати, що я не винен у тому, що саме так прожив своє життя. Я сам винен у більшості речей, які зі мною відбуваються. Ну і крім того. Бог дав нам заповіді, які ми повинні виконувати. А щоб ми могли їх виконати, дав нам можливість єднатися з Собою (Богом) через віру в Ісуса Христа, Сина Божого і через благодать Духа Святого, яка є в Церкві. Тому потрібно відвідувати богослужіння, молитися, читати Євангеліє і намагатися жити за волею Божою, за Його заповідями, не грішити, а якщо згрішив, то каятися і намагатися змінитися. Це називається духовним життям. Воно не можливе поза Церквою, поза храмом. Християнин повинен знати свою віру і виявляти її в житті. Бо християнство – це спосіб життя.

Позбутися гріховних звичок і нахилів можливо лише коли ти з Богом, коли Він тобі потрібен як повітря, як їжа і пиття. А коли ти кажеш, що Бог у тебе в душі, але не звертаєшся до Бога в молитві, не заходиш у храм, бодай поставити свічку, не каєшся у своїх гріхах, не прагнеш до внутрішніх змін, то це самообман. Бога у душі твоїй немає. Хоча можливість прийти до Бога в людині завжди є.

– Чи може бути людина хамської поведінки справді віруючою, релігійною?

– Ні не може. Коли ти приходиш до Бога, то маєш облишити свої земні маски, лукавство, усвідомити свої гріхи і покаятися….. Шлях до Бога лежить, власне, через покаяння. Слово «покаяння» з грецької мови дослівно перекладається як «переміна розуму». Тобто, зміна життєвих орієнтирів, напрямку руху. Це шлях до Бога, який починається з усвідомлення, що далі жити так як я живу і бути таким, яким я є, – неможливо. Образ істинного покаяння показаний в зворушливій притчі про блудного сина. А хамство – це вияв гордині, впертості, невихованості.

– Тривалий час український народ був позбавлений релігійного просвітительства. Чи позначилося це на формуванні народного характеру, або, як нині висловлюються, - менталітету? Чи, може на цей процес впливали головним чином економічні обставини?

– Певна річ, позначилося. Характер і поведінку людини визначає духовність, а не економічні обставини. Хоча і вони напевно відбиваються на суспільну поведінку, але все ж є другорядними.

Якщо дивитися на нас, українців, видно, як на характер впливає духовність. Наприклад в Західних областях, де радянська влада не встигла зруйнувати храми, де населення не було тотально знищене голодомором збереглися традиції і побожність, люди, в неділю чи свято не працюють на городах, а йдуть до храмів. Кожне село має церкву, а то і кілька храмів, роздоріжжя прикрашають каплички чи хрести. Це відбивається на їхній поведінці, мисленні, ставленні один до одного, ставленні до свої країни.

У Центрі та на Сході наочно видно, що радянська влада попрацювала над викоріненням «релігійного опіуму» ретельніше і набагато довше. За роки тотального панування комуністичної ідеології змінився духовний світ людей. Люди стали духовно спустошеними. Вони часто не мають надії, не знають де шукати вихід із скрутного становища. Тому тут частіше зустрічаєшся з хамством, ворожнечею, менше бачиш взаємоповаги, культури поведінки…

Звичайно, не слід ідеалізувати якийсь регіон, бо гріх і зло є скрізь. Однак зазначені моменти вказують на те, що духовність визначає характер людини, а відповідно і народу. Якби чиновники, які грішать хабарництвом, або депутати Верховної ради, які за гроші готові продати і рідну матір і Батьківщину, стали б хоч трохи духовнішими, ми жили б набагато краще.

– Як Ви ставитеся до дружного навернення до Церкви колишніх радянський високо посадовців, які раніше, власне, були гонителями вчення Христового? Тепер, у релігійні свята, вони купчаться навколо амвонів, до речі, серед перших, щоб потрапити в об’єктиви телекамер… Мене цікавить щирість, «справжність» їхнього ідеологічного перелаштування тому що – наш правлячий прошарок. До нас не прийшли звідкілясь нові керівники. Це – ті ж самі. Наскільки вони щирі зараз? А, може, це – лицемірне пристосуванство, щоб утриматися при владі за будь-яких ідеологічних і соціально-економічних обставин?

– Ви знаєте, можливо ті «які купчаться біля амвонів» на великі свята і лукавлять. Але якогось загального висновку я зробити не можу. Знаю високопосадових осіб, що відвідують храм. Мені, здається, вони поводяться відверто. Вони ще не достатньо воцерковлені, у них своєрідні погляди на Церкву, на церковні обряди і таїнства. Але є щире прагнення пізнати Бога. А це головне.

Взагалі є різні випадки. Деякі високопосадовці не ходять до Церкви через колишні ідеологічні переконання – не можуть переступити свій життєвий досвід, звички… Але з повагою ставляться до Церкви, до порядних священиків, віруючих. Думаю, вони недалекі від спасіння.

Справа в тому, що Церква це не лише формальна організація людей, а таємниче тіло Христове. Тому, ми можемо бути в храмі на богослужінні, але насправді – далеко від Бога. Навіть священнослужитель, зодягнений в церковне облачення, який звершує службу Божу, може бути поза Церквою, якщо грішить і не кається. Бо: якщо я покаявся – я в Церкві і з Христом, якщо ні – я поза Церквою і поза благодаттю Божою. Такий парадокс духовного життя.

– Владико, ми пережили крах великої імперії – СРСР. Його вряди-годи порівнюють з Римською імперією. Обидві посідали велетенські простори, об’єднували багато народів, мали величезні людські й природні ресурси… Та всі імперії падають з подібних причин: внутрішньої слабкості, гнилості. Як моральної, так і економічної. На зміну старому Риму прийшли нові свіжі народи, як на місце давнім язичницьким віруванням, часто надзвичайно жорстоким, - вселенське християнське вчення. Виникли нові держави. Почалася нова історична доба.

А в нашому випадку? Після обвалу Радянського Союзу свіжої сили, приміром, у вигляді якихось новітніх племен немає. Нової об’єднавчої і надихаючої віри – теж. Тільки залишки старого християнства, уцілілого під тоталітарним пресом, і понівечений (особливо старше покоління) по життєвим наглядом і примітивним матеріалізмом народ. Які духовні зорі засвітяться нам попереду? Не вважати ж за такі приваби суспільства невпинного споживання – з його ненаситним плямканням і безперервним поліпшенням побутових умов. У чому може полягати стратегічний оптимізм нашого життя?


– З точки зору християнства, цей світ завершить своє існування. Буде Страшний суд. Людство не зверне зі шляху невпинного споживацтва і самознищення. Але у нас завжди є вибір. Робити добро, або чинити зло. Якщо людина робить добро – вибирає Бога і вічне блаженне життя з Ним. Якщо чинить зло – обирає шлях до самознищення і вічних мук без Божої благодаті. Після Страшного суду, грішники будуть у пеклі, а праведники будуть вічно блаженними в Царстві Божому. Це триватиме вічно.

Щодо християнства, то воно не може бути старим. Воно вічно актуальне, вічно живе. Тому що дає відповіді на головні запити людського духу.

Лише віра в Бога дає людині справжні орієнтири і відкриває очі на світ, на людину, на події, які зараз відбуваються у світі. Лише істинна віра, а для мене це Православ’я, дає справжню надію на щасливе майбутнє, яке не можливе в умовах земного життя. Віра говорить, що твоє майбутнє не тут, на землі, а там – у Царстві Божому. Тут усе тимчасове: і життя, і краса, і здоров’я, і все що ти надбав. Усе маєш залишити.

Зі співчуттям спостерігаю за людьми старшого покоління, яке виросло в умовах атеїзму, і немає цієї християнської надії. Насправді їх туга за минулим – це жаль за власною молодістю, яка була сповнена надій і оптимізму. Але прийшов час і все змінилося, імперія рухнула, почалися негаразди, всі надії на світле майбутнє розчинилися… Віруюча людина, відчуває тягар економічних і суспільних проблем, переживає певні психологічні кризи, але вона вірить у Бога, бачить Його допомогу і їй легше переносити усі труднощі земного життя; а окрім того, вона має надію на вічне життя з Богом. Бо усе земне – тимчасове.

– Висловлюючись сучасно, завдяки тому, що ви – справді віруюча людина, ви почуваєтеся в цьому світі духовно комфортніше. Бо ви – людина Бога на землі. І зі смертю тільки наблизитеся до Нього?

– Я вірю в Бога і служіння Богові є сенсом мого життя. Але те, що я вірю, не робить мене, так би мовити, автоматично досконалим і не є абсолютною запорукою мого перебування з Богом після смерті. Я, як і кожна людина, пошкоджений первородним гріхом і чиню власні гріхи. Тому маю прикласти всіх зусиль, щоб змінитися протягом життя. За допомогою Божої благодаті, в силу моєї віри та рішучості жити за Божою волею, повинен з’єднатися з Богом, освятитися і стати подібним до Бога. А Бог є любов. Життя має бути підготовкою до переходу у блаженну вічність. Для цього потрібно прикладати дуже багато зусиль

– Владико, мене гнітить досить тривожна статистика. Українці найбільше серед інших європейських народів заражені СНІДом, туберкульозом, венеричними хворобами, квітне підлітковий алкоголізм. Поширення цих хвороб так чи інакше зумовлене моральним занепадом. Щось ми в гріхах активніші, ніж в наближенні до Бога… Всі ці сумні перетворення відбулись на моєму віку. Пригадую, колись мені довелося працювати в російський глибинці. В будівельній бригаді, на заробітках. Я повернувся в Полтаву повний несподіваних вражень. Ошелешено розповідав дружині: уявляєш: там жінки матюкаються, скрізь п’яні або на підпитку, мужики, навіть на урочистостях, пють, не виголошуючи тостів, - просто, аби «зарядитись»… І тепер, через кілька десятиліть, я бачу навколо приблизно таку ж картину.

– Те, що ми в гріхах активніші не дивно, адже йти вгору значно важче, аніж котитися вниз. Але мабуть, знову ж таки, ми пожинаємо плоди того насіння, яке було посіяне в роки радянської атеїстичної пропаганди. Наші духовні хвороби ростуть звідтіля, коли проголосили: Бога немає, значить, роби, що хочеш. Мораль була тільки зовні, під наглядом. А коли прийшла свобода, то і мораль десь зникла.

Не так давно мені до рук потрапила книга прекрасного українського поета-гумориста радянської доби Степана Олійника «Готов почати все спочатку…». Чудові дотепні твори, читаються, як то кажуть, «на одному диханні». І ось, коли я читав ці сатиричні вірші, у мене було відчуття, що мова йде про наш час. Те ж саме хабарництво, крадійство, підлабузництво, безвідповідальність, недбальство, пиятика. Пороки нашого часу були і тоді, тільки про них не прийнято було говорити на загал.

Слід, однак, зазначити, що в радянський час були, хай зовнішні, але важелі, які стримували поширення аморальності, оберігали від неї принаймні дітей та молодь. Якби тепрішні державні чиновники, депутати, представники «великого» бізнесу, власники телеканалів прислухалися до того, що каже християнська мораль, намагалися відгородити дітей і молодь від негативних впливів, думали про майбутні покоління, про державну та національну безпеку, можна було б уникнути багато проблем. Але маємо те, що маємо… Просто кожен має робити те, що повинен. Робити це як найкраще. Як перед Богом.

– Владико, як ви ставитесь до слів Тараса Шевченка:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Це з поеми «Сон». Хоча в інших місцях Тарас Шевченко часто цитує Святе Письмо, використовує фрагменти з нього як епіграфи до своїх творів…

– Ви знаєте, серед деяких ієрархів Церкви та духовенства зустрічав доволі неоднозначне ставлення до поетичної творчості Тараса Шевченка (особливо щодо процитованого уривку, також поеми «Марія» та інших). На мій погляд, Тарас Шевченко – геніальний поет і художник, один із засновників української літературної мови, митець, який заклав потужні ідейні підвалини нашої національної самосвідомості та державної незалежності.

Однак, мені здається, його творчість не можна виривати з історичного контексту того часу. Твори Тараса Григоровича є криком зболеної душі за своїм знедоленим народом. Це був час кріпацтва. Час, коли Православна Церква була повністю підпорядкована світській імперській владі. Навіть в тогочасних офіційних документах Церква називалася «відомством православного сповідання», тобто міністерством. Це час, коли Церквою керував Синод на чолі з абсолютно світським чиновником, який часто густо взагалі не розумів, що собою являє Православ’я. Церква була затиснута в лещата царського уряду і слугувала інструментом поневолення народу. Вона так і сприймалася тодішньою інтелігенцією. Тому не треба вимагати від митців XIX-го століття спеціальних богословських знань і цілковитого прийняття церковної традиції того періоду.

Мені здається, в цих богоборчих словах Шевченка слід більше вбачати поетичну гіперболізацію – з одного боку, а з другого, – презирство до «ченців годованих» казенної Церкви. Втім, можна пригадати деякі твори Олександра Пушкіна, Джона Байрона, Франсуа Вольтера… В них зафіксовані не менші випади проти Бога і Церкви. Проте, тут слід вбачати різку критику негативних сторін церковного життя того часу.

– Владико, у багатьох народів, які втратили державність, Церква часто виступала як останній прихисток народної мови, культури, національного усвідомлення. Таку роль відіграв у польській історії католицький костьол. Він і донині користується за це надзвичайною пошаною і моральним авторитетом у польському суспільстві. Чи була притаманна подібна роль Українській православній церкві?

– У нашій історії були періоди, коли Церква була оборонцем національної культури і мови. Приміром, за часів святителя Петра Могили Церква стояла на обороні покатоличення і ополячення українського народу. Взагалі, в Україні, Церква, з часів хрещення Київської Руси і аж до XVIII століття, була опорою для народу в його боротьбі проти всіляких поневолень і рабства. З приєднанням наприкінці XVII століття Гетьманської України до Московського царства Українська Церква втратила свою самостійність. Поступово кращі її представники були переведені до Росії, де несли просвітницьку місію. Серед них було багато святих: святителі Димитрій (Туптало), Арсеній (Мацієвич) митрополити Ростовські; Іоасаф (Горленко), архиєпископ Білгородський; Іоан (Максимович), митрополит Тобольський та інші.

В часи Російської імперії Церква втратила роль оборонця народної мови і культури. Адже було заборонене книгодрукування українською мовою. Про переклад Біблії українською не приходилося і говорити. Коли викладач Ніжинського ліцею Пилип Морачевський здійснив 1861 року свій переклад Чотириєвангелія на українську мову, Святійший Синод не дав дозволу на видання друком цього перекладу. Хоча Російська імператорська академія наук визнала цю працю найкращою. Незадовго з’явився сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який забороняв друкування книг українською мовою.

Сьогодні ми маємо незалежну державу, але, на жаль, Православ’я в Україні розділене. Одна частина належить до Московського патріархату, інша – до Київського. Відмінність полягає у тому, що Українська Православна Церква Московського патріархату є «самокерованою» Церквою у складі Російської Православної Церкви, а Українська Православна Церква Київського патріархату є адміністративно незалежною від жодного іноземного центру. Також у храмах Московського патріархату богослужіння звершується церковнослов’янською мовою, а у храмах Київського патріархату – українською. Проте, переконаний, ми повинні мати одну Православну Церкву, яка б не підпорядковувалася б жодній іншій Церкві і служила б інтересам свого народу та своєї держави, єднаючись з іншими Православними Церквами однією вірою і канонами.

– Владико, колись у польському журналі «Вєдза і жичє» («Наука і життя») я прочитав розлогу статтю про корисність вегетаріанства. Для Польщі це було актуально. У 80-х роках минулого століття там була економічна криза перехідного періоду (від соціалістичного до вільного ринкового господарювання) і принагідно пропагувалися, так би мовити, доступні способи харчування. Так от, у статті наводилася цікава статистика: як показали багатолітні спостереження, тривалість життя людей, які дотримувалися різних обмежень і регуляцій у харчуванні (постів, вимог щодо кошерності тощо), була значно вища, ніж у людей, які жили, так би мовити, звичайним мало організованим життям. Спостереження були цілком достовірними, бо проводилися над релігійними громадами, які постійно мешкали компактними групами в США. Тобто умови і об’єкт спостереження не змінювалися…

– На мою думку, це відповідає дійсності не тільки з наукового погляду, але й звичайного здорового глузду. Стримане життя сприяє здоров’ю людини, а нестриманість, надмірність руйнують і здоров’я, і душу. Тому Церква закликає до стриманого життя. Ми пошкоджені гріхом, легко піддаємося спокусам, дозволяємо швидко вкорінюватися в нас шкідливим звичкам, а це неминуче відбивається на здоров’ї. Зверніть увагу, як довго жили святі, що провадили життя, сповнене нестатків і обмежень.

Християнство не схвалює вегетаріанство, як певну крайність. Але всіляко схвалює стримане і тверезе життя.

– Владико, фізичне, тілесне здоров’я тісно пов’язане зі здоров’ям духовним. Можна сказати напевне: і здоровий дух, моральні правила мають вплив на фізичний стан. Не може людина, духовно схильна до порочного способу життя, довго лишатися здоровою.

Насмілюся стверджувати, що ми живемо в час розгнузданої пропаганди саме нездорового способу життя. Перегляньте телевізійні програми: на всіх каналах реклама алкоголю, пива, вільної поведінки… На мій погляд, це не прояв свободи а морального звиродніння. Я світська людина, а не священик і не лікар, але добре розумію, наскільки це шкідливо для суспільства взагалі, його фізичного і духовного здоров’я. Мені доводилося достатньо довго замешкувати в деяких західних країнах, щоб помітити: у них такого, з такою всеохопністю і нав’язливістю, не демонструють. Трапляється, але на спеціалізованих каналах, за додаткову абонементну плату. А у нас відбувається зворотній процес: у Полтаві найбільший провайдер кабельного телебачення перевів освітні програми з дешевого пакета в дорожчу послугу…

Чи може церква якось протистояти цій брудній теленавалі, власне, деморалізації народу?

– Я розумію Вашу стурбованість, але прямого впливу на ці процеси Церква справити не може. Наша зброя – це проповідь, молитва, благодать Божа. Стежити за станом суспільної моралі, адміністративним чином перепиняти пагубні впливи – це прерогатива світської влади. Ми молимося за владу, за Уряд, Верховну Раду, щоб Господь Бог їх напоумив, дав мудрості і вони діяли у згоді з Божими і державними законами на користь свого народу. Бо діяти інакше - це все одно, що пиляти гілку на якій сидиш.

– Владико, мене інколи охоплює сумнів: а чи на цій гілці, тобто, на нашій, вони сидять? Можливо, їх духовні й майнові інтереси розміщенні деінде, а не тут? І в нашому випадку йдеться не про гілку, а про давнє браконьєрське збирання горобини: коли рубали все дерево, збирали з нього плоди і йшли геть. А дарево лишали гнити, як мертвий стовбур, що вже ніколи не буде плодоносити…

– За все прийдеться дати відповідь. Чим вища посада, тим більша відповідальність перед народом, перед наступними поколіннями, перед Богом. Кому багато дано, з того багато і спитається.

А щодо телебачення, то я просто не дивлюся телевізор. І цілком комфортно себе почуваю. Нинішнє телебачення несе багато негативу і стресу. Необхідну інформацію черпаю з інших джерел. Не раджу дивитися телебачення і нашим віруючим. Для їхньої ж користі. До речі, читачі можуть проекспериментувати. Побачать скільки з’явиться часу для спілкування з рідними, для виховання дітей, для прогулянок, праці, вдосконалення.

– Владико, хочу врешті поставити чи не найважливіше запитання в нашій розмові: які надії на створення в Україні єдиної Помісної православної церкви? За яких умов це могло б статися?

– Нині важко говорити про конкретні умови, але надія нас не полишає. Мало того, ми впевнені, що це колись станеться. Коли саме? – відає Бог. Він усім керує. Спостерігаючи за сучасними подіями, не можна не подивуватися, які несподівані повороти трапляються в історичному процесі. Хто раніше, років 30 тому, міг передбачити розвал Радянського Союзу? Фактично ніхто. Подібне може трапитись і в нашому церковному житті. На цю думку наводить те, що Господь благословив на життя нашу державу, хоча, як на той час, мало хто сподівався на розвиток таких подій. Упевнений: Помісна Церква в Україні буде. Але ми – церковні ієрархи, священики, миряни повинні докладати в ім’я цієї благої мети всіх своїх зусиль. Бо Господь допомагає тим, хто старається.

– Владико, насамкінець нашої розмови хочу поставити особисте запитання, відповідь на яке не має, так би мовити, суспільного значення. Хіба що для моїх колег.
Тривалий час, як журналіст, я працював у жанрі сатири – писав фейлетони, критичні статті тощо. Тобто судив, осуджував людей. А в Святому Письмі, зокрема у Євангелії від Мат фея, сказано: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас судитимуть…» Чи не надто я нагрішив – своєю професійною діяльністю? Може, вона первісно гріховна? Чи не час мені покаятися?


– Якщо йдеться тільки про професійну діяльність, то гадаю, що ні. Ми повинні осуджувати негарні вчинки, скоєний гріх, викривати вади, пороки. Але при цьому відділяти їх від самої людини, грішника. Усвідомлювати, що ти сам нічим не кращий від того грішника, якого осуджуєш.

Нині ми багато нарікаємо. Лаємо начальство, народних депутатів… А якщо б я сам опинився на їхньому місці? Чи витримав би спокусу грошима, майном, привілеями? Могло статися, що зловживав би ще більше. Тому треба ненавидіти гріх і разом з тим являти християнську любов до грішника, як до людини, яка потрапила в рабство гріху і може втратити вічне блаженне життя з Богом.
А щодо каяття, то каятися треба всім. Безвідносно до професії. Бо всі ми – земні люди. Святі все своє життя проводили в покаянні і боротьбою зі своїми пороками. А їх у нас у кожного ой як багато!

– Дякую за розмову, владико!

Газета: Вечірня Полтава № 33 (1016) 15 серпня 2012р.
Журналіст: Павло Стороженко

My Webpage

Що означає «вірити у Бога», про матеріальний і душевний комфорт і про вічне «Куди йдемо»



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх