,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


"Українець — це істота, яка весь час плачеться, але не прагне змін"
  • 26 августа 2012 |
  • 07:08 |
  • sereda |
  • Просмотров: 1040
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
+6
"Українець — це істота, яка весь час плачеться, але не прагне змін"


Україна за 21 рік не стала насправді незалежною, а українці продовжують нарікати на життя. Тільки влада має змінити цю ситуацію і визначити нарешті стратегічний напрямок розвитку країни.

Про це в інтерв'ю Gazeta.ua розповів доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології та завідувач відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Юрій Шаповал.

Україні виповнюється 21 рік. Чи стали ми за ці роки справді незалежними і на якому зараз етапі знаходимося?

— За ці роки Україна не стала незалежною. Україна, на превеликий жаль, за всі роки залишається між молотом і ковадлом — між сходом і заходом. Таке становище породжує дуже багато проблем. Зокрема, проблему відсутності власного політичного класу, до кінця відданого тим державницьким ідеям і підходам, які нібито було декларовано 1991 року. З іншого боку, ми повинні враховувати впливи Росії, яка дедалі більше не зацікавлена в існуванні України як держави.

Але позитив все ж є. Якщо ми згадаємо події початку XX ст., бурхливий період 1917-1918 років, то всі спроби налагодити українську державність були обмежені і в просторі, і в часі. А зараз ми все ж 20 років маємо свою державу і вже є покоління, яке виросло, народилося в цій незалежній країні. Для них поняття незалежна Україна само собою зрозуміле і не треба нічого пояснювати.

Чому цей політичний клас так і не сформувався за стільки років?

— Тут існує обопільний процес і обопільна залежність. Витоки цієї слабкості полягають у суспільстві. Наше суспільство не навчилося тиснути на владу. Воно не виробило механізмів тиску на владу і багато хто сприймає її як щось сакральне. З іншого боку, соціологія останніх років свідчить про тотальну недовіру людей до влади. Будь-яка влада, яка приходить під будь-якими гаслами, в очах суспільства одразу стає аморальною, безпринципною. Власне, такою вона зазвичай і є. І ця залежність процесу формування еліти від самого суспільства, і навпаки — залежність суспільства від еліти — не дає нам ніяк з цього кола вирватися.

Але це не така песимістична ситуація. Можна повчитися в інших країн. Ті, хто при владі, цього не роблять, але ж є вибори і люди мають реальні важелі впливу — піти на вибори, голосувати і обирати якісь інші обличчя й інших людей.

Щодо інших країн. Чому та ж Прибалтика чи Польща пішли вперед після розпаду СРСР, а ми — ні?

— Ці країни є дуже яскравими прикладами того, як сталася декомунізація суспільства. У нас вона не сталася не лише на рівні пам'ятників і топонімів, а й значною мірою і на ментальному рівні, психології людей. Це також породжує проблеми України. І Прибалтика, і Польща зробили однозначний вибір на користь західних стандартів — життя, мислення, цінностей. А в Україні досі крутиться думка, яка за ці 20 років ніяк не йде з публічного дискурсу: "А хто на нас чекає на заході, кому ми потрібні?".

Колись російський історик Соловйов написав про Петра І, що мовляв, такий молодець був, що упокорив Україну, бо вона була в "міжумочном" стані, тобто ні те, ні се, ні в один бік, ні в інший бік. Так от цей "міжумочний" стан, на превеликий жаль, триває і з нього треба виходити.

Для цього потрібна політика пам'яті, влада повинна шукати консенсусу у суспільстві щодо минулого і майбутнього, а не розколювати його постійно розмовами про відмінності, про націоналістів. Якщо не говорити про поганий захід, чи хороший схід, то ситуацію можна було б змінити радикально.

Люди мають самі до цього прийти чи влада має їх направити?

— Має бути державна політика. Що поганого у всіх цих цінностях — свобода слова, свобода пересування, стандарти життя високі? Чому ми повинні весь час повторювати: "Для чого нам захід і хто на нас там чекає?".

Я залишаюся оптимістом, бо бачу приклад Польщі протягом багатьох років, як вона змінювалася, коли запрацювали закони. У нашому суспільстві цього ніяк не відбувається і в цьому є величезна проблема. Все це залежить від державної політики.

Що може кардинально змінити країну?

— Перший спосіб — це вибори. Суспільство повинно робити вибір абсолютно мирним шляхом. Або робити такі революції, як у 2004 році: безкровними методами, але давати владі зрозуміти, що вона не вічна і люди не поважають владу, яка бреше. На жаль, після тих подій запанувало розчарування і в колишньому ідолі, і в тому способі мислення, яке тоді впроваджувалося. І це все підготувало ґрунт для того, що існує нині.

Як можна охарактеризувати сучасного українця, яким він є?

— Сучасний українець — це особа амбівалентна, суперечлива. З одного боку він користується багатьма благами — свободою слова, відсутністю цензури, у виборі товарів, у можливості якихось послуг. А з іншого боку, це істота, яка весь час плачеться і каже: "Боже, як тут погано". Тобто це особа, яка не сповідує оптимізм і головне, що не втручається в те, що вона бачить, не прагне змінити цю ситуацію.

Тільки час може змінити це. Найголовніше, що в людях немає відчуття перспективи, немає відчуття оптимізму. Це найгірше, що може відбуватися. Сподіваюся, що це ще зміниться на краще.

Це виправданні почуття чи просто ознаки нашої ментальності?

— Тут комплекс факторів. І якщо ми візьмемо якісь джерела, стане зрозуміло, що це зовсім не нове в українській історії. Очевидно, що в попередні періоди була інша ситуація — бездержавності, цензури, закритого простору, коли ми не бачили іншого світу. Зараз ситуація змінилася. Як колись жартував Василь Кожелянко, "ми країна, де все тече, але нічого не змінюється".

Багато хто досі нарікає, що всі проблеми України від багаторічного перебування під гнітом. Як насправді історія впливає сьогодні на нас?

— Якісь певні впливи все ж є. Але я не думаю, що варто шукати ворога, щоб пояснювати наші негаразди. Не будемо забувати, що ми все ж живемо в розколотому суспільстві. Не маємо повної української ідентичності, не маємо більш-менш цілісного українського проекту, державницького і культурницького. Це породжує скиглення і намагання шукати винних. Люди, які орієнтуються, наприклад, на "русский мир", плачуться, що тут їх націоналісти ганяють, влаштовують якусь насильницьку українізацію. А українофіли кажуть, що це все винні шовіністи — Москва, Кремль. Думаю, що безперспективно так нарікати.

Водночас, ми бачимо абсолютне домінування російськомовної культури, російськомовних ЗМІ і те, що зробили з мовою, тільки підливає масла у вогонь. Треба шукати компроміс і це знову таки завдання влади, яка мусить це регулювати.

Якою буде Україна через 20 років?

— Думаю, що Україна через 20 років буде у процесі формування. Має бути зроблений остаточний вибір на користь європейських, демократичних і цивілізаційних цінностей. За ці роки якраз і мусить відбутися цей вибір у суспільстві. І тільки тоді ми зможемо змінити ту ситуацію, яка є нині.

Сподіваюся, що у людей відкриються очі і вони навчаться розрізняти, кого слід обирати, а кого не варто. І не просто обирати, а бути контролерами цього процесу, знати, що він таки проходить чесно і жодні темні сили не можуть вплинути на результати виборів, якщо вже цей вибір зроблено.

Джерело: gazeta.ua/Олеся ДУБОВИК



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх