,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Росія в пошуках місії...
Росія в пошуках місії...


Приблизно тоді зародився міф про єдину давньоруську народність (хоча ще Богдан Хмельницький і століття по ньому українська еліта такої єдності не визнавала і єдиною причиною союзу з Московією називала православну віру московського монарха, навіть не народу).

На якомусь етапі вести початок своєї держави від Рязані і Суздаля здалося московським князям і царям не надто престижним. Набагато краще здалося робити це від двох перших «римів» — Рима, Константинополя. Або коли там отримали відкоша, то від Києва — столиці єдиної великої слов’янської держави раннього середньовіччя, що через Чорномор’я, Корсунь і Крим була інтегрована в античний контекст, а через прийняття християнства та династичні зв’язки — до Європи і Візантії.

Звідси ідеологічний підтекст російських претензій на українські землі і на українську історичну спадщину.

Особливості історії Росії народили й особливості її політичної культури. Багато хто з російських істориків, як наприклад В.Соловйов, пов’язує гіпертрофований експансіонізм Росії із наслідками монголо-татарської навали.

Ідея неперервної територіальної експансії «єдиної й неподільної» Росії стала незаперечною основою російської політичної практики й мислення. Ця ідея була напряму запозичена ще у монгол, які панували над територію історичного ядра Росії з 1238 до 1480 року.

Усі країни світу ділилися монголами на ті, що підкорені, і ті, що «повстають» — третього не дано. Така концепція цілковито не визнавала кордонів інших держав і закликала до світового панування. Монгольські кочовики, почавши з воєн за захоплення пасовиськ, швидко перейшли до дій, спрямованих на світове панування.

Аби зрозуміти народ, його світогляд та рефлекси, необхідно знати його історію. Хоч як це дивно, не міфологізовану російську історію не знає навіть абсолютна більшість росіян, не кажучи про українців. Між тим, сусідів слід знати, щоб розуміти.

Ключовий момент, що закладає риси народу на століття наперед, — обставини народження країни.

Московське князівство виникло у 1277 р., як невеликий уділ великого Володимирського князівства. Після монголо-татарської навали московські князі провадили принципово іншу політику, ніж князі українських земель. Політика володимиро-суздальських, а згодом і московських князів у відносинах з Ордою полягала в тому, щоб виявами максимальної лояльності до ординських ханів, боротьбою зі спробами повстань забезпечити собі владу та право збирати данину й відсилати її в Орду.

У той час як Данило Галицький збирав коаліцію для боротьби з монголо-татарами, будував фортеці та воював з ординським темником Куремсою, володимиро-суздальський князь Олександр Невський став названим сином руйнівника Києва хана Батия, сприяв розправі монголо-татар над його власним братом Андрієм, а в 1257 р. влаштував украй жорстокі кари тим мешканцям Новгорода, які не хотіли проведення перепису й виплати монголо-татарам поголовної данини.

Попри те що боротьба Данила Галицького й особливо звільнення українських і білоруських земель від монголо-татар у 1320—1321 рр. свідчили, що успішний опір монголам можливий, московські князі продовжили політику залежності від Орди. Здобувши право збору данини з наступною передачею її в Орду, московські князі отримали вкрай важливий ресурс збагачення й зміцнення своєї влади.

Вони, зокрема, перевищували розмір збираної для Орди данини або пускали зібрані кошти в оборот. Московський князь Іван Калита (1325—1340 рр.) потрапив у милість до золотоординського хана Узбека завдяки справному збору данини та участі московських загонів у спустошенні сусідніх князівств, насамперед Тверського й Рязанського. Територія Московського князівства швидко зросла, в тому числі завдяки купівлі Калитою (прізвисько якого означає «гаманець») нових земель.

За намовою Калити у 1339 р. монголи в Орді вбили великого Тверського князя та його сина, що посприяло зміцненню позиції Москви. З часів Івана Калити ординські хани майже завжди видавали ярлик на велике князівство (спочатку Володимирське, а потім Московське) саме московському князеві. У результаті цієї політики у 1362 р. до Москви були приєднані Ростовська й Суздальська землі.

Москва почала відігравати дедалі самостійнішу роль. У 1380 р. в битві на Куликовому полі Московія успішно втрутилася в золотоординську міжусобицю на боці хана Тохтамиша проти управителя західного регіону Орди, темника Мамая. Мамай не був чингізидом, тобто нащадком Чингісхана, а походив із половецького роду. Тому в багатьох регіонах, підконтрольних Орді, у тому числі й у Московії, Мамая вважали узурпатором.

Москва виступила на боці свого «легітимного» володаря — хана з династії Чингізидів, яким тоді став Тохтамиш. На знак цього Москва зменшила виплату данини Мамаєві. Два війська зустрілися на Куликовому полі. Найбільший внесок у перемогу вніс двоюрідний брат тодішнього Київського князя Семена Олельковича воєвода Боброк-Волинський. Саме він керував ходом битви в той час, як московський князь Дмитро Донський, аби його не впізнали монголо-татари, перевдягнувся в обладунок простого воїна. Замість себе московський князь виставив звичайного вояка, якого й було забито монголо-татарами. Саме удар засадного полку Боброка-Волинського вирішив долю Куликовської битви.

У 1382 р. хан Тохтамиш усе-таки спалив Москву, причому Дмитро Донський утік. Захищати місто залишився литовський князь Остей, онук литовського князя Ольгерда, який і загинув під час штурму Москви ординцями. Тохтамиш посадив на московський великокняжий стіл цілковиту маріонетку — князя Василя І.

Черговий шанс визволитися з під влади монголо-татар Москва отримала в результаті розгрому середньоазійським правителем Тимуром Тамерланом хана Золотої Орди Тохтамиша у 1395 р. Однак після походу на Москву 1408 р. золотоординського хана Едигея Москва відновила виплату данини Орді. У 1392 р. московський князь Василь І купив в Орді ярлик — право на княжіння над Нижегородським і Муромським князівствами.

Надзвичайно великим ударом по можливості утвердження загальноєвропейських історичних тенденцій у північно-східних слов’ян стало приєднання московським князем Іваном ІІІ Твері й особливо Новгорода.

У Новгороді й Московії тоді вже давно були сформовані різні етнічні спільноти: новгородці представляли насамперед нащадків ільменських словен, а також фіно-угрів — чудь, водь та іжору, водночас як у Московії новий етнос утворився на базі інших фінно-угорських та, меншою мірою, слов’янських і тюркських племен.

Іще 1456 р. Москва натиснула на Новгород, який змушений був підписати угоду, за якою відмовлявся від міжнародних відносин з іншими державами, крім Москви.

1470 р. Новгородське віче виступило за приєднання до Великого князівства Литовського й Руського. Король і великий князь литовський Казимир IV затвердив це рішення. Новгородці надіслали на затвердження нового архієпископа не до московського, а до київського митрополита, як це й було здавна. Московський великий князь розцінив ці дії як «зраду православ’ю».

Проте фактичної допомоги польський король Новгороду не надав, оскільки був зайнятий тим, аби зробити чеським королем свого сина Владислава. Московський князь Іван ІІІ залишив керувати Москвою татарського царевича Муртазу й разом із своїм та монголо-татарським військом рушив на Новгород.

Ординці підтримували Москву як свого васала, князь якої визнавав зверхність не лише хана, але і його вельмож. Водночас Велике князівство Литовське й Руське, про приєднання до якого оголосив Новгород, залишалося основним супротивником Орди.

Похід Московії і татар на Новгород закінчився поразкою Новгорода на р. Шелоні й виплатою данини та визнанням зверхності московського князя. За кілька років московський князь організував прийом підставних новгородських послів, які нібито «запросили» його на володарювання й назвали «государем».

Оскільки новгородці цих послів не надсилали й не збиралися визнавати московського князя государем, віче знову повстало проти Москви. Після нового походу на Новгород у 1478 р. автономію було скасовано. За результатами підкорення Новгорода було ліквідоване віче, знято й вивезено до Москви старовинний новгородський вічовий дзвін, ліквідовані всі вольності міста.

Діючи на зразок монголо-татар, московські князі перший удар спрямували проти еліти. Була вбита або вислана у внутрішні області Московського князівства майже вся новгородська знать, попри те, що під час завоювання Новгорода московський князь обіцяв не здійснювати переселень.

Майно убитих та виселених роздавалося московським переселенцям — служилим людям. Справу ліквідації Новгорода як політичної цілісності довершили вкрай жорстокі репресії проти простих мешканців міста, що досягли свого апогею за царювання Івана Грозного, коли лютими тортурами було винищено до половини мешканців міста й околиць. Це місто понад шість століть було пов’язане з Києвом. У результаті падіння Новгорода міжнародний авторитет Великого князівства Литовського й Руського як збирача земель, колись підвладних Київській державі, серйозно захитався. 1510 р. Василь ІІІ приєднав до Москви Псков, а 1521 р. — Рязань.

Як каже російська приказка, «апетит приходить під час їжі». Саме відтоді, з кінця XV ст. Москва, прийнявши ідею «третього Рима», почала претендувати на українські землі й періодично підбурювати для походів на Україну кримських татар.

Влада у Росії й досі так і не пережила процес десакралізації. За даними опитування «Левада-Центру» в листопаді 2011 року, 25% росіян фіксують в країні «культ особистості». Можливо, гірше — з тими, хто його не фіксує. Влада в Росії не набула цивільного, публічно-правового характеру, саме через це все, що стосується справ влади й держави, має священний, а часом і містичний зміст.

Відмінність російської історичної самосвідомості, втіленням якої стала російська держава, полягає в особливому наполегливому намаганні нав’язати решті світу своє месіанство. Російський народ в особі своєї держави вважає себе не менш ніж керівником людства.

Чому таку політику підтримує Кремль — зрозуміло. Нові загарбання — нові ресурси. Проте часто така політика дуже дорого обходилася самим росіянам. Однак критична більшість з них із століття в століття підтримували саме таку завойовницьку політику. Причини, вочевидь, лежать у психології.

Річ у тім, що мало в якій країні протягом значної частини її історії пересічні люди були так принижені, як у Росії. Нинішні мигалки на вулицях Москви та бутафорські вибори — лише виблиск того, що відбувалося в історії. Кріпаччина в Росії була цілком синонімічною східному рабству. Це було кріпацтво з правом продажу людей, навіть окремо від решти родини. Такого цілком дикунського рабства, приміром, Україна до російського панування не знала. Адже за часів панування Польщі й Литви дозволявся продаж феодалам податкових прав із земель, але ніколи — самих людей.

У Європі принаймні існували стани (шляхетський, церковний), які мали відносну автономію щодо верховної влади. У Росії ж усі — від вищих прошарків до низів, навіть вельможі — перед очима царя прямо називалися рабами. Якось село Дедіново під Москвою почали називати «Макарами». Тому що цар Петро І спитав одного селянина: «Як звати?» Той відповів: «Макар». Цар відповів: «Хорошо». Після цього всі селяни, аби сподобатися царю, почали відповідати йому, що вони — Макари. Щоб якимось чином угамувати цю гіркоту приниження, багатьом росіянам необхідні були певні психологічні компенсатори, зокрема, бачити поряд із собою когось слабшого і ще більш пригніченого.

Заради цього задоволення росіяни готові терпіти найгірших, найжорстокіших тиранів. Є тенденція прощати їм усе просто за те, що вони зробили погано не лише своєму, а й іншим народам. Приміром, за даними соціологів, кількість тих в Україні, хто прихильно поставився до спорудження пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, й тих, хто засуджував це, співвідносилася як 1 до 7. У Росії ж ситуація інша — більше людей підтримують Сталіна, ніж його засуджують. На березень 2011 року 45% росіян вважають, що Сталін своєю політикою і діями відіграв позитивну роль в історії країни, тоді як 2009 року в цьому були впевнені 49% респондентів, а минулого — 51%, повідомив той же «Левада-центр».

Ця ідеологія не витримала конкуренції у світі, насамперед через нездатність державної ідеології, побудованої на приниженні індивіда та заохоченні колективізму і масовості, добитися економічних успіхів.

Проте мобілізаційних можливостей російського експансіонізму цілком досить, щоб становити серйозну проблему для сусідів.

Чи можемо ми засуджувати Росію за прагнення своєї особливої місії? Якщо так, то доведеться засуджувати більшість народів світу. Адже навіть назва крихітної держави Вануату в Тихому океані перекладається як «Країна, що була, є і завжди буде». Якщо у такої країни такий апломб, то які претензії до інших?

Як свідчить історія, кожна держава, що прагне залишити свій слід, легітимізувати свої претензії на особливу роль у світі, мала місію, спрямовану на людство. Завдяки цьому світ мирився із прогріхами «великих».

Дуже довго російською місією були розмови про майнову рівність і світове панування суспільних низів — для початку це досить приваблива ідеологія для багатьох людей різних націй, які вклали у «світову перемогу комунізму» свій ентузіазм. Ця місія, при всій її позірній модерновості, мала пряму основу в історії Московії, з її «рівністю в рабстві» еліт і мас. Дуже довго вільною людиною в Московії могла бути лише одна людина — цар, та й то не завжди, і не завжди йому було це потрібно.

Для США такою місією сьогодні є демократія, а також розмови про рівні можливості та вільний ринок. Великобританія разом зі своєю імперією будувала в Африці залізниці (які досі функціонують), в Індії — демократію (яка теж досі працює). Нині колишні англійські колонії очолюють список найменш корумпованих країн світу (традиційно в першій десятці найменш корумпованих — Сінгапур, Гонконг, Нова Зеландія та екзотична африканська Ботсвана, а також, час від часу, США).

Хоча жорстокість Рима світ пам’ятає й досі, проте пам’ятає також і те, що тисячоліттями вся Європа пов’язана саме римськими шляхами, мостами, латиницею та римським правом.

Нині в Росії очевидна криза власної місії. Оскільки для світового панування у російського експансіонізму, як і досі в будь-якого іншого, сил замало, він створює своє особливе «людство», у межах «євразійських» структур. Звідси — від прагнення закріпити монополію домінування — всі розмови про те, що «Росія — більше, ніж просто країна», про «континент Росія», «євразійство» тощо.

Поки це тільки слова. Єдиного розуміння спільної місії досі не створено. У них вкладено національний егоїзм і бажання налякати партнера риторикою. Саме тому нині вчені-суспільствознавці Росії перебувають у процесі надзвичайно цікавих пошуків вагоміших і привабливіших чинників «інтеграції».

Українська місія, як і російська, природно виростає з історії. Тільки історія в нас інша. Хтось скаже, що краща, хтось — у чомусь гірша. Але, безперечно, — своя. Виразну національну рису — волю до свободи, яка за екстремальних випадків навіть має тенденцію до переростання в анархію, століттями іноземці зазначали в українцях.

Саме українці поклали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом — починаючи із півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917—1923 рр. і закінчуючи заповненими українцями таборами ГУЛАГу. Тому для України її природна місія, що виростає з її історії, — бути на межі Європи й Азії, залишаючись при цьому володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації — відданості особистісній і національній свободі.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх