,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other

Накладные замки http://dom-furnitury.com.ua/ на Доме фурнитуры недорого.

Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Маркс, Енгельс і Ніколай-угоднік
  • 4 октября 2011 |
  • 12:10 |
  • bayard |
  • Просмотров: 780
  • |
  • Комментарии: 7
  • |
0
Питання про те, чому саме Росія виявилася най­піддатливішою з усіх країн світу до вчення Маркса і Енгельса і майже ціле ХХ століття намагалася на практиці втілити в життя теорії двох бородатих кла­сиків, аналізується в науковій літературі та публі­цистиці вже не один десяток років, проте й надалі залишається актуальним. Долучилося до обговорення цієї теми й DT.UA статтею Юрія Соболєва «Маркс, Енгельс і Росія» (№16, 28.04.11). Можна погодитися з усіма основними аргументами автора, з допомогою яких він намагається пояснити, чому марксизм пустив у Росії таке глибоке коріння. Проте певних аспектів цієї проблеми Соболєв у своєму матеріалі не зачепив узагалі. Йдеться про месіанство росіян, яке чи не від самого початку формування цієї етнічної спільноти стало однією з найважливіших складових її національного менталітету. І широку підтримку з боку російського народу «першої у світі держави робітників та селян», яка мала на практиці стати дороговказом «для всього людства», можна розглядати як нову фор­му тради­цій­ного ро­сійсь­кого месіа­нізму.

Месіанство, тобто уявлення про якусь особливу місію все­світнього масштабу, покладену Богом (як варіант — історією) на той чи інший народ, було (і певною мірою залишається досі) притаманне національній психо­логії багатьох «великих» націй. Лише побіжно згадаємо китайців, біль­шість яких протягом століть і ти­сячоліть були щиро переко­нані, що лише їхня Серединна імперія є єдиним у світі осередком справж­ньої культури та ци­ві­лізації і самою долею призначена керувати «варварами», якими, поза всякими сумнівами, є абсолютно всі інші народи світу. Єв­реїв, священне писання яких виз­нає їх «богообраною нацією». Анг­лійців, на котрих, за твердженнями співця британського імперіалізму Редьярда Кіп­лінга, фатум поклав «ношу білої людини», — обов’язок цивілізувати в усіх куточках світу «дикунів», «на­півбісів-напівдітей». Зреш­тою, американців, значна частина яких, якщо не більшість, і досі перекона­на, що лише Сполучені Штати є «взірцевою демокра­тією», а отже, мають право і обо­в’язок «просувати демократичні цінності» в усьому світі, навіть якщо це й суперечить бажанням народів країн, куди ті цінності «просуваються».

Та й для Німеччини нацистсь­кого періоду основною ідеологіч­ною парадигмою пропаганди, яка мала легітимізувати в масовій свідомості намагання Гітлера захопити всю Європу, а далі — і весь світ, була аж ніяк не «ница» вимо­га підкорити «вищій расі», тобто німцям, усі інші народи, «унтер­меншів», перетворити їх на рабів арійських господарів. Навпаки, ідеологи нацизму стверджували, що на німецький народ, який зав­дяки НСДАП звільнився від влади «плутокра­тів» (звичайно ж, насамперед єврейського походження), покладено шляхетну місію допомогти всім іншим народам світу побуду­вати справедливий «новий порядок». А німецькі хлопці йдуть під кулі зовсім не для того, щоб під­корити собі інші народи, а щоб стати для них учителями і нас­тавниками в побудові раю на землі. І більшість німців щиро вірили чи старанно намагалися примусити себе повірити в ці твердження. З одного боку, ставити в тоталітарній державі під сумнів тези офіційної пропаганди небезпечно для власної свободи, самого життя. Але з іншого, суто психологічно набагато комфортніше позиціонувати себе і свою націю як «шляхетного лицаря», а не «темного злодія».

Втім, німці отримали дуже ефективне щеплення від месіаніз­му ще багато десятиліть тому, після закінчення Другої світової. А от росіяни, національну свідо­мість яких месіанізм уразив аж ніяк не менше, ніж німецьку, слабують на цю недугу й досі.

Після взяття 1453 року турка­ми-османами Константинополя да­леке Московське князівство, яке «перетравлювало» решту кня­зівств Північно-Східної Русі, залишилося єдиною православною державою у світі. Принаймні єди­ною державою, де православні не просто жили чи навіть становили більшість населення, як у сусід­ньо­му Великому князівстві Литовському, а де цей різновид християнства був панівною, державною релігією. Цю обставину московські князі та ідеологи їхньої держави використовували повною мірою. Московія XV—XVII століть навіть у ті не надто толерантні часи була однією з найбільш нетерпимих країн у Європі до інших, «чужих» християнських віровизнань. Досить навести лише один факт: навіть православних вихідців з України та Білорусі московські попи змушували «перехрещуватися» — ще раз приймати таїнство хрещення. Переконання в тому, що лише православ’я, і саме в московській версії, є єдиним «справжнім» християнством, що католики чи протестанти — то «єретики», які в принципі не можуть урятувати своєї душі, стало панівним у російській масовій свідомості. Саме «істинність» його релігії виступала для російського селя­нина-кріпака чи не єдиною пси­хологічною компенсацією за дику феодальну експлуатацію, корум­по­ваність та некомпетент­ність державного апарату на чолі з «царем-батюшкою». Забігаючи наперед, зауважимо, що й нині, у XXI столітті, переконаність у власній винятковості, нетерпи­мість до всіх інших християнських віро­визнань, принципове небажання брати участь в екуменіч­ному діа­лозі залишаються надзвичайно важливими рисами теорії та практики Московського патріархату.

Отже, на перших етапах існу­вання Московської держави теза про її особливі права та обов’язки як єдиної у світі право­славної дер­жави виступала, з одного бо­ку, ідеологічним обґрун­туванням територіальної експан­сії, пос­лідовного та жорстокого захоп­лення чужих земель, з іншого — своєрідною психологіч­ною ком­пенсацією за низький (на­багато нижчий, ніж у біль­шості євро­пейських країн) рівень життя переважної більшості населення, неефективність і про­дажність системи управління державою.

У XIX столітті як додатковий аргумент на користь уні­каль­ності та «богообраності» Росії її панівні верстви почали викорис­товувати ту обставину, що на той час імперія Романових залишала­ся єдиною слов’янською державою у світі. Факту, що на­прикінці попереднього століт­тя саме Росія доклала найбільше зусиль до знищення й поділу іншої великої слов’янської держави — Речі Пос­политої, — уваги воліли не приділяти. Натомість скільки сліз було пролито над долею за­хідних братів-чехів, поневолених німця­ми, та південних братів — сербів і болгар, уярмлених турками! Ро­сійська суспільна думка ще тоді практично «приватизувала» сло­в’янство, поставила знак рівності між ним і «російсь­кістю». І цей ідеологічний «вивих» збе­ріга­ється в масовій сві­домості наших північно-схід­них сусідів і досі. Кілька років тому авторові цієї статті доводилося чути зди­вова­но-нерозуміючі реп­ліки болгар: більшість ро­сійських турис­тів ще й досі щиро пере­ко­нані, що «болгари пишуть ро­сійськими літе­рами». Але ж кожному, хто хоч трохи знає історію, відомо, що святі Кирило і Мето­дій розробляли свою абетку саме в Бол­гарії і для болгар. А отже, на­­справ­ді це росіяни використовують болгарську абетку, а не навпаки. Про­те цей факт російська месіанська свідомість просто відмітає.

Проте на початку ХХ століття для пересічного росіянина тих фактів, що він є православним і слов’янином, було вже замало, щоб відчувати свою винятковість і «кращість» порівняно з усіма ін­шими народами світу чи при­наймні відвернути його увагу від разючої соціальної несправед­ливості, з якою він повсякчас стикався у власній країні. Резуль­тат — Жовтневий переворот, який пройшов, зокрема, під гаслами інтернаціоналізму та вселюдського братерства.

Проте соціальної рівності та, особливо, загального добробуту, він, як відомо, не приніс. І тут більшовицьке керівництво на чолі зі Сталіним абсолютно ге­ніально використало месіанські мо­тиви. Для багатьох, на жаль, дуже багатьох росіян перекона­ність у тому, що вони належать до великої нації і є «повноважними представниками» великої держави, дозволяла і досі дозво­ляє заплющувати очі на низький рівень задоволення своїх ма­теріальних потреб, на відсут­ність особистої свободи та приниження, яких вони постійно зазнають від нахабної і вкрай неефективної бюрократії.

Радянська пропаганда протягом десятиліть наполегливо й послідовно втовкмачувала в голови громадян своєї країни, що «наш суспільний лад — найпере­до­віший», що «СРСР — надія всього прогресивного людства», що «наша країна — дороговказ для народів усього світу». А все це можливе лише тому, що на озброєнні в радянського народу найпередовіша, «найнауковіша» у світі ідеологія — марксистсько-ленінське вчення. Відтак адепт цієї ідеології — ти, саме ти, проста радянська людина, — є чимось вищим і досконалішим, ніж громадянин будь-якої іншої країни світу. «Соціалістичної», яка з благоговінням вивчає радянський досвід і вже йде нашим шляхом, чи, тим більше, капі­талістичної, якій «велика істина» ще не відкрилася...

А отже, проста радянська людина повинна терпляче долати «тимчасові труднощі» на шляху до світлого майбутнього. Адже ти живеш не просто для того, щоб бути особисто щасливим. Ти є «гвинтиком» у потужному механізмі єдиного радянського народу, що має велику й шляхетну місію — прокласти дорогу до світлого комуністичного майбутнього всьому людству.

Звичайно, далеко не всі піддані радянської імперії і навіть далеко не всі росіяни, в менталітеті яких ідеї месіанства, як ми спробували довести, сидять досить глибоко, вірили в маячню радянської пропаганди. Чим більше років існувала радянська влада, чим далі за виднокруг відсувалося оте «світле майбутнє», чим більше інфор­мації здобувала пересічна радянська людина про навколишній світ, тим менше віри в якусь свою особливу історичну місію, винят­ковість і «кращість» залишалося. І саме падіння тієї віри за критичну межу стало однією з головних причин краху СРСР.

Проте хоч відтоді минуло вже 20 років, рудименти залишилися. Можна було б чимало писати про намагання частини ни­нішньої владної команди в Ук­раїні від­ро­дити серед своїх під­даних «гор­дість радянської людини», що особливо яскраво проявилося під час цьогорічного святкування
9 Травня під «обо­в’яз­ковими» червоними прапорами. Проте ме­сіанство, «усвідом­лення» якоїсь своєї «всесвітньо-історичної мі­сії» та «винятко­вості» ніколи не були притаманні українському менталітету. При­наймні тієї час­тини українців, які усвідомлювали себе саме україн­цями, а не «росіянами-малоро­сами» чи «радянськими людьми».

Стосовно ж російської свідомості ситуація докорінно відрізняється. Великої історичної місії вже немає, але генетична звичка почуватися носієм тієї місії лишилася.

Нинішній Росії нема чого запропонувати світові (та й власному населенню) як свою «мі­сію». Ні православ’я, ні слов’янст­во, ні марксистсько-ленінське вчення в цій ролі вже не проходять. Можливо, Росія запропонує світові «демократичні цінності на експорт», як це намагаються робити американці? Чи модель вдалої структурної перебудови економіки на основі високих тех­нологій, як це робить крихітний Сінгапур? Чи найвищу у світі якість життя, яку дає Канаді по­єднання високих доходів громадян, досконалої системи соціаль­ного захисту, ефективної охорони довкілля та одного з найнижчих у світі рівнів насильницьких злочинів?

В коротко- і навіть середньо­строковій перспективі Росія сфор­мулювати якусь раціональну підставу для свого месіанізму просто не здатна. А отже, їй треба якомога швидше позбуватися месіанських передсудів у своїй суспільній свідомості. Оскільки така невідповідність «амбіції» та «амуніції» може мати дуже негативні наслідки для сусідів Росії та й для світу в цілому. Але насамперед — для самих росіян
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх