,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Ґжеґож Мотика: Наші – не завжди добрі
  • 23 сентября 2011 |
  • 17:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 903
  • |
  • Комментарии: 9
  • |
0
Про правду й міфи, про причини й наслідки волинської трагедії 1943 року, а також акції «Вісла» розповідає в інтерв’ю часопису „Nowa Europa Wschodnia” видатний польський історик Ґжеґож Мотика.



- Багато людей у Польщі досі зберігають пам’ять про злочин українців, вони не можуть примиритися з тим, що сусіди їхніх батьків та дідів пішли на поляків із косами, серпами і сокирами. Як би Ви їм пояснили те, що сталося на Волині?

-Почну з того, що попри правдиві й слушні твердження науковців, створений ними опис і так до кінця не задовольнить людей, які пережили ці трагічні події. Вони носять на своїх плечах важкий емоційний тягар, тому наукових пояснень буде для них недостатньо.

Головне, що розділяло українців та поляків підчас Другої світової війни, - суперечка через землю, через кордони. І одні, і другі хотіли, щоб Галичина та Волинь увійшли до складу їхньої майбутньої держави. Пошукам компромісу не сприяла пам'ять про невдалу національну політику влади ІІ Речі Посполитої. Українська меншина була загалом незадоволена своїм політично-культурним становищем у польській державі, що створило відповідний ґрунт для проголошення радикальних гасел.

До того ж, у всій тогочасній Європі популярними були крайні націоналістичні погляди. Власне, ідеологію інтегрального націоналізму сповідували ОУН-івці, які хотіли не лише створити незалежну, а й етнічно однорідну Україну. Звісно, це не значить, що в момент виникнення Організації українських націоналістів 1929 року її члени вирішили винищити всіх поляків. Ще 1941 року уряд Ярослава Стецька хотів частково винищити інтелігенцію у східній Галичині, а решту польського населення вигнати за межі регіону або примусово українізувати. При цьому приклад брали з політики нацистів, яка проводилася на польській території, приєднаній до Райху. На мою думку, саме геноцид євреїв навів членів ОУН на думку, що можна зробити етнічну чистку і просто знищити „небажану” групу населення. Такій спокусі 1943 року піддалося волинське керівництво бандерівської гілки ОУН.

Незалежно від деструктивного прикладу політики нацистів, на тогочасну ситуацію вплинула також радянська влада. Я маю на увазі не лише масові репресії 1939-1941 років, а й комуністичну пропаганду та її заклики до боротьби з начебто „панами” і „куркулями”, а фактично з усією польською громадськістю. Адже у радянських газетах часто ставили знак рівності між землевласниками, шляхтичами та поляками.



- Чи можете ви зрозуміти і пояснити це варварство? Коси, серпи, вила, сокири, вбивства жінок і дітей, наколювання трупів на паркани…

- Використовували господарські знаряддя, тому що вогнепальної зброї було мало, боєприпаси економили. Масштабу варварства я б не пояснював лише емоціями і відсутністю зброї, іноді за цим стояв холодний розрахунок. Деякі накази ОУН прямо закликали нівечити тіла вбитих і залишати їх на видному місці. Вважалося, що так вдасться пришвидшити втечу поляків.



- Наскільки правдивим є явище спонтанної, емоційної участі українських селян у вбивствах поляків?

- Таких спонтанних акцій було небагато. Місцеве населення переважно вербували, часом навіть примусово мобілізували. Звичайно, якась частина українців охоче долучалася до акцій знищення поляків, адже це була нагода звести сусідські порахунки чи просто пограбувати. Оживали найнижчі інстинкти, які зазвичай виявляються у критичних ситуаціях. Я не натрапляв на жоден приклад, коли б якесь село було знищене громадою скажених селян, що керувалися бажанням помсти. Завжди ініціатором була група, пов’язана з ОУН, яка детально готувала напади. В одному з відомих мені документів перераховано навіть коробки сірників, роздані мобілізованим селянам, які, маючи в руках лише палаючі головешки, мали іти зразу за відділом Української повстанської армії і підпалити польське село. Це не була суспільна революція, а спланована зверху акція.



- Існує багато міфів на тему Волині. Один з них каже, що поляки були куркулями і колоністами, висланими владою ІІ Речі посполитої на цю територію з метою її ополячення.

- Коріння більшості осіб із трьохсоттисячної польської громади сягали десятків років. Звичайно, була група колоністів з часів ІІ Речі посполитої, але 1940 року майже всіх їх депортувала радянська влада вглиб СРСР. До слова, це рішення могло також вплинути на радикалізацію ОУН, яка перед війною хотіла позбутися «поміщиків і колоністів», а коли їх залишилося небагато, поширила свої плани на ті групи польського населення, що залишилися.



- Як почався польсько-український конфлікт сорокових років? В Україні популярним є погляд, що поляки мордували українців на Холмщині, а Волинь була відповіддю.

- Немає доказів того, що українські села були атаковані на Люблінщині до лютого 1943 року, доки УПА не розпочала акцій на Волині. Вже у травні 1943 року напади на українців, спрямовані до цього на окремих представників цієї громади, почали стосуватися цілих сіл. Тоді у кількох випадках йдеться про вбивства груп людей, що налічували кількадесят осіб. Однак усі ці акції були безпосередньо викликані виселенням поляків, яке у цьому регіоні здійснювали німці. Антиукраїнські дії польського підпілля біля Замостя швидше за все стихли б після занепаду німецької акції виселення, якби не те, що у другій половині 1943 року на ці землі почали напливати тисячі втікачів із Волині. Через це польське підпілля вирішило зробити наступи на українців інтенсивнішими, частково у відповідь, а частково з побоювань, щоб волинські чистки не повторилися по той бік Бугу. Це набрало особливо трагічного характеру на початку 1944 року, коли було спалено кількадесят українських сіл і вбито сотні цивільних українців.

Повторю: це сталося після антипольської акції УПА на Волині, а не перед нею. Це засвідчують і польські, й українські документи. Інша справа, що теорія, яку умовно називають „Волинь - помста за Люблінщину”, була вже тоді поширена серед українського населення Галичини. Однак тут маємо справу з масовою ілюзією, що була викликана певною мірою тогочасним обігом інформації. У це вписалася бандерівська пропаганда, яка почала таким способом виправдовувати дії УПА.



- Не тільки історики, а й багато українських політиків намагаються применшити злочини на Волині, пояснюючи, що обидва народи перебували у радянсько-гітлерівських тенетах. Який був реальний вплив радянської влади і Німеччини на те, що сталося?

- Непрямий вплив був великий. Радянська і німецька окупаційна політика підготували ґрунт для бандерівських дій. Злочини, скоєні першими і другими, призвичаїли людей до смерті, показали, що можна усувати цілі групи населення. Звідси залишався лише крок до прийняття рішення про деполонізацію.

Натомість немає доказів того, щоб німці або совіти безпосередньо спровокували етнічні зачистки поляків. Несправедливим є, наприклад, погляд, згідно з яким, за перші напади на поляків відповідають радянські партизани, що вдавали бандерівців (за цією концепцією, ці напади мали викликати польську відповідь, а вона своєю чергою – реакцію УПА). Одночасно у всіх випадках нападів на польські села, у яких вдалося викрити виконавців, ними виявилися бандерівці. Що важливо, це стосується також Парослі, першого села, вимордуваного в межах антипольської акції на початку лютого 1943 року.

І хоча ми ще всього не знаємо, зокрема через відсутність доступу до радянських архівів, та про участь Москви можна було б говорити тільки тоді, коли б керівники ОУН-Б, які прийняли рішення про антипольські етнічні чистки (на Волині – Дмитро Клячківський, псевдо „Клим Савур”, а в Галичині Роман Шухевич – „Тарас Чупринка”) виявилися б радянськими агентами. Але це абсурд.



- Хто, крім Клячківського, відповідальний за волинську різню? Степан Бандера сидів у тюрмі…

- Восени 1942 року центральне керівництво ОУН-Б прийняло рішення, щоб у момент вибуху „національної революції” розпочати вигнання поляків під загрозою смерті із земель, які націоналісти вважали етнічно українськими. На Волині це рішення було замінене на план екстермінації поляків, великою мірою під впливом Дмитра Клячківського, провідника ОУН-Б і УПА у цьому регіоні. Точно відомо, що у травні 1943 року „Клим Савур” віддав відділові УПА у західних повітах волинського воєводства наказ винищити всіх поляків. Як на мене, „Клим Савур” і його оточення, зокрема організатор УПА у районі Сарн на Волині Іван Литвинчук, прийняли таке рішення самостійно. Нема доказів, що у його прийнятті брав участь Роман Шухевич. Натомість достеменно знаємо, що влітку або восени 1943 року Шухевич схвалив акцію Клячківського і визнав доцільним її розширення на інші території. Він також несе особисту відповідальність за антипольські етнічні чистки у Галичині.



- Степан Бандера є у Польщі образом усього зла, яке сталося на Волині у 1943-1944 роках. Звідки цей „феномен”?

- Бандера у 1941-1944 роках перебував у концтаборі у Заксенхаузені і, з огляду на обставини, не міг відповідати за антипольські зачистки на Волині та Східній Галичині. Це не змінює факту, що їх проводила частина ОУН, яку він створив. Для її членів він був взірцем, стандартом, яким масово захоплювалися через його жертовність на користь національної справи, зважаючи на довгі роки, проведені у польській в’язниці, а потім у німецькому таборі. Тому, попри те, що Бандера не здобув великих успіхів як командувач ОУН (кращим організатором виявився, наприклад, Шухевич, який керував боротьбою УПА з радянським військом у 1944-1950 роках), його вважали видатним провідником. Процес міфологізації його особи закріпив агент КДБ, який 1959 року в Мюнхені скоїв замах на Бандеру.



- Чи з юридичної точки зору волинська різня вписується у визначення геноциду?

- Згідно із визначенням геноциду, прийнятим 1948 року Організацією об’єднаних націй, він означає фізичну екстермінацію якоїсь групи з огляду на її національне, етнічне, расове чи релігійне походження. Між дослідниками триває суперечка про те, від якого моменту можна говорити про геноцид. Одні вважають, що визначальною є кількість жертв, тобто, якщо їх є сотні тисяч, як у випадку вірмен, Голокосту, геноциду тутсі у Руанді 1994 року. На мою думку, варто використовувати цей термін також тоді, коли наміром виконавців було винищення даної етнічної, національної чи релігійної групи і на меншій території.

Прикладаючи цю юридичну матрицю до акції українських націоналістів на Волині та східній Галичині, я вважаю, потрібно визнати, що вони мали ознаки геноциду. Навіть у найменш агресивному плані з кінця 1942 року передбачалося, що частину поляків потрібно буде вбити, аби змусити решту виїхати. Тим більше ознаки геноциду мають антипольські чистки на Волині, де безпосередньо наказували винищувати усе населення. Я вважаю, що антипольська акція УПА мала характер геноцидної етнічної чистки. І це відрізняє дії УПА від польської відповіді, яка виникала переважно з ініціативи місцевих комендантів, що керувалися різними мотивами, але часто просто бажанням сліпої помсти. Тільки про деякі випадки польської пацифікації можемо сказати, що вони мають ознаки геноциду. Я маю на увазі, наприклад, вбивства у Верховинах 1945 року, де відділ Національних збройних сил винищив майже двісті українців – наміром виконавців (щоправда, прямо невираженим) було знищення православного населення цього села, а ймовірно – на території усієї Люблінщини.



- Тобто з юридичним визначенням проблем не було б?

- Якщо йдеться про дії УПА, то, на мою думку, - ні…



- З офіційних українських документів не випливає, що антипольські акції повинні були набути такого жахливого вигляду. Накази мали або замаскувати реальність, або ж солдати їх не слухалися?

- Накази УПА у Східній Галичині – іншим чином, ніж на Волині – наказували вбивати чоловіків, і тільки у селах, де раніше розкидалися листівки із закликом до виїзду для поляків. Проте внаслідок нападів часто гинули усі, також жінки та діти. Гадаю, що у багатьох випадках це відбувалося з ініціативи місцевих командувачів. Але навіть якби накази виконували на 100%, це все ж не змінило б юридичної оцінки антипольської акції. Бо хоча метою було вигнати поляків, то все ж наперед передбачалося знищення частини з них. Адже підчас війни в Югославії у Сребрениці також вбивали „лише” чоловіків, а все ж цей злочин визнали геноцидом.



- Інформація про кількість жертв є різною – різниця сягає кількадесят тисяч людей. Скільки осіб загинуло насправді?

- На підставі наявних наукових даних, можна говорити про смерть близько 100 тис. поляків. Ця цифра, швидше за все, буде меншою, однак я пропоную вживати формулювання „близько 100 тисяч”. Можливо, майбутні наукові дослідження покажуть, що число жертв було на кілька-кільканадцять тисяч більшим. Слово „близько” вказує на те, що дослідження не завершені.

У результаті польської відповіді з українського боку загинуло – без втрат, завданих польською допоміжною поліцією – 10-15 тисяч українців. Більшість із них – на території сучасної Польщі.



- Звідки ми знаємо, скільки осіб вбито і яка їхня національна ідентичність?

- Зі свідчень очевидців, що вижили, і з різних документів, наприклад, польського і українського походження. Тим не менше, точне встановлення кількості жертв часто є надзвичайно складною справою. У випадку деяких нападів подаються різні цифри – від 600 до 800, а часом навіть від 300 до 1000 вбитих. Не раз такі сумніви могло б розвіяти тільки проведення ексгумації. У кількох селах на Волині її провели на початку дев’яностих років з ініціативи доктора Леона Попека. Вони підтвердили слова свідків про людей, вбитих сотнями у стодолі за допомогою тупих знарядь.



- Тобто, залишилося багато білих плям?

- До 1989 року тема волинської різні фактично залишалася білою плямою. Адже цензура не дозволяла займатися історією польської присутності на східних землях ІІ Речі посполитої. Натомість протягом останніх 20 років історики – незважаючи на відмінності між собою – допомогли створити загальний образ тогочасних подій, який зараз, мабуть, навіть повніший, ніж у випадку злочинів Німеччини проти поляків.



- Операція „Вісла” була необхідною, щоб позбутися українських націоналістів?

- Польсько-український конфлікт 1943-1947 років ділиться на два етапи. Перший, що розпочався вбивством поляків у селі Паросля, тривав до весни 1945 року. У цей час динаміку подій диктують ОУН і УПА. Другий етап починається зі вступу Червоної армії – це період сталінських етнічних чисток. Щоб утвердити нові державні кордони, Сталін наказав провести заміну населення: поляки мали залишити Волинь і східну Галичину, а українці і лемки – землі сучасної Польщі. Акція виселення була проведена в обох напрямках у 1944-1946 роках, при цьому вона мала більш чи менш примусовий характер. Полякам, наприклад, виразно натякали: якщо вони не залишать Львова „добровільно”, то і так виїдуть, але вже на шахти в Донбас. При виселенні українців з осені 1945 року використовувався безпосередній примус. Людей вивозили з Польщі під дулами карабінів солдатів Війська польського.

Після закінчення виселень в Україні 1947 року на південно-східних землях теперішньої Польщі залишилося близько 140-150 тисяч українців і лемків, також діяло упівське підпілля. 29 березня 1947 року, через день після того, як у засідці УПА загинув генерал Кароль Свєрчевський, політбюро Польської робітничої партії ухвалило рішення виселити українську меншину із земель південно-східної Польщі і переселити розпорошено на західних і північних територіях. У результаті цієї чергової операції, названої криптонімом „Вісла”, виселено понад 140 тис. людей. Акцію супроводжували протипартизанські дії, які призвели до знищення українського підпілля.

Як на мене, головною метою операції „Вісла” була не стільки ліквідація підпілля (необхідна, своєю чергою), скільки національна асиміляція української меншини, яка з часом мала зректися своєї етнічної ідентичності. Тому було вирішено виселити всіх українців та лемків без огляду не те, чи підтримували вони УПА, чи ні. Навіть ті люди, які були прихильні до комуністичної влади і активно це показували, були виселені.



- Багато людей стверджує, що це був зуб за зуб – „Вісла” за Волинь.

- Твердження, що Владислав Гомулка чи Болеслав Бєрут керувалися бажанням відповісти за Волинь, є, делікатно кажучи, малореалістичне. Вони будували нову комуністичну Польщу, а її елементом мало бути позбавлення клопотів з українською меншиною.

До слова, польським комуністам можна навіть дорікнути, що до 1947 року вони легковажили проблемою діяльності УПА, концентруючись на боротьбі із польським підпіллям та опозицією. Лише смерть генерала „Вальтера” вперше зробила з діяльності УПА політичну проблему. Відсутність чіткої реакції, зіставлена із невблаганними репресіями щодо польського підпілля, могла негативно вплинути на рівень суспільної підтримки комуністів, адже це пішло б у розріз із їхніми офіційними гаслами про те, що вони не забувають про національний інтерес.



- Виселення були ідеєю комуністів?

- Операція „Вісла”, на мою думку, була проведена під впливом радянського досвіду. Звісно, це лише гіпотеза, але я вважаю, що спочатку планувалося провести цю операцію восени 1947 року разом із так званою операцією «Захід», яка відбулася у західній Україні (тоді виселили 70 тисяч людей, звинувачених у сприянні націоналістам, і так званих «куркулів»). Обидві операції хотіли провести одночасно, але смерть Свєрчевського пришвидшила операцію «Вісла» на кілька місяців.



- Ви переконували, що якби не було комуністичної Польщі, то можна було б по-іншому розв’язати цю проблему.

- Неправильним є погляд, що партизанський рух можна знищити виключно за допомогою примусового виселення. Треба «відділити» цивільне населення від партизанів, однак можна спробувати перетягнути на свій бік місцевих жителів за допомогою належно скоординованих військових чи політичних дій (наприклад, земельної реформи чи амністії для членів підпілля, які здаються добровільно) і пропаганди, але цього ніхто не зробив. Примусові виселення провели не тому, що це був єдиний спосіб подолати УПА, а тому, що він був найпростіший і найлегший для виконання.



- Чи можлива «об’єктивна правда» на тему польсько-українського конфлікту 1943-1947 років?

- Ми повинні принаймні намагатися дістатись до істини, хоча часто вона є не лише трагічною, а й жахливо складною. Набагато легше творити історію «для піднесення духу», де «наші» завжди хороші, а «інші» - погані. Тому до сьогодні в оцінках антипольської акції УПА у 1943-1945 роках можемо часто зустріти діаметрально протилежні судження між поляками та українцями. Для багатьох українців це була просто польсько-українська війна, підчас якої обидві сторони скоїли численні злочини. Будь-які твердження про геноцид польського населення вони сприймають як крайні й необ’єктивні. Натомість у Польщі так зване кресово-національне середовище відкидає будь-яку можливість скоєння злочину поляками, виправдовуючи навіть найжорстокіші польські акції, у тому числі операцію «Вісла».

Найгірше, мабуть, є те, що часто це супроводжується небажанням вести ретельну дискусію. Усі аргументи, які не вкладаються у власне національне бачення цих подій, без жодних роздумів відкидають. Бачу це вже з перших реакцій на мою книжку. Уривки про волинську різню з польського боку знаходять розуміння, але вже описи зустрічних акцій і виселень українців 1947 року вважаються «контроверсійними». Своєю чергою, автор, що представляє українську точу зору у своїй рецензії, навіть не намагався підважити мої аргументи, тільки апріорі відкинув усе, що не погоджувалося із його баченням цих подій. Наприклад, дорікнув мені, що розділ про ситуацію на Люблінщині не стоїть на початку, адже «холмські події 1942-1943 рр. хронологічно випереджують дії УПА на Волині». Ось тільки я весь цей розділ присвятив доведенню факту, що не було чогось такого, як «холмські події 1942 року», а тим, хто стверджує протилежне, закинув, що вони піддаються суспільній ілюзії…



Довідка

Ґжеґож Мотика(нар. 1967 р.) – польський історик, фахівець з українського питання. 1992 року завершив навчання на історичному факультеті Люблінського католицького університету. Працював в Інституті політичних досліджень. 1998 року захистив дисертацію на тему «Польсько-українські сутички на теренах сучасної Польщі в 1943-1948 рр.». Займався викладацькою діяльністю на кафедрі українознавства Яґелонського університету. 2011 року Сенат обрав Ґжеґожа Мотику членом Ради Інституту національної пам’яті
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх