,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Діалектика незалежності
  • 27 августа 2011 |
  • 18:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 668
  • |
  • Комментарии: 8
  • |
0
По­рівняльні таблиці показників виробництва промислової та сільгосппродукції в УРСР і в країнах Європи, а також середньомісячних зарплат і купівельної спроможності не залишали байдужими радянських українців. Одні обурювалися: «Антирадянська пропаганда!» Інші знизували плечима: «А хіба неправда, що Україна годує весь СРСР, отримуючи натомість мізер, і що ми цілком могли б бути житницею Європи?» І справді, таблиця рівня готовності республік до економічної незалежності підтверджувала оптимізм останніх: «Ми можемо!»

Діалектика незалежності


2011-го листівки Руху — раритет. Колекціонери готові продати їх в Інтернеті по 200 грн. за штуку. Листівок немає в архівах Руху, що загалом не дивно, оскільки, за словами причетних, листівки не були продуктом цілеспрямованої діяльності організації, а були чиєюсь самодіяльністю, мовчазно схваленою лідерами. Чиєю саме, нам з’ясувати не вдалося. Так чи інакше, але наведені там дані 1991 року видавалися досить правдоподібними й переконливими. І саме тому напередодні 20-ї річниці незалежності України, коли наш ВВП становить близько 70% ВВП 1990 року, у багатьох виникає велика спокуса порівняти показники, щоб зрозуміти — ким ми були й ким стали; чи справдилися надії й чи збулися очікування романтиків 1991-го? Інше питання — наскільки такі порівняння коректні. Про це розмірковують експерти, опитані DT.UA.

Володимир ЛАНОВИЙ, президент Центру ринкових реформ, екс-міністр економіки України (1992 р.):

— Дані листівок мають уже історичне значення. Вони відбивали обсяги основних позицій виробництва, орієнтованого на величезні простори СРСР і країн Європи в рамках СЕВ, але не враховували реальних потреб цих країн, а в багатьох випадках показники були завищені. По-перше, левову частку виробництва сировини, електроенергії та товарів споживав ВПК. По-друге, будови-гіганти, властиві тоталітарним режимам. Природно, споживати нашу продукцію в тих самих обсягах і далі ці ринки не могли. Великий пласт наших велетенських підприємств був розрахований на умовні, завищені планові потреби. І коли директивні системи торгівлі впали, то продукція виявилася неконкурентоспроможною. Попередні обсяги виробництва можна було підтримати, перетворивши й оновивши підприємства, переорієнтувавши їх на інші, якісніші товари й перерозподіливши свої продажі на інші країни та регіони світу. У цьому суть завдань, які й тепер актуальні для наших підприємств і виробництва. Поки що навіть металургія заповнена за потужностями не більше ніж на 45—50% — її продукція не потрібна світовій економіці.

Говорячи про купівельну спроможність, порівнювати виробництво некоректно. У Радянському Союзі його обсяги значно перевершували внутрішнє споживання. Не виробниче, а населенням. Частка фонду споживання в загальному виробництві СРСР була мізерною.

2010 року споживання населенням, порівняно з загальним ВВП, сягає 90%. І всього близько 10% — це заощадження громадян, які зберігаються переважно на депозитах. Це колосальний показник. А якщо порівняти все споживання (включено з підприємствами й державою), то воно зараз перевищує виробництво й пояснюється значним переважанням імпорту над експортом. Завдяки цьому ми отримуємо основну частину споживчих товарів та послуг. І в цьому є певна закономірність. У цитаті зі звернення президії Верховної Ради України (див. «Реальність, дана нам у відчуттях») ідеться про те, що промисловість повинна працювати на потреби людей. Ринок саме й переорієнтовує виробництво на споживання. Завдяки потокам, що приходять як імпорт, зокрема газу, ми отримали значні обсяги споживання при недостатніх обсягах виробництва. Додамо до цього, що останні два роки штучно підтримується споживання за рахунок величезних державних запозичень. Але це не може тривати нескінченно довго. Умовні держчиновники не відповідають за борги. Через рік-два вони залишать свої посади. Але суспільство це відчує, бо величезна частина бюджету йтиме на погашення боргів і сплату відсотків, і соціальні стандарти також буде ущемлено. У нас наразі перекіс іншого роду. На жаль, він так само вестиме до зниження рівня споживання.

Дані листівок показували дійсність в інерційному плані. Здавалося, варто тільки отримати права на ресурси... Насправді динаміка економік світу непостійна. Першорядним завданням для нас була і є трансформація економіки, її реформування й побудова реальних інститутів ефективної влади. Країни, які вчасно не реструктуризують своє виробництво, не використовують нових технологій і не випереджають інших, випадають із загального потоку.

Взагалі, це радянський підхід — вважати, що наявність сировини свідчить про високий потенціал країни. Навпаки, країни, в яких немає сировини, — це країни високого рівня переробки, прибутковості й культури. Яскраві приклади — Японія і Швейцарія. Економічна незалежність — це не мета, а спосіб ефективного управління власним життям. Ми ефективної системи управління створити не змогли. Нам забракнуло загального рівня культури. Він визначає все: політичні уподобання, погляд на державний та суспільний устрій, економічні відносини й захист прав громадян. Ми не змогли опанувати можливості власної державності, зокрема й у зв’язку з тим, що інтелігенція та інші носії культури винищувалися в нас десятиліттями.

Проте, якби ми залишилися в СРСР, то жили б у країні, де, за азійським принципом, величезні мільярдні суми перебувають у власників різного типу, а народ був би голим і босим. Все-таки тепер у нас більш рівномірний розподіл суспільного доходу і прибутку між громадянами. Я далекий від порівняння з європейськими країнами, але наразі ми принаймні перебуваємо на початку шляху до того, щоб середній рівень прибутковості в країні був високим і охоплював хоча б 80% населення. Цей шлях можливий тільки через демократію, конкурентні ринки та добровільні механізми їх саморегулювання. Поки що в нас — тоталітарний адміністративний, недемократичний, невільний устрій, ми не можемо реалізувати свій потенціал. Але все-таки ми рухаємося цим шляхом. Або ми його пройдемо, або управління буде таким невдалим, що в результаті ми втратимо державний суверенітет, принаймні частково.

Володимир ОМЕЛЬЧЕНКО, енергетичні програми Центру Разумкова:

— Дані, які наводилися у листівках, не містили серйозного аналізу. Номінально республіка була потужною, але ринку збуту вона не мала. Структура економіки була перекошена. Замість того, щоб більше випускати продукції масового споживання, економіка УРСР спеціалізувалася на важкому машинобудуванні, яке обслуговувало інтереси ВПК.

Що стосується даних за 2010 рік, то загалом тенденція правильна. Ми справді стали менше видобувати вугілля, газу, нафти, виробляти електроенергії... Частково це пояснюється тим, що Україна в основному проїдає старі радянські запаси. Розвідка нових родовищ практично не проводиться або проводиться дуже мало.

Ми менше видобуваємо, але й споживаємо трохи менше. За останні 20 років у нас серйозно зменшилася енергоємність виробництва. Менший обсяг у структурі ВВП почало займати машинобудування. Більша частина — сфера послуг.

Що стосується середньомісячних зарплат, то деякі товари з наведеного списку тепер більш доступні, але продиктовано це в основному тим, що наша економіка «підсіла» на імпорт. Якщо раніше ми щось виробляли, створювали робочі місця у себе в країні, то тепер імпортуємо за рахунок кредитування. 1990 року наші борги були невеликі, а тепер вони становлять 80% ВВП.

Гадаю, цифра «п’ять відсотків світової продукції», які виробляла Україна в 1988—1989 р., не зовсім коректна. Так чи інакше, зараз ми виробляємо 0,2%. Номінальний світовий ВВП становить близько 60 трлн. дол., в Україні — близько 130 млрд. дол. Цифра мізерна: на душу населення ми виробляємо менше, ніж у середньому по світу.

1991 року ми вважали, що отримаємо самостійність — і все стане краще. Насправді, як бачимо, показники невтішні. Пояснюються вони тим, що країна не піддалася перетворенням, як передбачалося, а просто змінила адресатів бенефіціара. У складі СРСР це був центр імперії — союзні фонди й номенклатури. У незалежній Україні — вітчизняні й закордонні олігархи. Народ при цьому не задіяний. Він не відчуває своєї причетності, не бачить справедливого перерозподілу ресурсів країни, тому й немає серйозного розвитку. Пересічні громадяни не відчувають взаємозв’язку між результатами праці та рівнем свого добробуту, як не відчували 1991 року. З одного боку, формально ми добилися незалежності. З іншого — з економічного погляду, народ, як і раніше, залишився залежним, але вже від інших суб’єктів.

Георгій ПОЧЕПЦОВ, доктор філологічних наук, професор (Маріупольський державний університет і Національна академія державного управління):

— У період перебудови були «підігріті» очікування населення. Як і під час «помаранчевої» революції, відбувалася реакція не на реальність, а на очікування нової реальності. Передусім це стосувалося не економіки, а політики. Всі вважали, що Захід нам відкриється, а цього не сталося. «Загальноєвро­пейський дім» М.Горбачова не реалізувався.

Цікаво, що все минуле практично забуте. Ми почали жити у світі, в якому немає пам’яті. Точніше, ми спираємося на щось, схоже на «позичену» пам’ять. Нам розповідають, як це було і коли воно заходить у суперечність із тим, що ми реально пам’ятаємо, перемагає ця продиктована кимсь зі сторони пам’ять. Наведені цифри падіння виробництва сільгоспродуктів чітко демонструють руйнування ще одного міфу — як ми годуватимемо всю Європу.

Якщо попередній, радянський світ будувався на одній неправді, то пострадянський — на іншій. Адже той найважливіший негатив радянського часу — «нерівність верхів і низів», що також був роздутий перебудовою, не просто зберігся, а багатократно посилився. Більше того, в нас поступово забрали безплатні медицину й освіту, зростає вартість квартир і транспорту. Ми прийшли від «країни світу, яка найбільше читає» до закриття книжкових магазинів. Тепер менше видається книжок, зокрема й українською мовою. У сумі — ми втратили більше, ніж отримали.

Ми, безперечно, отримали більшу свободу і право вибору. Хоча часто це — ілюзія свободи й права вибору, оскільки вони не дають жодного результату. Але навіть ілюзія — психологічно краще, ніж її відсутність. Тоді ми були незадоволені одним, тепер — іншим. Ми не хочемо назад у СРСР, але і в цьому новопобудованому світі почуваємося досить незатишно.

Василь ЮРЧИШИН, економічні програми Центру Разумкова:

— Аргумен­тація 1991 р. була надто оптимістичною й виходила з обсягів та показників планової економіки Ра­дянського Союзу. Як потім з’ясувалося, продукція, котра вироблялася в СРСР, нікому не була потрібна. Ціла низка показників мала швидше віртуальний, ніж конкурентний характер.

Що ж стосується порівняння даних… Дивлячись на список того, що можна було купити за середньомісячну зарплату тоді, бачиш — деяких товарів тепер можна придбати більше, особливо побутової техніки. Однак тоді була економіка дефіцитів. Низькі ціни й відносно високий рівень виробництва, чия продукція розподілялася своїми каналами, мало що можуть розповісти тепер, коли купити можна все, були б гроші.

Про те, що в 2011 році купівельна спроможність значно опустилася, свідчить наш споживчий кошик. Так, Держкомстат дає цифру споживчих витрат — 75—80% від сукупного доходу населення. Частка продуктів харчування — 50—55%. По суті, на них і предмети першої необхідності ми витрачаємо половину нашої зар­плати. У 1980-х цілий ряд товарів не були предметом реального споживчого попиту й були надто дорогими — ті ж таки телевізори. Гадаю, середньомісячна зарплата в рамках радянської економіки здатна була витримувати більш усереднено-прийнятний рівень життя.

Тепер промисловість переважно приватизована. Українська економіка неконкурентоспроможна, показники за структурою експорту вкрай низькі. У частці всього експорту те, що називається технологічною продукцією, становить менше 5%. Це дуже мало. Промисловість сильно недофінансована, недоіндексована й дуже залежна від зовнішньої кон’юнктури на напівфабрикат — товари з низькою доданою вартістю. Тому внаслідок кризи
2008 року металургія в нас упала на 40%, промисловість (при зниженні ВВП на 15%) — на 20%. Ці вкрай високі показники спаду пов’язані з тим, що промисловість не була переструктурована, не змінилася енерговитратність. Вартість імпорту нафти й газу відповідає вартості майже третини всього нашого експорту. Ми надто дорого за них платимо…

В останній таблиці Україна справді має вигляд країни нереалізованих можливостей, країни розчарувань. Міжнародні індекси щодо ділового клімату, конкурентоспроможності, сприяння бізнесу ставлять Україну на передостанні або останні місця в Європі. Це і є оцінка наших нереалізованих потенціалів.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Інституту стратегічних досліджень:

— Непра­виль­но порівнювати ситуацію в Україні напередодні здобуття незалежності і в сучасній Україні тільки за споживчим кошиком. По-перше, 1991 року Україна ще була частиною великого соціального й економічного комплексу СРСР. Її виробництво, система освіти, численні економічні та соціальні програми компенсаторного характеру були тісно пов’язані з єдиною системою. Тому доходи кожної людини залежали не тільки від добробуту і бюджету республіки, а й від ефективності всього комплексу СРСР. По-друге, потрібно враховувати рівень і якість споживання. Останні півтора десятиліття існування СРСР ми жили в епоху великого дефіциту, споживчий кошик був типовим. Після 20 років незалежності Україна має розвинений споживчий ринок, високий рівень конкуренції, і у формуванні споживчого кошика українців задіяні зовсім інші механізми. По-третє, промислове виробництво України було інтегроване в СРСР і враховувало його потреби, екстенсивний характер господарювання та високу енергоємність. У сучасній Україні інший рівень потреб, а також інша ситуація в промисловості.

З одного боку, за 20 років ми пройшли пік кризи (на початку 90-х інфляція обраховувалася сот­нями відсотків; люди, які вважалися радянським середнім класом, перетворювалися на жебраків; відбувалася масова депрофесіоналізація). Завдяки економічним реформам, інституту приватної власності та підприємницькій ініціативі український споживчий ринок був стабілізований, з’явилися нові робочі місця, і люди почали отримувати вищі доходи. Зараз ми бачимо, що напов­нення споживчого кошика середнього українця із середнім доходом навіть привабливіше, ніж в українця часів Радянського Союзу.

З іншого боку, системну проблему досі не вирішено. Ми, як той кентавр, ще по пояс зав’язнули в Радянському Союзі. По-перше, не завершено процес реформування економічного комплексу. У 1990-х роках Україна мала високий індустріальний статус. Тепер ми скачуємося переважно на виробництво сировини, зокрема так званої індустріальної. По-друге, не все гаразд в сфері освіти та духовного розвитку. Суспільство 90-х — це агрономи, інженери, вчителі і високий рівень освіти навіть у середньостатистичного робітника. У сучасній Україні рівень освіти нижчий. Соціологи фіксують різке падіння інтересу до літератури й до інтелектуальної спадщини. Домінують професії, пов’язані з торгівлею, сервісом. Дуже висока частка низькокваліфікованої праці. І ця вада, яку ми не в змозі подолати, прямо пов’язана з якістю життя. Адже якість життя — не тільки те, що ми їмо й на чому їздимо. Це ще й наші духов­ні запити і можливості.

Проте серед економічних характеристик, які наводилися в листівках, немає інших параметрів. Насамперед — міри свободи. Щодо цього ми, безперечно, виграли. Україна 2011 року — це країна, в якій політичні свободи, свобода інформації, віросповідання гарантовані Конституцією і забезпечені повсякденною практикою. Хай там як, а в Україні функціонує механізм представницької демократії, політичний плюралізм. Свобода слова, по-моєму, навіть певною мірою випереджає можливості українців розуміти цю свободу. За кількістю годин вільного ефіру, незалежних видань, ситуації в Інтернеті та за кількістю нових каналів, по-моєму, ми серед лідерів.

Україна ж часів Радянського Союзу — це країна з величезними обмеженнями для громадян.

Громадянин радянської України мав великі соціальні гарантії, забезпечені тоталітарною машиною. Він був людиною держави. Людина в сучасній Україні — ніби жертва ринкової стихії, оскільки ж ринок у нас нерозвинений, перекошений, ми маємо поки що слабкий, якісно невиражений соціальний капітал із невисокими конкретними можливостями. Ми це бачимо на прикладі велетенського відпливу кваліфікованої робочої сили, на прикладі дефіциту сучасних виробництв, тому що ці виробництва передбачають наявність інтелектуальних і наукових ресурсів. Ми бачимо схильність держави до сировинно-периферійного розвитку. Грубо кажучи, Україна у 90-х роках мала невільного громадянина, з неякісним харчуванням і низькими споживчими можливостями. Але Україна містилася в імперії, яка літала в космос і могла бути полюсом у світовій системі. Україна 2011 року — ринкова демократична країна з незавершеними реформами й нерозкритим повністю соціальним потенціалом.

Думаю, некоректно пов’язувати характеристики і перспективи сьогоднішньої України з романтичними очікуваннями та прогнозами 90-х. Одна річ — формально, лінійно розмірковувати про перспективи України в 1991 році на базі валових показників та потенційних ресурсів. Інша — оцінювати країну, яка, пройшовши через кілька криз, знайшла в собі сили зберегти економічний суверенітет, але, на жаль, досі не змогла провести реформ і якісних перетворень, про які мріялося в 1991 році.

У чому можна визнати правоту романтиків 1990-х? Україна справді у змозі бути самостійною. У неї справді є потужний економічний потенціал, який, на жаль, досі залишається нереалізованим, дарма що ми можемо купувати більше автомобілів та ковбаси.

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій:

— Це примітивно! Це пропаганда, піар, кажучи сьогоднішніми словами. Як можна порівняти життя в Радянсь­кому Союзі і в нинішній Україні? Річ не в тому, що краще, що гірше. Це просто різні світи!

Так, можливо, в Радянському Союзі купівельна спроможність була більшою. Але люди не могли поїхати за кордон. У них не було свобод. Тепер у світі до структури якості життя входять такі параметри, як незалежність ЗМІ, свобода слова і свобода пересування. Без свободи немає високої якості життя. Раніше вибору не було, і люди просто жили на якісному пайку.

Тепер у людей з’явилося більше можливостей для забезпечення свого добробуту. Не в усіх це виходить, особливо в старшого покоління. Від розпаду СРСР і появи нинішньої економічної моделі виграли молодь та середнє покоління, як більш мобільні соціальні групи. Інша річ, що нинішній капіталізм в Україні увібрав у себе гірше від капіталізму й залишив гірше від соціалізму. Цей синтез гіршого багато в чому визначає сьогоднішні труднощі країни, зокрема і з погляду якості життя. Проте сьогодні ми все-таки живемо у глобальному світі, ми відкриті, у нас є можливості, зокрема подорожувати. Виникло таке поняття як середній клас. Уже не радянська інтелігенція, залежна від бюджету, а реальний середній клас.

Так, нам ще належить стати європейськими, і тоді ми отримаємо якість і рівень життя, які відповідатимуть європейським стандартам. Можливо, в СРСР життя було ситніше, безпечніше й спокійніше. Але це були ситість і безпека дитини, а не вільного мислячого громадянина. Ми отримали свободу. Свобода не гарантує нам рівень і якість життя, але дає шанс. І те, що ми цим шансом поки що до кінця не скористалися (і країна в цілому, і більшість громадян), свідчить не про неправильність нашого вибору у 1991 році. А про те, що ми ще не вийшли на рівень історичних завдань того процесу, який був відкритий Україні у 1991 році.

Наша економічна готовність розраховувалася тоді на базі радянської індустріальної та виробничої бази, а не конкурентних переваг колишніх радянських республік на світовому ринку. Україна могла використовувати тільки дві свої переваги на світовому ринку: металургію і сільське господарство. Власне, ми й годуємося за рахунок експорту зерна та зовнішньої кон’юнктури ринку. Поки що ми не зуміли створити своє внут­рішнє індустріальне виробницт­во, яке було б вмонтоване у світовий ринок і орієнтувалося б на світовий попит, а не на радянський ВПК. Отож у наступні
20 років треба цим займатися.

* * *

Таким чином, попри те, що всі експерти одностайні: 1991 року в України не було іншого вибору, як стати незалежною, — оптимістичні очікування романтиків тієї пори повною мірою не справдилися. Це, незважаючи на застереження Андрія Єрмолаєва, що «до рейтингів слід ставитися дуже обережно», яскраво демонструє список «Україна посідає місце». Чого ж нам забракнуло? Можливо, у таблиці рівня готовності республік до незалежності забракнуло пункту про психічну/ментальну готовність: еліти — реформувати країну й ефективно нею управляти, виявляючи політичну волю не тільки в питаннях власних інтере­сів; а народу — стати повноцінними громадянами суверенної демократичної держави?

«Заробляємо уп’ятеро-всемеро менше, ніж європейці»

За середньомісячну зарплату 210 карбованців 1988—1989 рр., згідно з даними листівки Руху, можна було купити: м’яса — 40 кг, костюмів — 1 шт., чобіт — 1,5 пари, колготок — 40 шт., телевізорів кольорових — 0,25 шт., холодильників — 0,7 шт.

Щоб купити один автомобіль, потрібно було працювати чотири роки.

На 1 січня 2011 р. середньомісячна зарплата в Україні становила 2454 грн. І, коли орієнтуватися на список товарів, які наводилися в листівці Руху 1991 року, купівельна спроможність сучасного українця стосовно деяких товарів значно вища. Але чи так це насправді?
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх