,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Щира правда і «щире українство»
  • 19 ноября 2010 |
  • 11:11 |
  • irenasem |
  • Просмотров: 85947
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
0
Щира правда і «щире українство»

Василь Стус: «Я в дитинстві прочитав
«Як гартувалася сталь» і хотів бути
схожим на Павку Корчагіна,
допомогати людям»


Поштовхом до написання цієї статті стала публікація у «Свободі слова» («№35 (523) від 03.09.10) фрагментів з «Таборового зошита» Василя Стуса — його листів, перекладених російською мовою, а також інтерв'ю із сином поета Дмитром.

Відрадно зазначаючи факт цієї публікації, пригадуєш, як Ф. Достоєвський колись казав: «Правда часом може виглядати неправдоподібною». Цей спецвипуск «Свободи слова», гадаю, більше зробив для України, більше поніс інформації про призабуті правду й совість мільйонам читачів (в тому числі і російськомовним, та й автентичним росіянам — які теж громадяни України, які також творили, творять і творитимуть нашу історичну долю), ніж безліч крикливих оплачених мітингів, істеричних промов, ніж гори ніби «національно-патріотичної», а на ділі — озлоблено-параноїдальної кон'юнктурної макулатури.

Багато сучасних «щирих патріотів», які клянуть москалів, Росію, «шовіністичні» видання в Україні, мало що читають, крім своїх понурих періодичних листків. Газета письменників України — «Літературна Україна» в день від дня кончини в тюрмі видатного гуманіста (це передусім не стільки антирадянщика й дисидента, як саме гуманіста і поета) «відгукнулася» тільки фотографією Стуса в куточку сторінки та віршем зі шкільної програми «Як добре те, що смерті не боюсь я». І що ж зайняло решту цього номера «ЛУ»? Матеріали, які навряд чи писали врівноважені і в повній мірі культурні люди. Які ті автори далекі від Стуса!

В цьому номері москалям радять забиратися з України, як колись Британія пішла з Індії, Франція — з Алжиру і т. д. Невже не видно підміни понять? Невже незрозуміло, що відносини Росії і України — це не відносини Британії й Індії (чи Франції та Алжиру)?.. Це спільна, зв'язана капілярами, м'язами й нервами історія. Чи знають національно стурбовані, яких краще було б назвати «нацбіснуватими», що більшість творів Т. Шевченка написано російською мовою (величезний масив його прози, щоденник і т. д.). Що навіть учасники польських повстань проти Росії ХIХ ст. письменники-поляки вчилися поваги, любові до «маленької» людини за творами російських класиків у гімназіях Російської імперії, як зазначає сучасний краківський дослідник Ян Прокоп?! До речі, останні тижні ув'язнення Василь Стус ділив тюремну камеру з російським дисидентом Леонідом Бородіним, який взагалі за переконаннями був російським монархістом.

Ану відгадайте, панове «щирі», хто пише: «Я в дитинстві прочитав «Як гартувалася сталь» і хотів бути схожим на Павку Корчагіна, допомагати людям». Це пише Василь Семенович Стус — антирадянщик, український націоналіст, борець з ненависною імперією, як ви любите це переповідати.

Як справді міняються часи! Знову бачимо торжество хама. Вже не хама вульгарно-соціологізованого й матеріалістичного, а хама «націоналізованого», хама, який на місце Бога поставив сакралізовану «українську ідею» і готовий, рубаючи голови, мов капусту, топчучи живих людей, розриваючи могили і плюючи на пам'ять та перекручуючи ІСТИНУ, будувати якусь нелюдську, антилюдську і навряд чи кому потрібну в такому ізводі «Україну» — країну на ненависті, а не на любові. Ні. Не цього хотів Стус.

(Якийсь із сучасних журналістів наводив слова львівської кіоскерки, що продає газети: «Я впізнаю націоналістів за незмінним виразом похмурості і злоби на обличчі». І хіба не так? Вони хапають свій партійний чи міжпартійний «патріотичний листок», розчухують у собі ненависть та болячки, готові «боротись», «викривати», мстити!..)

А що вони можуть збудувати?

Абсурдно (ні, підло!) порівнювати відносини Росії й України із відносинами Британії та Індії. Чи міг хоч один індієць досягнути таких висот, яких досягли нащадки навіть розкуркулених українців!

Мій батько походить із селянської родини, немало його родичів та односельців померло в часи великого голоду 1933 року. Було конфісковано коней, худобу, багатодітна сім'я постійно жила у злиднях. Але він став військовим, підполковником Радянської армії, служив у столиці тепер зарубіжного Азербайджану, Баку, згодом повернувся до України, в Чернігів. Живуть батьки у квартирі, яку протягом двох років по переїзді дала їм вже неіснуюча держава в 70-х роках. СРСР нема, а житло є! «Вільна Україна» є, а я, її не найледачіший громадянин, провчившись 20 років із 40, з трьома дітьми квартири не маю...

Скільки наших земляків-українців стали міністрами, генералами, письменниками, державними діячами «із шаровар, з курної хати», кажучи цитатою з того ж Василя Стуса? Так! Багато згинуло в тюрмах. Хтось не міг мовчати, як Стус, і не купував благополуччя ціною навіть найменшого компромісу із совістю. Але згадаймо думку діаспорного літературознавця Юрія Шереха із його статті «Трунок і трутизна»: Стус не зміг би бути щасливим ні в якому із суспільств, тому що поетові завжди болить неправда, а досконалих суспільств нема... Дуже точно. Якби він, не дай Боже, виїхав до США чи Німеччини, все одно не знайшов би там щастя, тим більше поза рідною землею. Можливо, він би повернувся, як Солженіцин...

Щирі патріоти дуже люблять виправдовувати свій непрофесіоналізм, обмеженість, нудність для власного народу і для світу відсутністю фінансування, «проіскамі» шовіністичних сил, п'ятої колони і т. п. То попросіть грошей у діаспори! Якщо, на вашу думку, професіоналізм окремих видань обумовлений московським фінансуванням, то просіть і собі трохи фаховості за «канадійські» чи ще якісь там гроші.

А чи багато «щирих» із діаспори сюди повернулося? А з наших колишніх?.. О. Пахльовська — великий українсько-італійський культуролог — дистанційно бореться з російським православ'ям, обзиває Москву «другою Монголією», а проте повертатися розбудовувати Україну не спішить. Мабуть, справді там піца смачніша, ніж тут, як іронічно зазначав хтось із читачів «2000»...

Недавно до України повернулась уславлена фігуристка Оксана Баюл. Під час передачі з нею на радіо «Ера» серед загалом доброзичливих, радісно-вітальних звернень слухачів у прямому ефірі прорізався й голос якогось, вибачайте на слові, нацдебіла (у Росії є нацболи, а у нас, так би мовити, нацдеби): «От ви кажете, пані Баюл, що шістнадцять років в Америці дбали про Україну, а навіть не вивчили української мови!» («забувши», що в еміграції Оксана швидко й досконало вивчила «інгліш» — очевидно, що і з «мовою» впорається). І «найперша олімпійська чемпіонка незалежної України», навіть не міняючи тону, не збившись із дихання (а мікрофони це добре фіксують), спокійно пояснила експресивному панові, що вона вважає (і правильно вважає): Україну будують передусім ті, хто працює для добра України та її людей. Додамо: а не ті, хто провадить безконечні балачки про мову та численні заборони її Росією... На сьогодні в Україні нараховано 78 нормативних актів, які дискримінують російську мову. Це що, за мудрістю Мао — «щоб випрямити — треба перегнути»? Але перегнута російська палиця просто трісне «щирих» по лобі. Не треба, панове, розколу серед громадян України через такі підходи.

Вже ніхто нічого не забороняє. А чи є нормальний вітчизняний кінематограф? (Кілька тоскно-«експериментальних» малобюджетних саморобок за два десятиліття не рахуємо — це не кіно для народу хоча б у радянському «популярному» розумінні).

Що можна почути з української естради? Переважно музика — безбарвна, слова — бездарні. В манері виконання — кордубачать язики на якийсь «дияспорно-европейський» манір... Включаю радіо, чую: якийсь «майстер мистецтв» виводить — «тшеривнИй рик нувЕй...» По-якому це, думаю? Таки дійшло — це «чарівний рік новий»! А хай вам з такою «українською»!

А як мало можна прочитати щось путнє українською мовою! Подивіться на літературний процес. Оці всі Андруховичі й Забужки... Вони давно існують на зарубіжні гранти. І той же Андрухович, який в «оранжеву революцію» рядився в «ющенківські патріоти», непатріотично-провокаційно пропонує відділяти неросійські частини від України (до речі, хоч яка-небудь націоналістична рептилька надала б трибуну опонентам, як це роблять «промосковські» видання?..) Він запевняє, що жителі Донбасу, південного сходу України — це все, мовляв, гвинтики, а на заході живуть, бачте, унікальні типи, індивідуалісти, які звикли думати самі про себе, майстри-одинаки! Нічого не маю проти населення Західної України, колись навіть мав дівчину з-під Івано-Франківська; подобаються мені гуцули, які все-таки зберегли щось тисячолітньо-православне, на відміну від окатоличених львів'ян... Але щодо такої інтелігенції... Вона виросла на кількасотлітній уніатській свідомості роздвоєння — коли одною рукою хрестишся, нібито для Бога (а більше для людей), іншою ж рахуєш мідяки та срібняки в кишені. Ніби — за ідею. Але й за гранти! Оце і вся майстерність талановитих «одинаків», вигодуваних Заходом...

Ось пані Забужко із своїм здоровезним, як могильна плита, «Музеєм покинутих секретів», де вона «жує» національно свідомі мудрування в супрязі з хворобливо-еротичними. Коли героїні навіть ресторанна ковбасна нарізка видається виробленою із... «посткоїтальних піхв»(!). Думаєш: н-да, це ж треба... Софії Андрухович безвинна скибка сьомги теж нагадує щось подібне... Якщо вас, «панії», не нудило при писанні, то пренепремінно знудить читача!

А от вам В. Шкляр із його «Чорним вороном». Яворівський (не буду нагадувати характеристику цього діяча його земляком Василем Стусом, вона загальновідома), оголосив цей опус найкращим українським романом... А це все такий же, як у Забужко, ідеологічний мотлох на скороминущу потребу, який також не порятує навіть стильова вправність. Пан Шкляр хотів, так би мовити, художньо зреалізувати липову концепцію, яка педальовано набирала моди при останьому іздиханні ющенківщини: що на Україні, мовляв, не було громадянської війни — був монолітний «антимосковський спротив» (наче й не стиналися тут у братовбивчому вихорі півдесятка армій, як те описав хоча б Ю. Яновський...).

Згідно з «концепцією» вся ота різношерста бандота, яка трясла в українських співвітчизників-селян самогон і сало, драла курей та лапала молодиць, оті всі завошивлені «батьки», які знайшли спосіб існування легший, ніж при плугові, хоч і злочинний, — це все були борці за вільну Україну! Всі ті, кого ЧК й ГПУ виловлювали по лісах, мили, стригли і до того ж ще й пропонували замість бандитизму жити нормальним життям селянина або й запрошували в міліцію, і більшість з них пішла... В село в другій половині двадцятих направлялися трактори, інша техніка, зростала освіта, з'являлися фельдшерські пункти. І селяни зовсім не бажали підтримувати все це бандитське вороння, від якого зазнавали тільки грабунку та неспокою. Як казав Кола Брюньйон, спаси нас, Боже, від таких пастухів (захисників), а з вовками ми самі впораємось! Але «епік нового часу» знаходить того, хто таки не пішов будувати, а лишився вбивати. І робить його романтичним Нескореним Героєм...

«Кацапидла» — це ще не найгірше, що сказано в цьому людиноненависницькому «патріотичному» романі про росіян. Не кращі там і «жиди». Роман просякнутий просто клінічною русофобією та антисемітизмом: ніякою ненавистю до більшовизму це не поясниш. Це просто бажання знайти винних у власній безрадісній чорноті існування, яку ніщо не розвіює, викинути всю чорножовчну лють за невдачу фантомних націоналістичних планів.

Посидь Ющенко ще 5 років, на романі Шкляра виховували б у школах «патріотів», готових стріляти й катувати «ворогів», подібних до виведених демонічним пером... А вигадливі тортури і просто-таки «мистецькі» засоби страти ненависних москалів та жидів автор описує із захопленням! (Якби не зміна влади, оголосили б цю похмуру маячню «Гайдамаками» ХХI століття).

Я не росіянин і не єврей, я не більшовик, я — позапартійний українець. Але після прочитання цього фашистського роману не зміг би себе примусити потиснути руку авторові. Простіть мене, грішного...

А коли Шкляр наприкінці вигадує легенду про престарілого бандита — цього «чорного ворона», який в 1964 році із діаспори, «за переказами», нібито інкогніто приїздить відвідати своє (не своє — радянське!) село на стоп'ятдесятиліття Т. Шевченка, — чи розуміє літератор абсурдність свого набору повідомлень?

Хто ж влаштував цей грандіозний ювілей на 1/6 земної суші? Ненависні москалі із ненависними совєтами! Хто наставив пам'ятників Кобзарю найбільше у світі? Чи не радянська влада? А безліч портретів, які продавалися в лавці сувенірів при кожному універмазі!.. В 1951 році сталінська Москва подарувала пам'ятник Т. Шевченку Канаді. І ви що, не чули, як в 2006 році в цього пам'ятника вкрали голову? І її, між іншим, так і не знайшли. А чи скинулась діаспора по кілька канадських долярів, щоб відновити голову бідному Кобзареві?..

Забужко на котрійсь із 800 з гаком сторінок свого плутаного роману згадує про медаль до ювілею Сковороди, зроблену з танкової сталі в 1944 році. Яка ж то влада виплавила цю медаль — серед жахів війни? Коли Забужко бідкається, яким став Київ і яким він був у ХIХ чи в ХХ ст., в часи її юності й дитинства, нехай же принагідно згадає, хто приніс цей розвал Києву! Що було і що маємо... Що ми доламуємо і дорозвалюємо. Читаю на одному з каналізаційних люків під ногами: «Керчь. 1981 год»... На бульварі Шевченка зв'язана дротами, фрагментована, розхитана чавунна оградка — з клеймом «Таллин, 1982».

Якби Чорнобиль стався нині, хто б нас рятував, хто б нам допоміг? А тоді всі були, як велика працьовита сім'я... «Дружба народів — не просто слова. Дружба народів — це правда жива»... Повірте, це — не соцреалізм, це — істина. Та не приниження, а велика й недосяжна честь для сучасної паралізованої України — добратися хоч близько до економічного, морального, соціального і культурного рівня УРСР пізньорадянського періоду.

Коли героїня Забужчиного роману, що виглядає престарілою націоналісткою-еротоманкою (не знаю, який з іменників поставити першим), говорить про двадцятилітню дівчину (серед решти гидот): «це трухляве чорнобильське покоління», — я замовкаю перед таким цинізмом. Ніякий соцреаліст не написав би такого ні про яку молодь...

...«Щирі» вірять у свої міфи, і навіть факти дійсності їх не переконують. При Ющенкові (якого вони, до речі, тепер клянуть на всі заставки — хоч учора ладні були падати перед ним, як ідолом, навколішки), — було розбазарено кошти на реставрацію канівського музею Тараса Шевченка. Новий президент погнав торбохватів, особисто проконтролював ремонт музею, в стислі строки ремонт здійснили. Чи від того Янукович стане «милішим»? Хіба «щирі» подякують за зроблене не ними? Ні! Та й не треба ваших подяк, нешановні «щирі», для тих, які мовчки, без биття в націоналістичний бубон, роблять корисні справи в культурі чи економіці...

Колись Василь Стус написав: «Бути українським поетом — бути рабом». Правда — вона неоднозначна, вона не підтесується в геометрично-правильні форми: це «неправильність» живого листка чи вогню, чи вітру... Не будем однобічно тлумачити. Стус знав, що говорив; і говорив крізь призму свого сприйняття, крізь горло свого сумління і власного совісно-вистражданого слова. Я подумав: бути сучасним українським «славолюбом» (літератором, журналістом, просто інтелігентом) — теж щось близьке до того. Бо сьогодні цей статус мало не автоматично передбачає рабство націоналістичній доктрині. Хто досі не схотів, після всього, вирватися з ярма ялового, відірваного від життя «абстрактного українства», ідеї як диктату, «України без людей», України як ідола, Молоха, псевдоікони, що засмоктує зусилля, придатні для живих, гуманних цілей, той — чи вже вирветься?..

Пам'ятаю одну дискусію комісії з питань моралі та етики. Тепер її мало не звинувачують у тому, що вона «угробила» письменника О. Ульяненка, заборонивши порнографічний роман «Жінка його мрії», але... не будемо чіпати причин, що довели його до передчасної смерті. Справа в іншому: ви гадаєте, на тому засіданні комісії письменники й науковці, музиканти й політики говорили про стан моралі в суспільстві, про розтління дітей... самою шкільною освітою, про загрозу підступної ювенальної юстиції, про мат-перемат у творах, про безкультур'я?

Ні, ні, ні! Знову товклося, наче в пекельній ступі, оскоминне, звичне, давно знане: заборони української мови, радянські репресії, голодомор, засилля московської книги і — що нам несе російський вітер... А несе він знову нам «попсу і блатняк». Все ясно. З наїждженої колії не вдасться збитися, навіть якби захотіли, і навіть якщо вона не відповідає тематичним форматам події. Від цього всього можна було б сказитися, якби часи обнадійливо не помінялися... Коли, наприклад, вперше Перемогу відсвяткували як Перемогу; перестали палити класику під ярликом «комуно-шовіністичної літератури»; припинили змагатись у русофобії (хоча б з найвищих трибун), коли «закасали рукави» не для бійки чи сукання дуль, а для праці...

Повертаємося до номеру «Свободи слова», який зініціював нашу статтю. Дмитро Стус дав, як то кажуть, доволі толкове інтерв'ю. Це мобільно, творчо мислячий чоловік. Я знаю його і як однокурсника по філфаку КНУ (тоді ще Державного університету ім. Т. Шевченка), і як колегу по університетській кафедрі. Його запитують про особу й роль Сталіна в історії. І він намагається дати всебічні оцінки цій постаті, визнає, що саме політичною волею Сталіна було зібрано Україну з тих елементів конструктора, що належали різним державам. Так, були трагедії, голодомор... але закликає ніяку з історичних постатей не демонізувати, каже: «Сегодня очень легко и удобно все валить на злодея Сталина, страшных коммунистов, а народ осмысливать как безневинную жертву...» І: «мне кажется, что с памятниками нам необходим тайм-аут». Хороша, зважена позиція...

Сталін збудував державу-фортецю. А що порядки в ній були не курортні, то вибачайте — час був такий. Справді, пише вірно один із читачів: «А уявіть на ті часи на цій посаді Горбачова...» Фортеця з часом би переформатувалася у нормальне квітуче місто, охоронене й оборонене.

Дід мій пройшов тюрму 37-го, але ненависті до Сталіна, зневаги до історії радянського періоду ( в тім числі до Великої Вітчизняної) я в нього ніколи не спостерігав. Оповіді про війну в нього були далеко не прикрашеними. Бачачи в романтичних фільмах на історичну тематику пишно-урочисті похорони загиблих бійців під автоматний салют, згадував, що часто й онучі з кальсонами з убитих знімали — вони потрібні були живим... Але люди цього покоління не могли піти проти власної совісті й стати в ряди очорнителів! Дідову зневагу скоріше викликали фальсифікаційні брехні на сторінках журналу «Огонек», йому болів розвал країни в «перестроєчний» період, коли він однозначно заявив: «Нічого хорошого вже не буде». Отак. Народилася людина в царській Росії, життя провела в Радянському Союзі, померла в злиднях у «вільній Україні» Сто літ би оце йому було влітку цього року...

Поет-академік Борис Олійник в одному інтерв'ю справедливо сказав, що 60—70 роки були періодом злету для України, української культури. Але зліт було обірвано...

Замість реформ настав крах. Захід нарешті позбувся потенційного конкурента, Захід просунув щупальці туди, куди б його ніколи не пустили й близько, присмоктався до душ і тіл. Планувалося наліпити на території СРСР щось із п'ятдесят карликових держав. Нам «сотворили» те, що тепер самі премудрі західні аналітики називають «фейлд стейт» — невдала держава, країна, що не відбулася.

А щодо радянського минулого — ви, панове «нацики», хочете там бачити ворогів? Але ці вороги — ви або ваші батьки, діди, прадіди. Ці вороги — ми всі, бо ми воюємо самі з собою.

Щира правда і «щире українство»


А чи переможений, чи переможець у такому випадку — одна біда. Це — самознищення, самогубство, перемоги тут не може бути «за визначенням».

Мене дивує амнезія нашої інтелігенції. І химерність її мислення. Як самі ці інтелектуальні голови не їдуть з глузду від того, що в них «вариться»? Як люди примиряють свої дивовижні теорії з реальними фактами? Говорить учений пан про «утиски» — й миттєво згадує про те, скільки, чого та якими колосальними тиражами випускали видавництва «Дніпро», «Радписьменник», «Молодь» — нєсть їм числа... Згадують про «державу-тюрму» — і називають свої премії, гонорари, перелічують поїздки по письменницьких санаторіях і т. д. Мимоволі проривається не те, чого від них вкотре вимагають! А ви б говорили... як Стус: не те, що вимагають ззовні, а те, що вимагає совість!

Пригадую вечір пам'яті Олеся Гончара рік-два тому в Національній опері. Поважні академіки, письменники, навіть недавні дисиденти виходили й починали перераховувати, скількома мовами перекладений Гончар, які премії він отримав, як його читали і любили, як він впливав на уми... А після того, за логікою, збагненною тільки ними, — починали просторікувати про «сатанинський режим», який душив письменника, і тому подібні «безумнії глаголи». Несподівано переключалися до калічення природи, до теми, які ростуть особняки та всякі фантастичні будівлі в Кончі-Заспі (де колись «зла держава» давала дачі письменникам — порівняно з нинішніми палацами, звісно — курені...)

Схаменіться! Ви пам'ятаєте, які статки були у компартійних вождів? Для них делікатесом, як і для простої радянської людини, були апельсини чи сосиски. Брежнєв любив... вермішель. У партійних вождів обласного масштабу не сягала фантазія далі вірменського коньяку чи копченої ковбаси! Чи можна уявити в них власні літаки, костюми на щодень, як у Тимошенко, за тисячі євро, нерухомість фантастичної вартості в різних куточках світу? І — одночасно — такий нелюдський, просто диявольський цинізм по відношенню до свого ж народу?.. Їдучи на хребті цієї бідної, одуреної, непотрібної «вільній Україні» інтелігенції, «зверхники» трублять одне, а роблять інше — на поті, сльозах, на винищенні-вимиранні народу! Оце — істинний «тихий геноцид»! А ющенківщина стала п'ятирічним апогеєм цього всеукраїнського безуму.

Я не дивуюся з покоління 40—45-літніх і трохи старших. Це — часто циніки, які, виростаючи в прелюдії історичного занепаду супердержави, вже не вірили ні в що. А тут їм така щаслива нагода повірити в «реальний рай» для власного черева й гаманця! Ні, мене дивують старші й кращі люди, що жили інтересами вище рівня плінтуса — бідолашні письменники в стареньких штанцях і піджачках ще брежнєвської доби. Письменники щось мали тоді за свою працю (як і кожен на своєму місці — безробітних не було...), були справді популярними, були діячами культури, піднесеними на такий високий щабель, як ніде й ніколи в світі. Читаю інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим в «Українській літературній газеті» за 6 серпня 2010 року. Його питають про депресію молодого покоління, про безвихідь... Він каже: «У розумної людини закономірно виникає думка: для чого я вчився, для чого вірив у світле майбутнє? З'являється глобальне розчарування». Все вірно.

А далі, о диво! — знову той же парадокс вибіркової амнезії, алогічності, який збагнути я не здатен. «Така ситуація — результат нашої попередньої історії (?), адже сімдесят років ми жили в божевільній країні, а думали, що в нас щасливе життя...» (А тепер — ми живемо у розумній і досконалій країні і вважаємо, що щасливе життя саме тут?) І знову ж таки, письменник визнає, що сьогодні казна-чому навчають — і невідомо, який сенс із того вчення, коли все одно «лазити по смітниках і пляшки збирати», щоб прожити, а з іншого — каже: «могутня радянська школа промивання мізків працювала щосекунди. Жовтенята, піонери, комсомольці, комуністи — це виховання зомбі»...

І шкода, що письменник, чиї «історії» знали в райцентрах і селах, який міг потягатися із Загребельним за популярністю, учасник війни, поранений на ній, — тепер, на жаль, пише «спогади» про те, як радянські солдати, кидаючи цеглу в німців, вдавали, що це — гранати... Не знаю, може, таке й було, мені ветерани війни про таке не розповідали, хоч розповідали, повторю, про всяке, але не сміялися самі над собою, не воювали самі з собою...

Далі письменник говорить: «у 90% дітей в нашій країні порушено імунітет». Нагадаю: від норм, які було встановлено у 30-ті, «сталінські» роки, на здобуття «ГТО» («Готов к труду и обороне»), — вже, на жаль, траплялися смерті на уроках фізпідготовки в сучасній Україні... Кожен сотий у нас — хворий СНІДом. Та це ж страшна ситуація! Уявіть собі, умовно кажучи, сільський клуб на триста місць, як в моєму селі Капустинцях, що на Київщині, побудований, до речі, до п'ятдесятої річниці «Великого жовтня», і в ньому сидить троє приречених людей... Це крім приречених на смерть від раку, туберкульозу, алкоголізму, безвиході й просто від небажання жити «у цій крані», яка перестала бути їхньою Батьківщиною і стала не матір'ю і навіть не мачухою — а пожирателькою власних дітей.

А якийсь уже не професійний, а «самоспечений» письменник волає на сторінці одного з періодичних листків: «Рідні графомани писали напівправду або підмальовану брехню. Майстри кадили Кремлеві фіміам, що досі не розвіявся. Які шедеври вони створили для могутності української нації? Совдепії з ворожою ідеологією вже нема, тож і баласт не потрібний незалежній Україні!»

«Амінь тобі, великий муже...», — так і хочеться сказати словами Шевченка. Цей ющенківський чад ще не розвіявся в голові графомана-пенсіонера. Це зараз нічого не створено в літературі! А лишилися — геніальні твори Довженка, Тичини, Рильського, Гончара, Василя Стуса. Так, Василь Стус чинив усупереч системі, але чинив за совістю. В літературі лишається те, що справжнє, те, що не імітоване, те, що відсердечне.

Треба звернути увагу й на Спілку письменників України. У що вона перетворилася за останні десять років, усім відомо. Її називали міністерством літератури так, наче це — лайка. Я думаю, що це — честь. Нам до цього ще повертатися й повертатися. Для нинішньої марсіянської України повернення до рівня СРСР, повторюся — велика честь, це позначка, до якої ще, як кажуть прості сільські дядьки, «як до неба рачки»... Треба, щоб держава звернула пильну увагу на Спілку, щоб письменники знову стали авангардом української інтелігенції. А потім, власне, не забути і про питання майна та економічного забезпечення. Як не крути, там-таки «темна вода во облацех воздушных» за всі останні роки. Дай Боже, щоб нарешті Спілка повернула собі ту культурну вагу, той статус, який мала колись.

Щира правда і «щире українство»


І в освіті «щирі» накуролесили такого, що за голову берешся... (Втім, це окрема тема.) Не треба лаяти Дмитра Табачника за його різкі висловлювання щодо Галичини. Ну простіть уже йому ці емоції! Але не слід нам нав'язувати бандер і шухевичів у герої. Проти них — не ми, а самі факти свідчать.

Щира правда і «щире українство»


Переді мною летичівська районна газета за 9 липня 2010 року. Автор — В. Борисов у статті «Окупаційний гітлерівський режим на Поділлі та Летичівщині» пише про те, як у Проскурові делегація запроданців стовбичила кілька днів підряд на мосту через Південний Буг, виглядаючи визволителів з хлібом-сіллю, хоч вони пішли іншим шляхом; ввійшли туди, до Проскурова, першими бійці, як він говорить, «українського батальйону «Нахтігаль»» на чолі з майбутнім командиром УПА Романом Шухевичем. «Батальйон знаходився в штаті диверсійного розвідувального полку Бранденбург-800, створеного з росіян і українців для боротьби в тилу Червоної армії».

Це пише людина, яка симпатизує бандерівським головорізам, пише про них із прихильністю — але бідна (ні, всепереможна!) правда вилазить все одно, як шило із мішка. Виходить, це були ножі в спину Червоній армії, яка лила свою кров за всі народи Європи і, можна сказати, за цілий світ?

То яка ж роль націоналістичних «героїв»? Прости мене, Господи (я вважаю себе — добрим чи поганим, але православним християнином), — та думаю, що від такої правди повинні перевертатися кістки запроданців у землі. Чим же займалися «панове герої»? Дослідник пише: «слід сказати, що у липні 1941 р. Роман Шухевич був далекий від проблем державності України, він професійно займався розвідувально-диверсійною роботою. За плечима «Нахтігаля» була ефектно, оперативно знищена система зв'язку Червоної армії на Львівщині і Тернопільщині...» Ноу коментс. Бачите, які герої! І що вони робили далі? «Зачепили тросами і скинули з п'єдесталу пам'ятник В. І. Леніну, що стояв на майданчику біля театру імені Чкалова». Цим подвиги і завершились. «За кілька днів «Нахтігаль» залишив Проскурів...» Оце така боротьба...

А прославлянння таких осіб, як митрополит Шептицький!.. Польський аристократ, з якого роблять борця за вільну Україну. Та можете ви знайти хоч одного православного ієрарха за всю історію «московської церкви», щоб, ніби флюгер, «крутився» б перед сильними світу сього? Шептицький писав уклінні листи цісарю Францу-Йосифу, російському імператору Миколі ІІ, Адольфу Гітлеру та Іосифу Сталіну. І все — з «щирим» пієтетом, із бароково-красномовним пафосом. То чи Богу служив Шептицький? Думав він про земне чи про небесне? До всього, йому звітували екзальтовані уніатські черниці про свої видіння (це зафіксовано документами, що їх важко оголосити фальсифікаціями НКВД), в яких вони «бачили», Боже збав, поруч із постаттю Христа — ще й... Адольфа Гітлера як великого царя (в майбутньому) Європи.

Надходить пора інших взірців і героїв. Пора визнати, що в усіх умовах, в різні часи Україна була — але не така, як висмоктаний з пальця «актуальними» істориками мазепинсько-бандерівський лубок, карикатурності якого не хочуть бачити самі автори...
Україну творили люди совісті. Вони і є справжніми героями — аристократами духу, інтелігентами, патріотами. Вони, а не флюгери-запроданці, зрадники, бандити...

Причому совість не залежить від кольору партійних прапорів.

«Щирі» цього не розуміють. «Щирі» — раби вузьколобої націоналістичної доктрини. Коли не виходить «потрібної» України, треба міняти набір ворогів, а не свою безживну доктрину. Коли не вдаються їхні марсіянські проекти (а вони втілитися й не можуть) — впадають у прострацію, фрустрацію, кричать про антиукраїнські сили. «Ідеальної» української держави ніколи не настане, як і жодної ідеальної держави. Користуватися треба обставинами, які були, є і будуть. Бо «щирі» (як би це якнайшляхетніше порівняти...) в кращому разі — ніби той жовторотий юнак, що уявляє життя з майбутньою дружиною тільки як нескінченний ланцюг розваг, концертів та інтиму, а будуть же і праця, й невдачі, і періоди «розхолодження», і хвороби, сварки, інші випробування.

Озвучимо думку песиміста («в гіршому разі»): серед «щирої» інтелігенції половина — пристосуванці, половина — озлоблені, й дуже малий відсоток справді людей ідеї, в чомусь рівновеликих Стусові. Але таких не помітно в теперішній державі. «Щирі українці» живуть у власноруч вибудуваному ілюзіоні. Це як колись — деякі заблудлі, «прельщенные» псевдохристияни в перші віки: вони чекали, що настане Царство Боже на землі — єресь, засуджена під назвою хіліазму, або ж мілленаризму.

Хіліасти-мілленаристи мріяли, що рай настане вже зараз; а вони будуть царювати на земних тронах, як теперішні імператори, князі та рабовласники; що на їхніх очах посмажать і почетвертують їхніх мучителів, що в тюрми посадять тих, хто їх садив... І вони будуть солодко їсти, пити, веселитися — словом, «раювати»! Чи був то дух любові Христової? Ні, в їхні бідні мізки не вкладався ідеал понадсвітнього, невідсвітнього, істинного Царства Христового, яке обожнює людину в ній самій, підносить її до ангельських висот...

Власне, християнську ідею заповідає в листах до сина Василь Стус: людині треба, щоб жила по-ангельськи, «щоб голуби сідали на плечі»...

«Царство Боже всередині вас». Так і справжня, духовна й людяна Україна, в якій головне — не географія кордонів та регіонів, а світлі, чисті душі — вона була, є й буде. Твориться вона не декретами уряду чи ВР, навіть не указами президента — вона будується у всіх умовах живими, чесними, працьовитими і талановитими людьми. Вона всередині, а не в зовнішніх атрибутах.

В цю тяжку світову пору, в «полночь греха и неверия» будуймо істинну Україну совісті, а не Україну-фантом чи ще гірше — заповідник ненависті. Не станеться нічого страшного, якщо ми й далі пліч-о-пліч з Україною, Росією, Білорусією, а може, й з іншими республіками колишнього СРСР будемо будувати свою домівку, свою рідну Вкраїну. На люті, жорстокості, злопам'ятстві, на перекрученні правди не вдасться збудувати нічого. Біблія говорить вустами древніх пророків: «Горе тому, хто на біле каже чорне, і на чорне — біле». Пребудьмо з віковою правдою. Давайте спробуємо будувати на фундаменті любові й совісті. І побачите — збудуємо! Вистоїмо! Бог допоможе нам.

Щира правда і «щире українство»



Олександр ЯРОВИЙ
кандидат філологічних наук,
доцент ІФ КНУ ім. Т. Шевченка



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх