,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Публічні політики ЄС: спільна політика в галузі торгівлі
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 232007
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Враховуючи той факт, що спільний ринок вимагає єдиної політики в галузі зовнішньої торгівлі, рішення по формуванню її підвалин приймалося ще під час підписання Римських договорів 1957 року, за якими тоді ще ЄЕС надавалися ексклюзивні повноваження в галузі спільної торгівельної політики. Найбільш актуальним питанням на той час було запровадження єдиного торгівельного тарифу. Мотивацією для цього слугувала необхідність говорити «в один голос» від імені ЄЕС на міжнародних переговорах. Після серії раундів ГАТТ, тарифні проблеми відсунулись на задній план, поступаючись місцем питанням впровадження нетарифних бар’єрів, внутрішнього регулювання та інструментів комерційного захисту.

В результаті вступу в дію Лісабонської угоди, сфери компетенції торгівельної політики розширились. Зокрема тепер Спільна торгівельна політика буде покривати не лише питання торгівлі товарами і послугами, але й торговельні аспекти інтелектуальної власності і прямі закордонні інвестиції. Крім того, у минуле відійшли обов’язкові для ратифікації національними парламентами змішані торгівельні угоди. Виключення становлять лише угоди, які виходять за межі СТП як такої і стосуються питань культури, соціальної політики, охорони здоров’я, промисловості.

Загалом слід відмітити, що процес імплементації СТП зазнав відчутних змін: став ліберальнішим, прозорішим, позбавився зайвого технократизму, а самі дії суб’єктів політики – значно активнішими. Разом з тим, у «пост-лісабонський» період торговельна політика перекочувала з ліквідованого «другого стовпа» до частини зовнішньої політики ЄС, в результаті чого, на думку С. Вулкока, процес здійснення торгівельної політики в ЄС стає більш політизованим.

До головних інструментів торгівельної політики слід віднести: тарифи, преференціальні тарифи, квоти, добровільні експортні обмеження, антидемпінгові заходи, регуляторні бар’єри, субсидіювання власних товаровиробників як на ринках третіх країн, так і на внутрішньому ринку.

У процесі розробки та впровадження торгівельної політики можна виділити три етапи:
- визначення цілей ЄС на переговорах;
- ведення переговорів;
- підписання угоди.

На кожному етапі змінюються і сфери компетенції основних суб’єктів торгівельної політики – Комісії (представлена так званою групою DG I), Європейського парламенту та Ради Міністрів. Крім того, межі цієї компетенції змінювались і з часом – після Лісабону торгівельна політика перейшла до виключних повноважень ЄС. Але на перших порах компетенції Спільноти та країн-членів розмежовувались. Наприклад, до відання Комісії увесь час належало питання торгівлі товарами, в той час як питання інвестицій тривалий час залишалось в компетенції національних урядів.

Різнилась компетенція суб’єктів і на різних етапах творення політики. Так на етапі визначення цілей, основним суб’єктом була Рада Міністрів (переважно – Рада з загальних питань), яка отримувала на це «доручення» від Комісії та приймала рішення з можливістю врахування її пропозицій.

На другому етапі в ролі учасника переговорів виступала Європейська Комісія, яка, однак, змушена була звітувати перед Радою Міністрів. Також на ведення переговорів впливали міністри торгівлі країн-членів. Однак слід звернути увагу на те, що вже координація між міністерствами – питання не з легких, оскільки за зовнішню торгівлю відповідають різні міністерства. Наприклад у Німеччині це міністерство економіки, а у Великобританії - міністерство торгівлі та промисловості. Таким чином ми бачимо необхідність подвійної координації дій – між урядами країн-членів, а вже потім – між Радою та Єврокомісією.

Взагалі питання представника на перемовинах тривалий час було найболючішим у розподілі повноважень між основними суб’єктами. Представником на глобальних торгівельних переговорах часто виступала Комісія, однак це не змінювало юридичних меж компетенції інституцій. Так, у сфері надання послуг, яка належала до національного рівня, Комісія тривалий час виконувала роль представника, в той час як суб’єкти від держав-членів виступали в якості спостерігачів.

Що стосується ролі Європейського парламенту та парламентів країн-членів на цьому етапі, то вони не мали прямого впливу на ведення торгівельних переговорів. Зокрема, Європейський парламент міг лише проводити слухання по вже підписаних договорах. Однак його рішення не мали обов’язкової сили. Серед інших інституцій, що брали участь у виробленні та впровадженні політики не слід забувати про так званий «Комітет статті 133» та Корепер (Комітет постійних представників урядів держав-членів у Брюсселі).

На другому етапі основні зміни в компетенції суб’єктів відбулися з введенням в дію Лісабонського договору. Відтепер Комісія повинна постійно інформувати спеціальний комітет європейського парламенту щодо ходу переговорів. Однак Європарламент як і раніше не може втручатись у переговори за участю Комісії. Ця можливість так і залишилась у компетенції Ради.

На третьому етапі право підписання угоди перебувало за Радою Міністрів, а у випадках питання виключної компетенції ЄС, рішення приймалось шляхом консенсусу. Що стосується угод, які належали до національної компетенції, вони проходили процедуру ратифікації на рівні парламентів країн-членів. Зазначимо, що дещо більші повноваження Комісія мала в галузі ведення антидемпінгової політики, де вона отримала можливість брати участь в ухваленні рішень при контролі за її діяльністю зі сторони Ради Міністрів.

Після Лісабону прийняті рішення обов’язково мають бути затверджені більшістю в Європейському парламенті, на рівні з Радою Міністрів. Це говорить про зростання його ролі як суб’єкта здійснення торгівельної політики. Крім того, відтепер рішення про підписання договору приймається у Раді Міністрів не консенсусом, а кваліфікованою більшістю (за винятком питань у сфері культури, освіти, соціальної зайнятості), що значно зменшує ймовірність його блокування. Що ж стосується антидемпінгової політики, то вона продовжує впроваджуватись Комісією, однак затверджується більшістю в Загальній раді.

Тепер кілька слів про об’єкти політики та стейкхолдери. До перших можна віднести країни СОТ та інші країни-не члени ЄС. Зокрема серед найбільших торгівельних партнерів ЄС слід виділити США, Китай, Швейцарію, Росію та Японію. Зачіпає дана політика також й інтереси великого міжнародного бізнесу, імпортерів в ЄС та внутрішніх товаровиробників.

Великий бізнес відіграє і роль стейкхолдера (в першу чергу у питаннях комерційного захисту та секторних переговорів). Однак тиск бізнесових кіл на процес прийняття рішень все-таки має фрагментарний характер, здійснюється переважно на національному рівні, а на міжнародній арені є досить слабким.

Слід звернути увагу на те, що іноді цілком «безцеремонний» вплив міжнародної дипломатії на внутрішньополітичний процес країн ЄС значно збільшив коло стрейкхолдерів, інтереси яких раніше торгівельна сфера не надто зачіпала. Це й різні недержавні організації з охорони природного середовища, захисту прав тварин і т.п. Серед них - Союз конференцій промисловців та роботодавців Європи та Європейська мережа з надання послуг, утворення якої у 1998 році ініціювала сама Європейська Комісія.

Спільна політика в галузі торгівлі перетинається та взаємодіє з іншими політиками ЄС. Зокрема це стосується таких політик як політика в галузі конкуренції, Спільна сільськогосподарська політика, промислова політика, політика розвитку, політика економічної взаємодії з третіми країнами. Торгівельна політика пов’язується з цими політиками через спеціалізовані ради у складі Ради Міністрів, які займаються секторальним виробленням рішень в межах політики торгівлі відповідно до своєї компетенції. Крім того, в перспективі торгівельна політика може ефективно взаємодіяти з іншими зовнішніми політиками Європейського Союзу.

Усе вищезазначене дозволяє зробити висновок щодо типу політики за класифікацією Вільяма та Генрі Волесів. До вступу в дію Лісабонських угод міжнародна торгівля підпадала під модель регуляторної політики: Єврокомісія як архітектор та захисник регулятивних цілей на основі економічних критеріїв, Рада Міністрів як форум для узгодження мінімальних стандартів та напрямків гармонізації, Європейський парламент як неекономічний контролер, вплив на політику економічних та інших соціальних суб’єктів. Однак зі зміною компетенції органів та можливою трансформацією методів впровадження, «політизацією політики» в рамках загальних зовнішньополітичних пріоритетів ЄС, спільну міжнародну торгівлю усе важче віднести до якоїсь однієї з п’яти загальновизнаних моделей.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх