,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Європейський Союз як консоціація
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 65442
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Пройшло вже більше сорока років з того часу як американський вчений голландського походження Арендт Лейпгарт, досліджуючи політичні системи Австрії, Бельгії, Нідерландів та Швейцарії, вперше вжив поняття консоціації. Але якщо консоціоналізм на перших порах використовували виключно як теорію для дослідження співіснування груп у суверенних державах, в останні десятиліття теорія була значно розширена. З одного боку, з’явились консоціативні дослідження окремих конфліктних регіонів (Північна Ірландія, Південний Тіроль), а з іншого, почали розглядати можливість застосування теорії по відношенню до Європейського Союзу.

Через його особливий наддержавний статус, дослідження Європейського Союзу з точки зору консоціативної теорії криє у собі певні небезпеки. Разом з тим теорія могла б бути корисною для розуміння як інституційної структури ЄС, так і подальших перспектив європейської інтеграції. В подальшому автор спробує дати відповідь на питання чи дійсно консоціативний підхід можна застосовувати до дослідження «унікального і неповторного» Європейського Союзу.

Консоціативна демократія Арендта Лейпгарта


Вперше консоціоналізм як модель співіснування мовних, релігійних чи етнічних спільнот в межах однієї держави була застосована Арендтом Лейпгартом. Емпіричною базою для науковця слугували Австрія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія 60-х років. В подальшому Лейпгарт та його послідовники розширювали горизонти, теорія стала претендувати на статус нормативної. Особливістю консоціації є співробітництво лідерів-представників сегментів неоднорідного суспільства з метою захисту власних інтересів та забезпечення політичної стабільності держави в цілому. Треба зробити наголос на добровільності співробітництва, мотивації еліт, без якої консоціація, за словами Лейпгарта, неможлива.

Вчений виділив чотири принципи, які характеризують консоціацію: велику коаліцію, право вето, пропорційність та автономію. Розглянемо кожен з них більш докладно:
Велика коаліція. Функція інтеграції та залучення представників спільнот-сегментів реалізовується коаліційним урядом або іншим подібним органом, в якому залучені представники усіх найбільших груп.
Право вето.Кожна група має можливість блокування рішень, які загрожують її культурним, мовним чи релігійним правам або ставлять її у нерівне положення порівняно з іншими.
Пропорційність. Кожна група представлена у державних органах чи процесі розподілу державного фінансування залежно від своєї чисельності (однак доволі часто зустрічаються випадки завищеного чи паритетного представництва задля захисту інтересів малих груп).
Автономія. Кожній спільноті надається широка автономія в галузі культури, мови та освіти, доволі часто – економічної діяльності. З точки зору теорії консоціації, федералізм є формою територіальної автономії сегментів.

Європейський Союз як консоціація


Досліджувати ЄС з точки зору консоціативної теорії стали відносно нещодавно. Тому поки серед самих консоціоналістів немає одностайності. Відповідно, підходи до вивчення ЄС як консоціації значно різняться. Якщо міжнародник Пол Тейлор розглядає консоціацію як особливий тип міжурядових механізмів, то компаративісти фокусують свою увагу на порівнянні таких органів як Європейська комісія з приміром урядами великої коаліції Бельгії чи Австрії у 60-х роках минулого століття. Інші ж дослідники звертають увагу на поведінку еліт в процесі прийняття рішень.

Значний внесок у розробку теорії ЄС-консоціації вніс Маттіс Богаардс. Аналізуючи Європейський Союз по кожній з ознак, дослідник прийшов до наступних висновків:
По-перше, у Європейському Союзі досить проблематично говорити про конкретний формат великої коаліції, єдиний інтеграційний орган виконавчої влади. Тому можна обмежитись твердженням про існування «картелю еліт». В той же час, найбільше під характеристику «великої коаліції» підпадає Європейська Рада, в форматі якої зустрічаються лідери держав-сегментів консоціації, обговорюються найважливіші питання.
По-друге, принцип пропорційності прослідковується при формуванні органів ЄС.
По-третє, принцип автономії в Європейському Союзі проявляється у суверенітеті національних органів влади.
По-четверте, право вето гарантоване Люксембургським компромісом 1966 року, який дозволив державам-учасницям блокувати рішення, які суперечать їх національним інтересам.

В той же час питання органів великої коаліції у Європейському Союзі дискусійне. За словами Богаардса, Європейська комісія та Європейський парламент не підпадають під консоціативну модель. Все-таки члени Єврокомісії від держав є формально незалежними, а за комісією закріплена роль представника ЄС як цілого в той час як в органах великої коаліції учасники в першу чергу діють як представники власних спільнот. Європейський парламент теж не можна вважати елементом «великої коаліції» через його переважно наднаціональну природу. Хоча батько консоціації Арендт Лейпгарт вважав Єврокомісією певним типом великої коаліції. А Європарламент і Рада Міністрів – нижньою та верхньою палатами законодавчої влади відповідно. Однак проблема цього припущення полягає в тому, що Європейський Союз сприймається як федерація. В той же час Лісабонська угода вкотре продемонструвала марність федералістських сподівань.

Також на думку Матіса Богаардса, посилення європейської інтеграції та рух в напрямку наднаціональної складової в Європейському Союзі призведе до послаблення його консоціативного характеру. В такому разі роль міжурядової складової буде заміщатись мажоритарними правилами прийняття рішень на рівні наддержавному. З точки зору консоціативної теорії, це може призвести до вкрай негативних наслідків, оскільки у випадку серйозних протиріч між країнами-сегментами, політика конкуренції є надзвичайно небезпечною для стабільності. А саме таким може стати ЄС у випадку продовження інтеграційних процесів. Подібні роздуми приводять до висновків про «консоціацію» як «остаточний горизонт» європейської інтеграції, оскільки її подальше розгортання є небезпечним для ЄС.

Але, не зважаючи на тривалі дослідження в напрямку консоціативної природи Європейського Союзу, Богаардс сумнівається у прогностичній цінності та релевантності застосування теорії до ЄС.

По-перше, на відміну від нео-функціоналізму та інтергавенменталізму, консоціативна теорія не дозволяє зрозуміти причини утворення ЄС та спрогнозувати подальші перспективи європейської інтеграції. Єдина мета та можливості консоціації – спроба пояснити стабільність та довготривалість ЄС. Крім того той факт, що консоціація необхідна ЄС для стабільної роботи ще не значить, що вона є найкращим виходом.

По-друге, ЄС не можна порівнювати зі звичайними консоціаціями через різну природу, статус та внутрішню організацію сегментів. Без Європейського Союзу, країни учасниці перестають бути фрагментами цілого, а можуть функціонувати як окремі системи. В той же час як будь-які спільноти в рамках держав залишаються лише окремими сегментами. Виключення становить лише ситуація, в якій групи розділені географічно. Взагалі суверенна держава – не рівня сегментарній автономії. Якщо лідери спільнот вимагають більшу свободу дій, повноваження делегуються національною державою, в той час як лідери держав-членів ЄС навпаки делегують частину суверенних повноважень на наднаціональний рівень. Відрізняються сегменти і внутрішньою організацією: «диктатура еліт» у спільнотах звичайної консоціації та ліберальний режим у державах-членах ЄС.

По-третє, необхідно бути обережним у спробі застосування «моделі Лейпгарта» для аналізу ЄС, оскільки в науці небезпечно «мислення по аналогії» і ті, хто піддається такій спокусі не розуміють багатьох відмінностей між дослідженнями на рівні держави та міжнародними відносинами.

Однак на завершення Богаардс стверджує, що подальший розвиток консоціативної теорії, її модернізація може зробити останню важливим та ефективним інструментом для аналізу ЄС та його перспектив.

Якщо Богаардс достатньо критичний у своїх висловлюваннях, то Маркус Крепас ставиться щодо перспектив ЄС як консоціації цілком позитивно. Він вважає, що багато елементів теорії можуть бути використані не лише для пояснення інституційних особливостей ЄС, але й в цілях «політичної практики». Під останньою розуміються норми поведінки політичних еліт та їх вплив на процес прийняття рішень.

Відповідаючи на критику Богаардса, Крепас стверджує, що Європейський Союз як консоціація значно ближчий до консоціацій-держав, ніж це може здаватись на перший погляд, оскільки на сьогоднішній день суверенітет національних держав – справа минулого. Останнім часом досить часто можна спостерігати ситуацію, коли ЄС виливає на країни-члени, а не навпаки.

Інше твердження полягає у консенсусній природі європейських рішень. Оскільки найважливіше в консоціації – консенсусна поведінка еліт, автор приходить до висновку, що більшість рішень в ЄС приймаються консенсусом (в сенсі не методу, а самого процесу). Це дуже важливо з огляду на те, що тепер перед спільнотою постали нові питання, які можуть викликати конфлікти у її членів.

ЄС та модель Лейпгарта: необхідність зміни координат


Основною проблемою ЄС як консоціації є співвідношення цієї теорії з теоріями інтергавенменталізму та супранаціоналізму. Це породило нову критику ЄС. Андре Кейсера відкидає можливість дослідження ЄС як консоціації через те, що необхідна умова останньої – формування хоча б тимчасово стабільної великої коаліції, відсутня. Відсутня, бо в тому немає необхідності. Тому насправді ми маємо справу не з консоціоналізмом, а з інтергавенменталізмом. І те, що три елементи консоціації (взаємне вето, пропорціональне представництво і автономію сегментів) можна знайти в ЄС - невипадково, оскільки вони характерні і для міждержавної теорії. В той же час тут немає стабільної широкої коаліції, яка характерна для консенсусної моделі.

Відповідь на критику міститься у роботах Олівера Кости та Стеліоса Ставридіса, які визначають ЄС як особливий тип консоціації. Коста назвав ЄС «міждержавною консоціацією», яка «походить з національних сегментів, які утворили недержавну систему». Однак ЄС не можна порівнювати з федерацією, це інший тип. Відповідно, називати приміром Європейську комісію «великою коаліцією» помилково. В той же час за своєю поведінкою Єврокомісія таки є консоціативним органом. Тому необхідно звертати увагу не на зовнішню подібність, а досліджувати це питання з функціональної точки зору. Через призму функціоналізму можна знайти і принцип права вето та принцип пропорційності, які проявляється за допомогою низки механізмів від голосування кваліфікованою більшістю до пакетних угод.

На даний момент ЄС є єдиною та унікальною «міждержавною консоціацією». Однак він може стати моделлю для багатьох інших організацій. Такі міжнародні організації як МЕРКОСУР, АСЕАН, НАФТА, попри менший ступінь інтеграції, в перспективі можуть стати міждержавними консоціаціями.

Стелліос Ставрідіс констатував необхідність пошуку «третього шляху» між федералізмом та інтергавенменталізмом. Обидва підходи можуть аналізувати ЄС як з точки зору міждержавності, так і з точки зору федералізму. І, звісно, ЄС має як федеральні, так і міждержавні ознаки. Однак ніхто не може відповісти на питання, чому в один і той же час в ЄС можна знайти й ті, й інші. На думку автора, диспут між представниками двох підходів неефективний, оскільки не дає відповіді на питання, як інтеграція розгорталась протягом останніх п’ятдесяти років та які подальші її перспективи. Таким чином найкраще пояснити роботу та розвиток ЄС може саме консоціативний підхід. В цьому контексті ЄС була названа «конфедеративною консоціацією». Відповідно консоціоналізм є чимось середнім між інтергавенменталізмом та федералізмом, а «ЄС більше, ніж міжнародна організація, однак менше, ніж федерація і, що дуже важливо, не обов’язково піде по шляху федералізму. Тому конфедеративна консоціація є реалістичною альтернативою як для федералістського, так і для міжурядового підходів».

Висновки


Отже, теорія консоціативної демократії Арендта Лейпгарта була і залишається корисним інструментом пояснення стабільності не лише у неоднорідних державах, однак і в Європейському Союзі. В той же час, звичайна екстраполяція державного, федерального консоціоналізму на Європейський Союз може призвести до невтішних наслідків. Все-таки слід враховувати особливості методичного апарату міжнародних відносин та звичайних компаративних досліджень.

Втім, це аж ніяк не значить, що «модель Лейпгарта» варто «скидати з рахунків». Мова йде скоріш про розвиток теорії та її пристосування до особливостей наддержавної (і одночасно з тим міждержавної) організації. Це можна здійснити в тому числі і шляхом виділення окремого типу конфедеративної консоціації. Також консоціоналізм може бути корисним у поясненні норм поведінки європейських еліт, їх впливу на прийняття рішень, а можливо – і перспективи європейської інтеграції.

Источник: Український консенсус
Отредактировал irenasem (6 ноября 2010)
Причина: Отредактировано оформление, вставлена картинка, исправлена ссылка



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх