,


Наш опрос
Какие эмоции вызывает у вас отдых Президента Украины на Мальдивах?
Никаких. А должны?
Восхищение
Негодование
Зависть
Недоумение
Уважение
Смех
Обиду за державу
Злорадство
Мальдивы это где?


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Офіцер-унсовець Ігор (Тополя) Мазур: "Якщо близько підійдемо до кордону з Росією, буде, як у 2014 році, коли з РФ і арта працювала, і групи заходили"
0
"НА СОТНЮ ЧОЛОВІК МАЛИ П’ЯТНАДЦЯТЬ АВТОМАТІВ, ЯКІ СТРІЛЯЛИ ОДИНОЧНИМИ, ТА ДІДОВУ ОДНОСТВОЛКУ"

- Давайте згадаємо початок війни. Досі не розумію, як унсовці опинилися у лавах ЗСУ замість ДУК ПС – адже тоді ви, здається, вже об’єдналися з правосєками...

-Коли всі ці події тільки почалися, і Крим ще висів у повітрі, всіх нас бісила відсутність адекватної відповіді з боку Збройних сил України… І всі вже тоді чекали, що буде якась лінія на формування бойових підрозділів з майданівців. Також була надія на світове співтовариство…

Але 18 березня – так збіглося, що сталося це на мій день народження – Росія забрала Крим під свою юрисдикцію. Буквально за кілька днів після цього відбувся з’їзд "Правого сектору". Ми розуміли, що потрібно об’єднуватися, і до коаліції увійшли і унсовці, і "тризубівці", і тодішній "Патріот України"… Велися розмови про формування добровольчої армії, було прийняте рішення про те, що ми створюємо спільну партію. Тоді Білецький тільки-но вийшов з-за грат, і вже було очевидно, що у нього є своя певна лінія… Але загалом все було більш-менш зрозуміло, і у нас був спільний провід, до якого увійшли представники усіх організацій.

І тут, після з’їзду, вбили Сашка Білого (унсовця Олександра Музичка, також відомого як Сашко Білий, координатора "Правого сектору" у Західній Україні, вбили 24 березня 2014 року ). Почалися мітинги, вимоги відправити Авакова у відставку… Хоча, скоріше за все, прямої команди вбити Сашка від Авакова не надходило. Не виключено, що це було перевищення повноважень з боку правоохоронців або якесь окреме замовлення, яке надійшло якомусь з тих бійців. Статися це могло і через те, що Сашко тоді шукав ресурси для створення добровольчого підрозділу, заїжджав і до бурштинових копачів, і на таможню, і до фермерів, казав, що потрібно буде щомісяця допомагати добровольцям, також почав купувати зброю та озброювати своїх хлопців. Хтось міг думати не про те, що ці хлопці підуть на війну – а про те, що гроші тепер будуть не ментам нести, а Сашкові… Про те, що Сашко, можливо, створює своєрідну народну мафію, яка матиме підтримку народну – адже людям тоді подобалася і "сміттєва люстрація, і те, як Сашко прокурора за краватку тягав… Сашка вбили.

І ще Миколу Карпюка затримали (унсовець Микола Карпюк був затриманий при в’їзді до Росії, де його звинуватили у злочинах проти федеральних військ, скоєних у ході першої чеченської війни. У 2016 році Миколу Карпюка засудили до 22,5 років ув’язнення. - Ред). Микола їхав на перемовини, але на той момент все вже було насправді вирішено, і ніякі перемовини росіянам потрібні вже не було – і натомість його затримали на кордоні з Росією. Бо над Миколою – одним з керівників УНА-УНСО, людиною, яка воювала в Абхазії, можна було почати показовий суд, повісити на нього участь в бойових діях у Чечні, хоч він там не воював.

… Сашко вбитий, Микола затриманий, команди для серйозних акцій немає, і, крім того, нас стає менше у проводі "Правого сектору", ми вже менше впливаємо на ситуацію. Тепер рішення приймаються без нас – нас просто ставлять перед фактами. Ярош, наприклад, починає стосунки з Коломойським.

Бєня у тій ситуації став одним з гарантів державності, звісно, бо йому було що втрачати – але ми були проти всіх цих договорняків… І почали формувати власні вишкільні табори.

- Суто унсовські та окремі від "Правого сектору"?

-Так. У Вінницькій області, на Західній Україні… Такі табори в нас були і раніше.

Ми підтягнули страйкбольну амуніцію, яку мали. Хлопці почали оформлювати собі дозволи на зброю. І ми вже почали не тільки вишколюватися, а і формувати свій майбутній підрозділ.

У цей час нам надходили певні пропозиції від Авакова: давайте під мене, під ментів, я вам даю зброю, все… Але у нас були з ним рахунки за вбивство Сашка Білого. І ми сказали "ні".

Аналогічні пропозиції від МВС надходили тоді і Ярошу. Ярош також відмовився, і також через Сашка Білого. Хоча мені здається, що вичавити з себе цю відмову йому було важко – бо дуже хотілося вже мати все необхідне для бойових дій… Такі були часи – червень 2014 року, бої під Карлівкою. Тоді я поїхав туди з хлопцями, ще як керівник "Правого сектору" у Київській області. Ми приїхали без нічого. Нас обіцяли озброїти, щоб ми змогли підключитися до боїв – але зброї не було. І ми сиділи на тій базі "Правого сектору" на кордоні Дніпропетровської і Донецької областей. На сотню чоловік мали 15 автоматів, які стріляли одиночними. Ще, може, дідова одностволка в когось була, та якісь помпові рушниці. Цього вистачило б, щоб напасти на якийсь блокпост, де нас не чекали. Але якщо пішла б хоч якась броня?.. Нехай навіть 20 чоловік з сотні мали б з чого стріляти – що мала робити решта? Тікати? Гинути?..

Ми побули на тій базі днів десять та повернулися у Київ.

У Києві тоді почалися перші виїзди майданівців від Українського дому у батальйон "Айдар". Наші хлопці тренувалися у таборах, але ж були серед нас і ті, хто вже воював – і люди з досвідом поїхали у "Айдар"…

- Особисто ви до Донбасу воювали у Чечні та Грузії, так?

-Так, 2 місяці у Чечні та 5 місяців у Грузії.

Також був у Придністров’ї, хоча там вже перебував скоріше в охороні певних проукраїнських депутатів. Навесні 1993 року. Ми тоді там охороняли деякі об’єкти, такі як товариство "Просвіта" у Тирасполі. Бойові дії на той момент там вже минули, тому це була скоріше охорона.

… Отже ті з нас, хто мав бойовий досвід, поїхали в "Айдар". Проблем зі зброєю там не було, ледь не з машин скидали ті ящики з нею. Вояки продавали зброю, міняли її на горілку, бо воювати багато хто з них не хотів - і при цьому вони розуміли, що ніхто з них нічого не спитає.

На Луганщині були активні бойові зіткнення, йшли бої за "Металіст", ми намагалися обходити з іншого боку Луганськ… Під Лутугиним тоді загинуло троє хлопців з моєї сотні…

-У бою, в якому загинув Орест Квач?

-Так. Загалом у тому бою загинуло дванадцять людей. З моїх не стало афганців з Ірпеня Миколи та Олександра, Русіка Алієва з позивним Аварець.

У мене були певні запитання до командування батальйону, тому я зчепився з Мельничуком, за яким стояло його оточення. Крім того, один з моїх хлопців-унсовців тоді приїжджав до нас, і у кількох метрах від його машини гахнув фугас – чи то хтось дивився здалеку і невчасно натиснув на кнопку, чи то проїхав він швидше, ніж очікувалося, чи то нас просто хотіли налякати… Але я тоді зрозумів, що всі ці незрозумілі внутрішні айдарівські війни нам не потрібні, і повернувся у свій унсовський батальйон. І наше керівництво вже почало перемовини з Міністерством оборони для того, щоб увійти у Збройні сили – але зі своїми командирами.

"ПІХОТУ ПРОСТО ПЕРЕМОЛОТЯТЬ, І ЧИМ МЕНШЕ МАЙДАНІВЦІВ ЗАЛИШИТЬСЯ – ТИМ КРАЩЕ"

- Скільки людей у вас було на той час?

- Дві роти вже було сформовано, і третю формували. Було приблизно 250 чоловік.

Міноборони, звісно, було спочатку проти того, щоб наші люди займали офіцерські посади. Але у повітрі запахло вже Іловайськом – і вони зрештою дали на це добро.

З унсовської бази батальйон переїхав на полігон у Новоград-Волинський. Там нам дали БМП, важке озброєння, зенітки… все! Думали, дадуть автомати, може, ще по одній гранаті – щоб у випадку чого кожен міг себе підірвати. А тут таке…

Під час Іловайська ми ще були на полігоні, підтягували третю роту. Коли почалася колотнеча під Маріуполем, третя рота також ще не була сформована до кінця – але 12 жовтня нас, дві сформованих роти, все ж таки вже кинули під Маріуполь на підсилення 54 окремого розвідувального батальйону. У 54 ОРБ на той час також було лише дві роти.

- Якщо ви фактично увійшли до складу 54 ОРБ – виходить, що обіцянки щодо вашого власного командування у МО не дотрималися?

-Нам віддали командування рот та, де була можливість, взводів. Дві свої роти ми перекрили.

У Маріуполі тоді ще працювали сєпари. У перший же день гахнув фугас, посікло нашу машину. А вже наступного дня, у полях, де висадили нашу першу роту, її одразу ж накрили "Гради". Це була перша рота. Тоді дивом ніхто не загинув. Але були контужені, були налякані.

- Незвична ситуація для добровольчого підрозділу…

-Ну, не всі ж були унсовці. Хтось із наших хлопців із собою сусіда привів, хтось – знайомого з Майдану… І у перший же ж день на війні – "Град". Три згорілі машини, посічена осколками техніка.

На щастя, хоч це і був перший день, хлопці вже встигли трішечки окопатися. Лінія фронту була за річкою, десь у двох кілометрах від того місця. Перед нами ще були стримуючі пости. Хтось з наших мотанувся у найближчі села, за горілку або важким словом вмовив місцевих дати нам лопати і навіть якийсь трактор… Був жовтень, болото. Але працювати наші хлопці вміли – то встигли зробити чимало.

Накрило нас не одразу, спочатку лягло за нами, і бійці встигли позастрибувати у рови… Тому загиблих не було. Але так одразу наші хлопці пройшли бойове хрещення.

Потім ми вже окопалися нормально. І почали нагадувати про те, що ми не піхота, а розвідка – тому маємо виконувати відповідну роботу. Бо спочатку доводилося виконувати і функцію піхоти – хоча б просто тому, що не було там нікого. Це вже потім якісь територіальні батальйони підтягнулися… Ми хотіли працювати як розвідка тому, що чудово розуміли - піхоту просто перемолотять, і чим менше майданівців залишиться - тим краще. Ми ж бачили вже дії цієї влади. А розвідку не так просто у м’ясорубку запхати.

Тим часом нашу третю роту, яка під кінець листопада вже сформувалася, перекинули на Донецький аеропорт. 81 десантно-штурмова бригада, яка тоді формувалася, не мала власної роти розвідки – і її зробили з наших. У грудні наші хлопці вже були у аеропорту. В січні разом з усіма вони потрапили під роздачу... В боях за аеропорт загинуло шестеро наших. Їх теж використовували як піхоту – розвідка мала б працювати інакше, а виходило, що вони на бехах перли по прямій, по взльотці, і були просто як мішені. Якби до того попрацювати – можна було б розстріляти тих, хто згодом стріляв по наших, загасити цей вогонь. Більше хлопців живих залишилося б…

У аеропорту поранили мого кума Макса, для якого це була вже сьома війна. Був він і в Абхазії, і в Афганістані, і у Придністров’ї, і в Югославії… На Донбас приїхав прапорщиком за званням, але його зробили командиром роти. Тоді це було по барабану, адже майори чи капітани йти на передову не хотіли – тікали, в них енурез починався чи ще щось. Такою була українська супер-армія.

Коли нам потрібно було заповнювати "штатку" - ми видзвонювали спілки офіцерів, навіть військових, яких знали по Майдану, казали, що в нас є вакантні офіцерські посади, в тому числі і у штабах… "В нас немає такого досвіду", - відповідали офіцери. А в кого там взагалі досвід був?!

Такі офіцери, як Олександр Гуменюк (засновник та командир 11-го батальйону "Київська Русь", 15 серпня 2014 року загинув від кулі снайпера у Дебальцевому, - Ред.) чи Сергій Кульчицький (начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії України, загинув 29 травня у Слов’янську, - Ред.), які пішли воювати – це були великі винятки. Люди, які зрозуміли, що честь офіцера зобов’язує їх бути на війні. Бо коли ти присягу приймав – як ти можеш думати, як спетляли від цієї війни?!..

Нам потрібні були патріоти, потрібні люди. Навіть на посаду завхоза чи головного у відділі ремонту - але бажаючих не було.

- Хоча маріупольський напрямок тоді був далеко не найгарячішим…

- Стримуючим фактором була річка Кальміус, за якою супротивник окопався. Були більш позиційні війни. Але душу можна було відвести. Наша рота глибинної розвідки заходила до них, їх "кошмарила". Крім того, нам дали міномети свої. І ми з тих мінометів працювали, деколи ігноруючи матюки командування сектору та накази спостерігати й не відкривати вогонь у відповідь.

Навесні 2015 року 54 ОРБ вирішили витягати на переформатування, а нас залишити. Але ж залишити лише дві роти вони не могли – і піднялося питання формування нового батальйону, якраз 131 окремого розвідувального батальйону, бо ми на той час ще були не самостійним підрозділом, а просто двома ротами у складі 54 розвідбату. А третя наша рота була у складі 81 ДШБ, де вона і залишилася…

Прийшов відповідний наказ. Постало питання того, хто займе посаду командира батальйону, та й треба було десь набрати ще дві роти. Бажаючих станом на весну 2015 року вже було не надто багато – і тому, що батальйонів вже було чимало, і тому, що почалися вже розмови про те, що патріотів на фронт кидають щоб перемолоти, поки у Києві владу ділять. І логіка певна в тому була… як відмазка це точно спрацьовувало для когось.

Були люди, які казали нам, коли ми верталися з Абхазії чи Чечні: "Ви встигли! А я от не встиг на війну! Як вам пощастило!" А потім дзвониш їм: "Війна повним ходом! Давай до нас, у нас боєздатний підрозділ!" Кажеш, що є вільні посади. Хочеш – будеш сапером, хочеш кулеметником, чи гранатометником, хочеш зв’язківцем! І розвідка ж, елітні війська, не треба спати в окопі. Зробив своє, повернувся, відпочив, знову пішов. Жива робота! Головне, щоб було бажання. Але ні…

-У всіх була робота, діти та різні невідкладні справи…

-Так. А у когось геморой відкрився. А хтось обіцяв приїхати за місяць – зараз, тільки заробить дуже багато грошей, залишить їх жінці, і потім одразу вирушить до нас. Балаболи залишалися балаболами…

Але при цьому приїжджали деколи і ті, кому було під 60 років вже. Чи ті, хто зовсім нічого не вмів - але люди мали бажання та сміливість. І дівчата приїжджали воювати. І сини наших бійців теж: "Батько воює, а я вдома сидітиму?!"

Так до нас приїхали, наприклад, обидва сини Анатолія Лупиноса, політв’язня, який був один із засновників нашої організації. Вони зараз обидва мінометники, обидва воюють, один з них 1990 року народження, а другий – 1992-го. Анатолій спочатку по тюрмах був, як повернувся, як народилися молодші сини – вони його все одно майже не бачили, він з нами разом був і у Придністров’ї, і у Грузії…

І у Чечні він був. Славуню ж пам’ятаєш (В'ячеслав Зінькевич, один з заступників командира батальйону ім. генерала Кульчицького, - Ред.)? Це саме Лупиніс його забрав з чеченського полону. У січні 1995 ми приїхали у Чечню, зустрічалися тоді з Дудаєвим, з Басаєвим, були розмови і до полонених. Полонені, коли нас побачили, всі почали кричати: той сам українець, а в того мама з України, а в того бабуся… Було три вільних місця у машині, і трьох вдалося забрати. Одним з них Славуня був. Він після того звільнився з російської армії та повернувся додому у Київ…

"Я У СЕБЯ В ПОДРАЗДЕЛЕНИИ БАНДЕРОВЩИНЫ НЕ ДОПУЩУ"

- Отже, під час формування та доукомплектації 131 ОРБ взагалі не виводили з зони бойових дій?

-Якщо по-правильному – вивести нас тоді, звісно, мали. Мали доукомплектувати і провести бойове злагодження. Тим більше, що і на фронті на цей момент ми вже провели чимало часу та мали трішки відпочити. Але закрити ділянку не було ким… Тому доукомплектовували нас у процесі.

Була тоді невдала ситуація із формуванням нового 129 батальйону – сформували зрештою лише одну роту з місцевих мешканців. Командиром їхнім був капітан, який коли дізнався що роту приєднають до нас, сказав: "Я у себя в подразделении бандеровщины не допущу".

Були й інші офіцери, які, коли ми з ними знайомилися, відрекомендовувалися приблизно так: "Старший лейтенант такой-то! Выпускник одесского краснознаменного имени Ленина училища!" Весь цей совок… Зрозуміло було, що коли "імені Леніна" військові з цього боку йдуть воювати з військовими "імені Леніна" з того боку – для них ця війна максимум кар’єрний варіант. І що вони хочуть або щоб солдати своїми смертями їм цю кар’єру допомагали робити, або просто при штабах десь гарно підлизнути, красиво настучати на когось та зайняти чиюсь посаду.

З такими офіцерами ми, звісно, намагалися прощатися.

- Як вам вдавалося позбуватися таких кадрів – і навіть без скандалів, без розголосу? У десятках батальйонів таких просто терпіли…

- Головне – вони ж нас вже озброїли, і мені здається, вони розуміли, що з нами краще шукати компроміс...

-Напевно, ви єдиний батальйон, якому вдалося обрати собі комбата.

-Погодити скоріше… Був, наприклад, серед наявних варіантів такий, по якому одразу було видно, що найцікавіше для нього на війні – різати залізо десь на фермах чи "контрабасиком" займатися. Він їздив на модній машині, красивій та дорогій, не на якомусь робочому джипі. Вдягався гарно, зачіску гелем укладав. Зрозуміло було, що чувачок звик з усіма домовлятися та вирішувати все… Він мав стосунок до того 129 батальйону, формування якого так і не завершили. Той батальйон, до речі, майже рік перебував у підвішеному стані і майже рік отримував зарплату і премії за участь у бойових діях – бо ж батальйон ніби формувався у зоні АТО. Разом з тим комбатом ми відшили ще 7-8 офіцерів, і всі вони сиділи потім в одному штабі з нами, в них була кімната, де вони грали у комп’ютер чи фільми дивилися, отримуючи за це гроші…

До нас приєднали також роту з тим капітаном, який планував "не допустить бандеровщины". На відміну від нього рота гармонійно влилася в склад підрозділу і виконувала бойові завдання. І водночас доформувалася у батальйоні рота глибинної розвідки, командиром якої став харківський капітан, який був на Майдані, нормальний офіцер. Зібрав у ту роту хлопців, які готові були йти у "глибинку". В нормальну війну глибинна розвідка передбачає заходи на територію ворога до 100 км. Ясно, що на сьогоднішній день це заходи… ну, десь на 5 км. Якщо взяти маріупольський напрямок – то там в нас за 30 км вже Росія починалася.

З такої "солянки" і сформувався 131 розвідувальний батальйон. Я знову почав нависати на всі ці спілки офіцерів, бо потрібно було штаб формувати, начальника штабу знайти тощо… Замполітом нам, наприклад, дали дядька, у якого головною метою була боротьба із зеленим змієм, звичайного совкового офіцера, який, звісно, ніяким патріотичним вихованням не займався…

- Скільки зрештою підрозділ провів у зоні бойових дій під час першої ротації?

-Півтора року. Нас почали виводити в березні 2016 року. Тоді я і пішов вже на "дємбєль": бо побіцяли два місяці ППД, три місяці полігонів, та й війна вже була у форматі "спостерігайте"…

-Яким був подальший шлях батальйону після повернення бійців на фронт?

-Після навчань хлопців вивели на Луганський напрямок. А після Луганського перекинули на Донецький.

Ці перекидання – коли ти був у Маріуполі, а потім потрапляєш під Луганськ – для розвідки не є логічними. Ми ж не стоїмо на блокпостах і контрабас не ганяємо. У нас є агентурна база, є стосунки з людьми на місцях, з мирним населенням… А потім ті, хто приходять після нас, теж з нуля починають шукати якісь кінці, думати, з ким варто поспілкуватися. Це неправильно.

Незабаром, виходячи з термінів, 131 ОРБ має вийти на ротацію. І це теж дебільна тема, до речі. Ось виводять батальйон – наприклад, у квітні. Потім – ППД, відпустки, полігони, навчання – десь до жовтня. Тобто, батальйон у період наприкінці весни та на початку осені "обкатують". В умовах зеленки. А на зиму ми їдемо на фронт…

Зауваж, це ж не піхота, це розвідка. Але ми вчимося як маскуватися та працювати у зеленці, а їдемо на війну в сніг… Хто придумав це? Робили б зміну, наприклад, після січня, і влітку закінчували б її. Щоб ти потім другу половину літа і до зими вчився і як діяти в умовах зими, і в умовах літа. Щоб проходив універсальну підготовку – і заходив на зиму й літо. У нас виходить, що вчимося, як воювати влітку – та їдемо воювати взимку.

-Як ви бачите розвиток ситуації? Що буде далі – глобально?

-Думаю, ми все ж таки напередодні великої війни. Світ зараз занадто нестабільний. Колись розумні люди казали, що відтягування війни гірше самої війни…

Але у нас зараз так складається, що ми не можемо наступати, бо має бути серйозна перевага. Плюс ми розуміємо, що якщо близько підійдемо до кордону з Росією - будуть ті моменти, які були у 2014 році, коли з Росії і арта працювала, і групи заходили, і під Іловайськом серйозні російські підрозділи були…

Зараз на Донбасі серйозних регулярних російських військових немає. Вони можуть заходити на рівні взводів - попрацювати, потренуватися. Снайпери заходять, на людях живих відпрацьовують як це – стріляти в людину. Деякі спецгрупи, у тому числі розвідка, також можуть відпрацьовувати свої навички в умовах війни. Ми російських розвідників бачили дуже близько – зустрічали їхні групи, коли самі виходили працювати. Йшли вони гарно, правильно, видно, що це не шахтарі йдуть… Одразу видно рівень.

Але вважається, що розвідка розвідку не валить – не з любові до "колег". А просто тому, що якщо ти вже почав бій – ти не знищиш усіх. Ти просто себе спалив. А їх може виявитися і дві групи, які працюють паралельно, і арта тебе може накрити… Розвідка має працювати тихо.

- То загострення на Донбасі найближчим часом не буде?

- Ми могли б і зараз провести активні дії, якби дати добро на це вистачило сміливості у когось з вищих офіцерів, а у першу чергу – в головнокомандуючого. Тому що Росія зараз скута напередодні чемпіонату, і розіграти іловайський варіант не зможе, а ми – на своїй території, на своїй землі.

Є непогані варіанти, ми могли б зайти у певні містечка – не будемо називати які, так?..

- Що ж зупиняє командування?

- Думаю, що це як страх перед можливим втратами, за які доведеться відповідати, так і бажання певних офіцерів просто "відбути". Адже наші вищі офіцери навчалися разом із офіцерами з того боку. І вже є певні договорнячки, перемир’я, можливо не повноцінне – але і застосування "Граду" вже сильного немає, наприклад…

Думаю, якщо з того боку буде команда "улю-лю" - колишні однокурсники не будуть попереджувати наших генералів та полковників про те, що перемир’я закінчилося. А от у наших, у деяких вищих чинів, є відчуття, що, може, щось таки станеться та ворог пройде. І що на цей випадок потрібно менше у чорних списках у ворога бути: так, офіцер, так, виконував обов’язки, але ж сильно не рвався, не проявляв себе як дуже бойовий…

Та виростають молоді хлопці. Частина вже навчається в академіях, багато офіцерів учаться, з часом вони стануть командирами батальйонів та бригад…

Певного загострення, думаю, можна чекати восени з ініціативи Росії. Чемпіонат закінчиться. Рускому обиватєлю постійно потрібен образ ворога. Є Америка – але вона далеко і воювати з нею важко, а ми тут ніби як прислужники дядюшки Сема та добре підходимо як мішень.

Ну, і у нас наступного року вибори. А нашій владі також зручно списувати все на війну, можливо, навіть скасувати вибори чи перенести їх у часі через загострення на фронті.

Хоча… живемо у такий час, що ще яке-небудь отруєння за кордоном, який-небудь "бабах" - і за місяць може статися що завгодно. Зона турбулентності.

- А ви особисто повернетеся на фронт, якщо ситуація погіршиться?

- Ну ясно!

Ми зараз займаємося територіалкою. Наші хлопці, які повернулися, у територіальній обороні. Ми розуміємо, що зброю на руки як у Естонії чи Швейцарії, нам не дадуть через страхи влади. Але навіть якщо у військкоматах чи військових частинах у містах є зброярні, і якщо ти знаєш, що там є твій автомат, якщо ти на навчаннях вже спрацювався трохи зі своєю групою – вже непогано. Якщо завтра почнеться велика війна, ми зможемо швидко сформувати підрозділи, які вирушать на підсилення нашої армії. Це не тисячі, це сотні тисяч солдатів та офіцерів.
censor.net.ua

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх