,


Наш опрос
Какие эмоции вызывает у вас отдых Президента Украины на Мальдивах?
Никаких. А должны?
Восхищение
Негодование
Зависть
Недоумение
Уважение
Смех
Обиду за державу
Злорадство
Мальдивы это где?


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


"Ремонт двигуна на заводі коштує від 100 тисяч гривень, у нас – в рази менше".
+1
Роботу унікального ремонтного відділення ініціатор його створення, колишній військовий Павло Пугач, вважає вдалим прикладом успішного реформування Збройних сил знизу. Адже свого часу він зміг достукатися до найвищого командування і, незважаючи на те, що генерала, який колись підтримав його першим, з лав ЗСУ вже звільнили, наголошує, що і сьогодні у найвищих ешелонах його "бачать, чують та розуміють". Хоча, певна річ, є і проблеми…

"АРМІЯ – АМОРФНА ОРГАНІЗАЦІЯ, У ЯКІЙ ВАЖКО ЩОСЬ ПРОШТОВХНУТИ"

На людній вулиці великого міста Павло Пугач – персонаж дуже несподіваний. До військових у Києві всі нібито звикли, але здебільшого вони у місті охайні, "штабні". На Павлові ж - потертий замаслений мультикам. У руки в’їлося мастило. Він нібито щойно телепортувався у Київ з передової – хоча насправді тільки-но вийшов зі своєї роботи у столиці.

Працює він, щоправда, у військовій частині. Хоча офіційно військовим не є – нині він цивільний фахівець в унікальному окремому ремонтному відділенні військової частини по збереженню майна, що на лівому березі столиці. Між собою відділення, що займається ремонтом двигунів для БТР (бронетранспортер, бойова броньована колісна або гусенична машина підвищеної прохідності для транспортування піхоти. – Ред.) та БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина, - Ред.) працівники називають коротко - "Ратмир". "Ратник миру, - з усмішкою пояснює назву Павло. – Це воїн, який захищає свою країну, свій народ".

Сам він колись проходив контрактну службу у "Борисполі", був механіком літальних апаратів у 15-й авіаційній бригаді. І навесні 2014 року, коли розпочалися події у Криму та згодом на Сході, Павло Пугач хотів повернутися у військо. Однак офіційно зробити цього так і не зміг. "У мене була проблема – не було військового квитка, я його втратив, - згадує чоловік. – Відновити військовий квиток швидко я не міг, бути призваним швидко – теж. Тому вирішив просто діяти…. Від самого початку я як волонтер виконував роботу, пов’язану з технікою та її ремонтом. Брав, зокрема, участь у підйомі "Феніксів" (відновлених після тривалого зберігання військово-транспортних літаків Ан-26, - Ред.). Діставав запчастини, оскільки в мене був величезний досвід роботи у цій галузі. Я все життя займався виробництвом. А виробництво, навіть цивільне, це ті самі проблеми - дістати, знайти, організувати, налагодити зв’язки між підприємствами".

Згодом, у 2015 році, у Павла Пугача з’явилася ідея створення ремонтного відділу безпосередньо на базі зберігання майна. "Але армія – аморфна організація, у якій важко щось проштовхнути, - підкреслює чоловік. – На щастя, під час роботи у "Борисполі" я познайомився з тодішнім заступником начальника Генерального штабу, генералом-лейтенантом Хижим. Він бував у нас, дивився, як ми працюємо, вилітав від нас на Схід у розпал бойових дій… Хоча вже третій рік його немає у війську. Хижий - це той генерал, якого, як хизувався Бірюков, міністр оборони звільнив "з ганьбою" за "систематичне порушення умов контракту"… Насправді - золотий мужик. Досі з ним спілкуюся. Він дуже допоміг, коли у 2015 році ми почали створювати свій підрозділ, став родоначальником цієї справи, дав їй поштовх. Він був нагорі – але розпочав реформу армії знизу. Ми – приклад її успішної реалізації. Нас бачать, нас чують, нас розуміють".

Від початку ремонтна організація на базі військової частини була волонтерською та працювала у експериментальному режимі. А згодом набула офіційного статусу, порушивши всі звичні армійські канони.

"Ніде, у жодній військовій частині, ніхто не робить капітальні ремонти. Капітальні ремонти двигунів мають робити заводи. Але заводів таких мало, і вони не завжди добросовісно ставляться до роботи. Є великі проблеми, не будемо їх всі озвучувати…. – розповідає Пугач. – Минулого року єдине підприємство, яке здійснювало ремонт двигунів для БТР-80, наприклад – Черкаський авторемонтний завод концерну Міністерства оборони "Техвійськсервіс". І цей завод їх відремонтував у кількості "аж" чотирьох штук. Доповідаю: за 2,5 місяці цього року наше ремонтне відділення відремонтувало три таких двигуни".

"ДВИГУНИ ПРИВЕЗЛИ, АЛЕ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО МИ БУДЕМО ЇХ ПРИЙМАТИ. І ТОДІ РОЗВЕРНУЛИСЯ ТА ПОЇХАЛИ ГЕТЬ"

Насамперед ентузіастам вдалося спростити сам процес ремонту. Раніше було так: спочатку бригада привозила двигун, який потребував ремонту, на базу зберігання, де він здавався у ремонтний фонд (це завжди відбувається згідно з плановою заміною двигунів). Потім база зберігання перевозила отримані двигуни на ремонтне підприємство. Ремонтне підприємство, у свою чергу, робило ремонт. "Не завжди добросовісно", - зауважує Павло Пугач. Потім двигун знову відвозили на базу зберігання, а вже звідти він повертався у військо.

"Ратмир" працює інакше. Представники тієї чи іншої бригади, знову ж таки, привозять двигун на базу зберігання майна. Але всі подальші дії, в тому числі і ремонт, відбуваються на тій самій території, з переміщеннями до 200 метрів. Потім на ту ж базу за відремонтованим двигуном приїжджає бригада, якій за розподіленням належить отримати двигун – і забирає його.

Але навіть цю систему можна вдосконалити та спростити. В першу чергу, зробивши так, щоб бригади самі не займалися транспортуванням двигунів. "Тому що є така практика: у бригаді двигун, який потрібно віддати, дістають з БТР, кладуть його поруч, а за годину його вже починають "дерибанити", - пояснює Павло. - Я розумію застпотехів, яким бракує запчастин. Але і нас потрібно зрозуміти! Ми приймаємо ремфонд. Дивимося, чи мотор дійсно зламаний, а не вандально розібраний. Була в нас "весела" історія, коли до нас з бригади привезли двигуни, але усвідомили, що ми на місці будемо їх дивитися. І тоді – одразу розвернулися та поїхали геть! Бо мотори були розбарахолені. Смішно? Смішно. Але і плакати хочеться. Вони розраховували "на лоха" - хотіли приїхати, спихнути ногою з машини двигун, та поїхати, тому що була у військах така практика. Ми намагаємося її зламати. Мотор оглядаємо".

У планах ремонтників, які незабаром сподіваються отримати потужну вантажівку – транспортування двигунів власними силами. Вони самі хочуть як відвозити відремонтовані двигуни до бригад, так і самотужки, "просто з машин", забирати у бригадах ремфонд – двигуни, які вже вийшли з ладу. "Ми зможемо дивитися, чи мотори дійсно зламані, а не вандально розібрані на запчастини, і самі заберемо все в ремонт. І швидше буде, і застпотех кожної бригади не буде парити собі мозок, не буде думати, як попутною машиною завезти у Київ двигун, або навпаки – як його забрати",- пояснює Пугач.

Швидкість – не єдиний плюс. Є і матеріальний бік справи. "Вартість ремонту двигуна на заводі починається від 100 тисяч гривень. У нас – в рази менше. Суму не називатиму, - розповідає ініціатор створення відділення. – В мене добрі стосунки з директором Черкаського авторемонтного заводу, і він чесно визнає, що нам дійсно простіше працювати. Ми можемо списати двигун, якщо є необхідність, якщо він не пригодний до ремонту. А він отримує 10 моторів – і має зробити ці 10 моторів. Через це іноді вартість ремонту може зрости і до 150 тисяч, за додатковими угодами – тому що привозять мотлох… Крім того, військова частина вже існує, охороняється, оплачує електроенергію тощо. Таким чином на ремонт двигуна не накладаються інші витрати, рентабельність, а також "елемент людської забудькуватості", як раніше називали крадіжки".

На базі ж є військовий контроль – від систематичних візитів вищих чинів до простої наявності двох контрольно-пропускних пунктів. А також самоконтроль. "Ми всі добровольці, - пояснює Павло Пугач. - Офіційно я працюю тільки другий місяць, до цього я понад три роки працював як волонтер, зовсім безоплатно – і я не дозволю, щоб хтось крав у ЗСУ. Я занадто багато у цю справу вклав і часу, і здоров’я. Це важка робота як фізично, так і морально…"

"3600 ГРИВЕНЬ НА МІСЯЦЬ – ПЛЮВОК У ОБЛИЧЧЯ ПРОФЕСІОНАЛУ"

Проблем із запчастинами та обладнанням ремонтне відділення немає. Держава, кажуть, все спонсорує. Цех не тільки працює, але і розширюється, віднедавна займається не тільки бронетехнікою, але і автомобільним забезпеченням – так, наприклад, планується, що через "Ратмир" будуть проходити санітарні автомобілі "Богдан".

Втім, існує проблема з кадрами. Зараз у відділенні працює лише близько 10 осіб. Приблизно стільки ж і вакантних місць, на які дуже потрібні люди.

Чи може "Ратмир" дозволити собі брати на роботу цивільних фахівців, якщо професіоналів цієї справи бракує серед військових? "Ми це собі дозволити можемо, - усміхається Павло. – Якщо вони собі можуть дозволити у нас працювати. Це дуже болюче питання. Єдине погане з того, що у нас відбувається".

Річ у тому, що цивільні, які працюють в армії, отримують дуже скромну зарплатню – 3600 гривень на місяць. За такі гроші працює 5 днів на тиждень, 8 годин на день і сам Павло Пугач. Вважає таку зарплату "плювком у обличчя професіоналу", від роботи якого залежать людські життя.

"Я живу за рахунок того, що мій брат – стоматолог, доволі успішний. Він, до речі, працював і в зоні АТО у складі "Тризуб-Дентал". Він практикує, має прибутки і зі мною ділиться", - зізнається.

Майже вдвічі більше – близько 7000 тисяч – отримують за таку саму роботу фахівці-контрактники. Але підписати контракт може не кожен. Не завжди дозволяє зробити це, наприклад, стан здоров’я. Саме така проблема у Павла Пугача. "В іншого нашого цивільного спеціаліста – лише одна нирка, тому він також непридатний до військової служби, - розповідає чоловік. – А минулого року ми знайшли просто чудового фахівця з паливної апаратури. Він мав піти на контракт, але військомат мурижив його півтора місяці, хоча навіть начальник Генерального штабу дав дозвіл його взяти… Все одно не пропустили. Бо він глухий на одне вухо. Та хоч би й на обидва! Яка різниця, якщо ця людина – бог своєї справи?.. Працювати у нас як цивільний він не зміг, бо він не з Києва, і без оформлення до лав ЗСУ просто не мав би де жити – не отримав би житло у частині". В українській армії, зауважує Павло, просто немає механізму визначення того, чи людина зможе приносити користь на своєму місці – незалежно від тих чи інших фізичних вад.

Можливості підвищити заробітну плату невійськовим, які працюють у ЗСУ – також складне питання. "В армії дуже багато цивільних. Навіть у нас на базі, на військовому об’єкті, працюють бабусі-пенсіонерки. Доживають. Вони отримують таку ж зарплатню, як і ми. Якщо ми підвищимо цю зарплатню на державному рівні – то отримувати однакову, вищу платню, будуть і наші фахівці, і ці бабусі. Однакову зарплатню будуть отримувати і панянка, яка сидить десь, малює губи і друкує одну накладну на тиждень, і людина, яка робить один двигун на тиждень", - пояснює.

Відсортувати працівників, на думку чоловіка, в українських реаліях буде доволі важко: "Одразу з’являться якісь зацікавлені, "свої". Нас, можливо, просто вичавлять… І буде повністю укомплектований штат – але не буде роботи".

Крім дійсно дієвого механізму "сортування" працівників, вже стати в нагоді могла б хоча б волонтерська допомога. Зацікавлений фонд, меценати, які могли б допомагати методом преміювання. Якщо майстер зробив за місяць два мотори – отримує премію. Не зробив жодного? Працює за 3600 гривень. Просто збирати гроші на картку Павло не хоче. Каже, "чорний кеш завжди попахує погано".

Звісно, зосередитися можна було б на прийомі на роботу дійсних військових. Однак знайти контрактника з досвідом роботи у потрібній сфері не так вже й легко. "Довірити цю роботу непрофесійній людині ми просто не можемо. Якщо двигун БТР невчасно зупиниться – це 11 життів. Нам не потрібні "рукожопи", - коментує чоловік. – Хоча толкових хлопчиків ми інколи знаходимо навіть серед строковиків. Днями один зі строковиків – його прикомандирували до нас з Васильківського ремонтного батальйону – погодився підписати контракт. Він просто побачив, що армія – це не тільки дебілізм. Побачив, що можна робити реальні справи. Та й зарплатня у 7000 для хлопця його віку – непогана…"

Ще одна ініціатива, у яку дуже вірить Павло Пугач – навчання контрактників з інших військових частин. "Ефективність ремонту безпосередньо у військах вже доведена. Не в теорії, а на практиці… Були в нас нещодавно начальники бронетанкових служб бригад, ми намагалися їм розповісти як все класно працює. Вони ввічливо кивали. Я розумію – їхнє завдання керувати. Але у будь-якій частині можна знайти талановитих зацікавлених людей та відправити їх до нас на навчання на півроку, - пропонує він. – Людей, які мають бажання працювати, але ще не мають достатнього рівня знань. Ми їх візьмемо до себе, навчимо, покажемо обладнання, яке ми, доречі, робили самі. І люди зможуть працювати в себе на місцях, зможуть локально робити ремонти у своїх частинах".

Але ж їх буде мало? Це нічого, переконаний Пугач. Він свого часу теж починав один, не маючи ані військового звання, ані навіть успішного прикладу подібної роботи перед очима. Тепер такий приклад є.
censor.net.ua

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх