,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Люди не хочуть бути українцями. А бути українцем – то нині насамперед мовна ознака
-19
"Літературна мова" – не зовсім зрозумілий мені совєцький штамп. Карпа пише літературу з матюками, Подерв'янський матюки видає. Інша справа – правопис. Це законодавчо закріплені правила мови. Але він теж не догма, а предмет для обговорення. Будь-який правопис, доки його затвердять, закарбовує позавчорашній день. Крім того, у 1920-х був один правопис, у 1960-х – другий, а в 1990-х – четвертий. Коли моя баба вчилася, буква "ґ" була. Коли я – не було. Зараз є. Тому не треба беззастережно посилатися на правопис. Я говорю про загальний рушій, що мусить бути в мові. Він дуже простий: це її питомість. Насамперед вживати наше слово, потім якийсь близькослів, і тільки коли синоніми вичерпані – ставити чужизм.

Як західняк я любив казати "ґратулюю", "евентуально", "референтура", "екзекутива". Перехворів. Із польської лізли ці латинізми. Ще на заході слова-паразити були німецькі, румунські, угорські – залежно від області. З москвинської теж заходили запозичення французькі, німецькі.

"Мислю на русском язикє" – це велике облуддя. Люди мислять не мовами, а картинками, образами – це електричні розряди нейронів у нашому мозку. Я дитинство провів у Чехословаччині, в такій собі мішанці: вдома говорили українською, в школу ходив москвинську, бо ж для дітей воєнних, а зовнішнє середовище було чесько– і словацькомовне. Потім жив на Західній Україні, тож постійно чув польське радіо. Ніколи не жив у одномовному середовищі. То мені дозволяє порівнювати мови. Усі біди людства – від незнання.

Наприкінці 1980-х я входив до тернопільських кіл, що підіймали питання незалежності України. Поширювали видання, незаконно ввезені з Балтії. Навала тієї преси продавалася з великим попитом. Совєцькі газети коштували 2–3–5 копійок, а самвидавчий примірник на чотирьох листочках – карбованець, і люди купували. Із тисяч примірників трохи йшло у сховище організації. Думали ми над своїм штампом. Першу мітку я вирізав із ґуми саморобними різцями для дерева – зробив знак "Ґ". Я вже знав, що то репресована, штучно знищена буква.

У середині 1990-х почали пропонувати вести гіт-паради всілякі в газетах, бо ж я сидів на потоці відомостей про це – був у числі відомих гудбознавців (музикознавців. – "Країна") Тернополя. Мав свою крамничку – диски, одяг молодіжний. Їздив на "Червоні рути", знайомився з виконавцями. Ми віднаходили записи й уже тоді просували українське, що на той час було. А пишучи, хотілось і бути цікавим, і якось вирізнитися, і матеріали подавати по-українськи. Тоді в мене почали прострибувати перші такі слова. Скажімо, казав не тільки "група", а й "ватага", не тільки "банда", а й "зграя". І я собі чітко розмежовував, що "ватага" можна казати на гурт, який щось легше співає, а "зграя" – це вже рок-зграя.

Кожна мова, крім запозичення чужих, має й інші шляхи творення слів. Один із основних – коли слово набуває нових значень. І ті нові значення розвивають його застосування. Тут показовий приклад із таким словом, як "віз". Це начебто тільки те, що має коні. Сказати "віз" на автомобіль – вже нібито по-селянськи. А поляки кажуть "вуз". Мають і новотвір "самоход", але це більше як легківка, а "вуз" – узагалі транспортний засіб. Такий самий "вуз" у чехів. Везе – значить віз. До речі, "гараж" у французькій означає "кінське стійло". Колись віз мав кінну тягу, тепер двигун внутрішнього згорання, але ж застосування приладу не змінилося. Чому ми не можемо подовжити життя слову? Тим паче, що деяким словам таки подовжили. Наприклад, "стріла". Первинно — тростинка з пір'ям та наконечником. Досі кажемо "стріляти", хоч у руках вогнепальна зброя з кулями, які вже теж давно не мають вигляду кулі. Але історично так склалося, що це все одно куля, яка все одно стріляє. І тут ніхто не пропонує казати "шутінґ" або "шутувати".

Другий спосіб – коли твориться докорінно нове слово. До кореня додаємо приростки, наростки або корені слів сполучаємо – як слово "новотвір". Усталені корені чимось нарощуємо або якось поєднуємо.

Ще один шлях – штучне створення докорінно нових слів, але на питомо наших коренях. "Шляховказ" або "шляхівниця" – це повністю за правилами української мови.

Є також спосіб словотворення, коли слово різко й докорінно змінює значення, часом аж на протилежне. Слово "пан" не є протослов'янського походження. Прийшло від грецького божества пастухів – "Фавн". Стояв на двох ратицях, мав цап'ячу бороду, роги, хвіст – щось ближче до диявола. ­Страшив пастухів, забирав худобу, тому вони віддавали йому жертву й шану. Українська не знала "ф", змінювала його на "п" або "т". "Ф" ми за останнє століття навчилися вимовляти. Тож "пан" і "фауна" – спільнокореневі. У слов'янські мови "пан" увійшло вже як возвеличення, звертання, наробило своїх похідних.

Запозичені слова обростають, переосмислюються – іноді до такої дуристики, що стають лжедрузями перекладача. "Продюсер" у тих країнах, звідки прийшло, означає геть не те, що в нас. У них це той, хто щось виротворює або ж доводить платівку до остаточного звучання. Звукотворець.

Надмірне, нічим необґрунтоване хапання чужинських слів до вжитку я називаю синдромом Проні Прокопівни з п'єси Старицького "За двома зайцями". На наших теренах люд, який крутився коло панів, хотів бути тому панству подібний, а освіти бракувало й спрацьовувало "чув дзвін – не знав, де він". Люди намагалися говорити як пани, не знаючи іноземних мов, усе перекручуючи. Показовий приклад – слово "фуршет". "ля фурш" – це вила, а "фуршет" – виделка. В Русскій імперії була така доба, коли вся знать спілкувалася французькою. "Татьяна плохо понимала по-русски, изъяснялась по-французски", – писав Пушкін. Їхня прислуга – з черні, простолюду – звороту "ан де жьоне а ля фуршет" не розуміла. Але виділялося останнє слово, і спрацював рефлекс, що коли "фуршет, фуршет" – то буде обжеровисько в панів. Значить, і нам перепаде. А вислів "їжа на вістрі виделки" – це усталений зворот, що означає перекусити, почастуватися. Чому ми наші слова "пригощання", "частунок" викидаємо з ужитку?

Кажуть: "Запозичення – нормальне явище всіх мов". Так, але забагато запозичень необґрунтованих. "Без запозичень мова збідніє". Якщо скажу "співак випустив новий доробок, збірка коштуватиме стільки-то, кружальце надійде в продаж тоді-то, пісенник містить стільки-то награнь, платівка вийде там-то, альбом називається так-то" – то хто тут збіднів?

Панує облуддя, що чим більше чужизмів – тим легше порозумітися з іноземцем. Я постійно з ними спілкуюся, знаю купу мов потрошки. Велика біда в тому, що – як і з "продюсером" – слова в різних мовах мають свої відтінки. Люди відтінки переносять на іншу мову. Говорячи одними словами, носій мови і той, хто не вивчив її до кінця, вкладають різні смисли. У турків "бардак" – це склянка, "дурак" – зупинка. "Сарай" у тюркських мовах – палац і замок, а в нас – стійло, хлів.

Дехто вважає українську сільською й несучасною. Та якщо в нас трипільці-орачі історично мали розвинуте хліборобство, рільництво – це ж можна вжити собі на користь. Приходять нові технології. Купа слів – маловідомі або зовсім забуті – зникають, бо втратили своє застосування. Чому ми не можемо залучати ці слова? Чому ралом не називати екскаватор? Чехи кажуть на нього "ридло", бо риє. Ісландська майже не має запозичень. Sími у давніх сагах означало чарівну нитку, за допомогою якої поміж собою спілкувалися феї, а нині воно означає телефон. Відтак стільникова слухавка – farsími: нитка, яка працює на віддалі. То вони взяли слова з казок своєї минувшини, а ми боїмося брати їх зі свого сільського господарства.

Бояться, що "люди не зрозуміють". Чекайте! Мені не потрібно, щоб усі розуміли, декому вже до земельки недалеко. Щоб люди вивчили – треба, щоб воно ввійшло до шкільних підручників. Точнісінько так само, як свого часу це відублося з усіма, скажімо, термінами з фізики. Тих, хто не сприймуть української мови взагалі, можна не переконувати й у потребі новотворів. А от творити і впроваджувати нове – це конструктивний і наступальний шлях. Він дозволить із часом навернути їхніх дітей чи онуків.

Ще говорять, що англійська стисліша і через це українські терміни складні. А як тоді щодо німецької? В німців я зрозумів, що українська поряд із їхньою – дуже стисла. Якщо розглянути всі випадки – виявиться, що українською багато чого коротше, ніж навіть англійською. "Встановити" хіба довше, ніж "інсталювати"? "Спинач" коротше за "степлер". Архіватор – стискач.

Яке, в дупу, слово "кнайпа" українське Це – чистий німець. "Картопля" – німець, наше – бульба, бараболя. Але я не кажу забувати їх, просто тими "кнайпами" не треба зловживати. Коли починає доводити якийсь йолоп, що "філіжанка" українське слово, а "чашка" – кацапізм, я йому цитую Миколу Лукаша: "криша", "кружка" – давні наші слова. Ми москвинам їх дали в тимчасове користування, прийшов час повернути.

Я – не пурист. Я не зовсім проти запозичень. "Майдан" – це тюркізм, у нас "площа", так само "козак", "казан" і "борщ" можливо навіть, їх я не кажу викидати. Але чому, маючи купу шляхів словотворення, використовуємо лише один – тупе запозичення чужизмів? Інші – сполучення коренів, обростання наростками, приростками, набування нових значень, розвиток старих значень на вимогу доби, новотвори. Де воно?

Через фізичну заборону вимерло мало мов. Натомість багато позникали через розчинення в іншій. Завжди є мова-поглинач і мова-загарбник. Закон фізики каже про поріг насичення. Будь-яка губка може в себе ввібрати тільки певну кількість води. Те саме в мові.

Люди починають запозичувати англійські слова, вже словосполучення, далі нехтують відмінками. Наша мова синтаксична, в нас суть речення не змінюється від порядку слів у ньому. Переставив слова місцями − а думка залишається та сама. В германських мовах так не можна. А наші тупо переносять їхню матрицю на свій ґрунт, не розуміючи, що в нас інше мислення, інші о́брази зринають. Це руйнує.

"Маніпулятор курсора в системі координат ікс–ігрек" заморські дотепники обізвали мишкою. Це було арго – говірка вузького кола знавців. Виплеснулося назовні, стало загальновживаним. У цьому випадку рідкісно цікаво, що чужизм "маус" став називатися "мишка". Бо "компутер" ми якимось верстаком уже не спромоглися назвати.

Наскільки я сильно виступаю проти запозичень із англійської, настільки ставлю її в приклад. Ця мова що п'ять років вносить п'ять тисяч нових слів. Американець Білл Ґейтс свою операційну сумісту "Вікнами" назвав, а в нас якби розробили – по-нашому не наважилися б назвати. Це все провінційність, містечковість, намагання Проні Прокопівни показатися освіченою панною.

Підтримую ідею, що має бути в країні інституція, якась мовна варта. Юридично є подібні інститути. Це в мовному питанні був би головний суддя. ­Мають входити мовознавці й фахівці в різних галузях: медики, ІТ-івці, збутознавці, інженери. Фахівці висувають завдання: "Ось, два аркуші слів, що з ними робити?" Мовознавці напрацьовують пропонови, за зачиненими дверима доходять зі знавцями цієї вузької галузі згоди – а тоді це без обговорень іде в словники, підручники й наукову документацію. Налагодити роботу: прийшло нове слово – обдумали – добрали свій відповідник − пішло в обіг. Із самого початку я брався б за слова, які щойно входять у обіг: дауншифтинги, франшизи, мерчендайзери. Друга черга – слова, що зайшли раніше.

Також цей орган мусить мати підрозділ відстеження проявів дурні й робити попередження в такий-то строк виправити: "Не знаєте – підкажемо, не вмієте – навчимо, перечитимете – покараємо. Ваше незнання – це клопоти ваші".

Кажуть: "Це зареєстрована світова торгова марка, тому Coca-Cola не може писатися по-інакшому". Де Україна – там інформпростір наш. Це такі самі багатства, як нафта, зерно, сіль, земля, вітер. Якщо це наш простір – то тут ми встановлюємо правила. Чому інтерес міжнародних компаній перевищує наші інтереси? По вивісках пройтися: "Мура", "Дермо", "Курвес" – і дівки намальовані. Розумію, що "дермо" – то шкіра. Є випадки, коли для нового ринку змінювали назву. Mitsubishi Pajero на іспаномовні ринки йде під іншою назвою, бо іспанською це читається "пахейро" – онаніст. "Жигулі" змінили на "Ладу", бо воно співзвучне іноземцям із "жиґоло". Чому ми на своєму просторі граємо за їхніми правилами? Треба сказати: "Хлопаки й дівки, хочете в нас працювати – змінюйте своє Sony на "Сонько", "Дрімко" – це вже інше питання. Але то має бути написано нашими словами, нашими буквами".

"Готелю" не було, був "гостинний двір". Виникла дурня: гість у нас є, а живе не в гостинниці, а в готелі, хоча його там і гостять. Була свого часу така когорта вчених, які вважали "хай буде абияк, лиш би не так, як у москалів" – і запозичували з латини.

Якщо іврит вдалося відродити, не маючи інтернету, лише такий-сякий телепростір, то з українською мовою зараз значно краще становище. Найгірше – нема хотіння. Я не бачу його. Люди не хочуть бути українцями. А бути українцем – то нині насамперед мовна ознака. У Берліні спілкуємося українською, підходить людина і каже: "Прівєт зємлякам". Вона була з Луганщини. Звідки вона знає, що ми не з Росії? Мова. Сама говорячи чужинською мовою, нас сприймає за своїх як земляків. Це система кодів. Система саморозпізнавання.

Українську мову витискають з усіх усюд, але це вже не питання її смерті. Мова так закарбована на електронних, звуко– і видивовідтворювальних носіях, що її забути чи згубити стало неможливо. 100 років тому це фізично можна було. Папір міг згоріти. Нам пощастило дотягнути до теперішніх часів.

2005 року виходець із Києва, що жив у Голандії, зробив питомий україномовний переклад всіх обладунків Google. Виставив купу нових слів – сміливих навіть як на мене. Ті його пропонови обзивають "чужошматами", бо куки він переклав як "чужошмат". Врешті піднялася когорта лінуксоїдів, почали писати в управу Google скарги – мовляв, це не українська мова, верніть попередній переклад. І ті вернули той совєцько-український, disgust у якому багато московизмів – "настройки", "установка". Установка – це маленька установа чи що за дурня? Мають бути "налаштування" або "лаштунки". Словом, народ "пабєділ", людина, яка цьому себе присвятила, – зневірилася. Його помилка – що вивалив масив, над яким працював, можливо, роки, за одну мить. Коли людина, зайшовши в застосову (програму - "Країна") чи на сторінку, бачить одне нове слово з десяти – махне рукою та й звикне. А коли змінені дев'ять – люди такого не люблять.

Найвірогідніший прогноз – що україномовна спільнота як у світі, так і в Україні, зменшиться, але буде затятішою. А якщо якась мовна спільнота затята – з нею рахуються. Навіть як нас буде вісім мільйонів – це як Словаччина, Чехія, більше як балтійські країни. Коли ставлю на верстак (комп'ютер. – "Країна") собі MacOS (операційна система Apple. – "Країна"), мені пропонується вибрати мову встановлення – чеська там є, а української нема. Бо наші 45 мільйонів, за невеликим винятком, на цьому ніде не наполягають. А якщо ми самі хочемо бути бидлом, то чому з нами хтось інший має рахуватися? Коли одні зі словами "Ні новотворам!" починають писати в управу Google, аби скасували новітній український переклад, то звідти йде зрозуміла відповідь: "Спершу, хлопці, самі розберіться, як має бути. А поки що буде все по-російськи." Тож, як на мене, хай ліпше буде вісім мільйонів, але тямущих. Знаючи число затятих – розумієш, чим козиряти.

Багато вже написано, що мова – це національна безпека. Від переходу на спілкування українською тебе перестає розуміти купа народів. Це військовий захист. Коли НАТО бомбувало Югославію, і голландські підрозділи хотіли, щоб їх не розуміли інші, – переходили на свою.

Нині будь-яка мова – це ринок збуту й окреслення кордонів держави. Зараз такий рівень засобів зв'язку, що прив'язка до землі, де ти ходив із ралом, де могили батьків – не обов'язкова. Ми, україномовні українці, можемо бути розкидані по цілому світі, але якщо наша громада становитиме 100 мільйонів – то будь-який розробник будь-якого товару розумітиме, що нами недоцільно нехтувати.

Зараз усе вимірюється кількістю натисків, клацань.Логічний ланцюжок: коли в мене стоїть суміста (система - "Країна") від початку українізована, і я заходжу у всемережжя – відразу розпізнаються і моє розташування, і яка у мене суміста, і яка її мова. Коли українська – викидає матеріали насамперед нею. Захочу завантажити "Вогнелиса" – воно мені насамперед запропонує українською. Тобто, мені вже не треба шукати додатково, бо техніка розпізнала, що моя "Гвинда" чи МакОС працюють українською. Так само розпізнається все човгання сторінками.

Відтак, якщо Chrome українською за рік два мільйони завантажили – значить, є попит. Це спонукає розробника оплачувати переклад надалі. Ніхто тоді не скаже, що то не вигідно. Таке саме у суспільних мережах. Від початків усюди система бачить, що в тебе за мова – що тобі пропонувати. Ми набиваємо ціну клацаннями. Нинішні користувачі-патріоти мали б це розуміти. Це питання як ідеології, так і бізнесу.

Для мене є різні спонуки творити слова. Скажімо, хтось робить запит. Таких прикладів більшає. Є коло однодумців – перекладачів, програмістів. Один технар − "виродок" у хорошому розумінні, що готує перед кимось представу (презентацію – "Країна") і хоче говорити по-українськи, підняв слово "планшет". Пропоную йому "гортач". Каже, пройшло "на ура" там, де зачитував. Хоча раніше я мітив собі "гортача" на заміну "бравзеру". Але Ромко Похила запропонував "борозник". Що ми робимо браузером, як не борознимо простір інтернету? Чому кажемо борознити космос, а не можемо сказати борознити всемережжя? Ще й співзвучне з браузером – це дуже добре. Але ця чернетка поки що теж у вузьких колах. Зупинилися на робочій версії "­переглядач".

Багато що в стані осмислення. Деякі слова не мною вигадані. Є закрите спілкування. Поступово, сподіваюся, виноситимемо на ширший загал. Якщо є автор – зазначаю, що це слово витворив такий-то. Останнім часом притік однодумців через чолодошку (Facebook – "Країна"). Навали нема, але одиниці переходять у десятки: "Як назвати це й це". Сідаю за пошуки: значення, застосування, галузь. Пробиваю, можливо, таке слово в нас уже існує.

А буває, іду – стрельнуло. Так спало на думку побавитися з "пристанком". Слова "вокзал" нема підстав використовувати. "Пристанок" і "причал" могло б поширитися з річкових шляхів на суходіл – поїзди й літаки теж причалюють.

Маючи і вживаючи зрозумілі слова, ми підіймаємо освітній рівень населення. Беручи будь-яке читво, людина хай і не знає, про що йдеться, але головну думку ловить на рівні відчуттів. На відміну від "драйвера", "розпізнавач" чи "стиківник" натякне: щось одне він стикує з іншим.

Мав читання перед шкільними вчителями української мови. Я для них відкрив Америку, бо вони не уявляли, що "бампер" польською звучить як "наразнік", а чеською "здержач". Вони гадали, що бампер − то міжнародне слово, яке є в усіх европейських мовах! Відкрив їм два розмовники – з чеською і польською мовами – там намальована підвода (автомобіль - "Країна"), і її складові. 80 відсотків слів – інші: спідометр – "шипкошчємєж" у польській, "рихломєж" – у чеській. Німецьке "гальмувати" чеською "брздніть" – від борозни. Колись кінні підводи мали або на колесо квач, або ж колоду, підв'язану під днищем. На схилах її опускали на землю і колода, волочачись по землі, стримувала віз. Залишала по собі борозну. Вони цю історичну ланку не втратили: припасували стару тяму до вимог часу. Польською драйвер – "стеровнік". Від стерна. Те, що спрямовує, стернує чимось.

На моїй сторінці голосують – видно за що. Людям найбільше подобається "равлик" як альтавіста, @. Шляхівницею я називаю карту. Карта – не наше слово. GPS – шляховказ. Є ще запасний близькослів – місцевказ. Одне одному не суперечить. Коли їдемо дорогою – це шляховказ, але ж дивимося й місця – точку А, точку Б. Шукаю замінник "файла". Пропоную "сніп". Враховую, як воно дозволяє будувати похідні: снопообмінник, снопосховище, битий сніп. Це питання відкрите.

Усе, що має людство, спершу було мрією.

ДОЛУЧНИК – атачмент

(новотвір) Те, що долучають в "атачі", в "атачменті", або ж просто "приатачують" – від англійського attachment – прикріплення, ачи attach – прикріпити. Звісно, можна було б користуватися буквальним перекладом англійського терміну, але хотілося б нарешті відійти від того спадкового кріпацтва:)) Тим паче, що ми дійсно той чи інший допис долучаємо до основного листа, а не прив'язуємо його мотузкою:))

До речі, слово долучник не є винаходом автора цих рядків: воно й без того вже вживається у зухвалих (в доброму розумінні) та просунутих колах, тож залишається його лиш підхопити і запровадити в загальний обіг.

Чи сподобалося Тобі нове слівце?

Юрко ЗЕЛЕНИЙ My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх