,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Ховаючись за спинами дідів
-5
Ховаючись за спинами дідів

Останні "червоні" дні календаря яскраво засвідчили, до якої катастрофи веде перебування ПР та її сателітів біля керма країни. Ці події з усією промовистістю поставили перед нами запитання: де межа терпіння, після якої включається інстинкт самозбереження народу?

Під заклинання про стабільність і порядок, за короткий час президентства Януковича, настрої в державі стали вибухонебезпечними.

До цього доклались принизливі геополітичні рішення, брутальні порушення Конституції задля вибудовування авторитарної моделі влади, антиреформи в освіті, судовій і податковій системах, чисельні ініціативи, спрямовані на витіснення всього українського з життя суспільства, маніпуляції на місцевих виборах, відновлення й створення нових корупційних механізмів, переділ цілих секторів економіки між "своїми" та монополізація економіки, згортання свободи слова й масових зібрань з одночасним розгортанням репресивної політики державної махини для боротьби з опонентами.

Очевидно, що латентною складовою такої займистої суміші причин для виникнення суспільних конфліктів завжди залишається питання ідеологій та цінностей, яке так гостро проявилося в останніх подіях.

В якій би обгортці це не подавалось, у тому числі бойового прапора – фактичне прирівняння тоталітарних символів до конституційних символів незалежної держави є черговою спробою імперського реваншу, що спрямований на підрив української державності.

Не зважаючи на відсутність підпису президента під законом, який він так урочисто обіцявся підписати, "слово донецьких" й без того має в країні більшу вагу ніж сила закону.

Тому провокаційні наслідки втілення цієї ідеї не забарились.

Питання офіційного використання червоних прапорів на державному рівні виходить далеко за рамки проблем політичного трактування історії, пошуку винних у провокаціях, електоральних технологій, чи зовнішніх інтересів у послабленні української держави, а найбільше в саботажі Угоди по ГВЗВТ з ЄС.

Це проблема, яка оголює найчутливіше питання для будь-якої спільноти – питання спільних цінностей.

Цінностей, які перед усім світом репрезентує державна влада.

Також очевидно: одна справа "героїчно" розгортати червоні полотнища під захистом міліції у Львові, інша – наприклад, пройтись з таким прапором вулицями міст "визволених братніх держав" соціалістичного табору.

У Польщі, з нападу на яку офіційно почалась Друга Світова, цьогоріч закінчення війни спільно відзначалося з російськими військовими, але ніхто не додумався чи насмілився демонструвати там червоний прапор.

Та й чи могло бути інакше в країні, де суспільство достатньо одностайне в думці, що ця подія є символічним кінцем тогочасним надіям польського народу на відновлення незалежності?

Можливо, тому ані президент Польщі, ані прем'єр не брали жодної участі у вшанувальних заходах, а власне 9 травня Коморовський мав зустріч із стратегічним командуванням НАТО, що також має присмак певної ціннісної символічності.

На відміну від країн центральної Європи та Прибалтики, глибинна українська дискусія щодо комуністичної спадщини не відбулась. І загальноприйняті висновки не утвердились в суспільстві.

Більше того, маємо частину людей, які бачать суттєву загрозу у відкритій дискусії з питань радянського минулого.

Найкраще це ілюструють заклики до недопущення "переписування історії" представників провладних партій, які вперто підживлюються керівництвом російської держави та церкви. Недавнім результатом такого впливу стала прийнята парламентською більшістю абсурдна за своїм змістом, особливо беручи до уваги Резолюцію Європарламенту від 2 квітня 2009 року, постанова № 7405, в якій серед іншого засуджуються "намагання покласти на СРСР однакову з гітлерівською Німеччиною відповідальність" за розв'язання Другої Світової війни.

Зрозуміло, що лише доступна відкрита інформація та запізнання українців із правдивими історичними фактами може стати запорукою випрацювання прийнятного суспільного консенсусу із цього питання.

Натомість, країну невтомно бомбардують із телеекранів радянськими міфами, таврують опонентів комуністичними штампами, обмежують інформацію, яка подається в шкільних підручниках, намагаються засіяти в суспільстві ідею про необхідність формування виключно "переможної" історії.

До речі, щодо останнього, цей аргумент звучить і в інших країнах від людей тих самих ідеологічних поглядів, які його пропагують в Україні. Проте, така вже складна історія європейської цивілізації, що в календарях держав на континенті сумних дат незмірно більше.

Однак, це улюблена звичка саме тоталітарних режимів – вибірково підкреслювати в календарях "переможні" дати. Календар "непереможної" одної шостої суходолу ряснів від перемог трудящих, перемог ЧА, перемог революції.

Авторитет тоталітарних режимів у принципі не може бути збудований на інших підходах, бо вони вимагатимуть поваги до протилежних точок зору в суспільстві.

Тому симптоматично, що й через 66 років після закінчення війни ця подія відзначається в таких великих масштабах і займає настільки значне місце в інформаційному просторі держав, які не вважаються у світі вільними.

Але чи можна залишати цей факт поза увагою на 20-му році незалежності України?

Будьмо відверті із собою: в Україні не може відбутися примирення з історичних питань за умов, коли право на визнаних державою героїв має лише одна частина суспільства, коли влада потурає встановленню пам'ятників Сталіну в той час, коли заплющуються очі на нищення національних пам'яток.

Чи можна себе обманювати, що інша частина суспільства ще наступних 20 років терпітиме таку зневагу у власній державі, "уникатиме провокацій і конфронтації"?

Поза сумнівом, є впливові групи, що зацікавлені в збереженні цієї лінії соціального напруження. Однак кожен український громадянин повинен відчути відповідальність за власний вклад у безпеку особистого життєвого простору. Бо саме в такій площині може постати ця проблема, якщо ми ігноруватимемо її надалі.

Через відсутність конструктивного суспільного діалогу значна частина соціуму перебуває в стані ціннісного замішання.

Адже інтегрувати правдиву історичну спадщину радянської епохи в національну ідентичність – об'єктивно неможливо без засудження злочинів комунізму.

Розмірковуючи над наслідками Другої Світової, ми не можемо не брати до уваги, що в широкому європейському контексті її результатом, поряд із перемогою над нацизмом, стало поневолення багатьох народів комуністичним режимом. І відбулося це внаслідок дій тієї ж Червоної Армії – армії, яка увійшла в історію також і злочинним нехтуванням життів солдатів, існуванням загороджувальних загонів, злочинами проти людства.

Прихильники відновлення червоної імперії мали вже добрий шматок часу, аби вигадати якесь правдоподібне пояснення впертого факту: якщо радянська система була такою чудово-непереможною, то чому пів-Європи святкує дати звільнення від неї? І чому народи часто платили за це звільнення кров'ю?!

Однак пояснення немає й не може бути.

Адже серед незначних відмінностей між нацизмом і червоним фашизмом, була й одна велика: Гітлер підкорив Європу всього на декілька років – а машина масових злочинів комуністичного режиму тримала в покорі десятки європейських народів довгі десятиріччя.

Жодна риторика виправдання – швидкої індустріалізації, космічного прогресу, чи перемоги над нацизмом – не зможе спростувати чи приховати системну криваву злочинну політику, спрямовану проти цілих народів, соціальних груп та окремих людей.

Позаяк, такою ж логікою виправдання, замінивши термін нацизм на комунізм, з однаковим успіхом могли б керуватись внуки й правнуки солдатів вермахту, у випадку перемоги Гітлера у війні.

Повага до пам'яті безневинних жертв експерименту із творення "радянської людини" і намагань правлячої комуністичної верхівки за будь-яку ціну зберегти свою владу, диктує нам обов'язок – засудити червоні злочини й визнати тих, хто боровся проти комунізму у всі історичні періоди.

Як би не применшували символізм червоного прапора поруч із державним, для багатьох – це символ реставрації минулого.

Пишні святкування Дня Перемоги це не лише шана переможцям і загиблим. На жаль, це також реконструкція ілюзії "непереможності великої держави", це намагання зберегти прості пояснення, розділивши світ на своїх і ворогів, це спосіб обґрунтувати необхідність використання злочинних засобів через благородну мету. Це намагання приховати справжні причини високої ціни тієї перемоги над нацизмом.

І це також ірраціональна демонстрація сили, аби нагадати світу: "З нами треба рахуватись".

Якби цей, другий, темний бік відзначень цієї дати не мав місця, то переспрямувавши на прямі потреби ветеранів усі кошти, що їх було витрачено за історію святкувань, ми б забезпечили їм гідний пошанок – через належні пенсії й опіку здоров'я.

На жаль, ототожнення сучасників із тими минулими воєнними подіями й людьми переслідує очевидну мету: утворення стійкої ідентифікації з "переможним" комунізмом. У свою чергу, така ідентифікація створює перешкоди на емоційному рівні для засудження злочинного характеру комуністичної системи. У підсумку – дає ґрунт для реабілітація сталінізму й комунізму.

Ми не маємо морального права ховатись за спини наших дідів-прадідів. І здобутою ними перемогою над нацизмом – виправдовувати існування тоталітарної держави, солдатами якої їм випала недоля бути.

Не дивлячись на наші родинні, сімейні історії, незалежно від того на боці яких армій воювали наші предки, ми не повинні ставати спадкоємцями їхніх гріхів.

В умовах ціннісної дезорієнтації, викликаної конфліктом між нашими оцінками минулого й реаліями сьогодення, найкращим орієнтиром повинні залишатись історична правда та пошук примирення.

Якщо переглянути коментарі в західних виданнях на тему рішення парламенту про червоні прапори, то ви не знайдете там жодних сентиментів чи розуміння із приводу напівавторитарного сьогодення України. Навпаки, дуже жорстку позицію, яка зводиться до того, що це не питання лишень політиків, а, передусім, цінностей народу, які дозволяють йому мовчазно спостерігати за поверненням тоталітарних символів.

Безсумнівно, повернення комуністичної символіки й реабілітація сталінізму – вестимуть до міжнародної ізоляції країни. Такий результат може вітатись виключно російським керівництвом, для якого перемога в Другій Світовій є одним зі стрижнів державної ідеології.

Питання: чи хочемо ми, щоб нас вважали спадкоємцями червоного терору, який був засуджений у світі?

Світ змінюється. А ми, разом з іншими пострадянськими країнами, наразі ментально застрягли ще в минулому.

Історія цивілізації – це історія конфліктів цінностей. І нам щодня треба їх обирати для себе, бо на цих цінностях ми будуємо спільну державу.

Міцні підвалини національної єдності можна закласти тільки на основі толерантної національної ідентичності.

Якщо ми перестанемо бути заручниками минулого, то, шукаючи компроміс на основі історичної правди, рано чи пізно, прийдемо до розуміння, що дати 8-9 травня можуть бути для українців святом Перемоги над нацизмом, Пам'яті й Примирення.

Тобто позиції, яка визнається європейською спільнотою демократичних держав, і яка зафіксована в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 59/26 від 22 листопада 2004 року, де головний наголос робиться саме на вшануванні пам'яті жертв війни.

Роман Сон, політичний оглядач, спеціально для УП






Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх